І вона вже воліла відступати від отаких ось айсбергів, оминати життєві колізії, коли доводилося відкривати Гугл і шукати в ньому з професійних обов’язків не найоптимальніші замінники системи С1, а, як вберегти стосунки, коли мужчина п’є. Або що робити, коли він ставить роботу на перше місце й забуває прийти на побачення, а коли все ж таки приходить, то доводиться платити за вечерю чомусь саме їй. Чи це нормально? І оце запитання «чи це нормально?» завжди в інтернет-просторі трансформувалось в інше: чи терпіти? Тобто апріорі жінка мусила терпіти. Була межа. Певна. В різних соціальних мережах вона була своя, але найосновніше Алекс винесла – повинна терпіти. Не буде квітів, а якщо будуть, то тільки як компенсація за якесь страшне збочення. Не буде компліментів, бо ти ж і так вже в дошку своя – то чого напружуватись? І так далі за списком: кожен бонус – як виправдання за підводний риф. Кожен айсберг – як нова подряпина на стальному корпусі криголама. Але вона не мала права роздовбати свій агрегат – свій підводний човен, бо то була її душа. Або ж, наприклад, що робити, коли зустрічаєшся рік, а тебе досі не поцілували? Алекс набридало. Набридало те, що ніхто не брав у долоні її тендітні щоки, а тільки вимагав борщі, млинці, витирання пилу зі своїх телевізорів. Вимагав покірності, поваги до примарних якостей, яких не існувало насправді. Вимагав млості. Просто за те, що він чоловік. Тому, що чоловіків менше, ніж жінок.

– Блін… Вибач, – Алекс підняла свої очі-вуглини на Марічку. – Я ніби й пишу ділового листа, але якось автоматично. В мене на серці зовсім інше.

– Та я бачу, – відказала Марічка, відводячи погляд від двох туристів-арабів, що дивилися на дівчат із неприхованою цікавістю. – Що в тебе?

– Мені треба переїхати до Індії. Щоб ані один урод більше не сказав мені, що жінок менше за чоловіків.

Марічка підняла брови:

– Краще до Тибету. Там Далай-Лама.

– Ага. З енергетикою, схожою на твою. Згода. Але… стривай. Я повинна дописати, – промуркотіла Алекс і далі взялася за свого листа.

Вона була активною й мала чоловічий характер. Їй набридало зустрічати чоловіків, яким потрібен був час, і найуживанішою фразою для неї ставало оте «ти тиснеш на мене». Вона гадала, що не було такого. Що через місяць, а то й два, вона мала право хоча б на каву, коли і їй буде зручно, а не тільки йому… Після мінетів і передоргазмових запевнянь: «О, мила, я хочу від тебе дитину», що було рівносильно: «Як добре з тобою трахатись», але ж… На підсвідомому рівні… Гаразд. Навіть не так – на рівні ДНК, клітинному, атомістичному, духовно-ментальному та байдуже… Жінка не могла сприйняти цю фразу так, як її сприймав чоловік. Для чоловіка секс – то щось сакральне, найвищий ступінь насолоди. Самоціль. Для жінки, так вже повелося, то тільки засіб продовжити рід. До того ж не тільки свій. Однак хто з чоловіків схильний про це розмірковувати…

* * *

Женя приніс кави. Обережненько так поставив два капучино навпроти дівчат. Він був беззмінним барменом закладу, майже його душею і добре відчував кожного клієнта. Женя не мав навіть сумніву в тому, що Марічка Богданівна, просто Марічка, за першої ж нагоди відчитає його по саме нікуди.

Марічка цього не знала, що справляє враження дуже вимогливої й строгої, тільки – прискіпливої. Однак якось Женя зауважив, що чекає, коли зробить щось не так, і Марічка, постійна клієнтка закладу, перестане добре ставитися до нього. Тоді вона замислилася, чому її улюбленець зі Львова каже таке? Невже люди можуть чекати, ніби сподіватися, що щось станеться не так? Чому? Через те що напруга зростає, і побоювання не виправдати сподівання дуже високе? Або просто підсвідомо воліють скинути із себе відповідальність й уникнути ризиків?

