Розділ V

Залою єпископського палацу розливався аромат бузку. Кущі з пурпуровими китицями заглядали у розчинені вікна. Солодкий дурман пробирався у всі куточки кам’яниці, він був ладен приспати всіх палацових мешканців і служок, притупити їхні розважливі думки, аби лише вони вдихали чарівливі пахощі розбещеного травня. У залі з високим мармуровим комином від вітерцю, який прошмигнув з двору Луцького замку, розгойдались кінці білосніжної шовкової скатертини із золотим гаптуванням. Ця скатертина вкривала масивний стіл посередині кімнати, заставлений стравами – в єпископа саме був другий сніданок. Йона сидів у кріслі з високою спинкою, оббитою червоною шкірою, і замріяно роздивлявся свій золотий перстень із печаткою. Його ніс чухався від дражливого бузкового аромату – але від того настрій єпископа лише покращувався.

Ці кущі турецької калини, як її називають при віденському дворі, Йона за величезні гроші викупив у посла Священної Римської імперії Ож’є Гислена де Бусбека. Той вісім років прослужив в Костянтинополі посланцем у султана Сулеймана Першого. Там Бусбек й помітив ароматні гігантські чагарники, які місцеві називали просто – лілак, і, повертаючись до Відня, прихопив численні садженці із собою. Посол був із лякливих і тому по дорозі додому вирішив оминути войовничих мешканців Балкан та Карпат і рушив із почтом просто через море, Кримське ханство, південні степи, а потім Волинь, Краків, аби звідти вже дістатись Відня.

Йона прочув про дивовижну південну рослину і, зустічаючись із посланцем, віддав за саджанці п’ять мішечків срібних солідів. Цього травня бузок особливо грів душу луцькому єпископу – бо нарешті вперше зацвів. А у Відні, кажуть, намагання ботаніків примусити турецьку калину випустити бодай одну пурпурову китицю все ще безуспішні. Та ще більше Йона радів, бо нещодавно прочув про лікарські властивості того дива з Костянтинополя і про потужну отруйну силу цих ароматних квітів. Єпископ досі розглядав перстень на руці і все ще розмірковував, як Всевишньому вдається так вдало поєднувати неземну красу та смертельну небезпеку. Але тут його роздуми перервав тремтливий голос:

– Владико, то може ви зменшите нам нашу лепту? Тяжка вона для нас… – стиха промовив чоловік, який увесь цей час нишком сидів на стільці з іншого боку столу.

Йона відірвав засмучений погляд від персня і перевів його на згорблену старечу фігуру у чорній рясі.

– Скільки храмів у вашому селі? – єпископ спитав суворо, відчувши як його пересмикнуло.

– Три… – панотець у рясі ледь всміхнувся та, щойно перетнувся із крижаним зором дрібних чорних зіниць єпископа, опустив очі додолу і помарнів.

– То, якщо ви не можете нашій Матері подати якусь дрібницю – три копи сріблом… – Йона зачепився поглядом за квіти за вікном, довкола яких літали невгамовні бджоли і раптово замовк та за мить несподівано загарчав, так, що старець у рясі підстрибнув на стільці. – То я зачиню ваші храми на рік, поки не сплатите церкві тридцять коп! Вдесятеро більше! Хай ваші попи з попадями посидять голодними, а ваші селяни без Божої розради! За тиждень я чекаю тут три копи срібла, інакше мої люди приїдуть до тебе і такими, як я, ласкавими, вони не будуть!

Йона вдарив кулаком по столу, прохач підскочив і, тримаючи боброву шапку у руці, почав кланятись та відступати спиною до виходу.

Солодкий аромат знову долинув до єпископського носа. Йона розвернувся до вікна і стомлено відкинув голову на спинку крісла. У куті зали весь цей час за писарським столом Василь Борзобагатий спокійно заповнював канцелярську книгу. Він не звертав увагу на суворий тон батька і переляканого прохача. Йона глибоко вдихнув дражливий аромат і нарешті гучно чхнув, витер рукою носа і розвернувся до сина.

– Ну що, Васильчику, готовий до подорожі у Вільно? Королівна Анна Ягеллонка хоч стара дурепа – але ти маєш затриматись при дворі якнайдовше. Хай твоя дружина зарадить тобі у тому, хай поулещує королівську клячу. А ще, головне, – заведи дружбу з Вишневецькими та Острозькими.

Василь саме поставив крапку у книзі, опустив перо і присипав папір піском, аби той всмоктав залишки чорнил.

– Анна хоче двоє сіл у привінок, – байдуже промовив молодший Борзобагатий.

– От хвойда! – випалив Йона, – Не в її стані торгуватись!

