III

– На добраніч, Янсі.

Разом зі своїм проводжатим вона стояла на бруківці перед невеличким оштукатуреним будинком, у якому жила. Містер О’Руркі намагався надати особливого значення своїм словам, розтягуючи голосні її імені. Він, майже вдаючись до сили, намагався тижнями перевести їхні стосунки в романтичні, та незрозуміла байдужість Янсі, що була її захистом майже проти всього, зводила його спроби нанівець. Джері О’Рурк – давня історія. Його сім’я мала гроші, проте він працював у брокерській компанії, як і решта представників цього юного покоління. Він продавав акції – акції тоді були популярними; в дні буму справжня нерухомість теж була популярною; потім автомобілі стали чимось «новеньким». Тепер акції – поширена справа серед молоді. Їх продавали ті, хто не знайшов свого призначення.

– Не турбуйся, будь ласка. Далі я дійду сама. – Потім, коли вже заводив авто: – Побачимось.

Через хвилину він завернув із залитої місячним світлом вулички за ріг і зник, та гуркіт мотора ще довго було чутно в тиші ночі, ніби заявляючи, що дюжині втомлених мешканців цього кварталу немає місця в його бурхливих мріях.

Замислившись, Янсі присіла на сходинки ґанку. В неї не було ключа, тож доводилося чекати, коли приїде батько. Через п’ять хвилин на вулиці з’явився родстер і з надзвичайною обережністю зупинився біля великого сусіднього будинку Роджерів. Полегшено зітхнувши, Янсі підвелася й знеможено рушила тротуаром. Дверцята авто відкрилися, й місіс Роджерс разом із незмінним Скоттом Кімберлі безпечно ступили на тротуар, проте, на превеликий подив Янсі, Скотт Кімберлі повернувся до машини, тільки-но підвів місіс Роджерс до її веранди. Янсі підійшла достатньо близько й побачила, що він сів на місце водія. Коли родстер під’їхав до будинку Боуманів, Янсі помітила, що її батько розлігся на задньому сидінні й безглуздо хитає головою, борючись із сонливістю, що заволодівала ним. Вона простогнала. Фатальна година зробила свою справу – Том Боуман знову програв битву з алкоголем.

– Привіт, – вигукнула Янсі, підійшовши ближче.

– Янсі, – пробурмотів її батько, невдало симулюючи жваве вітання. Кінчики його губ вигнулися в привабливій насмішці.

– Ваш батько почувається дещо кепсько, тож дозволив мені сісти за кермо авто, – бадьоро пояснив Скотт, тільки-но вийшовши та підійшовши ближче до неї. – Миле авто. Скільки тримається?

Янсі розсміялася, проте не дуже весело.

– Він що, вже паралізований?

– Хто паралізований? – ображено вигукнув голос з авто.

Скотт стояв біля дверцят.

– Допомогти вам вийти, сер?

– Я м’жу вийти. Я з’м’жу вийти, – наполегливо відповідав містер Боуман. – Просто тр’шки в’д’йтіть, і я з’м’жу вийти. Схоже, хтось налив мені зіпсоване віскі.

– Схоже, їх було достолиха, – холодно й різко парирувала Янсі.

Містер Боуман навдивовижу легко дістався бруківки; та це був оманливий успіх, бо майже відразу той вирішив спертися на щось, що бачив тільки він, і від падіння його врятувала рука Скотта, яку він швидко підставив. Чоловіки рушили вслід за Янсі: вона була в стані несамовитої люті й збентеження. А раптом цей хлопець вирішить, що такі курйози трапляються щоночі? Янсі відчувала себе приниженою через те, що сама була присутня тут. Якби щоночі її батька доносила до ліжка пара дворецьких, вона б навіть пишалася тим, що він може дозволити собі таке марнотратство; та тільки уявіть: їй самій доводиться волочити його до ліжка – на ній лежить тягар тривоги й турботи! І, нарешті, її дратувало те, що тут опинився Скотт Кімберлі – її дратувала його готовність допомогти.

