– Жанно, з сьогоднішнього дня, як вам відомо, я вже став справжнім захисником вас од самого кайзера! Незабаром їду до Петрограда і звідти вже на фронт. Сподіваюсь, що ви не забудете мене, коли я своїми грудьми буду захищати нашу Росію, а разом з нею й вас, Жанно! В шанцях під гуркіт німецьких гармат я згадуватиму ваше обличчя, Жанно, ваше чудесне бронзове волосся!.. І з яким захопленням я читатиму листа від вас, Жанно! – лірично наспівував Голуб’ятніков Жанні.

Жанна задумливо дивилась у глиб кімнати, а Муславський поглядав на постать поручника, не знаючи, чим би припинити несподівану зливу його лірики.

– Ви тільки уявіть собі весь жах війни. Кров!.. Смерть!.. При атаках я буду кричати ваше ім’я, Жанно, воно буде моїм бойовим гаслом!

– Не жартуйте, Сергію Григоровичу, – поволі відповіла на це Жанна, – вашим гаслом мусить бути наша велика Росія.

– Поручник носитиме ваше ім’я, як амулет проти німецьких куль, – втрутився в розмову Муславський. – Е… Ви знаєте… Я читав в одному з журнальчиків, що різні амулети, а особливо Георгієвські хрести дуже захищають од німецьких розривних куль «дум-дум». За думкою автора статті куля обов’язково силкується влучити в такий амулет або хрест… В цьому журналі, до речі, оголошено великий розпродаж амулетів та іконок. Я на вашому місці, Євгеніє Михайлівно, обов’язково подарував би нашому шановному оборонцеві цілу серію отаких іконок!..

– Ви дуже добродійні, пане студенте, але залишіть свої поради при собі! Вони вам згодяться в ваших лекціях з філології! – обурено промовив Голуб’ятніков.

Жанна схилилася до Голуб’ятнікова і, заспокоюючи, попестила його руку.

– Фі!.. Сергію Григоровичу, не сваріться! Амулети безперечно мають силу, коли лише вірити в них. Ви, мабуть, читали книгу Пап’юса «Окультизм», от в ній дуже багато говориться про різні такі речі, що мають чудодійну силу. Це автор, якому безперечно можна вірити! Цей професор користується з великої уваги навіть при імператорському дворі.

– Я вже казав, що найкращий амулет для мене – це буде ваше ім’я! Воно спонукатиме мене на геройські вчинки.

– О, пресвята Євгеніє, захиснице наших душ! – зідхнув Муславський.

– Я дійсно хтіла би бути святою Євгенією, щоб іти спереду солдат, коли вони йдуть в атаку!.. Чому жінки не б’ються на війні, як чоловіки? Колись були відважні амазонки, що билися не гірше найкращих вояків. Я відчуваю в собі силу, як будь-яка з цих амазонок. Ви думаєте, що жінка не може бути така ж хоробра, як і чоловік?..

– Вона може бути відважніша за славнозвісного героя Кузьму Крючкова. Той може нанизати на списа одразу трьох прусаків, а гарна жінка може одним своїм поглядом вбити принаймні десятьох… Я перший віддався б до вас у полон, Жанно, коли б ви пішли війною проти мене! – зауважив Муславський.

– Це справді може статися, Юрію Семеновичу, коли ви не залишите своїх дотепів. В чому справа Льоню? – звернулася вона до Криницького, що допіру підійшов до них і не наважувався щось сказати.

– Там прийшов ще один адепт! – насмішкувато промовив Криницький, не зважуючись говорити далі.

– Так запросіть його сюди?..

– Це візник… і..

– Візник?..

– Він приніс якогось паршивого кота й питає пана поручника!..

Всі запитливо подивилися на Голуб’ятнікова, поглядами вимагаючи від нього пояснень.

– А… о… це ціла історія… заберіть у нього кота й дайте йому по шиї. Е… дайте йому оце!.. – офіцер витяг гаманця й дав Криницькому три карбованці.

Жанна й Муславський мовчки дивились на Голуб’ятнікова, поки знову не з’явився Криницький з величезним білим котом у руках. Кіт був здоровенний, але брудний і худий неймовірно. З нього з усіх боків випиналися кістки й він сильно нагадував славнозвісну Росинанту – кобилу хороброго лицаря Дон-Кіхота. Голуб’ятніков обережно забрав кота в Криницького і став його пестити, кіт довірливо потерся об його уніформу й замуркотів.

– Це кіт чи кішка? – запитав у Голуб’ятнікова Муславський. – Вона виявляє до вас найщирішу симпатію.

