XV. ПОВЕРНЕННЯ МАНДРІВНИКА В ЧАСІ

Отже, я повернув назад. Довгий час моя Машина несла мене непритомного. Поновилося мерехтливе чергування дня й ночі. Сонце знову стало золотаве, а небо – блакитне. Дихати було дедалі легше. Перед моїми очима пропливали мінливі риси землі. Стрілки на циферблаті крутилися назад. Я знову побачив невиразні силуети будівель часів занепаду людства. Далі вони зникли, і на зміну їм прийшли інші. Коли стрілка на мільйони днів показала нуль, я сповільнив швидкість. Тепер можна вже було розпізнати звичну архітектуру наших будинків. Стрілка, що відмічала тисячі днів, повернулася до часу відправлення. Дні і ночі мигтіли все повільніше. Круг мене постали старі стіни моєї лабораторії. Я обережно гальмував.

І тут мою увагу привернуло дивне явище.

Здається, я казав уже вам, що на початку моєї подорожі, саме перед тим, як Машина стала набирати швидкість, через кімнату промайнула, наче ракета, місіс Вочет. Повертаючись, я знову побачив це. Тільки що тепер усе відбулося в зворотному напрямку. Відчинилися двері в сад, задкуючи, з’явилася місіс Вочет, перетяла лабораторію й зникла в дверях, через які раніше ввійшла в кімнату. Незадовго перед цим мені здалося, що на мить я побачив Гіллера, але він промигнув як спалах.

Тепер я спинив Машину зовсім і опинився у своїй лабораторії, серед своїх інструментів та приладів. Усе було таким, яким я його залишив. Знесилений вкрай, зліз я з сідельця й сів на стілець. Кілька хвилин мене трусило немов у пропасниці. Згодом я заспокоївся. Я ж знову у своїй лабораторії, і все тут таке, яким і було. Мені навіть здалося, що все пережите я бачив уві сні. Але ж ні! Дещо змінилося. Машина вирушила в путь з південно-східного кутка лабораторії. Тепер же вона стояла в північно-західній частині приміщення, коло стіни, де ви її бачили. Це і є відстань між галявиною, на яку прибула Машина, і п’єдесталом Білого Сфінкса, куди морлоки затягли її.

Якийсь час мій мозок наче відмовився працювати. Нарешті я підвівся і, шкутильгаючи, – бо п’ята ще й досі боліла, – пройшов коридором сюди. Я був увесь забруднений. На столі біля дверей лежав сьогоднішній номер «Пел-Мел газет». Годинник показував близько восьмої. Я чув ваші голоси й брязкіт посуду. Я вагався, чи входити, – я ж почував себе таким виснаженим і знесиленим. Але запах доброї їжі переміг мої вагання, і я відчинив двері в їдальню. Решту ви знаєте. Я помився, пообідав і оце розповідаю вам свої пригоди.

XVI. ЩО БУЛО ПІСЛЯ РОЗПОВІДІ

– Я знаю, – сказав він, помовчавши, – все це здається вам абсолютно неймовірним. А для мене неймовірне лише одне: що сьогодні ввечері я сиджу тут, у цій затишній, знайомій кімнаті, дивлюся на ваші дружні обличчя й розповідаю вам про свої дивні пригоди.

Він глянув на Лікаря:

– Я переконаний, що ви не вірите мені. Вважаєте мої слова або за брехню, або за пророкування. Вам здається, що я заснув і марив у своїй лабораторії. Може, й справді я так багато думав про долю людства, що нарешті вигадав цю історію? Але запевняю вас, що не брешу, аби збільшити інтерес до своєї фантазії. Нехай мої слова лише вигадка, але як ви до неї ставитесь?

Мандрівник витяг з рота люльку і, за своїм звичаєм, нервово постукав нею об ґрати каміна. На хвилину запала мовчанка, а тоді ми стали совати стільці та човгати ногами по килиму. Я відвів очі від Мандрівника в Часі й глянув на його слухачів: усі сиділи в тіні, а обличчя їхні були в якихось кольорових плямах. Лікар, здавалося, уважно розглядав господаря. Редактор утупив очі в кінчик своєї – шостої вже – сигари. Журналіст крутив у руках годинник. Решта, пригадую, сиділа нерухомо.