Підійшовши до укладеного цеглинами ґанку, Янсі знайшла ключ у жилеті Тома Боумана й відчинила парадні двері. Через хвилю господаря будинку вмостили в крісло.

– Щиро дякую, – промовив він, на секунду протверезівши. – Присядьте. Не хочете випити? Янсі, принеси трохи крекеру й сиру, якщо щось залишилося, люба.

І Янсі, і Скотт розсміялися над несвідомою холодністю сказаного.

– Тобі час у ліжко, тату, – сказала вона; лють боролася з ввічливістю.

– Подай-но мені гітару, – попросив він, – і я вам щось зіграю.

Він не торкався цього інструмента вже років двадцять, якщо не брати до уваги таких вечорів. Янсі повернулася до Скотта.

– Зараз із ним все буде гаразд. Дякую. Через хвилину він задрімає, і коли я поведу його у ліжко, він, наче смиренне ягня, слухняно поплентається за мною.

– Гаразд…

Вони разом підійшли до дверей.

– Утомилися? – запитав він.

– Аніскілечки.

– Тоді, можливо, з вашого дозволу, я б залишився ще на кілька хвилин, допоки ви не переконаєтеся, що з ним справді все гаразд. Місіс Роджерс вручила мені ключ, тож, коли я повернуся пізніше, то не потурбую її.

– Та ні, все чудово, – запротестувала Янсі. – Нічого особливого, він не заподіє якихось незручностей. Він просто випив зайву склянку, та й наше віскі – ви ж розумієте! Таке вже раніше траплялося – торік, – додала вона.

Її слова їй сподобалися: таке пояснення здавалося переконливим.

– Та все ж можна мені залишитися хоч на хвилинку?

Вони сіли поруч на плетену канапу.

– Я розмірковую над тим, щоб залишитися в місті ще на кілька днів, – повідомив він.

– Дивовижно! – її голос знову набув млосного звучання.

– Кузен Піт Роджерс сьогодні почувався недобре, та завтра він зібрався полювати на качок, тож запросив мене.

– Це неймовірно! Мені до смерті хотілося піти на полювання, і батько завжди обіцяв, що візьме мене із собою, та так і не виконав обіцянки.

– Ми збираємося на полювання через три дні, а після того, гадаю, я повернуся й буду тут наступні вихідні…

Раптом він притих, нахилився вперед й прислухався.

– Що там відбувається?

З кімнати, звідки вони тільки-но вийшли, долинали ламані звуки музики – то різкі, то спокійні акорди гітари.

– Це батько! – вигукнула Янсі.

А зараз над звуками почувся голос – захмелілий і нерозбірливий, меланхолійно виспівуючи довгі нотки.

 
Я співаю мелодію міст,
І сиджу на залізничній колії,
Воля – сенс той єдиний, що ніс
Я з в’язниці. Приніс із колонії.
 

– Який жах! – поскаржилася Янсі. – Він розбудить увесь квартал.

Приспів закінчився, знову забриніла гітара, після того прозвучав останній передсмертний хрип струн – і все стихло. Через мить почулося неголосне, але виразне хропіння. Містер Боуман, задовольнивши свої музичні потреби, нарешті заснув.

– Поїдьмо кататися, – нетерпляче запропонувала Янсі. – Щось я надто перенервувала.

Скотт спритно підхопився, й вони спустилися до авто.

– Куди поїдемо? – поцікавилася вона.

– Та байдуже.

– Ми можемо під’їхати до Крест-авеню – це наша центральна вуличка – а потім – до річки.

