VII
Хто він такий

З чорного й тонкого, як палиця, гудка, що підіймався над покрівлями майстерень, з шипінням видерлася пара, лякаючи горобців та голубів, що злякано розлетілися в усі кінці, а потім у повітрі звис густий звук, як гудіння велетенського джміля, що важко пролетів містечком. У цей же час прочинилася велика дерев’яна брама майстерень, але крім сторожа біля неї ще нікого не було.

Була обідня перерва. Весняне сонце немилосердно смалило цегли заводських будівель та іржаву бляху на покрівлях. Спека позаганяла під паркани навіть собак, що лежали в їхньому холодку, повисувавши свої довгі червоні язики. Навколо майстерень нікого не було, і тільки гул вдирався в спеку й тишу. Було чути, як ревла форсунка й дзичали токарні станки, але й це поволі затихало.

Незабаром людський говір заполонив увесь заводський двір, появились гуртки робітників у засмальцьованих куртках та сорочках. Робітники юрбою почали виходити з брами заводу, й їхні веселі крики та говір розбуркали майже заснулі околиці. Собаки з гавканням кинулись до своїх хазяїв з-під тіні парканів, звідкись узялися діти, що піддавали ще більшого галасу. Багато з них поприносили їжу і тепер сиділи хто на траві, хто на колодах або рельсах, весело поглядаючи на батьків, що з великим апетитом знищували мізерні кавалки черствого хліба або сьорбали якусь юшку.

Не встигла перша партія робітників вийти з майстерень, як до брами підійшов селянин в теплій шапці, хоч і в літній сорочці, з розстебнутим коміром, з-під якого виглядали сухорляві, засмажені груди. Селянин, з зацікавленням поглядаючи на робітників, підійшов до сторожа, що стояв біля брами, і щось у нього запитав.

– Ще не проходив, – відповів сторож.

Тоді селянин витяг з кишені листа і передав сторожеві; після цього, постоявши ще трохи, він рушив до містечка вздовж парканів, все ще поглядаючи назад на юрби робітників.

З майстерень вийшли ще нові партії робітників, і всі посунули до брами й далі на вулицю. Сторож, що стояв біля брами, весело перегукувався зі знайомими, і часто від його дотепів лунав веселий сміх.

Веселий народ робітники! Вони завше можуть жартувати. Коло важкої праці на заводі, коли навіть турбуються, що немає чого їсти, вони й тоді можуть жартувати й сміятися. Вони не сміються лише тоді, коли незадоволені. Але вже минуло досить часу, як причина їхнього частого незадоволення зникла. Та що зникла! Вони сами знищили її. Тепер вони могли весело сміятися, бо все залежало від них самих. Захочемо, збудуємо такі хмарочоси, як у Нью-Йорці, захочемо, побудуємо котеджі з садками, як у англійських панів. Та все це пусте! Ми збудуємо міста, де буде радіо та аеропляни, де заводи під час праці гратимуть чудових симфоній, де людина матиме все, що їй забажається. Що з того, що Морган має мільйони долярів? У нього їх можна буде відібрати. Хіба ви не пристаєте на мою думку?

Так часто казав Теодор Гай, робітник майстерень, молодий мрійник. Те, що Гай був мрійник, це кожний міг сказати, але при бажанні й самому можна було переконатися, подивившись на його веселу молодість та бадьорість. Все молоде любить мріяти, а старе згадувати. Це вже майже закон природи, бо дуже рідко можна зустріти мрійника, в якого на голові було б більше сивого волосся, ніж чорного або рудого. Припустімо, це правда, сивина й юне завзяття, мабуть, частіше сполучатимуться тоді, коли здійсняться мрійні передбачення Теодора Гая.

Тоді все мусить бути якось інакше. Мусить бути таке щось нове, від чого навіть тепер широко посміхається обличчя і з грудей видираються радісні вигуки.

– «Все йде, все минає», як висловлюються деякі пророки, коли помітять, що в їхньому гаманці не вистачає копійки, щоб купити бублика.

Коли на бублика вистачає, то все стоїть непорушно і так непорушно, що це навіть важко уявити.

З цими словами з заводського корпусу вийшов і Теодор Гай. З ним вийшло кілька робітників, і до кого з них говорив Теодор, сказати було дуже легко, бо розмова була загальна, й, значить, це призначалося для всіх.

Розмова була про те, що останнім часом дуже поширилося шпигунство, що Чека повикривала багато змов, що публіка, яка мріє про непорушність усього життя, недавно спалила ксьондза за те, що він зрікся сану, що й серед робітників є ще так звані меншовики, які цілують руку попам і жаліють нещасних Сергія Модестовича або Фелікса Едуардовича, колишніх заводчиків або головних інженерів.

