КРЕЩЕНДО

Наступного дня почалась рятівна метушня. Коли Еморі залишався наодинці, його думки невідворотно поверталися до незугарно відкритої червонястої порожнини рота на білому обличчі. Але рішучим зусиллям він накидав на ці спогади стос дрібних клопотів і холоднокровно закрив їх десь у глибині свідомості.

Ізабель та її мати приїхали о четвертій. Їхній автомобіль жваво котився по Проспект-авеню повз радісний натовп. Вони під’їхали до «Котеджу», щоб випити чаю. Того вечора в клубах проводили святкові вечері. Отож о сьомій він передоручив Ізабель одному першокурснику і домовився зустрітись з нею об одинадцятій в спортивному залі, коли старшокурсників впускали на бал для молодших. Вона була втіленням його мрій, і він з нетерпінням чекав, щоб зробити цей вечір найпрекраснішим. О дев’ятій старші вишикувались біля своїх клубів і спостерігали за галасливою факельною ходою першокурсників. Еморі було цікаво, чи ряди його друзів у фраках на фоні величних стін й у світлі факелів справляють на спантеличених і галасливих новоприбульців таке саме яскраве враження, як і на нього рік тому.

Наступного дня його закрутив інший вихор. Вони обідали у веселій компанії вшістьох у невеликій приватній їдальні при клубі. Еморі з Ізабель обмінювались ніжними поглядами обіч смаженої курки і вірили, що їхнє кохання вічне. Вони танцювали на балу до п’ятої. Залицяльники перехоплювали Ізабель до танцю, і чим далі, тим було розкутіше і веселіше. Запал наростав із кількістю випитого в гардеробній вина, яке завбачливо принесли в кишенях пальт, і це спонукало забути ще на день втому останніх днів. Вервечка кавалерів – то якась однорідна маса, наділена єдиною душею. Поруч вальсує темноволоса красуня, вони шепочуться, весь стрій гойдається з нею в такт, потім найзухваліший зализа рішуче виступає наперед і розбиває пару танцюючих. Затим шестифутова дівчина (її привів Кей і намагався всім зарекомендувати увесь вечір) проскакує повз них, стрій хитнувся назад, намагаючись видивитись щось у закутках залу. Кей, нетерплячий і змокрілий від танцю, пробивається крізь натовп, вишукуючи знайомі обличчя.

– Друзяко, тут є одна симпатична…

– Вибач, Кею, але я вже домовився. Маю вклинитись в один танець.

– Тоді, може, наступний?

– Ну, не знаю, я пообіцяв, клянуся… Знайди мене, коли в неї буде ще один вільний танець.

Еморі був у захваті, коли Ізабель запропонувала втекти на годинку і покататись околицями на її машині. Ця солодка година промайнула дуже швидко, поки вони плавно котилися дорогами довкола Принстона і розмовляли, торкаючись сором’язливо і схвильовано (але лише дотично) сердечних тем. Еморі почував себе якось дивно вразливо і навіть не намагався поцілувати її.

Наступного дня вони вирушили на обід до Нью-Йорка проїздом через Джерсі, а після обіду пішли дивитись якусь драматичну п’єсу. Ізабель не могла стримати сліз всю другу дію. На продив, Еморі не здивувався, навпаки, його переповнило почуття ніжності. В пориві він хотів нахилитись і витерти її сльози поцілунками, вона ж простягнула в темряві свою руку, і він м’яко її стиснув.

О шостій вони приїхали в літній будинок Борджів на Лонг-Айленді, й Еморі побіг нагору, щоб перевдягнутись у вечірній костюм. Коли він застібав запонки, то раптом усвідомив, що ще ніколи так не насолоджувався життям, як зараз, і, мабуть, вже ніколи так і не буде. Все було покрите блаженним серпанком його власної молодості. Він досягнув свого статусу з-поміж найкращих у Принстоні. Він був закоханий, і це було взаємно. Він поглянув на себе в дзеркало, намагаючись виявити ті якості, які дозволяли йому бачити чіткіше, ніж решта людського натовпу, приймати тверді рішення, бути спроможним слухати і підкорятись своїй власній волі. Мало що в житті він хотів би зараз змінити… Хоча Оксфорд міг би дати більш широке поле для діяльності.

