Коло друге. Великий шлях починається з кроку

6

Я зупинилася в найстарішому готелі міста на березі річки Неккар. Колись по ній ходили кораблі, що з Гайдельберґа перевозили питну воду до Мангейма. Бо саме в місцевому замку за пізньої пори Середньовіччя вирили колодязь із джерельною чистою водою. По цій самій річці, якщо вірити манускрипту зі старої зеленої пляшки бордо, Ліадейн першою дісталася таки до німецьких земель. Вона вийшла на берег із гордо піднятою головою в розкішній сукні з темно-синього оксамиту, гаптованого справжньою срібною ниткою, яку привезли хрестоносці з Дамаска й подарували найхоробрішому, а відтак найвідомішому фенію в Ірландії – батьку Ліадейн.

За легендами, Ліадейн, що була досить вертлявою й спортивною панянкою, вистрибнула з корабля прямісінько на берег, не замочивши навіть поділ, і гордою ходою пішла до замку мого пра-пра-невідомо-скільки-разів-дідуся. Ну бо бачила віщий сон, що їй судилося сюди приплисти й все таке… Однак це всього-на-всього сімейні легенди.

І я не знайшла навіть сухих фактів про те, що й справді дочка визначного воїна Ірландії, здолавши безліч перепон і миль, прийшла пізньої осені до замку Гайдельберґа й уже до весни стала дружиною короля.

Натомість я дізналася, що в тому далекому 1407-му, коли, згідно з пожовтілим листком у зелену ледь помітку клітинку, що я витягла з пляшки, приплила на берег Неккару^[35] моя бабуся, в Німеччині була зовсім інша королева…

* * *

– Проходьте!

(Невдовзі я опинюся в паризькій лікарні «Швидкої допомоги» й взнаю, що можна чекати вічність. І що та «вічність» може тривати більше за чотири години. Але нині я вкрай виснажена отою «вічністю».)

– Та проходьте вже! Ви що, заснули?

Я поморщилась і відкрила очі. Чолов’яга на вигляд був, як із туристичних швабських світлин^[36]: велюровий вишитий темно-зелений жилет і борода. Ось хіба що бракувало гостинності того зменшувального артикля «лє», котрий так полюбляють повсюди вставляти саме жителі Баден-Вюртембергу.^[37]

Я пішла за ним крутими дерев’яними гвинтовими сходами.

– Вибачте, я хотів трохи обтерти від пилу фари своєї машини. Почав кєрвох^[38], а потім у сусідній будинок хазяї з Мюнхена приїхали, тож мусив вимити її всю – якось незручно було перед сусідами… Навіть завтрашню мийку скасував.

Німець озирнувся, щоб подивитися, чи я ще теліпаюся за ним хвостом і, головне – чи сприймаю його слова про швабські традиції як окозамилювання. Я захекалася. Ці сходи своєю безкінечністю все більше нагадували ті, що вели на дах Нотр Даму, тож я покладала певну надію, що «горгулії» в кінці таки порадують мене не менше, ніж паризькі.

– Ні-чо-го… – видушила я із себе по складах у перервах між вдихом і видихом.

Чолов’яга, перевіривши, що зі мною все гаразд, зі скрипом розвернувся на своїх черевиках і рушив далі вгору:

– Я так і не зрозумів із вашого листа: ви шукаєте свою прародичку?

– Так… Ви щодня сюди вилазите? – тяжко дихаючи, ледь промовила я й подумала: «Треба зав’язувати з курінням».

Німець на мою ремарку нічого не відповів. Він, нарешті, зупинився перед тяжкими дерев’яними дверима, колись, у доісторичні часи, пофарбованими в синє, й почав копирсатися в замку. Це тривало досить довго, і мені здалося, ніби ті двері мають просто вибухнути й розпастися на друзки, відкриваючи нам дивовижний світ неприступних льодяних альпійських гір і готичних смерек, коли, нарешті, йому вдасться їх відкрити. Однак нічого такого не сталося. Він просто завмер на якусь мить, і зі страшним скрипом ті двері трохи причинилися. Ці двері завтовшки, готова заприсягнутися, були більші за середньовічні стіни цього собору.

