– Андрію, тримай удар! Ні, ну що ти робиш! Ще раз! До бою!
На галявині посеред Чорного Лісу саме запроменіла яскрава зелень. Молода жінка у домашньому платті та темному довгому каптані зі стилетом у правій руці навчала випаду п’ятирічного білявого хлопця. Той насупився, тримаючись за пасок коротких штанців, з яких недбало стирчав край сірої лляної сорочки. Його зброя лежала в минулорічній траві. Хлопчик не квапився її підіймати і знову брати до рук. Натомість він розвернувся і побіг у бік струмка, що дзюрчав за високими деревами, які муром вишикувались здовж ручая.
– Андрію! Стій! – Анна засунула свій стилет у піхви і майнула за ним.
Вона спіймала малого вже біля потічка, обійняла і почала обсипати золоту голову незліченними цілунками. Дзюрок весело струменів по лісовим камінцям, від кришталевої води відбивались сонячні зайчики, стрибаючи по стовбурах столітніх буків, а задоволені верески дитини і матері розлітались по всіх довколишніх стежках та луках. Щойно жінка припинила пестощі і сіла на велику каменюку, хлопчик заскочив їй на коліна. Мати, з ніжністю дивлячись йому у вічі, завела дорослу бесіду:
– Андрію, тобі лише п’ять – але ти вже маєш вміти себе захищати! Ти ж Сокольський!
Малюк знову набурмосився. Він поклав голову з розкуйовдженим волоссям, наче то сніп вигорілих на сонці соломинок, на груди матері і пробурмотів:
– Мам, я так за тобою скучив… Розкажи мені про драконів. Ти їх бачила?
– Драконів?
Хлопець зітхнув. Анна дивилась на стрімку воду, що невгамовно дзюрчала під ногами, і занурилась у думки, аби витягти звідти чергову історію про лицарські битви із дивовижними крилатими створіннями. Але тут за її спиною, від галявини, почулося іржання. Малий перелякався і ще дужче припав до грудей.
– Андрію, я покажу тобі справжнього дракона, якщо ти тут посидиш тихенько і не виходитимеш на луку. Попри що.
Хлопець кліпав блакитними очима.
– Справжнього дракона… Тільки сиди тут і мовчи. Добре? – прошепотіла жінка, обійнявши малого.
Вона ледь відірвала від себе сина і всадовила його на камінь. Той від переляку перебіг і сховався за іншим, ще більшим валуном.
Анна приклала палець до губ – показуючи, аби малий анічичирк – і визирнула з-за лісових заростей. Лукою прогулювався рудовусий чолов’яга у гостроверхій шапці. Поруч із деревами стояв гнідий кінь. Жінка поправила спідницю й волосся, що збилось з-під очіпка, і вийшла назустріч.
– Пані Анно! Хто б знав! А я гадаю, чий це стилет стирчить у траві? – промовив шляхтич, перевіряючи пальцем, чи гостре вістря у зброї, яка холодом блиснула в його руках.
– Він мій, пане Журавницький, – жінка привіталась традиційним кніксеном.
– Облиште ці шляхетні штучки, – чоловік хижо всміхнувся. – Ми ж з вами не такі, як інші. – Шляхтич простягнув стилет, повернувши його гострим кінцем до себе. Жінка забрала зброю, однак не сховала, а далі тримала в руках. Пан подивився на піхви при її поясі і встромлений в них такий самий ніж і лукаво посміхнувся у вуса.
– Ви до нас на гостину? Не чула від чоловіка, що ми на когось чекаємо, – жінка наче й не почула попередніх слів співрозмовника.
– Ні, гостюю по сусідству, у Михлині, у ваших родичів, – шляхтич знову зашкірився. – А ви сама, тут, у лісі?
– Звісно – відрізала жінка і завела руку зі стилетом за спину. – Сама…
– Анна Сокольська… – рудовусий промовив це протяжно, наче милуючись звуком її імені. – Я знаю вас набагато краще, ніж ви думаєте.