Ліричний відступ

Про планку – Не спортивний снаряд

У кожного своя планка. І навіть якщо подумати, що її не існує для певних індивідуумів, з часом усвідомлюєш, що це не так. Просто вимоги до себе можуть бути такими низькими, що здається, ніби їх немає.

Є люди, яким вистачає трамвайної зупинки й беззмінної роботи вчителем у якійсь середній школі. Середньо-посередній. Байдужо-інертній. Є інші, ті, яким до школи хочеться добиратися на смарті, а то й пежо. Ті, які вже не у Ворзель хочуть у відпустку, а й у Туреччину. Та ще й на all inclusive, аби пиво текло молочними ріками з ранку до ночі. Й окрім чорної шкіри з’явилися ще м’які синці під очима. Є ті, що хочуть викладати не в школі, а в ліцеї і мріють про це. Є ті, котрі хочуть не чоловіка-алкоголіка, а менеджера. Середнього менеджера середньої планки. Та хоч двірника дядю Колю, аби не пив. Аби не пив хоч як. Навіть якщо тому, що закодувався. Байдуже.

Є ті, котрі хочуть викладати вже не в школі. Ні… А у виші. Вони й закінчували університет, аби викладати у вищому навчальному закладі. Вони до цього йшли, цього прагнули. І, дай Боже, або – найшвидше, це норм, їхня середина, їхній нормкор, зазвичай для них типово, їхня половина не алкаш, ні. Може, й ганчірка, але яка… Якась більш інтелігентна, ніж алкоголік учительки початкових класів середньої школи з Броварів. Принаймні вони самі так гадають. А як воно є насправді? Та й, чи є?.. Це вже велике питання. Що є насправді, а що типу того: здаватися, бо імідж – то все, а спрага – то тільки фізіологічна потреба. А вони воліють закривати очі на фізіологічні потреби. Піраміду Маслоу порушено, бо іхнє RAV4 жере більше калорій, ніж вони дозволяють собі. Бо бензин вкрай дорогий. Але ж імідж… І їм потрібна та тойота, той RAV4 або Corolla, на худий кінець. І той кінець справді худий. В українських реаліях той хвіст куций і не прямостійний. Повірте.

А є інші. Ті, інші, на яких ви дивитеся, коли їдете на роботу, обливаючись потом, у своїх тролейбусах й автобусах, із яких ви зазираєте в салони їхніх БВМ і лексусів із неприхованою заздрістю. Ідеальні білявки з ідеальними бюстами й золотими браслетами «Картьє» замість наручників. Ідеальні супермени із засмаглими й, повірте, не під дешевим турецьким сонцем, біцепсами й того самого бренду, що й у своїх білявок, золотими годинниками. Ті, що купують золоті наручники своїм білявкам, і їхні інфініті, їхні білі ауді, а якщо пофартить – то й мазераті. Ті, що ніколи не прагнули й навіть думки такої не мали, викладати кляту історію або математику в школі, ліцеї, Оксфорді. Один чорт. Ті, що володіють не тільки незайманками з ідеальними бюстами для них спеціально привезеними з нетрів закарпатських, чи середньоукраїнських, байдуже. І для них спеціально тремінгованих, пофарбованих у той колір блонд, який саме вони хочуть. Бо той колір вони бачили, вбачали в скатертині своєї бабці. Ні. Не тільки. Ті, що володіють цілим світом, світами, мирами. Більшими й меншими. Маленькими конторами, що ворочають, як ті швейцарські покидьки офшорами, кругленькими капіталами. Ті, що володіють островами й пентхаусами у Верхньому Іст-Сайді. Ну мінімум квартирою в Нижньому, джентрифікованому до Верхнього^[4].

Чи ви розумієте, шановні, чи справді розумієте, на якій частоті вони живуть? Що вони гарують не менше за вас? Просто частота приймання вища? Проте й падати їм болісніше. Ой як болісніше… Втрачати все, потім знову підійматися і знову йти до тієї частоти. А інакше вони не можуть. Інакше ніяк. Бо тоді вони були б просто двірниками й учителями. Не більше.