Єпископ глянув у вікно, ще раз принюхався і вже спокійніше продовжив:

– Я і з цим розберуся, синку…

* * *

Княгиня Сокольська у жалобній сукні з високим гофрованим комірцем та срібним ланцюгом на шиї сиділа на лаві біля ганку, очікуючи на бричку, що саме мала повезти її до єпископського палацу. Жінка зупинилась у кам’яниці свого дядька, князя, який прохолодно відреагував на намір племінниці вийти заміж за Василя Борзобагатого. Але й переступати єпископу дорогу він не бажав. Тож роздратований дядько Анну уникав і своє спілкування цими днями звів з нею до щоденного вітання та прощання. Сама княгиня проводила все більше часу із братом Марком. От і цього разу – він був поруч, розташувався на мармуровій лаві під кроною старої липи на ганку луцького палацику Сокольських. Марк, молодший за Анну на декілька років, змалечку зростав із нею і був найближчим і найріднішим їй з усіх. Він саме простягнув руку до Анниного лиця і обережно поправив на її голівці мереживну сітку, під якою збилось волосся.

– Ти знаєш, що не мусиш цього робити? Ти ж можеш відмовитись, – брат провів рукою по щоці жінки.

Анна вперто мовчала, вип’ячивши нижню губу. Не до вподоби їй був осуд і застреження родичів. Але Марк вів далі, лагідно, наче промовляв не до дорослої жінки, а до нерозумного маляти.

– Аничко моя, виходячи за Борзобагатого ти ж багато що втратиш. Він простий шляхтич, до того ж із низів, може й шляхетство його батько взагалі купив, а ти ж князівського роду. Ми ж від Рюриковичів. Ти ж розумієш, що, виходячи за Василя, втратиш усе? Твої майбутні діти князями вже не будуть. Та й невідомо, як приймуть в родині малого Андрійка.

Анна згадала сина, який лишився на няньок у Чорному Лісі, та від того її погляд став ще суворішим. Вона підвелась і відступила від брата на крок.

– Мене не цікавить шляхетність роду Борзобагатих, – її голос був твердий і холодний.

– А що ж тебе цікавить, Аню?! – прогарчав Марк.

В цю мить дерев’яна стара бричка, запряжена двома конями, з рипом підкотилась до воріт. Княгиня стрімко запригнула на підніжку, брат лише поспівав за нею. Візниця накрив коліна панів вовняною шкурою, всівся на передок і йокнув. Коліса провернулись і коні слухняно й неквапливо потягнули пасажирів вузенькими вуличками. Анна гордовито випростала спину, адже, побачивши бричку Сокольських із нареченою єпископського сина, городяни спинялись, дехто вклонявся, княгиня ж кивала головою у відповідь.

– І ти хочеш позбутись князівського стану? Поваги? Заради чого? Ти ж знаєш справжнє ставлення люду до Борзобагатих… – не вгамовувася брат.

– Маркусю, припини. Я більше ніколи не буду жебрачкою. Краще вже бути заможною шляхтянкою, навіть несправжньою, ніж бідною княгинею. Це моє рішення і я ніколи, чуєш, ніколи про нього не пошкодую, – Анна торкнулась срібного ланцюга на грудях і нарешті всміхнулась.

* * *

– А от і наша наречена! – Йона Борзобагатий підвівся із крісла, коли у залу увійшли Сокольські. Єпископ поштиво схилив голову, княгиня присіла в кніксені, її брат кивнув. Жінка було вже прошмигнула до іншого боку столу, де з широкою задоволеною усмішкою стояла її подруга Ганнуся, як її зупинило рипіння Йони.

– То наша княгиня не хоче прикластись до руки єпископа? Гидує Божою ласкою? – Йона простягнув долоню, на якій поблискував золотий перстень із печаткою. Сокольська примружила очі. Якусь мить вона стояла, наче вкопана. В залі запанувала мовчанка. З боку канцелярського столу почувся кашель Василя:

– Отче…

– Ні, чого ж… Владико, вибачте, що забула про манери… – Анна хижо всміхнулась і рушила до єпископа, нахилилась і чмокнула перстень… – Я ж так поспішала до нареченого, отче!

Княгиня підморгнула задоволеному Йоні і розвернулась до вікна.

– А ваше диво розквітло, владико! – вигукнула Анна з удаваним захопленням і підійшла до шибки.

– В моїх руках все розквітає, врахуйте це, дитино, – Йона присів у крісло і підніс до губ келих, наповнений до краю угорським вином.

– Ми прийшли обговорити привінок, отче… – нарешті промовив Марк Сокольський.

– Ну, так, важлива справа. Що дістанеться княгині в разі смерті мого сина… За її власність прийшли торгуватись… – Йона клацнув язиком і поставив келиха на стіл.

В залі запанувала така тиша, що можна було почути кроки служок в коридорах палацу. Тиша тривала хвилину за хвилиною. Нарешті її перервала наречена – Анна холодно та рішуче промовила:

– Я вимагаю Харлупський замок і резиденцію в Красному.