Весело розмовляючи з товаришами, Гай пройшов через двір майстерень, і коли він проходив повз сторожа коло брами, той гукнув його. Теодор підійшов.

– Тобі лист, – сказав сторож, простягаючи трохи зім’ятого листа.

Гай покрутив у руці листа і, побачивши, що немає марки, запитав:

– Приніс хто, чи що?..

– Якийсь дядько, – відповів сторож.

Гай подякував і, вийшовши з брами, поволі пішов вулицею. «Хто б це міг писати», – подумав він, потім зупинився і, побачивши, що ніхто не заважає, розгорнув листа. Тільки наважився він читати, як до нього підійшла молода жінка, яка вийшла з одного з будинків, що стояли поблизу заводу, і потягнула Гая за рукав. Теодор швидко зім’яв у руці листа і подивився в бік жінки. Перед ним стояла молода жінка, дружина старого майстра заводу, в якого Теодор часто обідав.

– І доки ми чекатимемо вас? – сказала жінка. – Ще встигнете начитатися любовних цидулок! – Вона ревниво глянула на руку Теодора, що в ній білів папір.

– Люба Оксано, – сказав Теодор, – можливо, що ви дуже помиляєтесь, бо я ще сам не знаю, що це за лист, звідки він і від кого.

– Ну, від кого ж у вас може бути лист? Ви, всі молоді, ласі поглядати на голі ноги дівчат. Ну хіба ж ви не з охотою тепер дивитесь на мої ноги? Ну, ну, одверніться, безсоромнику! Побачить чоловік, шию вам скрутить, а мене вижене.

Після такого попередження Теодор Гай тепер справді дивився на її білі голі ноги в якихось грубих черевиках, що човгали по камінню вулиці. Досі, коли він дивився на ноги цієї жінки, він просто не помічав їх, ніби вона була взагалі безнога і пересувалася, припустімо, за допомогою коліщат. Але тепер він мимоволі розглядав її стрункі з гарними рожевими жилками ноги, що звужувалися коло п’яток, утворюючи на щиколотках чудові ямки, що вилискували на сонці своєю білістю. Далі їх заховував черевик, але не помилившись можна було сказати, що й там вони не менш цікаві й гарні.

– Тепер я теж переконаний, – сказав Теодор, – що в жінки з усієї краси її та розкошів найкраща принада – це її ноги. Недурно це я так часто чув од товаришів.

– Ой, не дивіться! – на цей раз скрикнула жінка, може навмисне, а може ненароком скинувши великого черевика і знову швидко одягаючи його. – Падає! – додала вона, щоб виправдати себе.

– Ви їх прибийте цвяшками до п’яток, – пожартував Теодор, – бо коли їм забажається спадати частіш, то всім чоловікам спокою не буде.

На це вона тихо засміялась, блиснувши на мент своїми великими, як шматки антрациту, очима. Сміх у неї був дивний та зворушливий, він тихо дзюрчав у неї з грудей, одразу викриваючи своїм тоном характер пристрасної людини.

Жартуючи з молодою жінкою, Гай ішов разом з нею до будинку, що з нього вона допіру вийшла. Будинок був ще новий, двоповерховий. В ньому мешкали переважно робітники. Вони мали невеличкі кімнати, завжди переповнені жінками та дітьми. Тут часто можна було чути галас та плач дітей, крики та сварки жінок і стук дверей. Коли Теодор з жінкою зайшли до коритару будинку, він одразу відчув мирний обідній настрій мешканців. Навіть крізь двері було чути стукання ложок та тарілок і тиху розмову. Теодор підійнявся дерев’яними сходами на другий поверх і ввесь час у сутінках коритару відчував, що жінка хитрувала, силкуючись, ніби ненароком, притулитись до нього.

Двері їм одчинив старий майстер заводу Микола Совз, хоробливо гладка та лиса людина. Совз мовчки пропустив їх до кімнати, де на столі парувала вже їжа.

За столом сиділо двоє хлоп’ят, виполосканих, чистеньких та зачісаних. Можливо, що вони допіру, коли вийшов батько, трохи побилися або шпигнули виделками один одного, але тепер вони сиділи тихо й дуже пристойно, тільки їхні рожеві щічки свідчили, що не все було вже так гаразд, як здавалося з першого погляду.

– Де ж Оленка? – запитав Совз, поглядаючи на Оксану.

– Дідько її знає! Я її гукала, аж у вухах лящало, а вона наче зникла! – відповіла жінка.

