Карета влетіла у ворота парку палацу Вілянув. За нею ґратовану високу браму зачинили, візник збавив швидкість, й екіпаж, похитуючись, повільно котився до входу розкішного маєтку. Будівлі потонули у нічному мареві. І лише сяйво повного місяця позначало обриси палацових садиб.
Ізабеллі було все ще моторошно. Служка різко відкрив дверцята карети, що стала біля сходів, жінка не на жарт злякалась, в цій імлі челядник видався їй привидом. Княгині коштувало неабияких зусиль, аби втриматись і не зойкнути від переляку.
– Запаліть свічки й комини по всьому палацу! Негайно!
Ізабелла запнулась плащем й не заходила до садиби. Ближче посунулась до лакея, який стояв при відчинених палацових дверях. Тіло княгині тремтіло – чи то від холоду, чи то від страху. І лише коли у вікнах замерехтіли вогники від канделябрів, вона наважилась до палацу зайти. Жінка поквапилась услід за челядником, який тримав у руках підсвічник. Постаті відкидали на стінах довгі тіні, що пропливали парадними сходами.
В опочивальні вже розгорявся комин. Біля нього прислужниця, стоячи на колінах, закидала у вогонь дрова. Ізабелла підійшла до полум’я й простягнула змерзлі руки. Вхололі пальці кололо від жару, яким наповнювались покої її світлості.
Від вікон доносився гамір. Іржання, крики, жіночий лемент. Служка повернулась обличчям у бік шибки, дивилась осудливо, немов це вона – господиня дому, яка кидає суворим оком на недбалу челядь, що спричинила нічний галас. Ізабелла, вже трохи зігрівшись, відірвалась від теплого духу й рушила до вікна. За склом у світлі смолоскипів помітила обриси коня, що встав дибки, й одного зі своїх слуг, який намагався спіймати тварину за повід. Поруч на землі лежала людина. Серце княгині стривожилось. Вона схопила підсвічник і помчала униз.
Дворові вишикувались довкола лежачого і голосно радили жінці, яка схилилась над ним, як саме розвернути впалого вершника обличчям догори. Коли господиня підійшла, челядь розступилась і вона побачила скривавленого юнака в плащі, який тремтячою рукою намагався розстебнути камзол. Його голова вже лежала на колінах однієї з княжих служниць. На її фартухові проступили сліди крові. Юнак сухими збілілими губами промовляв щось пошепки.
– Ваша світлосте, він від вашого батька, – сказала челядниця.
Ізабелла припала до юнака. Той з хрипом прошепотів:
– Лист, лист…
Княгиня не відразу розчула. Й лише потім зрозуміла, навіщо хлопець тягнувся долонею до грудей. Ізабелла допомогла йому розстебнути на камзолі гудзики, юнак застогнав. З потаємної кишені виглядав кутичок паперу.
– Він поранений, – з острахом прошепотіла служниця.
– Лікаря, негайно! – гучно звеліла княгиня.
Та вслід за цим хлопець тяжко видихнув і завмер. Його великі зіниці миттю стали скляними, в обрамлені густих вій втупились у чорне небо. Кругле обличчя, пухкі губи видавали в цій людині дитину, яка лише нещодавно відчула присмак дорослості. Княгиня торкнулась хлопцевої руки – та була крижаною.
– Лікаря не треба. Покличте панотця, – втомлено, майже пошепки, промовила її світлість. Вона підвела очі на темні небеса, з яких вдалечині сміявся повнолиций місяць.
Княгиня стискала у руці лист з темною плямою крові. Підвелась. Челядь миттю розсіялась. Із сумним серцем жінка зайшла в залу, присунулась до комина й зірвала печатку з учетверо складеного паперу. Вощений герб Погоня – князів Чарторийських тріснув і розпався навпіл. Ізабелла розгорнула послання.
«Люба доню, рідна Белло. Пишу стисло, тому без красномовних витинань. Я зараз перебуваю в Кракові, на півдорозі з Волині до Варшави. Мушу сказати, що не подобається мені те, що я бачу на наших землях. Тут оселились московські солдати – наче неофіційно, – але вимагають для себе розквартирування. Та хоч я згоден миритись із їхнім перебуванням, але не з підбурюванням моїх холопів. Русинів нацьковують на поляків. На Волинь заїжджають час від часу австрійські вояки. Ці ж розпалюють ненависть у шляхті, яка й без того горить ненавистю до короля та холопів. Місцеві шляхтичі та крамарі вже привселюдно погрожують знищити, як вони кажуть, «русинських свиней». Доню, донеси до Понятовського що втручання потрібне й якнайшвидше. Боюсь я, темні часи Річ Посполиту не полишають. Вірити варто хіба що у розум короля, якому ти й твій чоловік допоможуть. Обіцяю, що і я рук не складатиму. Є в мене одна ідея. Але про неї трохи згодом. Тож хай Господь тебе благословляє. І я тебе благословлю, – твій батько Август Олександр Чарторийський».