Він мовчки захоплювався собою. Як він доречно виглядає і як йому пасує смокінг! Він вийшов до холу і, почувши кроки, зупинився коло сходів. Це була Ізабель, і ще ніколи, від пишного сяючого волосся і до маленьких золотих черевичків, вона не здавалась йому такою прекрасною.

– Ізабель! – вигукнув він і мимоволі простягнув свої руки. І як у прекрасних романах, вона кинулась в його обійми, і ті півхвилини, коли їхні вуста зустрілись, стали найвищою точкою його марнославства, вершиною юного егоїзму.

Розділ 3
Егоїст у роздумах

– Ой! Відпусти!

Він опустив руки.

– Що таке?

– Твоя запонка, ти подряпав мене, дивись! – Вона скосила погляд, намагаючись розгледіти маленький, розміром із горошину, слід, який вже почав проступати рожевим на її білосніжній шкірі.

– О, Ізабель… – дорікнув він сам собі,– який я незграба… Вибач, не треба було так міцно тебе обіймати.

Вона нетерпляче відвела голову.

– Ой, Еморі, ну звичайно, ти не навмисне, і не дуже боляче, але що тепер із цим робити?

– Що робити? – перепитав він. – Ота цятка… та вона скоро зникне…

– Не зникне! – сказала вона, уважно роздивляючись плямку. – Дивися, як її помітно, це виглядає як… О, Еморі, що робити? Якраз на рівні твого плеча.

– Помасажуй, – запропонував він, намагаючись не засміятися.

Вона обережно потерла подряпину кінчиками пальців – сльози набігли їй на очі і скотились по щоці.

– О, Еморі! – сказала вона розпачливо, піднімаючи догори стражденне обличчя. – Так тільки гірше, у мене вся шия вже червона. Що ж його робити?

У його голові спливла цитата, і він не стримався вимовити її вголос:

– «Всі аромати Аравії не обілять цю маленьку ручку…»

Вона підвела погляд, і сльозинка в її очах блиснула, мов лід.

– Не надто ти чуйний.

Еморі не зрозумів, що саме вона мала на увазі.

– Ізабель, люба, я гадаю воно…

– Не чіпай мене! – раптом закричала вона. – Я так хвилююсь, а ти глузуєш!

Він знову дав маху.

– Це ж дрібниця, Ізабель, ми саме не так давно розмовляли про почуття гумору…

У кутиках її рота з’явилось щось, що трохи нагадувало саркастичну подобу усмішки.

– Ну вже помовч! – раптом злісно вигукнула вона і втекла коридором до своєї кімнати. Еморі укляк на місці, збентежений і сповнений каяття.

– От дідько…

Коли Ізабель знову з’явилась, її плечі вкривав легкий шарф, і вони спустились сходами у повнім мовчанні, яке тривало упродовж всієї вечері.

– Ізабель… – почав він, заледве вони сіли до авта, щоб вирушити на танці в заміський клуб Гринвіча (терпець йому вривався). – Ти зла, зараз і я розізлюсь. Давай поцілуємось і покладем цьому край.

Вона насупилась.

– Терпіти не можу, коли з мене глузують, – врешті вимовила вона.

– Я більше не буду. Я ж зараз не сміюсь, правда?

– Але ти сміявся!

– Не будь такою по-жіночому прискіпливою.

Її губи іронічно скривились:

– Буду такою, якою захочу!

Еморі ледве стримувався. Він вже усвідомив, що у нього не було ані дрібки справжньої любові до Ізабель, але її холодність зачепила його. Він хотів поцілувати її і зламати її опір (так він зможе поїхати завтра зранку, і щоб не перейматись цим більше). І навпаки, якщо він не поцілує її, то буде привід дратуватись… Його впевненість у собі як у завойовнику похитнулася б. І не годилось вийти переможеним з такою упертою воїтелькою, як Ізабель.

Можливо, вона здогадувалась про все це. У будь-якому разі, ця ніч, яка мала стати звершенням романтики, зникала на крилах нічних метеликів над головою, із запахами придорожних садів. Але не було ані меланхолійних слів, ані солодких зітхань.

Потім вони повечеряли шоколадним тортом з імбирним пивом у буфеті, й Еморі оголосив своє рішення:

– Я їду завтра зранку.

– Чому?

– А чом би й ні? – відрізав він.

– У цьому немає потреби.

– Однак я вже вирішив.

– Гаразд. Якщо ти настоюєш на цьому, хоч це виглядає смішно…

– Ну, не треба це так обставляти, – заперечив він.