IV

Коли вони звернули на Крест-авеню, перед ними постав новий собор – величезний і незавершений, схожий на білого бульдога, що осів на відгодованих стегнах, нагадуючи одну недобудовану церкву в одному маленькому фламандському містечку. Духи чотирьох, залитих місячним світлом апостолів, зневажливо вдивлялися на них із ніш усе ще присипані білим будівельним матеріалом. Собор ознаменовував Крест-авеню. Другим за величиною об’єктом на вулиці була масивна цегляна будівля, що належала Р. Р. Камфорду, «борошняному королю», за яким на півмилі тяглися претензійні приземкуваті кам’яні будинки, збудовані в сумні дев’яності. Їх прикрашали жахливі балюстради й арки^[2], під якими колись цокали копита чудових коней, другі поверхи були повністю вкриті величезними круглими вікнами.

Нескінченний ряд цих мавзолеїв розбивав маленький парк, де в трикутнику трави з руками, зв’язаними за спиною кам’яною мотузкою, стояв десятифутовий Натан Хейл і меланхолійно вдивлявся на високий стрімкий берег млявої Міссісіпі. Крест-авеню бігла повз цієї кручі, навіть не підозрюючи про її існування, тому що фасади будівель поверталися всередину міста, до вулиці. Після першої півмилі все змінювалося – з’являлися екстравагантні тераси з газонами, гібриди зі штукатурки й граніту, що деякою мірою імітували різноманіття витончених, мармурових обрисів Малого Тріанона. Особняки цієї частини вулиці пролетіли за кілька хвилин; потім доріжка повертала, й авто направилося в напрямку місячного світла, котре, здавалося, виникло з фари гігантського мотоцикла, що вулицею мчав прямо на них.

Вони проїхали повз коринфські контури «Храму Християнської Науки», повз квартал похмурих і жахливих каркасів – пустельний ряд споруд із грубої червоної цегли, невдалий експеримент із пізніх дев’яностих; потім – знову нові особняки з яскраво-червоної цегли, декоровані білим камінням, залізні чорні паркани та живоплоти по краях квіткових газонів. Вони швидко зникали, залишившись позаду насолоджуватися своєю скороминущою пишністю; потім у місячному світлі з’явилися приречені незабаром вийти з моди, як і каркасні будинки, приміські особняки, увінчані куполами, і найстаріші будинки Хрест-авеню, побудовані з темного каменю.

Раптом дахи стали нижчими, газони біля будинків – меншими, особняки зіщулилися й стали схожими на бунгало. Вони займали всю останню милю вулиці, що закінчувалася біля повороту до річки, де горду авеню увінчувала статуя Челсі Арбутнота. Арбутнот був першим губернатором і майже останнім жителем міста, в жилах якого текла англосаксонська кров.

І хоч Янсі й мовчала всю дорогу, повністю віддавшись своєму поганому настрою, свіжий північний вітер листопада все-таки її дещо заспокоїв. Завтра, подумала вона, доведеться витягнути з комірки хутрове пальто.

– Куди ми приїхали?

Авто зменшило швидкість, Скотт із цікавістю глянув на помпезну кам’яну фігуру, що чітко викарбовувалася в місячному світлі; одна рука спочивала на книжці, а вказівний палець другої зі зневажливою символічністю прямо вказував на краєчок нового незавершеного будинку.

– Тут закінчується Крест-авеню, – промовила Янсі, повертаючись до нього. – Це – наша центральна вуличка.

– Музей недоліків американської архітектури.

– Що?

– Нічого, – пробурмотів він.

– Я б повинна була розказати вам про місто. Та забула. Якщо маєте бажання, можемо прогулятися бульваром уздовж річки, – чи, може, ви втомилися?

Скотт її запевнив, що не втомився – анітрохи.

Під тінистими деревами цементна доріжка звузилася, перетворившись на бульвар.

– Міссісіпі… Як мало для вас вона тепер значить! – несподівано сказав Скотт.

– Що? – Янсі оглянулася. – А. Ви про річку…

– Гадаю, що для ваших предків вона була доволі грандіозним життєвим явищем.

– Мої предки тут не жили, – мовила з погордою Янсі. – Моє коріння сягає Меріленда. Батько переїхав сюди після закінчення Єлю.

– Ого! – Скотт ввічливо вдав здивування.

