Услід за ротмістром у бік дормезу сунув бородань у кіпі. Темне курчаве його волосся звивалось аж до самих плечей. Чоловік трохи шкутильгав, спирався на палицю зі срібним набалдашником. Темними очима він сверлив Корецьку, яка спиною відчула той погляд. Волоски на шкірі рук стали торчма, спиною пробіг холодок – те саме вона відчувала нещодавно у рідному замку в Лісниках, коли знайшла дивний латинський молитовник. Жінка розвернулась і зустрілась із холодним зором бороданя. І не було в ньому, здавалось, чогось мирського і живого. Він був колючим, суворим і навіть мертвим – а ще таким же глибоким, як темні води, де немає живодайного повітря і в яких так легко згинути і піти на дно.

– Перепрошую, ваша світлосте, за моїх робітників. До нас рідко навідуються такі поважні люди, – чоловік ледь схилив голову, спершись на палицю.

– Кольорове скло? – княгиня перевела погляд на барвисті скельця. – Дороге задоволення…

– Дорожче навіть, ніж ви можете собі уявити. – єврей майнув рукою на майстра, і той підніс йому скельце.

– Бачите, окрім того, що воно червоне, посередині тут ще й видуте коло. Тобто скло неоднорідне. Таке враження, що то застигла вода саме тієї миті, коли по ній розходяться кола.

Княгиня роздивлялась незвичне скельце, на краю якого райдугою миготіли різнокольорові зблиски. Торкнулась рукою рівної холодної поверхні – живодайна прохолода в таку спеку…

– Але ж це… новий винахід? – поцікавилась Анна.

– Не такий вже й новий. Це називають королівським склом. Кілька століть тому таке стали робити у французькому Руані. Процес виготовлення там досі тримають у секреті. Але немає нічого прихованого, що б не стало явним – так кажуть у вашій церкві? – кучерявий розтягнув тонкі вуста, але посмішка видалась радше хижою, ніж радісною. Від того Анну пересмикнуло і вона відняла руку від скла. – Ви приїхали до нас, і це відважний вчинок. Ваша світлосте, ви дуже мужня.

– Мене не треба вихваляти, пане?.. – княгиня змірила співрозмовника зверхнім поглядом.

– Я не сказав вам своє ім’я, ваша світлосте! – схопився кучерявий. – Шломо Фабісевич, – він знову сперся на свій ціпок. – І я нечемний господар. Заходьте до мого дому.

Чоловік пошкутильгав у бік новенької незашкленої кам’яниці. Корецька вагалась, чи переступати їй поріг єврейського дома. Озирнулась. Вірні їй люди стояли стіною, яка відокремлювала пані від решти вулиці і, здавалось, цілого світу. Жінка відчула, що не сама попирає неписані русинські правила, які застерігали християн заходити у будинки вірян інших релігій. Може за тим, аби ті не піддавались сумнівам у правильності власної віри? «Ганьбитись – не битись» – повторила подумки Корецька і зробила крок уперед.

Оселя Шломо Фабісевича була уставлена дорогими різноманітними меблями. Лави були застлані східними килимами, на столі – срібний посуд. Таке відчуття, що це помешкання не торговця-єврея, а заможного шляхтича. Шломо присів на господарський стілець і відклав палицю у бік.

– Кажуть, татари можуть прийти Чорним шляхом. – Княгиня не наважувалась сідати, і Шломові довелось потягнутись за палицею, аби встати. Не пристало сидіти йому при княгині, що вперто стовбичить посеред кімнати.

– Можуть, – дещо хрипло кинув єврей.

– Не вставайте. Я сяду навпроти. – Жінці на мить стало шкода чоловіка. Вперше від початку їхньої розмови вона відчула до нього щось добре. Однак княгиня все ще уникала перетинатись із Шломо поглядом – надто колючими та мертвими були ті чорні очі.

