Я поглянув на годинник – за дві хвилини третя ночі. До ранку ще доведеться почекати… Але тут рятівна думка спалахнула яскравою лампочкою – еврика! Зовсім недалеко звідси – великий супермаркет, котрий, здається, працює цілодобово. Це якраз те, що мені зараз необхідно – навряд чи він буде заповненим людьми о такій годині; а от купити собі поїсти я зможу.

Голодний шлунок додав снаги, і ще за кілька хвилин я вже поспішав по напівтемній вулиці в бік знайомого супермаркету. Усе виявилось так, як я і очікував: кілька напівсонних відвідувачів та втомлених продавчинь на касах. Тож такий-сякий продуктовий набір я собі без особливих труднощів зібрав. Проте і тут без дивного не обійшлося: маючи бажання закинути кілька пачок пельменів до морозильника, як я робив це завжди, я без вагань вибрав уже знайому марку і навіть узяв до рук яскравий пакунок, коли… Ніби колючі щупальця холоду пробралися раптом з-під обгортки і доторкнулися моїх пальців. Мертве. Непотріб. Напівсинтетична їжа, – з’явилася хтозна-звідки інформація, і до того ж у такій упевнено-стверджувальній формі, що засумніватися у її правдивості мені чомусь і на гадку не спало. «Це їсти не можна».

Цікаво! Я навіть засміявся, і тут же озирнувся, чи не звернув ще хтось увагу на дивного молодика, що усміхається пельменям у відділі морожених продуктів. Проте іншим людям явно де було до мене діла, і я вирішив перевірити свої здогади – відклав пачку, яку мав намір узяти, і потягнувся за іншою.

Те само: «напівсинтетична їжа. Це їсти не можна».

Махнувши рукою не можливість привернути чиюсь нездорову увагу, я став брати у руки без розбору усі підряд обгортки із замороженими продуктами. Результат мене злегка шокував: усе це різноманіття продуктів різних торгових марок, якщо вірити моїм внутрішнім (що бозна-звідки взялись) відчуттям, годилося в їжу у випадку хіба що ядерної катастрофи, коли навколо не лишилося узагалі нічого їстівного. Тоді цим просто можна було набити шлунок, аби не померти з голоду… Іншої цінності ця їжа собою не становила.

Достатньо здивований, я хотів було продовжити досліди, проте усі пережиті страхи і переживання минулої доби якось раптово дали про себе знати. Чи я просто не був готовий користуватися своїми здібностями протягом тривалого часу? Нові відкриття уже не викликали шквалу емоцій – забагато їх, тих емоцій, було за такий короткий проміжок. Годі, годі на сьогодні. Нехай цей день нарешті закінчиться.

І вже розраховуючись на касі, я усвідомив (дійшло, як до верблюда у анекдоті – на третій день!) що, виявляється можу не тільки «сортувати» їжу по ступеню її цінності для споживання, а й зчитувати інформацію з предметів. Але, скоріш за все – теж вибірково.

Ну, у мене ще буде час з усім цим розібратися. Як і дізнатися, що ж таки з цього магазину годиться в їжу найкраще.

Уже виходячи з дверей залитого світлом супермаркету на напівтемну вулицю, я відчував як утома усе сильніше огортає мене шершавими лапками. Швидше додому…

Їсти уже не хотілося, хотілось лише одного – загорнутися по самі вуха у знайому ковдру і на якийсь час відключитися – як ноутбук, у якого сіла батарея від перенавантаження, і якому тепер потрібні тільки спокій і підзарядка.

Скоріше б це день…

– Гей, ти! Закурити не буде? – гаркнуло раптом з-за спини і вибило мене з теплої штовханини примітивних думок.

– Закінчився… – дограв у голові уривок запізнілої думки, перед тим як запанувала мертва тиша, а підступний страх скрутив нутрощі.

Я зупинився за кілька кроків перед входом до арки, що відділяла кілька багатоповерхівок, серед яких був і мій будинок, від дороги та решти спального масиву. А за спиною швидко наближалися поспішні кроки кількох пар ніг.

– Чого мовчиш? Закурити є? – пролунало десь наді мною. Я підняв очі, щоб побачити височенного хлопця у насунутій на очі чорній шапці, які у народі по-простому називають «підерками».

Ще двоє обступили мене тісним кільцем, змушуючи відступати назад, поки моя спина не вперлася у стіну.

Троє хлопців, можливо – неповнолітніх. Проте і зростом, та мабуть – і силою, вони мене обігнали. Та, головне, їх було троє. Троє проти одного – признатися чесно – нікудишнього бійця…

Перший удар наздогнав мене неочікувано – я просто не був готовий до болю, який сталевою голкою уп’явся мені в живіт і змусив скорчитися, перехопивши подих. Інші два – менш сильні, посипалися за першим.

Хлопці не поспішали – вони розтягували забавку.

– Бабло гони, козляра! – прошипів один мені в обличчя, обдаючи смердючою хвилею алкогольного перегару.

– Ти чув, що тобі сказано? – перепитав інший, нависаючи наді мною.

Я тільки кивнув, трохи розпрямляючи спину, і неслухняною рукою поліз до кишені.

– Хлопці, у вас якісь проблеми? – пролунав раптом поза спинами молодиків спокійний голос.

Нападники усі разом повернулися на той голос, але відразу ж заспокоїлися, уздрівши поряд себе невисокого худорлявого чоловіка у легкій темній куртці.

