Розділ 2

Додому я повернувся пізно ввечері. По дорозі забарахлила машина і мені довелося її ремонтувати. Місто вже замело снігом і снігоприбиральна техніка, як зазвичай у нас це трапляється, ламалася і не встигала прибирати і чистити дороги. Вже давно потрібно було поміняти стареньку «Шкоду», але рука не піднімалася. З цією машиною було пов'язано багато приємних спогадів, і по – цьому продавати не поспішав. Настрій був зіпсований і щоб якось прикрасити холостяцький вечір і вечерю, в магазині купив пляшку коньяку. Продавщиця, молоденька дівчинка років двадцяти, нахвалювала коньяк «Азербайджан», з десятирічною витримкою. Купуючи пляшку, взяв кілька банок ризьких шпротів. Вийшовши на вулицю із магазину рвонув додому, бо погода остаточно зіпсувалася, і великі снігові пластівці кружляли хороводом безлюдними вулицями. Краса та й годі. Заскакуючи в під'їзд випадково зіткнувся лобом із сусідкою з верхнього поверху. Важка і неповоротка, вона по натурі своїй була доброю і привітною людиною. Чоловік у неї пив і їй доводилося працювати, утримувати сім'ю. Вона щосили тягнула на повідку французького бульдога на вечірню прогулянку, лаяла його за лінь, за боягузтво і не помітила мене.

– Ой, Михайлику, прости. Ти бачиш, цей негідник не хоче йти гуляти.

Я втупився на бідолашну собаку, який дивився на мене великими, водянистими очима, і просив заступиться.

– Нічого, все нормально, Варваро Сергіївно.

Бульдог скиглив і намагався сховатися за моїми ногами від господині.

– Як твої справи? Одружитися не надумав? У мене є чудова подруга, як раз в твоєму смаку. Якщо хочеш, можу познайомити. Жінка в самому соку, працює в банку, квартира в центрі, діти живуть окремо. Дуже інтелігентна і сексуальна. Цукерка.

Прицмокуючи пухкими губами, вона посміхнулася, виблискуючи золотими коронками.

– Спасибі, одного разу вистачить.

Я згадав про невдале знайомство за порадою Варвари Сергіївни і посміхнувся.

– Ти про Надьку? Я тебе благаю, хто ж знав, що вона виявиться пройдохою. На вигляд розумна й серйозна жінка.

Варвара Сергіївна вже передумала виводити собаку на вулицю і всіляко мене вмовляла на нову зустріч. Я як міг відмовлявся і, посилаючись на те, що багато роботи, втік. Вже перед дверима, я почув як з першого поверху кричить Варвара Сергіївна: Михайлику, дорогий, ти подумай, я завтра ввечері до тебе завітаю. Не пошкодуєш.

Грюкнувши дверима, я зміг нарешті спокійно зітхнути і розслабитися. Приймаючи душ, з насолодою думав про майбутній вечер і пляшку коньяку. Обтираючись насухо, одягнув халат, кімнатні тапочки і задріботів на кухню. Відкриваючи холодильник, скривився. Він був порожній і давно потребував розморожування. У морозильній камері лежали напівфабрикати. Перебираючи їх, я витягнув курячі котлети і кинув їх у мікрохвильову піч. Через хвилину нехитрі харчі, з відкритою баночкою шпротів стояли на журнальному столику. Коньяк мав приємний запах, і наливаючи його в пузатий келих, я з задоволенням насолоджувався божественним ароматом.

Квартира мені дісталася від батьків. Вони сім років тому виїхали в Америку і не збиралися повертатися назад. Спілкуючись з ними по скайпу, я втомлювався від щоденних пропозицій мами приїхати до них. Відкладав поїздку як міг. Не тому, що не хотілося побачити своїми очима Америку, ні. Просто тут, в Україні, було все набагато ближче і рідніше. Батьки в один голос твердили про онуків і я кожен раз обіцяв їм зайнятися негайно цим питанням. Я був єдиним сином і з дитинства відчував з боку батьків справжню любов і ласку. Мене балували як могли і ні в чому не відмовляли. Зі школи мене виробилася звичка читати. І від батьків дісталася величезна бібліотека. Більше п'яти тисяч книг стояли на полицях, лежали в шафі, в коморі, на підлозі. Бібліотеці була відведена окрема кімната. І коли вже ставало зовсім нудно від самотності, я йшов до своїх вірних і відданих друзів – книг, і запоєм читав. Електронні книги, якими зараз був забитий до відмови інтернет, мені не подобалися. Звичка тримати книгу в руках, відчувати запах типографської фарби, гортати сторінки, була сильною. Любив класику, пригоди, військову прозу. Батько зібрав праці майже всіх великих полководців і я часто переносився думками в воєнні роки, і як справжній книголюб, з благоговінням перевертав одну сторінку за іншию. Так часто і засинав у кріслі з книжкою на колінах.