Бо людина ніколи не здатна прийняти менше, коли вже мала все або майже все. Бо то все для всіх різне. Бо в кожного своя планка. Своя планка для перестрибування. Своя планка для утримання на певній висоті.

Так ось. Планка Марічки Богданівни була дуже високою, і це бачили всі, крім неї. Бо зазвичай такі, як вона, не бачать, наскільки висока їхня планка.

* * *

– Ну що, які новини? – поцікавилася Алекс, яка вже кілька хвилин спостерігала за тим, як Марічка заглиблюється в себе, сидячи на барному стільці й посьорбуючи капучино, підносячи до вуст чашку граційними, але достобіса виваженими, точними рухами лівого зап’ястка.

– А нічого. Цей мудак так і не з’явився. Я написала йому вчора вночі, що він мене емоційно руйнує, й не отримала жодної відповіді. Він навіть прочитав не відразу, а десь через годину. Мені здається, він це спеціально робить. Як думаєш, таке можливо?

– Ну, не знаю… – протягнув сиквел Матильди з «Леона-кілера». – Може, він просто бахнутий?

– То однозначно, – відповіла Марічка й неабияким зусиллям таки напружила свого ботоксного лобика, аби поморщити його хоч трохи на знак згоди.

– Слухай… Ти як? Тобі дуже погано насправді? – Алекс доторкнулася до холодної, неначе мармурової, руки подруги й подивилася їй у вічі.

– Чесно? – Марічка нарешті відволіклася від вже холодного капучино й уп’ялася гострими очима в такі самі гострі й бездонні очі подруги. – Я вчора плакала. Вперше за багато років. Мабуть, я можу визнати це – в мене була істерика. Я буквально ридала й весь час повторювала, як молитву: «Господи, за що? Господи, за що?..» А потім підсвідомо, я навіть не знаю, як це трапилося, почала повторювати: «Дякую, Боже, дякую… Що вберігаєш мене від таких людей». Знаєш, я гадаю, моя підсвідомість мене вберігає. Береже, і тому оці, такі, інші, просто зникають із мого життя. Розумієш?

– Так.

– А ще я була у психіатра.

В Алекс за цих слів відпала щелепа:

– Неочікувано.

– Ні, серйозно, – підтвердила подруга. – Я була в психіатра. Щоправда, це мій колишній ще зі школи, так би мовити, але він – відомий психіатр. Чи психолог… Один чорт. Так що можна сказати, що я була у психіатра.

– Ти записалася до нього на консультацію? Чи як?

– Та ні… Ну до такого я ще не додумалася. Хоча, можливо, було б варто… Варто?.. – перепитала Марічка.

– Ну, я не знаю… Залежить від того, як тобі болить.

– Мені болить. Ще і як. Та до біса. Я знаю чувака всього якихось чотири місяці, а вже так побиваюся. Це нормально? Нє, це ненормально…

– Ладно, – вирішила змінити тему Алекс, – то що сказав твій колишній? Ну тобто психолог-психіатр?

– Ну, насправді він сказав, що ми завжди шукаємо стосунків, схожих на стосунки наших батьків, щоб їх відтворити. Зробити, так би мовити, кращу їхню копію. Це наше заповітне, приховане бажання з дитинства. Якими б ті стосунки в наших батьків не були… Навіть якщо ми усвідомлюємо, що вони жахливі.

– Це зрозуміло… І що він думає про Бориса?

– Він сказав, що не може навести його психологічний портрет, бо того не було поруч, однак, схоже, що він психопат. Ну що нарцис – це точно. І він навмисне зник на місяць, і немає нічого такого в його житті, аби не відповісти мені на всі мої смс і так мучити. А, найголовніше, що він це робитиме ще й ще…

– Слухай, добре, що ти пішла до психолога. Я тобі скажу, психологи – вони такі, все дуже чітко розставляють на свої місця, і потім ми не бачимо свою ситуацію з боку. Її можна побачити, тільки спостерігаючи ззовні. А психологи – вони ще й справжні фахівці…

– Так, – проказала Марічка, поклавши руку поверх Алексиної, аби її м’яко зупинити, – годі вже сипати дифірамби моєму колишньому шкільному коханню, – і посміхнулася.