– Красне – наша фамільна вотчина, подарована нам, Борзобагатим, королівською ласкою, – Йона втупив погляд у майбутню невістку. – Ми не даруємо, не віддаємо і не продаємо королівські блага.

– Або Красне буде моїм, або весілля не буде, – Анна торкнулась короткого манжету на лівій руці і розправила спідницю з лондонського чорного сукна.

Йона мовчав. Він відпив ще вина і втулився у вікно. Ніхто і ніщо не могло перервати цю важку тишу, навіть принишк соловей, що виспівував весь ранок.

– Добре, буде вам Красне і Харлупа, – нарешті вичавив з себе єпископ. – А тепер давайте обідати.

Служки почали вносити запечену качку і ковбаси, розливали вино. Гості підсунулись до столу. У самий розпал обіду єпископ відірвався від розмови із Марком Сокольським і звернувся до майбутньої невістки:

– Пані Анно, знаю, що ваш душпастир – Онисфір Дівочка. Вам не здається, що він залишився далеченько від вас? У самому Києві. Може, вам пошукати когось із панотців поближче? Та й з родів більш шляхетських? Я можу підсобити, в мене є кілька гарних священників на прикметі.

– Владико, аби ви знали не лише мої гріхи, а й думки?.. – розсміялась княгиня.

– Люба моя, таємниця сповіді священна… – Йона розвів рукавами, пишно гаптованими золотом. На це княгиня лише всміхнулась. – До речі, мені передали листа для вас від Онисфіра.

Сокольська враз зблідла. Єпископ прошепотів щось на вухо служці, і той миттю вискочив із зали, повернувшись згодом із розпечатаним листом.

– А ви гадали, що всі найважливіші відомості проходять повз мене? – вишкірився єпископ Луцький.

Марк Сокольський схопився за руків’я шаблі і подивився на сестру. Анна захитала головою, даючи знак не втручатись. Йона розгорнув аркуш із зеленою печаткою панотця Онисфіра Дівочки.

– Ваш душпастир вітає вас, пані Анно, з гарним вибором. Пише, що він його схвалює і буде молитись за ваше щастя із Василем Борзобагатим, – єпископ всміхнувся і відклав листа. – Василю, передай папір нареченій.

Анна очима пробігла листа. Рядки на папері були рівно виведені розмашистим канцелярським почерком. Губи княгині розпливлись у посмішці:

– Дякую, владико, за добру новину.

Жінка відклала папірці і, наче нічого не сталось, повернулась до Ганнусі Борзобагатої, яка цього разу сяяла у розшитій золотом синій оксамитовій сукні.

По обіді Йона показував гостям своє ботанічне диво – кущі, розквітлі пурпуровими ароматними китицями. Анні ж поталанило на мить залишитись у залі біля канцелярського столу, відірвати від листа Онисфіра шмат і вивести кілька слів чорнилами, що стояли на канцелярській стільниці. Це зайняло якусь мить – і складена крихітна записка опинилась у кишені жалобної сукні. По обіді сторони підписали угоду про спадок майбутньої нареченої та дар родини Борзобагатих. Під документом поставили підписи всі присутні, і вже за якусь годину бричка Сокольських викотилась із брами Луцького замку повз кам’яниці заможних містян. На паперті Покровської церкви чорніла постать ченця, який просив милостиню. Анна його впізнала і зупинила повозку.

– Аню?! – вигукнув здивований Марко.

– Аби наша справа була успішною! – пояснила жінка, дістаючи із прив’язаного до паску гаманця мідний грош.

Княгиня рушила до монаха. Той, побачивши панну, неабияк зрадів, перехрестився, встав на коліна і схопив княгиніну руку, припавши до неї губами. Сокольська ледь відірвала долоню і стрімко повернулась до брички. Марко сміявся – настільки його звеселила сцена на паперті і поведінка ченця-жебрака, Анна вдоволено усміхалась, візниця гукнув і коні рушили. Щойно ж бричка під’їхала до палацику Сокольських, княгиня влетіла у кам’яницю, закрилась в опочивальні і дістала з манжета згорнуту крихітну записку, що їй передав агент Онисфіра – саме той жебрак-чернець. На ній дрібно – рукою її душпастиря – було написано: «По дорозі на Вільно – у Дубно з архіву Острозьких королівська дарча грамота на Острог. У Вільно – храм Успіння Пречистої Матері, отець Пафнутій».

Анна все зрозуміла і зітхнула – далекоглядний Онисфір все прорахував. І бажання Йони відправити молодих до королівни у Вільно, і їхню зупинку в Дубно. А ще він знає, що за нею стежать кожну мить. Та, попри це, покладає сподівання на свою Сокольську. Княгиня ще раз пробігла очима записку, запалила свічку від лампади і спалила послання. Анна знала – вона досі в грі хитрого Онисфіра і тепер з неї виходити точно не збирається, назло підступному і огидному Йоні.