– Це у тебе вони зараз будуть, – загрозливо пробасував найвищий із хлопців – мабуть, «голова» дрібної банди. – Вали звідси!

– Троє на одного? Цікаво, – вів далі незнайомець, що ніби і не чув погроз здорованя.

– Ти теж хочеш? – викрикнув той, що стояв зліва від мене, і раптово кинувся у бік незнайомця.

Те, що сталося далі, химерним чином злилося у моїй трохи потьмареній голові в одну плавну лінію: незнайомець відступив на крок назад, ледве вловимий рух – і хлопець простягся на асфальті, й у ту ж мить швидкий удар ногою змусив його закричати і зігнутися удвоє.

– Ах ти ж…

Проте ще один із моїх кривдників не встиг напасти першим – удар кудись під ребра і його змусив зігнутися, а невідомий боєць схопив його за голову і змусив нахилитися вниз – аби зустріти удар коліном, що відправив його у нокаут. Наступні звуки, які я почув – це були квапливі кроки третього, який, швидко збагнувши, що пахне смаленим, вирішив дати дьору.

– Позаду! – крикнув я, помітивши як перший, хто опинився на асфальті, вже оговтався від удару і підіймається, аби знову кинутися на мого несподіваного рятівника.

Який, так само незворушно, уже дістав пістолет звідкись з-під куртки і направив його на молодика, що вмить позбувся бойового запалу.

– Не стріляй! – у голосі хлопця від колишньої впевненості не лишилося нічого.

– Чому? – запитав незнайомець аж ніби здивовано.

– Ми… ми ще нічого не зробили…

– Ви ЩЕ нічого не зробили? Не встигли?

Чоловік повільно перенаправляв дуло пістолета з голови хлопця на ногу, ніби роздумував, куди саме йому більше хочеться вистрілити.

– Відпустіть мене… Я… зрозумів…

– Так? Що саме ти зрозумів?

– Що троє на одного – це погано, – прохрипів молодик.

– Зрозумів? Який розумний хлопчик, – сказав незнайомець із усмішкою, але вже за секунду його обличчя стало жорстоким і голос задзвенів сталлю:

– Якщо я вас, сволота, ще хоч раз застукаю – переб’ю як скажених собак. Або хоча б почую про гопників на цьому масиві… Я вас з-під землі дістану. Тобі ясно?

– Так, я зрозумів, – затряс головою хлопець, мов китайський болванчик. Зараз він ладен був цілувати черевики тому, кого ще кілька хвилин тому вважав легкою здобиччю.

– А тепер – усе з кишень – додолу. Й вали звідси. І оце забери – він вказав дулом на іншого хлопця, який усе ще лишався непорушно лежати.

– Бери.

Я не відразу зрозумів, що це вже сказано мені. І, приголомшений не менше від свого нещодавнього нападника, теж покірно підняв те, що молодик викинув з кишень на асфальт – мобільний та кілька зіжмаканих купюр, підхопив свій пакунок з їжею і рушив за чоловіком, який уже встиг сховати пістолет і, ніби нічого й не сталося, спокійно йшов у напрямку будинків.

– Ти нормально почуваєшся?

– Так. Вони тільки кілька разів ударили. Але якби не ви…

– Аби ти бився з одним, я б не втрутився, – жорстко обірвав мене незнайомець. – Але троє… Треба вчити пацанів. А то збиваються в зграї, і думають, що їм усе дозволено.

Тим часом ми дійшли до мого будинку, і я зупинився.

– Дякую. Візьміть, – простягнув я йому «здобич», але той на неї навіть не глянув.

– То тобі моральна компенсація, – осміхнувся він, і у світлі ліхтаря я побачив його обличчя. Звичайна «слов’янська» зовнішність, русяве волосся, світлі очі. Нестандартною була хіба що довжина волосся, зібраного в акуратний «хвіст».

– Іще раз дякую, – я першим простягнув йому руку.

– Нема за що. Могорич колись виставиш, – усміхнувся він уже більш приязно і теж подав руку.

Коротке рукостискання навалилося на мене градом незрозумілих картин – біг у темряві, чиєсь хрипке дихання, відблиски десь здалеку через темряву, і чоловічий силует крізь оптичний приціл…

Я раптово струснув із себе цю навалу, внутрішньо сказавши тверде «ні» чужим спогадам, про які я абсолютно нічого не хотів знати, і… Потік припинився так само швидко, як і розпочався, не встиг незнайомець ще забрати руку.

– Щасти, – промовив я йому услід, усе ще приголомшений, проте одночасно і гордий собою – значить, цим таки можна керувати! (На мій протест передача інформації припинилася!)

Росту!

Решта ночі пройшла без пригод – тому що я просто закинув пакунка до холодильника, навіть не розбираючи його, і завалився спати, не знявши одягу – підступна втома у буквальному сенсі звалила з ніг.

А коли прокинувся вранці – зрозумів, що мені потрібно взяти «тайм-аут» і просто перевести подих. А далі – буде видно.

Чужий мобільний я викинув відразу – навіть не ризикнув взяти його рукою – настільки сильним було небажання уявляти, що саме міг би він мені розповісти про свого господаря. Я просто обгорнув його ганчіркою, і не полінувався вийти на поверх до сміттєпроводу, аби позбутися «цього».

Позбуватися грошей не було сенсу; там якраз вистачить, аби дістатися до батьків на дачу і провести кілька днів у їх компанії.