– Біда мені з цією Оленкою, – говорив далі Совз, важко сідаючи до столу. – От, шибеник у спідниці! Гірше хлопців!..

Микола Совз був удівець. Маючи від першої дружини трійку дітей, він, не довго міркувавши, одружився вдруге, бо при його комплекції йому важко було вправлятися з трьома громадянами новішого покоління та й діти вимагали догляду. Тепер же він був задоволений, хоча про його нову дружину Оксану й були якісь таємні чутки, але чого не наговорять люди, а головне, що вона була хазяйновита та й діти були завше виполоскані й доглянуті.

Оксана, впоравшись коло тарілок та іншого посуду, нарешті сіла на стілець проти Теодора, але віддаля столу.

Деяких жінок можна схарактеризувати, тільки починаючи з ніг. І це можна пристосувати й до Оксани. Чомусь у першу чергу впадало в очі не обличчя її, а постать. Вона дивно сиділа завше на стільці чи на ліжку, виставивши голі ноги. Спідниця її відсмикувалась угору вище колін, і Оксана ніколи не помічала цього. Вона ніби виставляла їх навмисне і коли помічала, що хтось з чоловіків дивиться на неї, її очі ширшали, ставали нерухомими, зупинялись на одній точці. Було якось страшно й млосно дивитись на неї. Пристрасть затуманювала їй обличчя, і воно трохи розпливалось, відкриваючи маленький червоний, як стяг повстанців, рот. Коли ж не помічати цих подробиць, то Оксана була огрядною молодою жінкою з пухким гарненьким обличчям, з чорнявим, трохи розкуйовдженим на скронях, волоссям.

В компанії вона завше була трохи мовчазною, ніби боялася ненароком розповісти щось зі свого минулого, ніби в неї була якась тайна. Це можна було часто помітити й з того, що вона іноді чогось здригалась, ніби за нею хтось непомітно стежить, ніби чогось боялася несподіваного, але неминучого. Теодорові було відомо, що в неї був колись чоловік, який чи кинув її чи вмер, що були якісь знайомі, а може родичі, бо вона іноді, але зрідка десь зникала, – нічого ж більше певного він не знав, хоча трохи й цікавився її тайною. Про себе вона говорити не любила ніколи. Починали її розпитувати, вона вперто мовчала й ставала дуже лякливою. Це звичайно відбивало охоту розпитувати її, і вона ніколи не викривала навіть крайчика своєї тайни. Взагалі це був тип «жінки з таємницею».

Була в неї одна, всім відома, риса. Їй втлумачили в голову, що повз неї не може пройти ні один чоловік, не закохавшись, що вона може звабити навіть і Нарциза або Йосифа Прекрасного. На цьому її знайомі часто будували свої жарти, доводячи Оксану трохи не до сліз. Починалося з того, що сусіда або сусідка заявляли, що такий-то, вперше побачивши її, одразу закохався в неї. Переказувалося це пошепки і тут же давали зфалшовану цидулку, в якій писалося, що красуня Оксана, коли не вийде ось у таке призначене місце на побачення, то автор помре, вражений її красою, його серце розіб’ється, і винна в цьому буде вона. Легковірна Оксана одразу захоплювалась цим, безоглядно вірила і йшла на побачення. Звичайно вона дуже довго простоювала в призначеному місці, чекаючи автора цидулки, але він ніколи не з’являвся, тільки чомусь в такий час вона зустрічала дуже багато сусідів із свого ж будинку, які ніби випадково підходили до неї.

Штукарі сусіди з великою охотою ходили перевіряти, чи чекає вона когось на розі вулички або в садку, щоб потім дома можна було посміятись та пожартувати. Бідна ж Оксана завжди піддавалася на такі жарти, і її можна було обдурювати тисячі разів з однаковим успіхом. Навіть теперішній її чоловік Микола Совз одного разу призначив їй побачення таким чином. Вона довго потім мовчала й сердилась на нього.

Такі жарти сусідів, розмови про те, що вона приваблює всіх чоловіків, і призвичаїли її до того, що вона тулилася до кожного чоловіка і її захоплювали кожні штани.

Обід потроху кінчався. Теодор їв мовчки, слухаючи, як Совз часто докоряв непосідливих хлопців, і думаючи про Оксану, її дивне походження та характер. Лист, що його він одержав, лежав у нього в кишені, але прочитати при Оксані не було ніякої можливости.

Оксана якось дивно ставилася до Теодора. Він іноді відчував себе за її брата, іноді просто за доброго приятеля, а іноді… Вона сама починала робити досить непристойні зауваження або обережно тулиться до нього. Останнього Теодор не помічав. Він був ніби сонний і думав про інше, розв’язуючи якісь соціяльні та політичні проблеми, захоплюючись всім, що могло змінити, або хоч трохи зміняло, робітничий побут.

