Там же.
Бетті сидить сама біля робочого столу і шиє. Трохи згодом з правого боку входить Бернік, у капелюсі і рукавичках, з палицею в руці.
Бетті. Ти вже повернувся, Карстене?
Бернік. Так; до мене зайде один…
Бетті (зітхаючи). Так, мабуть, Йоган знов завітає.
Бернік…зайде один добродій, кажу я. (Поклавши капелюх.) Куди ж це всі дами сьогодні поділися?
Бетті. Фру Руммель з дочкою сьогодні зайняті.
Бернік. Присилали сказати?
Бетті. Так, у них сьогодні багато діла вдома.
Бернік. Зрозуміло. Інші, ясна річ, теж не прийдуть?
Бетті. Так, їм теж сьогодні нема коли.
Бернік. Я це міг би сказати зарані. Де Улаф?
Бетті. Я його відпустила пройтися з Діною.
Бернік. Гм… З Діною, з цією вітрогонкою… Не встиг Йоган приїхати, як вона вже й прилипла до нього!
Бетті. Але, друже мій, Діна ж нічогісінько не знає…
Бернік. Ну, то Йогану принаймні слід би бути настільки тактовним, щоб не приділяти їй особливої уваги. Я помітив, якими очима Вігелан на це дивився.
Бетті (впускаючи роботу на коліна). Карстене, ти можеш зрозуміти, навіщо вони повернулись?
Бернік. Гм… У нього, бач, там якась ферма, і справи, очевидно, не блискучі. Лона вчора дала зрозуміти, що їм доводиться їздити другим класом.
Бетті. На жаль, це, мабуть, так і є. Але як вона могла з ним приїхати? Вона?! Після тієї смертельної образи тобі…
Бернік. Ах, не думай про ці давні історії.
Бетті. Та хіба ж я можу зараз думати про щось інше? Адже він мені брат… Та й не про нього я турбуюсь… Але тобі скільки може бути неприємностей, Карстене. Я страшенно боюся, що…
Бернік. Чого ти боїшся?
Бетті. Хіба не можуть заарештувати його за ті гроші, які пропали у твоєї матусі?
Бернік. Пусте! Хто може довести, що гроші пропали?
Бетті. Ах, Боже мій, та про це ж, на жаль, усе місто знає, і ти сам казав…
Бернік. Я нічого не казав. І місто нічогісінько не знає, все це були тільки плітки.
Бетті. Який ти великодушний, Карстене!
Бернік. Кажу тобі, викинь з голови оці спогади! Ти сама не знаєш, як мені прикро від того, що ти все це розкопуєш. (Походжає туди й сюди і раптом жбурляє палицю.) І принесло ж їх саме тепер, коли мені необхідна цілковита прихильність суспільства і преси… Тепер полетять всілякі кореспонденції до газет сусідніх міст… Добре я прийму несподіваних родичів чи погано – все зуміють перетлумачити. Почнуть порпатися в старому мотлоху, як оце ти зараз. У такому суспільстві, як наше… (Жбурляє рукавички на стіл.) І ні з ким поговорити, ні на кого спертися!
Бетті. Ні на кого, Карстене?
Бернік. Та на кого ж?… І треба ж їм було сісти мені на шию саме тепер! Немає сумніву, вони влаштують який-небудь скандал – особливо вона. Чиста біда мати таких родичів!
Бетті. Я ж не винна, що…
Бернік. В чому ти не винна? Що ти їм рідня? Свята істина.
Бетті. І не кликала ж я їх додому…
Бернік. Ну, знову все спочатку! Я їх не кликала, та я їх не виписувала, не тягла сюди силоміць! Напам'ять уже знаю всю ієреміаду.
Бетті (плаче). Який ти… недобрий!
Бернік. Оце прекрасно! Заплач іще, щоб задати більше роботи довгим язикам. Облиш ці дурниці, Бетті! Іди на терасу. Сюди можуть прийти. Ще побачать господиню з червоними очима. От було б чудово, якби по місту пішов поголос, що… Чуєш? Хтось іде коридором.
У двері стукають.
Увійдіть!
Бетті виходить з роботою на терасу. Суднобудівник Еуне входить з правого боку.
Еуне. Моє вшанування, пане консул.
Бернік. Здрастуйте. Мабуть, догадалися, чому я послав за вами?