– А мати – звідси. Батько переїхав із Балтимора, тому що тутешній клімат корисний для його здоров’я.

– Зрозуміло.

– Звісно, я вважаю, що, це – наш дім, – потім, поблажливіше, – та загалом місце не має жодного значення.

– Авжеж.

– За винятком того, що я б хотіла переїхати на Схід, а батька вмовити просто неможливо, – завершила вона.

На годиннику – далеко за північ, і на бульварі майже нікого не було. Інколи попереду, на верхівці пагорба, з’являлася пара жовтих дисків, і, коли ті наближалися, вимальовувалися контури припізнілого автомобіля. Незважаючи на це, вони були наодинці з впертою, невсипущою темрявою. Місяць зник за хмарами.

– Коли дорога наблизиться до річки, зупинимось подивитися на воду? – запропонував він.

Янсі про себе тихо всміхнулася. Пропозиція була однією з тих, яких один із її знайомих називав «зрозумілим натяком для всіх мов світу», що зводився до створення природної атмосфери для поцілунку. Вона замислилася. Чоловік ще й досі не справив якогось враження на неї. Він був красивий, очевидно, при грошах, і – з Нью-Йорка. Під час танців він її зацікавив, і симпатія зростала так швидко, як вечір, що наближався до кінця; та потім ця жахлива ситуація з батьком облила крижаною водою іскри почуття, які тільки-но починали жевріти; і зараз – листопад; і ніч – така холодна. Проте…

– Гаразд, – несподівано погодилася вона.

Дорога розділялася; вони трохи покружляли й зупинили авто на відкритому місці, високо над річкою.

– Ну і? – сказала вона в тиші, що запанувала після того, як вимкнули двигун.

– Дякую.

– Тобі тут подобається?

– Майже. Не зовсім.

– А чому?

– Зараз скажу, – відповів він. – Чому тебе назвали Янсі?

– Це сімейна традиція.

– Дуже гарне ім’я.

Він ніжно повторив «Янсі» кілька разів. – Янсі – в ньому чутно всю витонченість Ненсі, та без надмірної педантичності.

– А як тебе звати? – запитала вона.

– Скотт.

– Скотт, а далі?

– Кімберлі. А ти не знала?

– Я не розчула. Місіс Роджерс якось незрозуміло тебе представила.

Зависло коротке мовчання.

– Янсі, – повторив він, – чарівна Янсі, очі її темно-небесного відтінку, душа її млява. А ти знаєш, чому мені тут не зовсім подобається, Янсі?

– Чому?

Вона непомітно наблизила своє обличчя й чекала відповіді, злегка розкривши губи; він знав, що та, хто просить, – отримає заслужене.

Не поспішаючи, він нахилився й торкнувся її губ.

Він зітхнув, й обидва вони відчули якесь полегшення, їм більше не потрібно було грати в те, чого вимагали стародавні звичаї для подібних ситуацій.

– Дякую, – сказав він те саме, коли вперше зупинив авто.

– А тепер тобі все подобається?

У темряві вона, не усміхаючись, дивилася на нього своїми блакитними очима.

– Майже; та повністю вдовольнитися неможливо, звісно.

Він знову нахилився до неї, але вона відвернулася й увімкнула двигун. Настала глибока ніч, і Янсі відчула себе втомленою. Якою б не була мета сьогоднішнього експерименту, її було досягнуто. Він отримав те, про що просив. Якщо йому сподобалося, йому захочеться ще, і це давало їй певні переваги в грі, яка, як вона відчувала, тільки що почалася.

– Я зголодніла, – поскаржилася вона. – Поїдьмо кудись і поїмо.

– Саме тепер, – сумним голосом погодився він. – Саме тоді, коли мене почала надихати Міссісіпі.

– Гадаєш, я гарна? – майже жалісливо запитала вона, тільки-но відкинулись на спинки сидінь.

– Це не запитання, а нісенітниця!

– Але я люблю, коли люди мені про це кажуть.

– Я саме збирався сказати. Та ти завела мотор.