Коли влітку друзі ганяли у дворі футбольний м’яч, взимку ходили на річку кататися на ковзанах, я сидів удома, вивчаючи історію. Школу закінчив із відзнакою, завдяки хорошій пам'яті, зміг вчити напам'ять вірші і запам'ятовувати цифри з малюнками. Якщо для решти хлопців домашнє завдання було непосильною працею, то я справлявся з легкістю і навіть допомагав товаришам. За наполяганням батька, після закінчення школи поступив у військове училище. Їхати з дому не хотілося. І я тоді зі сльозами на очах прощався з батьками. В Коломиї, під Москвою, я поступив у вище артилерійське командне училище. Вражав викладачів рівень моїх знань, і так я став одним з найбільш перспективних курсантів. Добре розбирався у тактичних прийомах, в іноземній техніці, завжди намагався проводити аналіз помилок, як оборони, так і наступу. На полігоні влучно стріляв і, з молодечою винахідливістю, знаходив вихід у важких армійських завданнях. Але чим більше я перебував в армії, тим сильніше розумів, що військова служба не для мене. Хоча викладачі пророкували мені блискучу кар'єру військового. І закінчивши інститут, на подив, багатьох друзів, залишився на громадянці. Позначилися роки прожиті в армійському гуртожитку, серед клопів і вошей. Годували дуже погано, майбутні офіцери голодували і рятувалися тільки тим, що їм надсилали родичі. До мене приїжджали батьки, і батько, бачивши весь цей бардак, сумно хитав головою. І не наполягав на тому, щоб я залишився в армії. Я тоді був йому дуже вдячний, за те, що він залишив за мною право вибору, як за справжнім чоловіком. Боляче було на все це дивитися, у величезній країні, яка виграла війну, загубилися пріоритети. І на телебаченні, в газетах, на першому місці стояли злодії і бандити. Дев'яності роки для величезної країни стали переломними і до військових ставилися без належної поваги. Навчившись виживати, я не один раз згодом був вдячний інституту. Мої вміння не раз рятували життя, але про це трохи пізніше.

Повернувшись додому, на громадянку, довго шукав роботу. Платили тоді мало і на життя ледь вистачало. Допоміг старий друг батька, який влаштував мене в будівельну фірму «Зюйд-Вест». Молода компанія тоді тільки починала робити перші кроки і моє завзяття і бажання працювати, не залишилося непоміченим у начальства. Так рік за роком, я став першокласним фахівцем і не шкодував ні про що. Грошей вистачало, я міг поїхати на відпочинок у Грецію, Туреччину, Європу, куди душа бажає, і при цьому не економити на готелях і перельотах. Так, в аеропорту Києва, познайомився з Оленою, чотири роки тому. Я стояв біля терміналу і збирався летіти до Греції. Уважно вивчаючи розклад, не помітив, як зіткнувся з нею. Червоніючи і одночасно бліднучи, в прямому сенсі цього слова проковтнув язик і впився очима на чарівну незнайомку. Це трапилося влітку… Олена тільки прилетіла з Європи. Життєрадісна, засмагла, вона дивилася на мене зверху вниз, коли я збирав розкидані речі з її валізи.

– Вибачте мене, заради Бога, – сказав я, поквапливо укладаючи сорочки, креми, журнали, назад у валізу.

Олена стояла і не ворушилася. Як вона сама зізналася, я теж їй сподобався, особливо коли довго возився з застібкою і заїкався від збентеження. Це виглядало смішно. Дівчина посміхалася і спеціально не поспішала мені допомогти.