– Ну так, – погодилась Алекс, – тим паче, скажу тобі, ти також дуже влучно даєш правильні поради.

– Ти про що?

– От вчора мій психолог порадила мені купити вібратор. А ти мені цю пораду дала ще пів року тому. Ось так! Так що ти – дуже мудра жінка. І… сильна, – трохи подумавши, невпевнено додала Алекс.

– Серйозно? Я, доросла й виважена жінка, яка має все, що їй заманеться, разом із красенем-чоловіком, постійно думає про якогось приїжджого айтишника. Ти гадаєш, я справді мудра? – підморгнула Марічка.

– Так. Хоча б тому, що можеш сама із себе сміятися. Як ось тепер.

– Але… Ти справді вважаєш, що я сильна? І що це нормально, що я думаю про нього весь час і весь час тільки про нього говорю?

– Ураховуючи, що із цих чотирьох місяців ти не бачила його цілий місяць, то не дуже. Могла б вже хоч трохи й почати забувати свого Бориса, – скривилась Алекс. – Але ж… Ти – це ти. Творча натура, і я знаю, що ти віддаєшся повністю. Якщо ти хочеш побиватися – побивайся. Якщо тобі це треба, аби творити…

Марічка кивнула. Вона розуміла, що Алекс не порадить поганого. Вона знала, що її подруга переживає за неї. Рівень емпатії зашкалював. Тим паче що в Алекс також не клеїлося з чоловіками. І Марічка все більше впевнювалася, що це траплялося не через Алекс.

Це був якийсь рок сучасних чоловіків – поводитися вкрай дивно. По-жіночому. Не знати, що робити із жінкою. Просто не знати. Або вони обирали таких… Алекс не була впевненою, що всі чуваки світу такі, які зустрічаються на її шляху: кволі й немічні, олігофренічно-побутово-тупі. Вона ще вірила, що десь у всесвіті, на безлюдних, досі не відкритих островах океану, в іншому просторі, закинутих пустелях, на автозаправках посеред Невади ще існують справжні чоловіки. І вони всі без винятку обов’язково красені-блондини в картатих сорочках і з посмішкою білосніжних айсбергів замість зубів… Але, ось питання: як їх знайти?

Де знайти чувака з «Аватару», що здатен змінити своє єство на єство коханої?^[5] Де знайти Майстра, аби стати йому Маргаритою?^[6] Де знайти Ромео?^[7]

Чи варто… шукати такого чувака?

Ось питання.

Ліричний відступ

Про кабалістичну методику інтегрального виховання^[8]

Якщо спиратися на методику інтегрального виховання, що задає постулатно твердження: основа природи – бажання насолоджуватися і наповнюватися, та й, досліджуючи розвиток людства, стає зрозумілим, що до нашого часу цивілізація розвивалась завдяки розвитку ЕГОЇЗМУ і під впливом бажання насолоди. Людський егоїзм примушував нас розвиватися, створювати нові світи, крім індивідуально замкнених на собі: освоювати нове, розкривати світ, створювати суспільства. Однак на сьогодні ситуація з людським егоїзмом досягла своєї максими, вичерпала свою позитивну здатність продукувати нове. На новому етапі історії ми розвиваємося не кількісно, а якісно. Наш егоїзм замикається й стає глобальним та інтегральним. Ми мимоволі віднаходимо себе дедалі більше у складі єдиної й повністю пов’язаної системи, тому наш світ усе більше стає непередбачуваним через те, що нас створили егоїстами, і зненацька ми опиняємося в тому самому місці, де діють інші закони.

Раніше людина йшла второваним шляхом із повним розумінням того, як вона житиме. Все було відомо заздалегідь. І одруження з дочкою сусіда, і те, що тут буде його дім тощо. Сьогодні зі зростанням мобільності пересування й глобалізації, покоління повністю відірване одне від одного, й наші батьки не знають, про що ми думаємо й чого прагнемо, і не можуть осягнути нашого ставлення до життя загалом. Чим більш розвинуте в сучасному сенсі (більш техногенне й агломератне) суспільство, у якому ми народилися, тим більше поглиблюється цей геп між нами й ними, предками. Тому що ми не просто більш розвинуті, як це було між поколіннями в минулому, ми якісно інші – підготовані природою до існування в інтегральному суспільстві. Наші бажання вищі й менш предметні, за прагнення наших предків й у їхніх устремліннях ми вбачаємо пустоту.