– Я дуже люблю тварин, – почав Голуб’ятніков, – цю нещасну істоту ми трохи не роздушили, коли я їхав до вас. Уявіть собі, сидить цей кіт серед дороги на снігу й жалібно нявкає… Навколо цілі замети снігу, мороз, а він один серед дороги… Я спинив візника й покликав кота до себе. Він напрочуд не побоявся і підійшов, тоді я взяв його до себе в сани і ми разом приїхали до вас. Я хтів… а… але я його лишив у візника і сказав йому, що коли цей кіт пропаде, то я з нього здеру шкуру й викину на мороз, щоб він пам’ятав, як слід поводитися з котами.

– Як його звати? – запитала Жанна.

– Він поки що безіменний, але ми можемо його охрестити… О… – цебто дати йому назву!

– Оголошую конкурс на краще ім’я цьому котові! – заявив Муславський. – Пропоную дати йому назву Лотос, в честь нашого товариства. Хоч він і брудний тепер, але він, здається, мусить бути білий.

– Що ви, – сказала одна з гімназисток, – ви назвіть його Муркою! У нас теж є кіт і його звуть Ґастоном, мені страшенно не подобається це ім’я, але на інше він не йде.

– Дуже гарне ім’я Васька! – сказав хтось із присутніх.

Кіт блиснув очима й подивився на Жанну, ніби розуміючи, що про нього мова.

– Дивіться, дивіться! – скрикнула гімназистка, – як у нього демонічно поблискують очі! Це не простий кіт!

– Може, це демон? – сказав Криницький. – Тепер вечір… Така погода…

Ці слова Криницького справили на присутніх гнітюче вражіння. Вони всі раптом згадали, чого вони сюди зібрались і притихли. Мовчання на хвилину звисло в кімнаті.

– Його ім’я буде – Агасфер! – сказала Жанна. – Я дуже люблю демонічні назви.

– Кис-кис, Агасфер! – покликав Муславський.

Кіт зіскочив з колін Голуб’ятнікова й кинувся чогось у дальній куток кімнати, можливо, що там була миша.

Присутні здригнули від несподіванки. А Голуб’ятніков став задоволено покручувати свої вусики, що нагадували два шматочки білявого клоччя.

– Ну, панове, у нас уже все готово, ми можемо приступити до сеансу! – підвелася Жанна зі свого фотелю. – Прошу до другої кімнати.

Гості неохоче повставали зі своїх теплих куточків і парами перейшли до другої кімнати. Тут серед кімнати стояв трьохногий круглий стіл, оточений стільцями за кількістю гостей. Гості посідали навколо столу, склавши руки на стіл. Жанна сіла між Муславським та Голуб’ятніковим.

– Тепер треба, щоб руки всіх з’єдналися й пішов магнетичний ток! – сказала Жанна.

Гості поклали свої п’ятерні на стіл так, щоб пальці з’єднувалися з пальцями сусіда, і таким способом вийшло велике коло з рук, що лежали на столі. Хтось погасив електрику й у кімнаті стало темно, деякий час було чутно дихання й сопіння присутніх. Раптом хтось кашлянув і завовтузився на стільці.

– Тихше, панове! – промовив Криницький. – Потрібна абсолютна тиша…

Знову все стихло. Всі сиділи мовчки, лише було чути, як у сусідній кімнаті пройшла покоївка. Раптом стіл похилився і знову став на своє місце.

– Ой! – скрикнула якась панночка.

– Тсс!.. Тихше, будь ласка!..

– Мені страшно!.. – відповіла панночка.

– Дух, ти тут? – запитала Жанна.

Стіп нахилився знову і стукнув ніжкою об підлогу один раз.

– Коли – так, стукни один раз, коли – ні, стукни два рази!

Стіл нахилився і стукнув три рази.

– Ай! – скрикнула та сама панночка. – Мене хтось хапає за ногу.

– Тихше! – розлютовано скрикнув Криницький. – Бо дух розсердиться.

– Дух, як тебе звати? – запитав Голуб’ятніков.

Стіл почав вистукувати за абеткою.

– Н-а, на, п… о… напо… л…

– Наполеон! – сказав Муславський.

Стіп хитнувся один раз.

– Наполеон! – захоплено прошепотіла якась панночка.

– А ви думали, що це хто? Ваша бабуня? – відповів Муславський. – Це справжній Наполеон!..

– Наполеоне, скажи, чи буде мене вбито на фронті? – запитав Голуб’ятніков.

Стіл знову почав вистукувати.

– І…д-и… т… и… п… і-д … і-д… іди ти під… т… ри… ч-о… р…

– Наполеон посилає вас під три чорти, пане поручнику! – ввічливо промовив Муславський.

Голуб’ятніков роздратовано крякнув і одірвав руку від столу, нервово вхопившись за правого вуса.

– Цей Наполеон трохи брутальний, як і всі військові! – сказала Жанна.

– Я ж казав, коли ми будемо гомоніти, то дух розсердиться! – зауважив Криницький.

– Давайте викличемо когось іншого! – сказала Жанна.

– Може, Пушкіна? – запропонував Муславський.