Годі й казати – лист здивував. Батько писав речі, відомі їй і, безперечно, її чоловіку – коронному маршалку. Більше того, подібні листи від Августа Олександра Чарторийського вона вже отримувала й раніше. На службі ж у держави цілий відділ таємних справ – в який надходять звістки з усіх кутків Речі Посполитої. Не розуміла княгиня: навіщо вбивати посланця, який везе не надто важливого листа? Чи, може, юнак став жертвою грабіжників?
Небіжчика вже прибрали, біля палацу – безлюдно. Стомлена жінка біля вікна зосереджено дивилась в далечінь. У безпросвітну темінь, що тихцем, крадькома, наче підступний звір, наближалась до її палацу. З кожною згаслою свічкою, з кожним зжеврілим смолоскипом той звір підходив все ближче.
Почувся стукіт копит. Ізабелла насторожилась. До палацового входу з шурхотінням під’їхала карета її чоловіка – Станіслава Любомирського. За якусь мить той увійшов досередини. Спершу пролунав нестримний кашель і лише потім гучні кроки. Луною розносились вони по залах. Княгиня знала: зараз він увійде в кімнату – в своєму пишно гаптованому жюстокорі, високій перуці, просякнутій запахом тютюну.
– Пані, що вас змусило не спати о цій порі? – з іронічною посмішкою промовив її чоловік, розводячи руки, оздоблені в мереживо пишних манжет.
– У нас у палаці сталась пригода… – пробурмотіла зморена жінка.
Вже понад годину обидвоє сиділи біля комина у м’яких кріслах й розмірковували – перечитували листа спочатку, сперечались, але ніяк не могли зрозуміти логіку подій останньої ночі. Станіслав Любомирський знову зайшовся кашлем і лише попісля промовив:
– Все, що я думаю, – на юнака напали. Може, думали, що в нього є гроші. Або ж в дорозі він з кимось перетнувся. Белло, не переймайся. А щодо листа – це ще одне свідчення того, що треба подумати про укріплення державних кордонів. Та як це зробити? В країні обмаль грошей і усюди бунтівники. Завтра я донесу королю звістку від твого батька. Та, гадаю, це навряд щось змінить. Армія московитів для нього – гарантія того, що Понятовський залишиться при владі. А те, що в цариці своя, паралельна гра – це вже очевидно усім. Хіба сліпий не помітить. Тож іди спати. Вже час.
Натомлена Ізабелла слухняно підвелась і вийшла. За дверима зали, де вона досі радилась із чоловіком, в коридорі, ближче до найтемнішого кута, стояла, опустивши додолу очі, зовсім юна блондинка.
«Чергова хвойда», – подумавши так, княгиня суворо зиркнула на дівчисько й попрямувала в свої покої.
Станіслав Любомирський був відомий ловелас.
І якщо раніше Ізабелла нервувала через численних коханок чоловіка, то зараз закривала очі на його походеньки.
Руки заніміли від холоду. Дощ падав, породжуючи під ногами слизьку багнюку. Небесна сіра мла відбивалась у калюжах, наче в дзеркалі. Вітер зривав капюшон з голови, й на чоло рясно крапали небесні сльози. Посеред безмежної пригніченості цвинтаря для злиднів стояли кілька темних фігур. Трунарі з лопатами були наготові, аби швидко закопати небіжчика й отримати кілька срібних грошей. Священик у чорній сутані монотонно читав заупокійні молитви латиною. Та зупинився:
– Ім’я померлого?
Ізабелла з покоївкою захитали головами.
– Не відаємо.
Панотець зітхнув і продовжив:
– Requiem aeternam dona eis, Domine, et lux perpetua luceat eis. Requiestcant in pace. Amen.[2]
Священик перехрестив могилу. Трунарі жваво почали засипати її коричневою баюрою, в яку під дощем вже встигла перетворитись земля.
Гаряча сльоза покотилась щокою Ізабелли. Ксьондз закрив молитовник, підійшов до княгині, вони разом почимчикували до карети.