Особистість розвивається під дією двох імперативів: своїх внутрішніх якостей і навколишнього середовища. Все залежить від гармонії внутрішнього світу із зовнішнім, бо коли та виросте, вона являтиме собою квінтесенцію вроджених якостей і того, що вона отримала в батьківському домі до 3–4 років, тобто до того, як почала сприймати вплив суспільства. І потім жодний талмуд (кодова назва нашого поведінкового Я, використовувана нлпішниками) не вдасться переписати.

Ви, жінки, або так: ми, ЖІНКИ, не навчимо свого обраного мити посуд, якщо до чотирьох своїх рочків йому цього не заклали, не навчимо відкривати перед жінкою двері, не навчимо розуміння того, що жінка також працює восьмигодинний робочий день і хатні обов’язки – це ще години чотири. Тож часто жінка працює на півтори ставки щоденно, і, отже, вона може розраховувати на те, що чоловік утримуватиме її, бо це паритетно; розраховувати на те, що він купить шубу на зиму, бо вона працює понаднормово. Бо рівні стосунки – це не тільки роздільний рахунок у ресторані.

Виходить, ми боролися за рівні стосунки, але здебільшого отримали ще нерівніші.

Я навіть не хочу розвивати цю тему й розмірковувати щодо того, до чого можна прирівняти виношування дитинчати дев’ять місяців. Його вигодовування й виховання (до якого чоловік часто-густо також майже непричетний). І нехай мені заперечить більша частина моїх сестер (бо в інтегральному світі всі поєднані, і кожна жінка, я так відчуваю, частина мене, моя сестра по народженню), що це сакральна функція жінки і все таке… Але ж ми за рівність? І потім, хто сказав, що чоловіки не отримують задоволення від своєї роботи? Але вона оплачується. Ось у чому різниця.

Тому так важливо показати, особливо дитинчаті чоловічої статі, як важливо й логічно в житті поєднатися з іншими людьми, щоб досягнути гармонії з усією природою. ВЗАЄМОДІЯ. Поняття «вищої сили», що керує всіма нами й об’єднує в сучасному, інтегральному суспільстві.

Поступово ми пізнаємо спільну природу, розкриваємо, що керує нею одна сила – вища. Та, котру так прагнув розкрити Альберт Ейнштейн. Та, котру так важливо осягнути й відчути чуваку, що у фертильному віці зіткнеться зі спільним побутом і дітонародженням і не знатиме, що із цим робити.

Наразі нам відомі чотири сили природи: електромагнетизм, гравітація, сильні й слабкі ядерні зв’язки. І ми вже стоїмо на порозі відкриття п’ятої сили, що проявляється в нашому світі як «материнська». Саме її властивість домінує наразі в природі – властивість загальної світобудови, якою керує сила віддачі й повної взаємодії. Взаємодія усього з усім. Саме її для нашого добробуту й правильного виховання дітей і їхньої адаптації до нової реальності з’єднання в інтегральній природі нам важливо зрозуміти – цю, нову силу, що розкриває нам природу речей. Дослідити й зрозуміти її розумом без фанатизму, містицизму й релігійності.

Якщо всі внутрішні якості, вроджені здібності й виховання формуються з трьох до чотирьох років, то все майбутнє індивіда закладається в ньому із шести до дев’яти років. Саме тоді, коли він починає сприймати вплив суспільства й максимально доповнює в собі набуте попереднє виховання. Дитина – як губка. Кожна хвилина дитинства – на вагу золота й прирівнюється до року постпубертатного періоду. Після дев’яти індивід може тільки розвивати свої враження про світ та максимум за умови гнучкої психіки – доповнювати їх.

Придивіться: яка особина чоловічої статі краще створює сім’ю – та, що народилася й зростала в патріархальному суспільстві, чи в сучасно-динамічному?; на природі, чи в агломерації мегаполісу?; в родині з кількома дітьми, чи сам-один у сім’ї?