Еуне. Управитель казав учора, що пан консул ніби незадоволені тим, що…
Бернік. Я незадоволений усім станом справ на верфі, Еуне. Ремонт суден у вас не посувається. «Пальмі» вже давно слід би бути в дорозі. Вігелан щодня заходить і набридає мені. Важкий компаньйон!
Еуне. «Пальма» може вийти в море післязавтра.
Бернік. Нарешті! Ну, а те американське судно, яке стоїть тут цілих п'ять тижнів і…
Еуне. «Індіанка»? Я так зрозумів, що передусім треба зробити все можливе на вашому власному судні.
Бернік. Я не давав вам ніяких підстав для подібного припущення. Слід було зробити все можливе і на «Індіанці», а цього не зроблено.
Еуне. Днище все прогнило, пане консул; чим більше латаємо, тим гірше.
Бернік. Причина не в цьому. Управитель Крап відкрив мені всю правду. Ви не вмієте працювати з новими машинами, які я завів, або, вірніше, не хочете з ними працювати.
Еуне. Пане консул, мені вже за п'ятдесят. Я змалечку звик до старого способу праці.
Бернік. Він більше не підходить. Не подумайте, Еуне, що я турбуюсь про бариші; на щастя, я не маю в цьому потреби. Але в мене є обов'язок перед суспільством, в якому я живу, і перед фірмою, яку я очолюю. Якщо я не обстоюватиму прогрес, то його й не дочекатись тут.
Еуне. Я теж за прогрес, пане консул.
Бернік. Так, для вашого обмеженого кола, для робітничого класу. О, я знаю вашу агітацію. Ви виголошуєте промови, баламутите народ, а коли справа доходить до прогресу на практиці, – взяти хоча б нові машини, – ви тоді не хочете брати участі; ви боїтесь.
Еуне. Так, я й справді побоююсь, пане консул, мені страшно за багатьох з тих, кого ці машини позбавляють шматка хліба. Ви, пане консул, часто говорите про свій обов'язок перед суспільством; але, мені здається, суспільство теж має свої обов'язки. Як сміють наука і капітал пускати в дію нові винаходи, поки суспільство не виховало покоління, яке може ними користуватись?
Бернік. Ви надто багато читаєте і розумуєте, Еуне. Для вас це не підходить. Це вселяє в вас незадоволення своїм становищем.
Еуне. Не те, пане консул; але я не можу байдуже дивитись, як звільняють одного за одним тямущих робітників і позбавляють їх хліба через ці машини.
Бернік. Гм! Винайдення книгодрукування також позбавило хліба силу-силенну писців.
Еуне. Чи ви б так само розцінювали цей винахід, пане консул, якби ви самі були тоді писцем?
Бернік. Я вас покликав не для диспуту. Я послав за вами, щоб сказати вам: «Індіанка» має бути готова до виходу в море післязавтра.
Еуне. Але, пане консул…
Бернік. Післязавтра, чуєте! Одночасно з нашим власним судном і ні годиною пізніше. Я маю серйозні підстави поспішати. Ви читали сьогодні газету? Ну, то знаєте, що американці знов бешкетували. Цей розбещений набрід скоро все місто поставить догори ногами; жодна ніч не минає без бійки в трактирі або на вулиці, – про інші неподобства я вже й не згадую.
Еуне. Люди погані, це правда.
Бернік. А кого звинувачують у цих неподобствах? Мене! На мене все скидають. Ці газетні писаки досить прозоро натякають, що ми зайняті головним чином власним судном. Я поставив собі за мету впливати на співгромадян силою свого прикладу, і що ж? – я повинен терпіти подібні вихватки?… Ні, я цього не потерплю. Я не можу дозволити отак принижувати моє добре ім'я.
Еуне. Ну, репутація пана консула така міцна, що витримає і це, і значно більше.
Бернік. Не тепер! Саме тепер мені потрібна цілковита пошана, цілковите співчуття усіх співгромадян. Я затіяв велике діло, як ви, мабуть, чули, і якщо підступним людям пощастить хоч трішечки похитнути безумовне довір'я до мене суспільства, – це може завдати мені чимало клопоту. Через це я за всяку ціну хочу заткнути рота усім отим злісним газетним писакам і тому призначив вихід судна на післязавтра.
Еуне. Чом би й не на сьогодні ввечері?
Бернік. По-вашому, я вимагаю неможливого?
Еуне. Так, з тією робочою силою, яку ми зараз маємо…
Бернік. Гаразд, гаразд; тоді доведеться нам пошукати нових сил…
Еуне. Невже ви хочете звільнити ще когось із старих робітників?