– Скажіть, ви завжди такий неуважний? – запитала вона і підняла з підлоги сорочку, яку я чомусь не помітив.

В її блакитних очах було стільки ніжності і тепла, що я забув про все на світі. Це трапилося зі мною вперше в житті,так як я не мав досвіду спілкування з дівчатами. Блакитна сукня Олени з шкіряним ремінцем на талії і розпущене довге волосся, робили її схожою на загадкову Ассоль, з повісті Олександра Гріна «Червоні вітрила». Пізніше я переконався, що доля Олени, в чомусь схожа з героїнею Гріна. Олена, як і Ассоль, рано втратила маму, вона померла під час операції в лікарні. Батько Олени був людиною замкненою і відлюдькуватою. І вихованням доньки не займався. У п'ять місяців Олена залишилася на руках у бабусі, і, тільки завдяки її душевної любові і ласки, змогла вирости і отримати хорошу освіту. Батько Олени поїхав на Північ і так і не повернувся до доньки. І що з ним сталося, Олена не знала.

Коли закінчив з валізою Олени, оголосили мій рейс. Летіти вже не хотілося, і я чесно зізнався в цьому Олені. Вона, дивуючись, знизала плечима і хотіла піти.

– Олена, Бог з ним, з відпусткою, я ще встигну полетіти. Давайте я вам допоможу.

На мій подив Олена погодилася, щоправда, перш ніж я взявся їй допомагати, відправила мене в касу здати квиток.

– Мішо, може, все-таки полетите? – запитала вона з посмішкою. – Не можна ж бути таким легковажним.

Нічого не відповідаючи, кулею побіг у касу. Повернувшись, не знайшов на місці Олену. Вибігши на вулицю з переляканими очима, побачив її на автобусній зупинці і радісно помахав рукою.

– Я думала, що все-таки передумаєте і полетите, і не стала вас чекати, – сказала вона і взяла мене за руку.

Тепло, що йшло від руки Олени в одну мить змусило забути про те, що ми десять хвилин тому познайомилися. Я глянув у її великі, чисті очі і розумів, що Олена створена лише для мене одного. Вже в автобусі, по дорозі в місто, ми з нею розмовляли як старі, добрі друзі і я ні крапельки не шкодував про те, що не полетів на відпочинок. Олена ділилася враженнями від поїздки і показувала фото. Я розповідав їй про військове училище і роботу.

Дівчина реготала, коли я пошепки говорив про свої успіхи та невдачі на службі.

Два роки спільного життя з нею пролетіли непомітно. Я був щасливий і збирався зробити пропозицію об,єднати наші долі. Якби не нещасний випадок. Взимку Олена поверталася додому з роботи і переходячи дорогу на пішохідному переході потрапила під машину. Безглузда смерть назавжди позбавила коханої людини. Водій на джипі був в мотлох п'яний і забрав життя ще кількох людей. Потім був суд, вирок. Я хотів задушити цього покидька власними руками на суді, і якщо б не конвой, лежати б йому на кладовищі. Мене силоміць відтягнув адвокат і вивів із зали засідань. Туди я більше не повернувся. Протягом наступного року безпробудно пив. Не міг забути Олену і часто ночами від самотності ридав у подушку. Ночами, закриваючи очі, я бачив її в блакитній сукні, як і при першій нашій зустрічі в аеропорту. Вона стояла і посміхалася. Намагаючись до неї дотягнутися, хапав руками повітря і падав з дивана. Важкий час, який я не зможу забути до смерті.

Наливаючи коньяк я згадав Олену і з небажанням поколупав виделкою в тарілці. Потім були інші жінки, знайомства, зустрічі, але таких почуттів як до Олени, я до жодної з них не відчував. Щоб відволіктися, я взявся за читання. Несподівано я зачепив правою ногою за ніжку крісла і відчув різкий біль. Знімаючи носок побачив на п'яті все ще криваву рану від армійського чобота. Бовтався шматок пластиру і рана була кимось оброблена. Хоча я чітко пам'ятав, що цього не робив. І в цей самий момент знову виник різкий біль в серці. І я втратив свідомість.