Редактор підвівся зі стільця й зітхнув.

– Шкода, що ви не пишете романів, – сказав він, поклавши руку Мандрівникові на плече.

– Ви не вірите мені?

– Ну…

– Гадаю, що не вірите.

Мандрівник обернувся до нас.

– Де сірники? – Черкнувши сірником, він запалив люльку і, попихкуючи нею, мовив: – Правду кажучи, я й сам якось не можу повірити… А проте…

Очі його з німим запитанням спинилися на двох побляклих білих квітках, що лежали на столику. Потім він повернув руку, якою тримав люльку, і обдивився ледь загоєні шрами на пальцях.

Лікар підійшов до лампи і пильно глянув на квіти.

– Які дивні у них маточки, – зауважив він.

Психолог нахилився вперед і простягнув руку за квіткою.

– Нехай мене повісять, коли тепер уже не перша година! – скрикнув Журналіст. – Як же оце ми дістанемось додому?

– На вокзалі багато візників, – заспокоїв його Психолог.

– Цікава штука, – промовив Лікар, – я не можу визначити, до якого виду належать ці квіти. Можна взяти їх з собою?

Мандрівник у Часі спершу завагався, а тоді рішуче сказав:

– Звичайно, ні.

– Де ви дістали їх? Тільки скажіть правду, – не вгамовувався Лікар.

Мандрівник приклав руку до чола, ніби хотів затримати думку, яка могла зникнути:

– їх поклала мені в кишеню Віна, коли я подорожував у Часі. – Він озирнувся по кімнаті. – Все пливе перед очима. Ця кімната, і ви, і ця буденна атмосфера не вміщуються в моєму мозку. Чи й справді я зробив Машину Часу, чи то була тільки її модель? А може, це взагалі сон. Кажуть, що життя – це сон, часом дуже короткий, але сон, та інший такий вже не присниться. І звідки воно береться? Я мушу подивитись на Машину… чи існує вона!

Мандрівник швидко схопив лампу й подався коридором. Ми рушили слідом за ним. У лабораторії при мерехтливому світлі лампи ми виразно побачили Машину, присадкувату, незграбну, перекошену; вона стояла, вилискуючи бронзою, чорним деревом, слоновою кісткою та кварцом. Річ була абсолютно реальна – я навіть торкнувся її, щоб пересвідчитися. На слоновій кістці видно було брунатні плями та смуги, а на нижніх частинах висіли трава та мох. Один з брусів було зігнуто.

Мандрівник поставив лампу на лаву й помацав зіпсований брус.

– Отже, так і є, – сказав він. – Все, що я розповів вам, це правда. Шкодую, що примусив вас іти до такої холодної кімнати.

Він узяв лампу, і ми мовчки повернулися назад.

Потім він провів нас до передпокою й допоміг Редакторові одягти пальто. Лікар подивився йому в обличчя і, трохи повагавшись, зауважив, що він має втомлений вигляд. Мандрівник у Часі голосно засміявся. Пригадую, як він стояв в отворі дверей і казав: «На добраніч!»

Я їхав в одному кебі з Редактором. Він вважав, що все оповідання – талановита брехня. Що ж до мене, то я не мав про це власної думки. Історія ця була така фантастична й неймовірна, а сама розповідь – така правдива й серйозна. Я не спав майже всю ніч і вирішив наступного ранку знову відвідати Мандрівника. Мені сказали, що він у лабораторії. Я був добре обізнаний з будинком і попрямував туди. В лабораторії, проте, господаря не було. Якусь хвилину я дивився на Машину й доторкнувся рукою до важелів. Зараз же вся маса її захиталась, наче лист під подувом вітру. Це здивувало мене. Я згадав чомусь часи дитинства, коли мені забороняли торкатись деяких речей, і повернувся до вітальні, де зустрів нарешті Мандрівника. Він збирався виходити з дому. В одній руці у нього був фотоапарат, у другій – дорожня сумка. Побачивши мене, він усміхнувся і підставив для ручкання лікоть.