Бернік. Ні, про це я не думаю.
Еуне. Та це, мабуть, наробило б галасу і в місті, і в газетах.
Бернік. Дуже можливо; ми і не підемо на це. Але якщо «Індіанка» не буде готова до відплиття післязавтра, я звільню… вас.
Еуне (здригнувшись). Мене? (Сміється.) Ну, це ви жартуєте, пане консул.
Бернік. Не дуже на це розраховуйте.
Еуне. Вам могло спасти на думку звільнити мене? Мене, коли і батько мій і дід все своє життя проробили на верфі, як і я сам…
Бернік. Хто ж мене змушує?…
Еуне. Ви від мене вимагаєте неможливого, пане консул.
Бернік. Для доброї волі немає нічого неможливого. Так чи ні? Дайте мені рішучу відповідь, або ви одержите розрахунок негайно.
Еуне (зробивши крок до нього). Пане консул, чи ви добре зважили, що значить звільнити старого робітника? Ви скажете: хай собі знайде інше місце. Припустимо, він і може знайти, та хіба на цьому справа скінчиться? Побували б ви, пане консул, у домі звільненого робітника в той вечір, коли він повертається додому і ставить у куток свій ящик зі струментом…
Бернік. Ви думаєте, мені легко вас звільнити? Хіба ж я не був завжди хорошим хазяїном?
Еуне. Тим гірше, пане консул. Саме тому мої домашні і не стануть винуватити вас. Мені вони нічого не скажуть, не посміють. Але поглядатимуть на мене нищечком і будуть думати: мабуть, заслужив. От цього я не зможу витерпіти. Хоч я й проста людина, та звик бути першим серед своїх. Моя скромна сім'я… теж маленьке суспільство, пане консул. І я міг служити цьому суспільству підпорою тому, що моя дружина вірила в мене, і діти теж. А тепер усе повинно загинути.
Бернік. Коли інакше не можна, то з двох зол треба вибирати менше і жертвувати інтересами окремих людей заради загальних інтересів. Іншої відповіді я не можу вам дати. Такий є порядок… Але ви уперті, Еуне! Ви не тому постаєте проти моєї волі, що не можете робити інакше, а тому, що не хочете виявити перевагу машин перед ручним способом праці.
Еуне. А ви, пане консул, наполягаєте так на своєму, бо, звільнивши мене, ви принаймні доведете газетам, що справа була не в вас.
Бернік. А якби й так? Ви ж розумієте, про що тепер ідеться? Чи сваритись мені з пресою, чи прихилити її на свій бік у ту мить, коли я розпочинаю значну справу для блага суспільства? Що ж? Хіба я можу зробити інакше? Питання зводиться до того, чи підтримати вас з вашою сім'єю, як ви кажете, чи задушити в зародку сотні інших сімей, які так ніколи і не виникнуть, ніколи не грітимуться біля своїх вогнищ, якщо мені не пощастить провести те діло, в ім'я якого я тепер дію. Тому я й даю вам можливість вибрати.
Еуне. Коли так, то я не маю більше нічого сказати.
Бернік. Гм… Поштивий мій Еуне, я щиро шкодую, що нам доведеться розлучитись.
Еуне. Ми не розлучимось, пане консул.
Бернік. Як це?
Еуне. Ї в простої людини є свої завдання в житті.
Бернік. Звичайно, звичайно. Отже, ви гадаєте, що можете обіцяти?…
Еуне. «Індіанка» буде готова післязавтра. (Уклоняється і виходить вправо.)
Бернік. Ага, вдалося все ж зламати його впертість! Я вважаю це доброю прикметою.
Гільмар з сигарою в зубах входить з вулиці в садок.
Гільмар (на терасі). Здрастуй, Бетті… Здрастуй, Берніку!
Бетті. Здрастуй!
Гільмар. Плакала, я бачу. Значить, тобі вже відомо?
Бетті. Що відомо?
Гільмар. Що скандал у повному розпалі. Ух!
Бернік. Що це значить?
Гільмар (входячи в кімнату). Та от ці двоє американців походжають по вулицях з Діною Дорф.
Бетті теж переходить у кімнату.
Бетті. Не може бути, Гільмаре…
Гільмар. На жаль, це так. Лона дійшла навіть до такої нетактовності, що гукнула на мене, але я, звичайно, удав, ніби не чую.
Бернік. І це, очевидно, не пройшло непоміченим?