* * *

Я вже бачила такі двері не один раз і проходила повз них, бо написане на кшталт: «Стороннім вхід заборонено», «Тільки для персоналу», «Немає входу» – не просто унеможливлювали взнати законним шляхом, що ж за цими дверима?.. Було щось інше. Більше. Щось із дитинства. Миттєва капітуляція перед тим, що заборонили, усвідомлення того, що навряд вдасться взнати, що за цими дверима, а отже, там щось нецікаве. Значить, там кімната зі швабрами, куди – зась. І тільки дрібним злодюжкам і видатним авантюристам є доступ, таким, як Ніколь Бонне^[39], тим, що Клеопатра й Санта Клаус^[40], а всім іншим… Ну написано ж вам: зась? Так ви і не лізете.

Аж тут мене осяяло.

– Це ж башта церкви Святого Духа^[41]?

Швабець хитро всміхнувся.

– Але як? Вона ж у діаметрі масюпусінька… Я ж кчора підіймалася на неї як туристка і навіть не помітила цих дверей…

Він склав руки на грудях і все усміхався, ніби торжествуючи над моєю здогадкою. Я зрозуміла, що він радіє з мого здивування й того, що мені відкрилося щось нове. Врешті-решт він відповів:

– Є такі самі й у вашому Секр Кьор, і в Нотр Дамі…

– Ми просто не помічаємо їх, еге ж?

– Еге ж…

– Хоча тепер мені здається я точно бачила такі двері з надписами, що забороняли заходити всередину.

– Може бачили, а може й ні. Людям притаманно не бачити того, що ставить зайві запитання.

Німець знизав плечима. Крізь дах пробивалося проміння сонця на схилку, яке сплітало своїм сонячним павутинням навколо його макітри німб.

7

Якщо описати ту кімнату, де я була, вистачить кількох слів: крихітне приміщення з круглими цегляними стінами посеред вежі найвідомішої церкви швабського пфальцграфства. Я забула вказати всього одну річ: зусібіч того приміщення стирчали пожовклі скручені сувої пергаменту – від самої підлоги аж до самісіньких сонячних променів вікон. Кімната нагадувала їжака, вивернутого колючками всередину.

– Це архів? Його ж ніби перенесено до університету?

– А ви кмітливі, – знову розплився в усмішці мій візаві й хитро усміхнувся. – Мені навіть буде якось неприємно вас розчаровувати. Може, й не варто?

Я поморщилась, намагаючись з’єднати в одне ціле всі факти, що я знала.

– Так… Собор Святого духа в Гайдельберзі. Прародич Палатинської бібліотеки. Ну як прародич… Власне, із собору ця збірка епохи Відродження й почалася. В 1430-му, якщо вірити джерелам, курфюрст Людвіг ІІІ заснував так звану шрифтову бібліотеку прямо в соборі, бо в ньому було добре освітлення для читання. А потім вже його наступник, знову ж таки, якщо вірити джерелам, Отто Генріх у 1550-х об’єднав цю збірку з колекціями свого замку, я так розумію – приватною і бібліотекою університету?

– Так. Саме так! Замкова бібліотека, ви розумієте, це не якась там соборна бібліотека Курпфальцу, а всього тільки…

– Бібліотека чого? Що таке Крпфаальц? Чи як він там?

Ентузіазм у мого співрозмовника відразу згас. Здається, він зрозумів, що розмова зі мною буде не на рівних, а, швидше, за системою «наставник – телепень». Швабець підняв брови й тяжко видихнув, роздивляючись свої складені на грудях руки й обмізковуючи, з чого ж почати.

– Спочатку я маю пояснити систему архівів Німеччини – нарешті проказав він уже зовсім іншим, холодним, тоном. А трохи згодом додав м’якіше: – Якщо вже так склалося, що ви піднялися зі мною до башти.