Пан роздивлявся, чи не сховався хтось за чагарями. Але довкола було безлюдно і спокійно. Хіба десь у гіллі над їхніми головами скрякнув крук.
– Гадаю, вам вже час, пане Журавницький. У Михлині на вас зачекались, – суворо промовила жінка, не залишаючи шляхтичу жодної можливості продовжити розмову.
Але той на це не зважав.
– Анно, я за вами стежу. Майте на увазі, – кутики його губ розплились знову, очі блиснули лихими бісиками.
– Я вас не розумію! – обурено відповіла жінка, додавши металу в голос.
– Тримайтесь подалі від моїх справ, пані Анно. І так, згоден, в Михлині на мене вже чекають, – рудовусий сказав це протяжно, не кваплячись наблизився до коня, скочив у сідло, схилив голову заради удаваної ввічливості і «йокнув» стежиною у ліс.
Анна ж стояла, застигши, наче заморожена. Потім перевела погляд у бік гілля, яке все ще розгойдувалось услід за небажаним гостем. Наче блискавкою, з голови до п’ят її прошив холод від несподіваного візиту Журавницького до її Чорного Лісу. Цієї миті із хованки вибіг білоголовий наляканий малий і кинувся до матері. Обійняв і гірко заплакав. Дрібні теплі дитячі сльози наче вдихнули життя у матір, вона схилилась до сина, поцілувала й прошепотіла:
– Не бійся, ніколи нічого не бійся. А тепер ми підемо до драконів…
За стіною з гострого частоколу було видно темні дахи. Анна зі сином ще підходили до воріт, як варта вже заходилась їх відчиняти. Посередині Чорного Лісу стояло обійстя, де Сокольська вимушена була проводити сірі дні. Які ж немилі їй були ці дерев’яні старі оселі із запахом цвілі, скрипучими половицями та чоловіком-нелюбом! Вона була видана малолітньою з примусу за князя Василя Четвертенського, який вже давно розчинився у тьмяній варенусі.
– Анно! – загриміло зі сходів панського будинку. – Знову водила сина у ліс, відьмо! – міцний чолов’яга, від якого смерділо, наче з льоху, нарешті протверезів.
У сірій сорочці навипуск, похитуючись, він наближався до жінки. Анна тільки й встигла передати малого няньці. Малий заверещав. Нянька понесла його у покої, а над Анною схилилась міцна статура чоловіка: розхристана сорочка, з червоної шиї звисає плаский мідний хрест. Той заніс руку над дружиною. Служки навкруги подружжя принишкли: не вперше хазяїн дозволяє собі таке. Але хазяйка стояла струнко, наче берізка, лице її зблідло, посуворішало і стало холодним. Чоловік зробив крок, та несподівано оступився, похитнувся і ледь не впав – на поміч йому підскочила челядь. Анна обійшла п’яницю і впевнено рушила до дому.
Цього вечора пані сиділа сумна. Вона дивилась на вогники свічок, що відбивались у товстому склі вікна. Вже давно стемніло, синій вечір перетворився на гірку глибоку ніч. Господиня Чорного Лісу поринала у дрімоту – але роздягатись не поспішала. Вона чекала, поки чоловік звично захропе, розлігшись просто на підлозі біля печі – кожної хвилини, поки він при тямі, Анна поруч із ним відчувала небезпеку. Від сумних думок її відірвав несподіваний стукіт у шибку – наче хтось камінцями кидався у скло.
Анна наблизилась до вікна, та розгледіти на вулиці бодай щось було неможливо. Пані вискочила з кімнати і стрімголов гайнула надвір. Тут теж нікого не було, окрім варти на воротах. Протяжно заухкала сова. Хазяйка подумала, що їй лише почулось і стомлено схилила голову.
На сходах вона помітила мішечок. «Ох, знайомий почерк!» – зраділа Анна, схопила секретне послання.
Торбинка була з м’якого червоного оксамиту, всередині – щось тверде. Жінка заскочила у дім, де чоловік саме гарчав на хлопа, який знімав з нього чоботи.
