VI. ЗАНЕПАД ЛЮДСТВА

Одну характерну рису вдачі цих маленьких людей я спостеріг з перших же годин життя серед них. їм бракувало цікавості. Вони, неначе діти, з вигуками щирого подиву оточували та розглядали мене, але, немов ті ж таки діти, одразу і втікали, захоплені якоюсь новою забавкою. Тільки пообідавши й закінчивши нашу першу розмову, я помітив, що майже всі, хто був зі мною спочатку, зникли. Мушу, проте, сказати, що й сам я дуже швидко втратив інтерес до них. Втамувавши свій голод, я знову вийшов на ясне сонячне світло. По дорозі я зустрічав багато цих маленьких людей майбутнього. Вони якусь хвилину бігли за мною слідом, лопотіли щось і сміялися з мене, а тоді, насміявшись, привітно махали руками і розходились у своїх справах.

Коли я вийшов із зали, була вже тиха надвечірня пора. Тепле проміння призахідного сонця освітлювало все навкруги. Спершу мені дуже важко було зорієнтуватися. Все тут було таке відмінне від звичного для мене світу; все – навіть квіти. Великий будинок, з якого я вийшов, стояв на узбіччі широкої долини, а Темза відійшла щонайменше на милю від свого теперішнього річища. Я вирішив піднятися на пагорок милі за півтори від мене, щоб звідти подивитись, як виглядає наша планета у вісімсот дві тисячі сімсот першому році. Принаймні таку дату було відзначено на маленькому циферблаті моєї Машини Часу. Дорогою я пильно придивлявся до всього, шукаючи пояснень тому занепадові, в якому перебували розкоші тогочасного світу, бо й справді скрізь були ознаки занепаду. На шляху до вершини пагорка, наприклад, я натрапив на величезну купу гранітних уламків, скріплених смугами алюмінію – просторий лабіринт стрімких мурів і розколотих брил. Між ними росли цілі хащі дуже гарної рослини, – мабуть, кропиви, – з надзвичайно красиво забарвленим брунатним листям, яке, однак, не жалилось. Очевидно, поблизу були залишки якоїсь великої споруди, невідомо для чого збудованої. Тут трохи згодом зі мною трапилася одна дивна пригода, що була першим натяком на дальші, ще дивніші відкриття, про які я розповім свого часу.

Зупинившись на схилі пагорба перевести дух і розглянувшись навколо, я побачив, що ніде немає маленьких будинків. Напевне, приватних будинків, а може, і приватних господарств, уже не існувало. Тут і там поміж зеленню височіли якісь палаци, але невеличкі будиночки й котеджі, такі характерні для англійського краєвиду, зникли.

– Комунізм, – сказав я сам до себе.

Слідом за цією думкою постала й інша. Я глянув на кілька постатей, які йшли за мною, і раптом помітив, що всі вони одягнені в однакову одежу, у всіх були ніжні незарослі обличчя і якісь занадто округлі дівочі форми. Може здатися дивним, що я не звернув на це увагу раніше. Але ж довкола усе було незвичайне! Тепер це впало мені у вічі. Щодо фасонів одягу, сортів тканин, поводження, тобто всього того, що за наших часів відрізняє чоловіка від жінки, люди майбутнього були абсолютно однакові. Діти, – всі, кого мені довелося зустріти, – були мініатюрними копіями своїх батьків. Я подумав, що тогочасна молодь розвивається надзвичайно швидко, принаймні фізично, і потім я не раз переконувався, що мав рацію.

Побачивши загальний добробут і безпеку, що їх мали ці люди, я зрозумів, що схожість обох статей є звичайним наслідком умов, у яких вони живуть. Адже чоловіча сила й жіноча ніжність, сім’я і диференціація праці були тільки жорстокою необхідністю віку, яким керувала фізична сила. Але там, де населення багаточисельне й досягло рівноваги, де насильство – явище виняткове і де добробут забезпечений, існування родини, особливо багатодітної, зовсім зайва річ. Разом із тим зникає й потреба в розподілі праці між статями, а значить – і різниця у вихованні хлопців та дівчат. Перші ознаки цього процесу можна бачити і в наш час, але в майбутньому він повністю завершиться. Так, кажу вам, думав я тоді, але пізніше мусив визнати, що страшенно помилявся.