– Ви праві, ваша світлосте. Татари сунуться. І повірте мені, вони візьмуть мій рідний Бердичів і навіть можуть Білу Церкву. Хоч ми, євреї, робимо все можливе, аби цього не сталось. І я впевнений, що ви навіть знаєте, хто викликав ці напасті. Знаєте, хто розтривожив той бджолиний рій, – єврей знову хижо посміхнувся.

– А чому ви впевнені, що візьмуть? І чого ви тоді не тікаєте звідси?

– Я плачу тим хлопцям, що шикуються біля замкової гори, і я хочу вірити, що вони дадуть гарний бій. Але за мене і наших людей хвилюватися не слід. Ми даємо раду й татарським набігам і не боїмось селитись на цих землях, де небезпека чатує звідусіль. Бо лише тут ми можемо бути більш вільним, ніж будь-де інде у цьому світі, – Шломо говорив розмірено і навіть трохи замріяно. Промовивши останнє слово, він змовк і замислився. Корецька намагалась не переривати ту мовчанку. Вона все ще придивлялась до цього єврея. «Чи можна довіряти такій людині?» – роїлось в її голові, і вона все ще не була впевнена, що варто самій починати розмову про книгу.

Нарешті Шломо оговтався:

– Та що це я вам не запропонував їсти. Ви ж з дороги. – Фабісевич потягнувся за дзвоником. На його звук у дверях з’явилась жінка в чорному буденному одязі, однак в коштовній перловій брамці, яка прикривала голову. Шломо промовив до неї юдейською, і за хвилину у залі на столі, устеленому скатертиною, з’явились наїдки. Першим був поданий паруючий золотий бульйон із кнедлами.

– З курки. Спробуйте. Моя дружина кладе туди шафран, аби досягти такого надзвичайного сонячного кольору. – Шломо посунувся до столу. Корецькій була вдивовижу така гостинність – адже раніше з євреями-орендарями вона мала суто фінансові справи і жодного разу не була в них удома, а тим паче не сиділа за одним столом. Але шлунок від аромату страв став тихенько булькотіти, змушуючи Анну розпочинати трапезу. Вона потягнулась за срібною ложкою із майже стертим гравуванням. Наступною стравою була фарширована риба. «Гефільте фіш» – з гордістю проголосив Шломо. Риба прикрашена цукатами, горіхами, родзинками, всередині чудернацького рожевого кольору. «Не дивуйтесь, ваша світлосте, то все буряк, – примовляв Фабісевич, задоволено відрізаючи рибну голову. На стіл поставили і щось дивне – сіре, як видалось Анні, гидотне, – разом із хлібом-плетенкою, кажуть, що такі часто подають в оселях німців-протестантів. Корецька все ще недовірливо дивилась на страву – суміш невідомо чого і на хліб мастити? «Як це їсти і чи варто?»

– Ваша світлосте, це форшмак. До речі, зроблений з литовської сельді. Я знаю, ви теж рибою торгуєте і непогано. – Шломо задоволено примружив одне око, втокнувши хлібний краєць в сіру гидоту. Видно, що настрій його значно покращився.

– То може перейдемо до справи? – нарешті вичавила із себе княгиня, відкладаючи двозуб.

– Звісно, якщо ви вже почастувались. Тепер можемо й до справ. Я знаю. Навіть не так, ми знаємо, що у вас є книга. Особлива. І ми за неї готові віддати особливу ціну. – Шломо розмови про справи витверезили, і він знову став серйозним, втулився своїм звичним крижаним поглядом у гостю. Та відсунулась подалі від столу, волосся на руці знову стало сторчма.

– Я не буду приховувати, що й мені дорога ця книга. Але якщо я знаю причину, чому вона так цінна мені, то хочу знати, у чому її цінність для вас? Чому ви її так хочете купити, що затіяли ось ці дивні перемови, надіслали мені пана Понхаса? І одразу хочу попередити – я все одно довідаюсь причину, тому не варто мені брехати. – Корецька говорила впевнено і навіть дещо загрозливо. Хоч Шломо був спокійним. Він погладжував свій повний живіт і не видавав жодних емоцій. Дослухавши до кінця, бородань спробував говорити якомога лагідніше.