– Чому не прийшов батько? – запитав Совз у Теодора між докорами хлопцям.

– Він у комосередку! – відповів Теодор, – у нього там сьогодні якісь справи.

– Твій батько завжди зайнятий, не має часу навіть пообідати. А ще й мене тягнули до осередку! Куди ж мені, хіба я зміг би встигнути скрізь?.. Оксано, треба було б лишити трохи їжі й Андрієві, він мабуть буде голодний, – звернувся Совз до дружини.

– Про це вже ти не турбуйся! – відповіла вона, посміхнувшись до Теодора, і раптом зробила необережний рух, який ще більше відкрив її голі коліна. – Батько Теодора з голоду не пропаде! – додала вона, ніби зовсім не помічаючи, як вона сидить.

Гай тепер мимоволі дивився на неї й здивовано помічав, що й він тепер спостерігає в ній те, чого він чомусь раніше ніколи не помічав і що раніше ніколи не зворушувало його. Вона ж під його поглядом трохи зщулилась, ніби їй стало холодно, хоча в кімнаті було парно і лисина її чоловіка давно вкрилася рясним потом.

– В містечку сьогодні щось неспокійно! – говорив далі Совз, відкушуючи шматок просяного хліба. Місцевий ксьонз говорив контрреволюційну промову, а на базарі не хотять приймати радянські знаки, Скажи мені, Тоде, невже знову буде яка-небудь навала? Так вже набридли всякі хвилювання. Пам’ятаю, раніше можна було погуляти в компанії, випити трошки, поїхати кудись у ліс, або за річку… Ех, і були ж часи! Що з того, що ти мені багато обіцяєш, але ж поки воно буде, то й охота від нього відпаде…

– Ти краще їж, Миколо, – перетяла його Оксана, – швидко гудок, а ти як заведеш катеринку, що було гарно й весело, так і пообідати не вспієш. Мені не було весело! – стиха додала вона.

Теодор здивовано глянув на неї, але вона знову завмерла. В цей час в сінях стукнули двері, залопотіли босі ноги, і на порозі кімнати з’явилося мале, розпатлане дівча, все замурзане й заляпане грязюкою. Дівча весело поглянуло на всіх, чмихнувши носом і жахаючись іти далі.

– Де ти була, Оленко? – сплеснула руками здивована Оксана, підвівшись зі стільця. – Де це ти так задріпалась?..

– Ану, йди но сюди! – заговорив Совз.

Оленка подивилась на батька і наготовилась тікати назад, але її вчасно піймала за спідничку Оксана.

– Ну, йди, не бійся, дурненька! Батько не зачепить! Тільки ж скажи, де це ти гуляла?

Дівчинка побачила на обличчі Оксани веселу посмішку, стала сміливішою і відповіла тоненьким голоском, все ще з небезпекою поглядаючи на батька:

– Я з Івасем пасла у ковбані качок! Зі мною прийшов дядя, він питав тебе, мамо Оксано!..

– Де він? – якось рвучко запитала жінка.

– Він чекає на вулиці!.. Але ти не йди, – заверещала дівчинка, побачивши, що Оксана зробила рух до дверей, – батько битиме… Не йди!..

Але Оксана, залишивши дівчинку, швидко вийшла з кімнати. Теодор подивився їй услід, трохи здивований її занепокоєнням.

– Так ти по ковбанях таляпаєшся? – говорив Совз Оленці, – та ще й хлопців принаджуєш… Дядю, кажеш, привела? Рано починаєш!.. Ех ти ж, шибенику вихрястий!.. Їди помий руки та обличчя і сідай обідати…

Обід скінчено. Теодор, слухаючи нові жартливі докори Совза, пройшовся по кімнаті. Він хотів скористуватися з моменту, щоб прочитати листа, але, випадково глянувши у вікно, що виходило на вуличку, здивовано зупинився.

Спиною до нього стояла висока постать якогось, ніби знайомого Теодорові, чоловіка. Коло нього стояла схвильована Оксана, якою він її ще ніколи не бачив. Вона силкувалася прогнати чоловіка, іноді роблячи рух рукою, ніби відштовхуючи його. Вона дуже зблідла й часто оглядалася по сторонах, чи не бачить її хто. Нарешті, вона одвернулась од чоловіка і швидко побігла назад до будинку.

Незнайомець, не повертаючись, зробив рух рукою, наче протирав ліве око, і потім швидко пішов геть.

«Де я Його бачив?» подумав Теодор, силкуючись щось згадати.