Міркуючи про все це, я звернув увагу на якусь невеличку гарненьку споруду, що нагадувала колодязь під куполом. Мені здалося трохи дивним, що колодязі існують ще й досі, але незабаром я забув про нього. До самої вершини пагорка ніяких будівель більше не було, а що я ходжу швидко, то мої маленькі супутники відстали від мене, і я вперше опинився сам. З приємним почуттям волі і свого незвичайного становища прямував я на вершину пагорка.

Зійшовши на саму верхівку, я побачив лаву з якогось жовтого металу. Подекуди вона взялася червонуватою іржею і поросла м’яким мохом. Поручні її були вилиті у формі голів грифонів. Я сів на лаву й замилувався обширом, який відкривався переді мною в променях вечірнього сонця. Кращої картини я не бачив ніколи. Сонце спустилося вже за обрій, і захід палав золотистим полум’ям, яке перетинали горизонтальні червоні та багряні смуги. Внизу лежала долина Темзи, і річка здавалася смугою блискучої криці. Великі старі палаци, про які я згадував, височіли серед зелені, – одні вже стали руїнами, інші були й досі заселені. То тут, то там із просторого саду, що на нього стала схожою земля, вивищувались білі та сріблясті статуї, вирізнялися гострі лінії обелісків або обриси куполів. Парканів ніде не було, не було й ніяких ознак власності, жодного натяку на хліборобство. Уся земля перетворилася на сад.

Спостерігаючи це, я силкувався зрозуміти все, що побачив, і дійшов певних висновків. (Пізніше я пересвідчився, що були вони однобічні й містили тільки половину правди.)

Я вирішив, що бачу людство в добу його занепаду. Червона смуга на заході навела мене на думку про захід людства. Вперше я замислився над прикрими наслідками нашого соціального ладу. Зрештою, думав я, ці наслідки цілком закономірні. Силу породжує потреба. Добробут призводить до розманіженості. Прагнення поліпшити умови життя, – а справжня цивілізація – це процес дедалі більшої безпеки існування, – неминуче досягне колись своєї кінцевої мети. Одна перемога над природою об’єднаного спільними зусиллями людства веде за собою іншу. Те, що ми вважаємо за химери, буде реалізоване, мрії справдяться. І ось я бачу перед собою наслідки.

Врешті-решт сьогоднішні наші медицина та агрокультура перебувають у зародковому стані. Сьогочасна наука оголосила війну лише дуже невеличкій низці людських хвороб, але провадить вона свою роботу невпинно і вперто. Наші хлібороби та садівники нищать бур’яни і культивують кілька десятків корисних рослин, даючи решті волю змагатися самим за своє існування. Природним добором ми поліпшуємо певні породи тварин та рослин. Але як мало їх – цих наших улюбленців! Ми то поліпшимо який-небудь сорт персиків, то виведемо якийсь безкісточковий виноград, то вдосконалимо якусь породу рогатої худоби. Ми робимо це дуже повільно, бо самі до пуття не знаємо, чого хочемо, і знання наші ще дуже обмежені. Та й природа в наших незграбних руках така боязка й незграбна. Колись це все буде організовано краще, і організація та щодалі більше удосконалюватиметься. Так, незважаючи на припливи та відпливи, морська течія все ж посувається вперед. Ми з кожним кроком ставатимемо розумнішими, освіченішими, все людство працюватиме колективно, й опанування людиною природи йтиме чимраз швидше. І нарешті ми остаточно пристосуємо тваринне та рослинне життя до наших потреб.

Ці процеси неодмінно відбуватимуться, і вони таки відбулися вже за той час, який промчала моя Машина. У повітрі не стало мошок, земля позбавилася бур’янів та плісняви. Виплекано найсоковитіші овочі та пишні квіти. Повсюдно стали літати барвисті метелики. Ідеалу профілактичної медицини досягнено. Хвороб не існувало. За мого перебування там я не бачив хоча б одного випадку заразливої хвороби. Далі ви довідаєтесь, що навіть процеси гниття та розкладу за тих умов набули зовсім іншого характеру.