– …просто тому, що я не дозволила себе поцілувати. Хіба ні?

– Слухай, Ізабель, – перервав він. – Ти знаєш – це не так, а навіть якби й так? Ми досягнули певної стадії, коли ми або цілуємось, або… або – нічого. Ти ж відмовляєшся через дріб’язкові причини.

Вона вагалась.

– Я навіть не знаю, що думати про тебе, – почала вона слабку і надто невдалу спробу порозумітися. – Ти такий дивний…

– Чим саме?

– Ну, я гадала, ти такий упевнений в собі, і все таке… Пам’ятаєш, ти колись казав, що можеш робити все, що захочеш, чи отримати все, що хочеш?

Еморі почервонів (він багато що їй наговорив).

– Ну і що?

– Сьогодні ти, здається, не був такий упевнений в собі. Може, ти просто хвалько.

– Аж ніяк, – заперечив він. – У Принстоні…

– Ой, цей твій Принстон! Ти повсякчас про нього говориш, здається, що нічого більше не існує! Може, ти й пишеш краще, ніж будь-хто в тій своїй газеті; може, першокурсники й думають, що ти дуже поважна персона…

– Ти не розумієш…

– О ні, я розумію! – перебила вона. – Дуже добре розумію, бо ти постійно говориш лише про себе. Колись мені це подобалось, а тепер ні.

– Сьогодні я теж говорив тільки про себе?

– В тому-то й річ, – наполягала Ізабель. – Сьогодні ти мене просто засмутив… Ти сидів і спостерігав, куди я дивлюсь. Я постійно мушу думати, коли розмовляю з тобою, – ти такий скептичний…

– Отже, я примушую тебе думати? – повторив Еморі глузливо.

– Я з тобою повсякчас напружена, – уперто вела своє вона. – І коли ти аналізуєш кожну дрібну емоцію і дію – у мене просто вибухають нерви.

– Я знаю, – погодився Еморі і безпорадно похитав головою.

– Пішли. – Вона підвелася, він якось машинально підвівся також, і вони дійшли до останньої сходинки.

– Коли звідси поїзд?

– Є десь о 9.11, якщо ти направду мусиш їхати.

– Так, справді мушу. На добраніч.

– На добраніч.

Вона пішла. Еморі повертався до своєї кімнати і згадував, що він вловив хмарку невдоволення на її обличчі. Він лежав у темряві і гадав, чи це дуже його зачіпає, чи то лише вражене самолюбство. А може, врешті-решт, його характер просто не надається до романтичної любові.

Коли він прокинувся, то відчув, начебто повернувся до тями. Ранковий вітерець злегка гойдав ситцеві фіранки на вікнах, і він був трохи спантеличений тим, що не у своїй кімнаті в Принстоні, де на стіні над бюрком висять його шкільні футбольні світлини, а на протилежній стіні – світлини із клубу «Трикутник». Потім старий годинник десь у коридорі пробив восьму, і до нього повернулись спогади про вчорашню ніч. Він вистрибнув із ліжка і швидко одягнувся. Треба швидше звідси забиратися, поки він не стрів ненароком Ізабель. Те, що вчора здавалось болючим, сьогодні виглядало надокучливим спогадом. О пів по восьмій він уже був одягнений і сів біля вікна; серце його стискалось трохи більше, ніж він собі думав. Цей сонячний і ясний, сповнений запахами садів ранок видався йому злою насмішкою; десь на ґанку внизу він почув голос місіс Бордж і подумав: де ж зараз Ізабель?

Хтось постукав у двері.

– Автомобіль буде за десять дев’ята, сер.

Він повернувся до споглядання видів з вікна і знову й знову механічно повторював вірша із Браунінга, який колись процитував Ізабель у листі:

 
Неповним було наше щастя – пробач,
Згадки завмерли вицвілим листям;
Ми сповна не сміялись, не рвав душу плач,
Ми згасли, спраглі й голодні за щастям.
 

Але його життя не буде неповним. Він вдовольнив себе похмурою думкою, що, можливо, вона просто не була такою, як він собі вигадав, і що більшого їй не досягнути, і ніхто більше не примусить її задуматись. Але саме через те вона його й відштовхнула. Еморі раптом відчув, що втомився постійно думати й думати.

– А нехай іде до біса… – гірко вимовив він. – Весь рік мені зіпсувала.