– Така мені морока з цією справою, – промовив він.

– Отже, то був не жарт? Ви й справді подорожуєте в Часі?

– Безперечно! – Він відверто подивився мені в очі. Чомусь він, видно, вагався, блукаючи поглядом по кімнаті. – Мені потрібно лише півгодини, – промовив він. – Я знаю, чого ви прийшли, й дуже вдячний вам за це. Ось кілька журналів. Почекайте до полудня, і я тоді доведу вам, що подорож у Часі – річ цілком можлива. Я привезу вам зразки і таке інше. Дозвольте залишити вас на короткий час.

Я погодився, навряд чи в ту мить збагнувши як слід його слова. Він хитнув головою й попростував коридором. Почувши, як стукнули двері лабораторії, я сів у крісло й узяв газету. Що він робитиме там до полудня? Раптом я пригадав, що о другій маю зустрітися з Річардсоном, видавцем, і, глянувши на годинник, побачив, що можу запізнитись. Я підвівся з крісла й пішов повідомити про це Мандрівника.

Взявшися за ручку дверей, я почув якийсь дивний уривистий вигук, щось клацнуло й грюкнуло. Коли я переступив поріг, на мене війнуло вітром і задзвеніло розбите скло. Мандрівника в лабораторії не було. На мить мені здалося, що переді мною промайнула якась невиразна постать у вирі з чорного дерева та бронзи. Постать та була така прозора, що крізь неї я бачив лаву з розкладеними на ній кресленнями, та не встиг я протерти очі, як видіння зникло. Зникла й Машина Часу. Протилежний кінець лабораторії був порожній, і там повільно осідала хмарка пилу. Одна шибка у заскленому даху, очевидно, щойно розбилася.

Я остовпів. Було ясно – сталося щось незвичайне, але що саме, сказати я не міг. Поки я стояв так, двері з саду відчинилися, і в кімнаті з’явився слуга. Ми перезирнулися. Я потроху приходив до пам’яті.

– Містер… вийшов звідси? – спитав я.

– Ні, сер, звідси ніхто не виходив. Я думав, що він тут.

Аж тоді я все зрозумів і, ризикуючи розсердити Річардсона, залишився чекати другої, може, ще дивнішої розповіді і тих зразків та фотографій, що їх Мандрівник обіцяв привезти з собою.

Тепер я починаю боятись, чи не доведеться мені чекати його до кінця життя. Мандрівник зник три роки тому і, як відомо кожному, не повернувся й досі.

ЕПІЛОГ

Нам лишається тільки гадати, чи повернеться він коли-небудь. Може, він понісся в минуле й потрапив до рук кровожерних, волохатих дикунів кам’яної доби. Може, його поглинули безодні крейдяних океанів або роздерли велетенські плазуни юрської доби. Можливо, він блукає тепер – якщо слово тепер тут доречне – заселеними плезіозаврами кораловими рифами чи пустельними берегами солоних морів тріасового періоду. А може, він подався до майбутнього, цього разу не такого далекого, коли люди ще залишилися людьми, але всі важкі проблеми сучасності вже спромоглися розв’язати. Я принаймні ніяк не можу повірити, що наш час, час невдалих експериментів, безладних теорій і всезагаль-них суперечностей – це і є кульмінаційний пункт в історії розвитку людства. Така, в усякому разі, моя думка.

Він же, – я знаю з наших розмов ще задовго до того, як з’явилася Машина Часу, – завжди ставився до поступу людства дуже песимістично. Ріст цивілізації уявлявся йому в безладному матеріальному накопиченні, яке неминуче мусить зазнати краху й знищити своїх творців. Але, коли воно й так, ми не маємо іншого вибору і повинні жити далі. Для мене майбутнє сповнене таємниць і загадок. Все в ньому – невідоме, крім деяких моментів, освітлених оповіданням Мандрівника.

На втіху собі я зберігаю дві чудні білі квітки, зів’ялі вже, почорнілі й ламкі. Вони свідчать, що й тоді, коли зникнуть розум і сила людини, вдячність і ніжність завжди будуть жити в серцях.