Я кивнула в знак розуміння. Швабець тяжко зітхнув, готуючись до розлогого пояснення:

– Тож… Особливості розвитку архівної справи в нас визначалися особливостями історії і, перш за все, тривалою політичною роздробленістю. Створена в Середньовіччі з роздроблених германських племен Священна Римська Імперія так і не стала централізованою державою, а конгломератом різнорідних політичних організмів, з яких кожен жив своїм окремим життям.

– Як отой ваш Курпфальц?

– Так, але дослухайте до кінця.

– Імперія не мала централізованого апарату керування, й тому не було передумов для складання великих архівів загальноімперського значення. Архіви самих імператорів відкладали у їх фамільні династичні архіви й родові замки. Ось як у Гайдельберґа. А архіви окремих імперських установ були розпорошені по різних містах. Найбільш значущу роль відігравали архіви імперського суду й імперської ради, але і вони не були сконцентровані в одному місці, а зберігалися в архівах кількох міст. Таким чином, імперія не залишила по собі значної архівної спадщини. Розумієте?

– Тобто джерела непевні, і ви мені не можете стовідсотково сказати, чи моя прародичка була королівною в цьому замку, чи ні?

– Загалом ви маєте рацію. Однак я цим хотів донести до вас інше: взнати достеменно, чи в 1407 році на березі Неккару з’явилася ваша прародичка, – не вдасться. Ось я про що.

– Вона «не з’явилася» нізвідкіля й не стала пересічною громадянкою міста. Вона була королевою, згідно з моїми архівами.

Я відчула, що німець втрачає терплячість.

– Однак загальновідомо, що в той час у замку правив Рупхерт Третій. І в нього була зовсім інша дружина – Елізабет. Походила вона зі знатної німецької швабської династії Гогенцоллернів із бургграфства Нюрнбергського, а не з Ірландії, котра на той час…, кхм-кхм, знаєте що, не була в періоді свого розквіту? Це так, до слова. Але кому я це розповідаю? – він зиркнув на мене невдоволено. – Ви ж навіть не знаєте, що таке Курпфальц.

– Гаразд, я багато чого не знаю про історію Німеччини, але де в чому ви помиляєтесь. Мені не забракло клепок знайти короля Німеччини Рупхерта з династії Віттельсбахів, котрий, згідно з офіційними джерелами, одружився з Елізабет у 1374-му здається, чи не так? – Я також досить вороже й зле кинула погляд на свого співбесідника. – А потім коронацію в 1401 році він святкував в Августинському монастирі, а не в Гайдельберзькому замку, бо вважав його замалим і для самого святкування, і для розташування свого двору. То, може, в цьому замку тоді був інший король? І моя родичка правила там за королеву? Якщо вже всі ваші німецькі архіви такі розпорошені… А навкруги тоді був суцільний розбрат і точилися постійні війни та баталії з метою захопити чиюсь землю. І напевно ви нічого мені сказати не можете – одні тільки здогадки та якісь куці уривки інформації з архівів.

– Що ж… – розвів руками шваб, що вже закипав від мого нахабства. – Якісь оті «куці», як ви їх називаєте, куски інформації вам відкопати вдалося. А чи змогли ви її зібрати до купи? Прошу, ну напружте свої мізки. Наприклад, чому це Рупхерту заманулося вертатись й Гайдельберзький замок? Адже, ставши королем Німеччини в тому самому 1401-му, він міг обрати й більший замок? Чи не так?

– Що ж… Я не знаю цього. Я не історик.

– Отож бо й воно, Ви – ні, а я – так, – за цими словами, котрі, напевне, мусили продемонструвати мені його перевагу над собою, німець розплився в посмішці й, трохи заспокоївшись, вів далі. – І, мушу зазначити, мене тішить ваша цікавість історією мого міста. Однак тільки історик може скласти до купи всі уривчасті факти із самих різних джерел і не понапридумувати купу того, що йому вигідно тільки через те, що є прогалини в історичних джерелах. А хочу наголосити – історичних! Відсікти непевні дані, проаналізувати сумнівні, і, нарешті, створити цілісну картину світу. Ви мене взагалі розумієте? Як у вас з англійською?