Розділ другий
Київський концерт Бенні Гудмена

Напровесні шістдесят другого молодий старшина Роман Геннадійович приїхав до Києва на побивку. У нього було всього-нічого, якихось жалюгідних по всім параметрам цивільних, шість днів, а для нього – ціла вічність. Хоча він розумів, що встигне небагато. Так… зустрітись зі старшим братом, маму обійняти і наїстися досхочу домашньої їжі. Ну як домашньої… Мама готувати не дуже вміла і не любила, тому і вчитися не хотіла. Та просто наїстися, давайте вже будемо відвертими. Ні, не те щоб в його 3-му науково-дослідному управлінні, котре коротко називали між собою Примор^[2], морили голодом – подібного штибу спеціалістів берегли в Радянському Союзі значно більше за звичайних солдат, однак не було жодних оказій: чи то свят, чи то вихідних, щоб давали щось жирне або солодке. Їжа була поживною, збалансованою, корисною. Тому Роман, поза своєю волею, перетворився на страшного гурмана. Ночами йому снилися «тошнотіки» – дешеві пиріжки з фаршем або капустою, по-київськи. І ті «тошнотіки» заразом з гітарою, «Біломорканалом» та столовим вином (Роман був столичним, та ще й жив в центрі, аби пити горілку) – складали докупи його уявлення про розкіш, а насправді нагадували про його скороминуче доросле дитинство, чи то пак – молоду юність. А ось про ДОСААФ і всі інші парашутні заморочки після того, як він потрапив до свого 929 льотно-дослідного центру, Роман і думати забув. Нє. Більше ні про що таке не мріяв. Та ось біда… Парашут його тепер ніби сам знаходив. Вся його професійна діяльність відтепер була пов’язана з парашутами, укладками, висадкою на сушу і на воду, з аквалангами і таким іншим.

«Та й таке…» – безжурно, по-молодечому про себе зауважив юнак, коли поринув у роздуми про своє теперішнє життя і настромив ще одного «голубця» на виделку в батьківському домі:

– Мамо, а мамо? То ти тепер нормально так готуєш? – вишкірився до неньки, яка все більше старіла.

– Та відчепися, – усміхнулася Наталя Петрівна, яка, насправді, зовсім не розізлилась на сина, за котрим дуже скучила. – То Льоня навчив. Та й часи, знаєш, вже не такі, аби кав’яр ложками…

– Не трофейні, не такі, як за батька? – піддів-таки, не витримавши, Роман. І то не зі зла. Просто манера розмовляти в армії змінилася на дошкульну, коли обов’язково було добити побратима, а не залишити підраненим, якщо побачив його слабину. – Вибач, не хотів…

– То ти таки пішов по стопах батька? – зиркнула зла мати, котра також вміла, якщо треба, користуватись цією військовою тактикою. – Будеш тепер назавжди військовим?

– Якщо так вирішить керівництво, – буркнув Роман, широко поставивши лікті на стіл, як він звик робити в армійській їдальні, демонструючи свій авторитет, і похмуро зігнувся в три погибелі над їжею, немов проказував: «Відчепися».

Розмова з мамою взагалі не клеїлася. Після армійської муштри в льотній учебці Романа Геннадійовича було направлено для подальшого проходження служби в 929-й Державний льотно-досліджувальний центр імені В. П. Чкалова і вже рік як залучено до діяльності центру як молодого перспективного спеціаліста. Там його свідомість пережила певні пертурбації, хоча вони почалися ще в учебці.

До Феодосії він прямував зеленим ДОСААФівцем з перекачаними біцепсами і головою, повною всілякого романтичного лайна про синє небо і круглі парашутні купола. Воєнком, звісно, не помилився, коли дав йому характеристику саме в цей рід військ. В учебці його, борзого, навчили звертатися до старшого за чином на «ви», дотримуватись субординації, дуже швидко і дуже далеко бігати з повною амуніцією і так само швидко їсти. Сніданок – обід – вечеря – відбій. А між тим усім стрибки – наряди – муштра. Вічні, всепереможні стрибки. Ні, не синє небо, а витяжний фал, що прив’язує медузу до літака, жорсткі приземлення і перекати, а опісля – синці і опухлі голеностопи; марш-кидки на п’ять та десять кілометрів, тактика і топографія.

Роман Геннадійович і думати забув про те, яким поганим був вітчим. Злість на батька вивітрилась з його макітри, немов весняний сніг розтанув на сонці. Натомість їхнє місце зайняли чіткі установки і команди. Про джаз, лагідну дівчинку, котру колись зустрів під час зимової київської хуртовини, він також думати забув. Якось не до того було. Та й вже не хотілося. Ну який буржуазний джаз, погодьтеся шановні, коли тут такий заміс серйозний.

– Ромчику, ти будеш чай, га? – почув Роман і виринув зі своїх дум.

– Тільки з цукром і лимоном. І гарячий, не теплий.

– Коли це я тобі наливала не гарячий чай, синку? – з тугою запитала Наталя.

– Не ти, мамо. В нас просто в учебці було так: поки чай розіллють по стаканах, то він зовсім вичахне… Не зважай, – Роман мотнув похиленою головою на знак заперечення, ніби унеможливлюючи навіть ймовірність непотрібних дебатів, і знову нахилився над своєю тарілкою. – Можна ще попросити добавки? Будь ласка…

Наталя лише з сумом похитала головою і покірно поклала своєму молодшому сину ще голубців на тарілку. Про себе зауважила, що столовим ножем він вже не користується. Лише похмуро дивиться з-під лоба і поглинає їжу швидко, методично, мовчки…

Ще під час проходження курсу молодого бійця, де «парінька примєтілі», все як він хотів і відбулося, себто все, як він мріяв… Його відразу «запросили» на співбесіду до особіста. Роман, звісно, був щасливий. Як же без того. Поки після школи працював на своєму заводі, він же саме мріяв потрапити в структуру, як батько. Так що всім мріям його судилося збутися?

І ось тепер – сонячна, осяйна Феодосія, низькі паркани котрої так незвично викладені черепашником. Щоправда, Роман в Чорному морі не купався, бо те було занадто близько, аби про нього мріяти. Лише постійно в нього занурювався, чи то пак – приводнявся. З аквалангом і парашутом одночасно.

– Романе? Романе?! Ти зовсім мене не слухаєш…

– Вибач, мамо, думаю про свою роботу. Що ти сказала?

– Питала, чи будеш тістечка. Я вчора купила, як тільки отримала телеграму про твій