1895

ОСТРІВ ДОКТОРА ΜΟΡΟ

Переклав Дмитро ПАЛАМАРЧУК

I. У ЧОВНІ З СУДНА «ЛЕДІ ВЕЙН>

Я не збираюся доповнювати газетні повідомлення про загибель «Леді Вейн». Усі знають, що через десять днів після виходу з Кальяо вона наскочила на уламки затонулого судна. На баркасі врятувалося тільки сім чоловік екіпажу, що їх на дев’ятнадцятий день підібрала канонерка «Міртл». Історія їхніх поневірянь стала така ж відома, як і жахливий випадок із «Медузою».

Одначе я маю додати до вже відомої історії загибелі судна «Леді Вейн» іншу, не менш жахливу і, безперечно, ще дивовижнішу історію. Досі гадали, що четверо людей, які були в човні, загинули. Але насправді сталося не так. І мені легко це довести: я – один із тих чотирьох.

Передусім я мушу зауважити, що в човні нас було зовсім не четверо, а тільки троє: Констанс, якого «бачив капітан, коли той стрибнув до човна» («Дейлі ньюс» за 17 березня 1887 року), нам на щастя і собі на лихо, у човен не потрапив. Коли він спускався між купами мотуззя під зламаним бугшпритом, то зачепився каблуком за тоненьку мотузку. Тому він, кинувшись у воду, на коротку мить завис у повітрі донизу головою, а далі, падаючи, ще вдарився об якусь колоду, що плавала на хвилях. Ми кинулись гребти до нього, але він уже зник під водою.

Я сказав, що це нам на щастя він не потрапив у човен, та я можу додати, що це й собі на щастя, – адже ж у нас виявилося лише невеличке барильце води й кілька підмочених сухарів, така несподівана була тривога і таке непідго-товлене було судно до будь-якої випадковості. Ми гадали, що ті, хто врятувався на баркасі, мають харчів більше (хоча, здається, це було не так), і почали гукати їх, та вони, мабуть, нас не могли почути, а наступного дня, коли мжичка вщухла – це було аж пополудні, – ми вже їх не побачили. Великі хвилі не давали нам підвестися й оглянути довкола водяний обшир. На морі здіймалися величезні вали, і ми з останніх сил утримували човен носом проти хвиль. Ті двоє, що врятувалися зі мною, були: Гельмар, такий же пасажир, як і я, та один матрос, не пам’ятаю, як його звали, низький на зріст, енергійний недорікуватий хлопчина.

Вісім днів носило нас море. Випивши свій мізерний запас води, ми страждали від нестерпної спраги і вмирали з голоду. Через дві доби море нарешті заспокоїлося, і поверхня його стала наче скло. Але ті вісім днів! Читачеві, який не бував у бувальцях, годі й уявити собі все це! Щасливий він, якщо не зазнав чогось подібного. Вже після першого дня ми майже не розмовляли. Кожен нерухомо лежав на своєму місці в човні, втупившись у крайнебо або спостерігаючи, як жах і кволість поступово опановують його супутників. Сонце палило нестерпно.

На четвертий день вода скінчилася. Нам стали маритися дивовижні видива, що їх ми немов бачили на власні очі. Але, здається, тільки на шостий день Гельмар висловив те, що було в кожного з нас на думці. (Пригадую, голоси наші були такі ослаблі, що ми аж нахилялись одне до одного, ледве видушуючи слова.) Якомога рішуче я виступив проти цього, воліючи краще затопити човен й загинути всім разом, віддавшися на поталу акулам, що переслідували нас. Гельмар ще сказав, що в нас буде що пити, коли ми пристанемо на його пропозицію. Тоді матрос приєднався до Гель-мара, і я залишився один.

Я не хотів тягти жеребка. Цілу ніч матрос перешіптувався з Гельмаром, а я все сидів, тримаючи в руці ножа, хоч і сумнівався, чи стане мені сил змагатися з ними. Вранці я також пристав на Гельмарову пропозицію, і ми кинули півпенса, щоб у такий спосіб знайти нещасливця.