Княжин візниця їхав повільно, за вікном екіпажу можна було розгледіти обличчя пішоходів, які прямували розмитими дорогами варшавської околиці. Їхній одяг був мокрий і брудний. Як і все довкола.
– Ви ж не знали того юнака? – спитав панотець.
– Ні, не знала.
– Так чому ж вирішили прийти на поховання? – священик не приховував здивування. Де це бачено – щоб високоповажна шляхтичка приходила на цвинтар для бідних?
Ізабелла замислилась. Дійсно – навіщо вона, аристократка, долучилась до цього прощання?
– Мабуть, мені його стало шкода.
– Чув, він був посланцем? Мабуть, привіз вам якусь звістку? – панотець із цікавістю розпитував далі.
– Так, листа привіз. І через це загинув.
З очей княгині знову пострумила сльоза. З рукава вона дістала батистову хустинку.
– А що було в листi? Мабуть, він був важливий?
– Та ні, звичайний лист від батька. Нічого особливого.
– І невже при посланцеві більше нічого не було? – ніяк не вгамовувався панотець.
– Ні.
– Ви гарно подивились? Може, якась коштовна річ була в нього?
– Та ні, панотче, звідки у такого юнака щось цінне може бути?
– Так, справді. Такий молодий і така страшна смерть. Бідолашний.
Священик зітхнув. Карета під’їхала до його парафії. Коні стали. Двері відчинив чернець у чорній, підперезаній паском сутані з насунутим на голову капюшоном, й схилившись застиг біля екіпажу. Ксьондз довго прощався з Любомирською, прочитав молитву, поблагословив княгиню й нарешті вийшов з карети. Коні рушили, ридван погойдувався на вщент розмитій весняним дощем дорозі, а чернець так і лишився стояти непорушно.
Легка хмаринка пари піднялась над холодним італійським золотавим мармуром. Туманом розвіялась над фрескою з літнім пейзажем у витонченому затишному алькові і розчинилась під ламбрекеном, що звисав зі стелі у ванній кімнаті палацу Вілянув. Служки поспішали наповнити князівську ванну гарячою водою – вона швидко холола в мармурових покоях. На вікнах зали пара лишала тьмяні сліди, по стінах із зеленого каменю вона слізьми стікала додолу на крижану і слизьку підлогу у вигляді шахівниці. Ізабелла в домашньому платті сиділа на золотавій канапці, яку, наче трон, увінчував балдахін пишно оздоблений жовтим оксамитом. Поки у двох метрах від княгині слуги поспіхом готували ванну, княгиня ласувала вранішнім чаєм та льодяниками монпансьє, які нещодавно їй привезли із самого Парижа. Ізабелла давно вже хотіла спробувати на смак розрекламовану у Варшаві різнокольорову французьку карамель. У порцеляновій креманці солодкі камінці виблискували наче дорогоцінний скарб. І невідомо, що спершу зацікавило в них Ізабеллу – смак чи назва. Солодощі з ім’ям неперевершеної інтриганки та жінки-політика минулого століття Анни де Монпансьє – принцеси королівської крові, кузини Короля-Сонця Людовіка XIV. Після невдалої спроби одружити на собі монарха мадмуазель Монпансьє стала ворогом короля, долучилась до Фронди на чолі з герцогом Конде, керувала армією і навіть особисто брала участь у бойових діях. Утім, згодом доля від принцеси відцуралась – і врешті все, що лишилось від її яскравого життя – солодкі карамельні камінці.
– Не могли б ви зробити свої льодяники на паличках не такими великими? Адже смоктати їх у присутності будь-якого мсьє нецнотливо і панянкам від того ніяково, – звернулась якось Анна де Монпасьє до свого аптекаря. Той натяк зрозумів і незабаром надіслав своїй клієнтці маленькі карамельки у жерстяній коробці з написом «льодяники мадам де Монпансьє». З часом смаки солодощів паризьких аптекарів тільки кращали, тож і слава про них розійшлась Європою.
Кольорові монпансьє Ізабеллі сподобались, і вона відірвалась від них лише тоді, коли служка оголосила, що ванна її світлості готова. Княгиня зняла туфельки з червоної парчі і стала на крижану шахівницю. Ноги на мить просто заніміли від кам’яного холоду. Княгиня дісталась до ванни, перестрибуючи по чорних квадратах по діагоналі, наче вона – король у шаховій партії. Ще мить – і в батистовій сорочці жінка занурилась у гарячу купальню. Служниця додала кілька крапель її улюбленої рожевої води. З парою аромат розвіявся по всій ошатній кімнаті. Й соковитий травень трояндовими пахощами охопив не лише сади палацу, а й увірвався у зали Вілянува.