Спостерігав я поступ і в соціальному житті суспільства. Люди мешкали в розкішних будинках, чудово вдягалися й разом із тим не видно було, щоб вони працювали. Я не бачив ніяких слідів боротьби – ні політичної, ні економічної. Крамниця, реклама, рух товару, комерція, а також усе, що становить основу нашого світу, – зникло. Чи ж дивно, що того золотавого вечора мені здалося, наче я потрапив до справжнього раю? Прикре питання із перенаселенням, по-думав я, – напевно, врегульоване, і людство більше вже не зростає.

Але зміна умов життя неминуче викликає й пристосування до нових умов. У чому ж причина сили та розуму людини, якщо тільки наша біологія прикро не помиляється? Праця й воля. Ось за таких умов діяльний, дужий та здібний виживає, а слабкіший гине. Це – ніби нагорода дружній спілці здібних людей за їхні самовладання, терпіння та рішучість. Сім’я з властивими їй почуттями – ревнощами, любов’ю до дітей, батьківськими самопожертвами – все це виникло, щоб охороняти молоде покоління од небезпек, які загрожують йому, доки воно виросте. А тепер де ж ті небезпеки? Вже й за наших часів протестують проти подружніх ревнощів, проти безрозсудливої материнської любові, проти всіх пристрастей взагалі. Всі ці речі вже тепер непотрібні, це немовби просто пережитки дикунства, що тільки псують приємне, витончене життя.

Я думав про фізичну нікчемність цього народу, про його безсилий розум, про численні руїни, і все це зміцнювало мою першу думку про цілковиту перемогу над природою. Адже після битви приходить спокій. Людство було дуже енергійне та розумне й докладало всіх своїх життєвих сил, аби змінити умови, за яких йому доводилось існувати. Тепер умови змінилися, і перед людством постала загроза занепаду.

У нових умовах цілковитого добробуту і забезпеченості ота невтомна енергія, що становить сьогодні нашу силу, обернулася на кволість. Вже й у наш час деякі риси вдачі, колись конче потрібні людині, щоб вижити, стали заважати тому, хто їх має. Мужність і войовничість, наприклад, не тільки не допомагають, а навіть шкодять цивілізованій людині. У державі, де матеріальний добробут забезпечено, надмірна сила, чи то фізична, чи то розумова, була б ні до чого. Я дійшов висновку, що протягом незліченної кількості років люди не знали ні війн, ні проявів насильства, ні хижих тварин, ні спустошливих пошестей, які викликають потребу поновити сили; не знали люди й роботи. За таких умов ті, кого ми звемо кволими, пристосовані для життя так само, як і дужі. Кволим навіть житиметься легше, бо сильні організми страждатимуть од надлишку енергії, якої не буде куди застосувати. Вишукана краса будівель, що їх я бачив, була, безсумнівно, останнім виявом непотрібної вже енергії людства перед тим, як у його житті запанувала цілковита гармонія. Остання перемога, що започаткувала остаточний великий мир. Така неминуча доля всякої енергії за умов повної забезпеченості. Спершу вона виявляє себе в мистецтві та еротиці, а тоді приходять байдужість та занепад.

Ці мистецькі пориви також мусять зрештою завмерти, і вони вже майже зникли в тому Часі, в який я потрапив. Прикрашати себе квітами, танцювати та співати під сонцем – ось і все, що лишилося від потягу до прекрасного. Але й це врешті-решт мусило змінитися повною бездіяльністю. Всі наші почуття і здібності набувають гостроти тільки на точилі праці й необхідності, і треба ж такому статися, щоб це точило нарешті зламалося.

Стоячи на вершині пагорка і вдивляючись у морок, який западав усе глибше, я подумав, що цим простим поясненням розв’язав світову проблему, розгадав до кінця секрет цього чарівного маленького народу. Можливо, винайдені ним засоби для обмеження народжуваності виявилися занадто вдалими, і населення не тільки перестало зростати, а навіть почало зменшуватись кількісно. Тоді було б зрозуміло, чому в-них стільки занедбаних та зруйнованих будинків. Пояснення це було дуже просте й дуже правдоподібне, – як і більшість хибних теорій.