Гільмар. Ще б пак! Перехожі спинялись і дивилися нам услід. Чутка поширилася по місту, як огонь по степу, як пожежа в американських преріях. У кожному домі стояли біля вікон, очікуючи, коли вони пройдуть. З-за кожної занавіски стирчали голови… Ух! Ти вже вибач, Бетті, що мене сіпає… Адже це жахливо впливає на нерви. І коли так триватиме, доведеться мені подумати про тривалу поїздку.
Бетті. Але ти міг поговорити з ним і напоумити його…
Гільмар. На вулиці? Ні, красненько дякую. Та й взагалі, як сміє ця людина появлятись тут. Подивимось, чи не вгамують його трошки газети. Вибач, Бетті, але…
Бернік. Ти кажеш, газети? Невже ти чув уже що-не-будь таке?
Гільмар. Еге ж, не без того. Вийшовши від вас учора, я, заради своєї недуги, попрямував до клубу. І тільки-но я ввійшов, усі враз замовкли; значить, мова йшла про двох американців. Раптом входить цей нахаба редактор Гаммер і перед усіма, на весь голос вітає мене з поверненням кузена-багатія.
Бернік. Багатія?
Гільмар. Авжеж, він так і сказав. Я, певна річ, як і слід було, зміряв його поглядом і дав йому зрозуміти, що мені анічогісінько не відомо про багатство Йогана Теннесена. А він каже: «Он як? Дивно! В Америці звичайно щастить тим, кому є з чим почати, а ваш кузен, як відомо, поїхав туди не з порожніми руками».
Бернік. Гм! Зроби ти мені ласку…
Бетті (стурбовано). От бачиш, Карстене…
Гільмар. Як би там не було, я через цього суб'єкта не спав цілу ніч. А він собі походжає тут по вулицях, ніби нічого й не сталося. І чом він там не загинув? Просто нестерпно, якими живучими виявляються деякі люди!
Бетті. Господи, Гільмаре, що ти кажеш!
Гільмар. Нічого особливого. Як бачите – не зламав собі шию на залізниці, не попався в лабети каліфорнійському ведмедю або чорноногим індійцям… навіть не оскальпований… Ух, ось вони!
Бернік (кинувши погляд на вулицю). І Улаф з ними!
Гільмар. Ще б пак! Як не нагадати людям, що вони належать до першої сім'ї в місті. Погляньте, погляньте, он усі гультяї повискакували з аптеки, дивляться на них, перешіптуються. Ні, це рішуче не для моїх нервів. І як може людина за таких обставин високо тримати прапор ідеї?…
Бернік. Вони йдуть просто до нас. Слухай, Бетті, моє бажання – щоб ти була з ними якомога люб'язніша.
Бетті. Ти дозволяєш, Карстене?
Бернік. Так, так. І тебе теж прошу, Гільмаре. Сподіваюсь, вони тут не довго лишатимуться. І прошу, ми будемо в своєму колі, а тому жодних натяків; нам треба всіляко стерегтися, щоб якось не вразити їх.
Бетті. О, який ти великодушний, Карстене!
Бернік. Ну-ну, облишмо це!
Бетті. Ні, дай подякувати тобі і пробач мені, що я так погарячилася… Ти мав повне право…
Бернік. Годі, годі, кажу!
Гільмар. Ух!
Йоган Теннесен з Діною і слідом за ними Лона з Улафом входять у садок.
Лона. Добридень, добридень, любі мої!
Йоган. Скрізь побували, оглядали старі місця, Карстене.
Бернік. Так, так, багато змін, еге ж?
Лона. Скрізь позначається вікопомна корисна діяльність консула Берніка. Ми побували і в парку, який ти подарував місту.
Бернік. А, і там?
Лона. «Дар Карстена Берніка» – красується над входом. З усього видно, ти тут перша персона.
Йоган. І судна в тебе чудові. Я зустрівся з капітаном «Пальми», своїм давнім шкільним товаришем…
Лона. І ще ти спорудив новий будинок для школи. До речі, як я чула, місто завдячує тобі також газовим освітленням і водогоном.
Бернік. Треба ж служити суспільству, в якому живеш.
Лона. Так, це чудово, зятю; зате до чого ж відрадно бачити, як люди тебе цінують. Здається, я не з марнолюбних, та й то не могла втриматись і нагадала декому з наших співрозмовників, що ми рідня…
Гільмар. Ух!
Лона. Ти на це ухаєш?
Гільмар. Ні, я сказав: гм!..
О проекте
О подписке