Якби була воля Ізабелли – вона б цілими днями перебувала у своїй ванній кімнаті. Одній з перших, яка з’явилась саме в її палаці. Саме у Вілянуві, а не десь інде-серед безлічі інших замків та палаців, розкиданих на польських теренах. І цим княгиня пишалась. Адже навіть деякі королі й імператори досі не могли собі дозволити таких розкошів. Для Ізабелли Любомирської було втіхою знати, що цариця, яка воліє називатись імператрицею, Катерина, купалась у мідному тазу, а після ванни взувала холопські валянки.
– Уявіть, ці валянки вона одягає під вишукані сукні! І її слуги кажуть: це в цариці мерзнуть ноги, – жартома за келихом шампанського розповідав у приватній бесіді англійський посол Вільямс.
Все до дрібниць з життя монархів тогочасної Європи княгиня Речі Посполитої дізнавалась завдяки гостям її салону, публічним і таємним друзям та послам, що вишикувались до неї з візитами у дні прийомів. Сьогодні ж у неї черговий, на який прийде весь варшавський світ з його інтригами та плітками.
Батистова сорочка, в якій її світлість завжди приймала ванну, була з настільки тонкої тканини, що ледь відчувалась на тілі навіть у воді. Мармурова купальня вже нагрілась та парувала. Хмаринки підіймались угору – наче дим від ладану. Думки розлітались геть, і голова жінки стала безтурботно легкою.
За деякий час Ізабелла подивилась на руки – тепла вода утворила ривчаки зморшок на пальцях. Обряд омовіння треба було завершувати. Жінка підвелась, служниці бережно загорнули маленьку тендітну фігурку з сніжно-білою шкірою в численні простирадла. Ізабелла присіла на свою тронну канапу й по-холопському підібрала ноги – наче вона й не королівського роду, а проста смертна жінка. Доторкнулась до мокрого волосся, з пасма на шиї стікав струмок прямісінько в складку між маленьких грудей. Чорні прямі коси до плечей – за останньою модою рококо їх приховують під пишними перуками. Й мало хто знає, що коси в неї могли б витись, якби їм дозволили вирости бодай трохи довшими.
Після горнятка ромашкового чаю та кількох канапок на сніданок жінка підійшла до позолоченого дзеркала. Це було знаком для служниць – про початок одягання. Спершу княгиню облачили у нову сорочку з білим мережаним низом. За ним – теплі панчохи, що обв’язувались стрічками над колінами. Шовковий корсет з китового усу, «кошик» на стегна, який створював об’єм там, де його воліли бачити найбільші модники того часу. Вправні служниці одягали княгиню прудко – таємні кишені, планка на корсет, спідниця в яскраво-сині квіти, розсипані на білому індійському мусліні, і врешті – улюблений жакет кольору неба, для прогулянок у палацовому саду. Щоб теплі весняні промені не відбились вульгарною засмагою на обличчі, княгиня одягла чорну маску і капелюх із широкими полями. Сьогодні в неї прийом до якого її світлість готуватиметься цілий день.
В саду маленьку постать у блакитному, що вийшла на палацові сходи, бачать усі мешканці маєтку. Це їх змушує рухатись швидше. Всі знають: княгиня з холопами буває жорстокою, якщо їй щось не до вподоби. Тож садівники хутчіш висаджують травневі троянди біля паркових воріт. Служниці розвантажують карету з продуктами для кухаря вдвічі швидше, ніж до цього. А під альтанкою музики, яким наказано репетирувати сьогодні цілий день – миттю розсипаються по своїх місцях і заводять Йоганна Фукса.
Зі спини до княгині наблизився чоловік у темному камзолі й застиг у поклоні. Стояв так довго, наче не людина він, а одна із паркових статуй.
– Карле, – промовила маска, відчувши маршалка свого палацу спиною, якимось шостим чуттям. – Чи вже привезли суницю та ананаси?
– Так, ваше світлосте. Яке вино сьогодні подавати?
– Угорське. Не будемо розбещувати наших гостей, – з іскоркою іронії висловилась маска. – Так, іще передайте моїй Ользі підготувати сукню з яскраво-блакитної тафти, яку мені надіслали напередодні.
Маска розкрила віяло і рушила грунтовою стежкою до щойно висаджених троянд.
О проекте
О подписке