– Фі!.. – сказав хтось з присутніх. – Пушкін завжди лається гірш за Наполеона…

– Ну, так кого?..

– Ай!.. Мене все хтось хапає за ноги. Запаліть електрику!..

– Попросіть одного з ваших сусідів, – сказав Муславський, – щоб сиділи спокійніше!

– Давайте викличемо дух Петра Великого! – запропонувала Жанна.

– Оце то ділова людина! – сказав Муславський.

– Слухайте, Муславський, заберіть свою ногу! – попросила Жанна.

Знову з’єднали руки й стало тихо, лише було чути, як чогось незадоволено засопів Голуб’ятніков. Стілець знову похитнувся.

– Петро Великий, ти тут? – спитав Муславський.

Стіл чомусь похитнувся два рази, але в цей час щось велике, м’яке впало на стіл, на руки присутніх. Залунали перелякані крики та вереск панночок, загуркотіли стільці.

– Ай! Що це таке?..

– Дайте електрику!..

– Електрику!..

Кричали й метушились налякані гості, поки хтось з них не включив електрики. Напруження і страх розв’язалися дуже просто. На столі сидів білий кіт, що його знайшов Голуб’ятніков. Агасфер, як його назвала Жанна, сидів на столі і спокійно вмивав свою забруднену мордочку.

До кімнати дійшов приглушений дзвоник з передпокою.

– Хто це може бути? – вголос подумала Жанна.

Незабаром прийшла покоївка.

– Там прийшли якийсь добродій! Вони правильно сказали пароль.

– Ну, так проси сюди!..

До кімнати зайшов Стефан Бойко, скромно вдягнений у темний костюмчик. Його обличчя було трохи схвильоване й він ніяково поглядав на присутніх. Гості Жанни здивовано дивилися на непрошеного пришельця.

Муславський кинувся на допомогу Бойкові.

– Євгеніє Михайлівно, вибачте, будь ласка, я зовсім забув сказати, що я насмілився сьогодні запросити до вас мого друга – студента-однокурсника Стефана Борисовича Бойка! Він великий прихильник теософської науки й дуже багато знає з цієї галузі.

– Прошу! Прошу заходити! – привітно заговорила до Бойка Жанна.

– Знайомтесь! – сказав Муславський.

Інцидент був вичерпаний і гості знову почали обговорювати свій несподіваний переляк.

– Може ми можемо продовжувати при світлі? – запитала панночка, що її нахабні духи ввесь час хапали за ноги.

– Про це треба спитати в мого товариша Стефана Борисовича! – відповів Муславський. – Він дуже компетентний у цих справах. Як гадаєте, Стефане Борисовичу?

– Кха… Гм… я власне…

Муславський насмішкувато дивився, як ніяковіє Бойко.

– Я гадаю, що можна, – продовжував Бойко, – тільки треба дуже старанно заабажурити світло, щоб було напівтемно!

Поки влаштовували нове освітлення, Муславський затяг Бойка в куток кімнати.

– Ти все-таки прийшов?..

– За мною стежать, – відповів Бойко, – я просто вирішив, що тут можна сховатися на цей вечір!..

– Ага…

– Тільки ти не виставляй мене, як знавця цієї чепухи, я в ній ні чорта не розумію!

– От так історія! – зідхнув Муславський.

В кімнаті стало напівтемно, так що присутні ледве могли розпізнавати один одного. Всі знову сіли на свої місця. Бойко сів коло Муславського.

– Дух, ти тут? – спитав Леонид Криницький.

Стіл похитнувся.

– Це Петро Великий? – спитав Голуб’ятніков.

Стіл стукнув один раз.

– Я в них замість медіюма, – прошепотів Муславський на вухо Бойкові, – тільки в мене вже заболіли руки хитати цим столиком. Допомагай!..

– Петро Великий, скажи, хто поведе до перемоги нашу армію? – спитала Жанна.

– Жанна Барк! – вистукав стіл.

– Це він хотів сказати – Жанна д’Арк! – сказав Криницький. – Нова Жанна д’Арк!.. Як це прекрасно!

Жанна сердито встала від столу і зняла абажура з лямпи.

– Сьогодні нічого не вийде, – сказала вона, – хтось з присутніх надто вже розжартувався.

Вона стояла коло лямпи й електричне світло освітлювало її кучеряве волосся, що виблискувало червоною міддю. Її обличчя було енергійне і прекрасне, її постать була дужою й елястичною. Надягнути на неї панцир, шолом, дати в руки меча, і це була б справжня Жанна д’Арк!..

Муславський і Голуб’ятніков дивились на неї, потім вони подивилися один на одного й їхні погляди зустрілися, як дві шпаги.

Жанна Барк була справді прекрасна жінка. Євгенія Михайлівна, а вдома Євгенія, Женя і, нарешті, Жанна була примхливий витвір інтеліґентського оточення. Це була двадцятидвохлітня панночка з почуттям дорослої жінки.