– Ваша світлосте, звісно, я вам все поясню. І спершу хочу запевнити, що жодного злого умислу в нас немає. І я хочу подякувати вам словами нашого проповідника Ісаака бен Абрахама з Трокаю, який сказав велику мудрість, що «Королі і князі цих земель – друзі милосердя та справедливості, і в силу цього вони не чинять жодного беззаконня і утисків євреям, які мешкають в їхніх землях, а тому Бог дарує їм внутрішній мир та спокій, так що навіть прибічники різних вір не ворогують одне з одним». І ви, княгиня цих земель, зараз розділили трапезу зі мною, простим євреєм. І це найбільше диво, яке тільки могло статись. – Шломо всміхнувся, він був задоволений своєю промовою, погладив рукою бороду і позирнув на княгиню, але вона задивилась на вікно, вочевидь, нещодавно зашклене цим дививожним барвистим склом. Тож Шломо невдоволено кхекнув, щоб привернути до себе увагу і повів далі: – І через це я не стану приховувати від вас правду. Ця книга, за допомогою якої ви пізнали таємницю створення дорогоцінних металів… Так, так, я знаю це, ваша світлосте. І повірте, що не лише я. – Шломо тепер вже посміхався хижо. – Так от, ця книга зберігає набагато більші знання. Вона про особливе вчення – кабалу. Бо як ви робите срібло і золото з недорогих, недовершених речовин, так само ідеальний світ і людину можна створити із неідеального. Однак ця книга розкриє свої знання лише читачеві, якому вона адресувалась – єврею, знавцю Талмуда та Тори. Вам же вона вже дала дуже багато, і тому мусить повернутись до тих, для кого й була написана. І я пропоную вам не гнівити долю і віддати її.

– Ви впевнені, що я не осягну цієї мудрості? – нарешті всміхнулась самовпевнена гостя.

– Для цього треба бути втаємниченим… – Шломо запнувся.

– Втаємниченим у що? У вашу віру? – поцікавилась Анна. Нарешті вона зрозуміла, що плавильником міг бути будь-хто, хто пізнає вогонь. А вогонь – цей те, що змінює світ, перетворює все на краще, ідеальніше, гармонійніше. І це стосується не лише неживих матерій, але й усього живого. – Послухайте, ви сказали про речі, не метали, про людей, ідеальний світ, який можна створити з недовершеного. А відтак це ідеальне може бути певним місцем, країною? Ідеальна країна? Наприклад, ці землі, на яких ми з вами мешкаємо?

Шломо мовчав. Анна вичікувала, що скаже бородань. Але він втупився у стіл і поглажував рукою його край. Вочевидь, розмірковував. Нарешті він зітхнув і сказав:

– Добре, я можу вам дещо розповісти і розтлумачити з цієї книги, якщо матиму до неї доступ.

– Тільки в моїх Лісниках під моєю охороною. – Княгиня раділа, бо нарешті досягла своїй мети.

І хоч вечір вже наближався, Корецька ні на мить не затримувалась у Білій Церкві. Вона чимдуж прагнула повернутись додому, до власного замку на високій горі. На вулиці все ще було достатньо світла, і Анна, полишаючи дім Фабісевичів, помітила фігуру знайомого шляхтича у зеленій делії, який, як їй здалось, хутко сховався за рогом.

– Чи це не Адам Олізар? – промовила вона здивовано, вказуючи рукою напрям, де побачила постать пана.

– Ні, ви що! Це білоцерківський міщанин. – Шломо прудко відчинив дверцята дормезу.

Корецька все ж була впевнена, що перехожий в делії їй добре знайомий. Вона все ще розмірковувала над цим, як карета зрушила з місця.

– Дякую, ваша світлосте, що вшанували із нами суботу! – гучно вигукнув Шломо Фабісевич в оточенні своєї родини – пухкенької дружини у дорогій перловій брамці та безлічі дітлахів різного віку.

Від того вигуку в Анни похололо під серцем. Наче ці слова віщували щось недобре.