У центрі міста, в пустельному нічному ресторанчику вони їли яєчню з беконом. Тепер Янсі зблідла, наче слонова кістка. Ніч струсила з її обличчя енергійну лінь і томливий відтінок. Вона завела розмову про Нью-Йорк і слухала його розповіді, допоки він не став починати кожне речення з «Ну, гаразд, дивись, ось ти…»

Після вечері вони поїхали додому. Скотт їй допоміг припаркувати авто в маленькому гаражі, й одразу ж біля парадних дверей вона дозволила йому себе поцілувати ще раз. А потім увійшла в дім.

Велику вітальню на всю ширину маленького будинку освічували тільки червоні відблиски передсмертного вогню з каміна. Коли вона виходила з дому, розтопила його і тепер він ледь жеврів. Вона взяла поліно з ящика й кинула його на напівзотліле вугілля, а потім здригнулася, почувши голос із напівтемряви, в яку була занурена дальня частина кімнати.

– Уже повернулася?

Це був голос її батька, ще не достатньо тверезий, проте свідомий і ввічливий.

– Так. Каталася, – коротко відповіла вона, сідаючи в плетене крісло навпроти вогню. – Потім поїхали в центр міста й там повечеряли.

– Зрозуміло.

Батько підійшов до крісла поблизу вогню, зручно всівся й зітхнув. Спостерігаючи за ним краєчком ока, – так вона вирішила показати свою холодність – Янсі помітила, що за останні дві години до батька повернулася його звичайна гідність. Його сиве волосся було дещо скуйовджене; на привабливому обличчі знову з’явився легкий рум’янець. І тільки в очах виступали червоні судини, що нагадувало про недавню пиятику.

– Добре розважилася?

– А чому це тебе турбує? – грубо відповіла Янсі.

– Чому?

– Здається, ввечері тебе не турбувало нічого. Я попросила тебе підвезти додому двох осіб, а ти не зміг вести власне авто!

– Чорт забери, це я не зміг? – запротестував він. – Та в мене б вийшло взяти участь у перегонах на… ерані, ні – на арені. Це місіс Роджерс наполягала, аби її юний шанувальник вів авто, то що ж я міг вдіяти?

– Це не її шанувальник, – різко виправила Янсі. З її голосу зникли всі ознаки млосності. – Вона такого самого віку, як і ти. Це її племінниця… Я мала на увазі – племінник.

– Ну вибач.

– Думаю, тобі доведеться вибачитися ще.

Несподівано вона зрозуміла, що більше не тримає на нього зла. Їй було радше його шкода; її наздогнала думка, що, попросивши підвезти місіс Роджерс додому, вона зазіхнула на його свободу. Проте насамперед – дисципліна; попереду – ще багато суботніх вечорів.

– Я слухаю, – вела вона далі.

– Вибач мені, Янсі.

– Гаразд. Я вибачаю, – відповіла манірно.

– Ну що мені ще зробити, аби ти мені вибачила?

Її голубі очі звузилися. Вона сподівалася – та ледве наважилася зізнатися собі в цьому – що він поїде з нею в Нью-Йорк.

– Так… Подумаємо, – промовив він. – Зараз листопад. Якого числа?

– Двадцять третього.

– Зараз скажу тобі, – він задумливо з’єднав кінчики пальців. – Зроблю тобі дарунок. Усю осінь я хотів дозволити тобі відвідати Нью-Йорк, та справи йшли кепсько.

Вона ледве стримала посмішку, – нібито справи для нього мали якесь особливе значення.

– Та, якщо ти так хочеш поїхати, я зроблю тобі такий подарунок, – він підвівся зі стільця, перейшов кімнату й сів за стіл. – Маю трохи грошей в одному з нью-йоркських банків, вони лежать там доволі довго, – говорив він, шукаючи в ящику стола чекову книжку. – Я хотів закрити цей рахунок. Так, подивимося. Тут якраз… – його ручка щось зашкрябала. – Де в біса промокальний папір?