– Анно! – п’яниця неочікувано промовив у бік дружини, відштовхуючи ногою служку – Ходи-но сюди, жоно!
Та від несподіванки застигла і якийсь час стояла незрушно.
– Чи батога знов узяти?! – прорипів господар.
Панна зітхнула, непомітно сховала торбинку в кишеню і наблизилась. Чоловік, умостившись на лаві, простягнув до неї ногу у чоботі зі стертою підошвою. Вона схилилась і потягнула взуття. Чобіт не давався, наче справді приріс до чоловічої ноги.
– Слабка вже зовсім?! От як тебе я випестив! Геть розслабилась! – господар вдоволено шкірився і чадів отрутним запахом.
Анна лютувала на себе, що й досі терпить чоловікові знущання. Але ж – як їй вдіяти? Розлучення – шалений ризик, навіть для неї, шляхтянки старовинного князівського роду. До того ж без згоди і підтримки владики їх так просто не розлучать. Врешті у неї є син – і слід перейматись тепер не лише своїм майбутнім, а і його. Втекти? Як часто вона про це думала! Але ж життя нарізно від чоловіка, і втеча у рідні обійстя, що перейшли до мужа разом з її посагом, поставить пляму на всьому їхньому роду Сокольських! Залишається лише мешкати з нелюбом, терпіти і напувати його до безпам’ятства, а потім ненадовго вириватись на волю, за гострий частокіл Чорного Лісу.
Щоразу, коли чоловік надовго зазирає у пляшку, Анна оголошує люду в обійсті, що їде погостювати до брата Марка, а сама рушає виконувати волю владики, її покровителя і душпастиря. За цю непанську роботу вона отримує чималі кошти, їх витрачає на сімейні справи і навіть відкладає для себе на майбутнє. Досі ніхто не розпитував про походження її особистих прибутків. Та й про часту відсутність господарки ніхто жодних питань не ставить – бо княгиня завжди встигає повернутись до того, як чоловік протверезіє.
Анна ще раз ривком потягнула на себе чобіт і нарешті він знявся. Скинула його на підлогу і розвернулась у бік своєї кімнати.
– А інший?! Бабо!!! – несамовито закричав хазяїн. У цю ж мить до нього підскочив холоп, підняв ногу господаря і заходився знімати другий.
Панна миттю дісталась покою, замкнулась на засув і кинулась відкривати торбинку. З неї на стіл випала срібна пляшечка і складена вдвоє записка. Господиня її розгорнула, прочитала і завмерла. На дрібному аркуші чорнилами звивистою кирилицею, наче в релігійних манускриптах, було виведено: «Дерзай, чадо! Прощаються тобі гріхи твої».
Княгиня торкнулась пляшечки і відняла руку, наче ошпарена. Перевела погляд на образи під стелею і розгублено присіла на лаву. Панну охопив страх, руки затремтіли, і вона закрила очі, аби заспокоїтись. Її тривожні роздуми перервав грюкіт і рев за дверима.
– Замкнулась, відьмо! Чи гадаєш, мене це спинить?! – раптом гримнуло так, що, здавалось, муж ось-ось розтрощить хвіртку. Скільки разів він ламав ці двері і брав її силою.
«Годі цього з мене!». Господиня підвелась, глибоко вдихнула повітря, схопила пляшку і хижо посміхнулась. Вільною рукою вона піднесла листа до полум’я свічок. Поки двері утримували навалу п’яного мужа, вона задоволено спалювала послання. Папір палахкотів, чорнів і розлітався довкола дрібними іскрами. І щойно остання з них згасла, хазяйка нарешті заспокоїлась. Рішення було прийняте. Коли двері здались і з гуркотом впали на підлогу, вона вже вкладала пляшку в кишеню. Піднявся густий пил. Посеред нього височів розчервонілий злющий кремез.
Та несподівано дружина мило йому всміхнулась і відчайдушно заголосила до служки:
– Просько, негайно неси варенухи! Тої, що поміцніше! Будемо господаря частувати!
О проекте
О подписке