Епізод 8

Містера Джорджа Бокслі Стар зустрів посмішкою. Доброю батьківською посмішкою, яку він розвинув шляхом заміни синівської посмішки тих часів, коли молодою людиною вибився на високі посади. Спершу то була посмішка пошани до своїх старших, та потому, як його власні рішення скоро заступили їхні, ця посмішка призначалася для того, щоб вони цього не відчували, аж врешті-решт, виникла ця, теперішня люб’язна посмішка, часом дещо поспішна та втомлена, та неодмінно адресована всякому, хто протягом останньої години не накликав на свою голову його гніву. Чи всякому, кого він не збирався відкрито та брутально образити.

У відповідь містер Бокслі навіть не посміхнувся. Та й зайшов він з виглядом, неначе його сюди затягнули силоміць, хоча, само собою, ніхто його й пальцем не торкнувся. Він став перед кріслом, і знову склалося враження, буцімто два невидимих конвойника всадовили його примусом. Та й опинившись у кріслі, усім своїм виглядом він виказував невдоволення. І навіть коли на пропозицію Стара він запалив сигарету, то здавалося, що сірник до сигарети піднесли зовнішні сили, яким він кориться, але ж із почуттям власної гідності.

Стар подивився на нього з усією можливою люб’язністю:

– Щось іде не так, містере Бокслі?

Романіст відповів мовчанням, яке не віщувало нічого доброго.

– Вашого листа я прочитав, – повідомив Стар, облишивши привітний тон директора приватної школи. Тепер він говорив як з рівнею, але з натяком на обопільногостре відношення.

– Не можу добитися, щоб те, що пишу, увійшло в сценарій, – вибухнув одразу ж Бокслі. – Ви тут усі поводитесь, наче порядні люди, але ж це – якась змова. Ті два борзописці, що ви поставили до мене, слухають, що кажу, але все перекручують так, що не впізнати… Здається, у них словниковий запас не перевищує й сотні слів.

– А чому вам не писати самому? – запитав Стар.

– Писав. І посилав вам частину.

– Але ж там була лише одна розмова, куди не глянь, – зауважив Стар беззлобно. – Розмова, може, й цікава, та не більше.

Тепер два невидимі конвойники ледве утримали Бокслі в глибині крісла. Він спробував піднятися; вичавив із себе один глухий «цявк», який можна було віднести до сміху, але аж ніяк не веселого, і сказав:

– Здається, у вас тут взагалі ніхто нічого не читає. Позаяк під час розмови чоловіки встигають ще й битися. А в кінці один з них падає в криницю, і його доводиться піднімати в цебрі.

Він ще раз цявкнув і вщух.

– А ви б написали таке у вашій власній книжці, містере Бокслі?

– Що? Звісно, ні!

– Вважали б це надто дешевим.

– В кіно інші засади, – сказав Бокслі ухильно.

– А ви в кіно ходите?

– Ні. Майже ніколи.

– А чи не тому, що люди там завжди б’ються і падають у колодязі?

– Авжеж… а ще корчать страшні гримаси та виголошують неприродні й неправдоподібні діалоги.

– Облишмо на хвилину діалоги, – сказав Стар. – Само собою, ваші куди вишуканіші за ті, що їх здатні породити, як ви висловилися, борзописці… саме тому ми вас сюди і запросили. Та уявімо собі дещо інше, поза поганими діалогами та гасанням по колодязях. Скажіть, у вашому кабінеті є грубка, яка запалюється сірниками?

– Здається, є, – сказав Бокслі насторожено, – та я нею не користуюся.

– Припустімо, що ви сидите в своєму кабінеті. Ви цілий день з кимось билися або щось писали, і тепер надто втомилися, щоб далі битися чи писати. От і сидите собі, втупившись у порожнечу… нудитесь, як всі ми, часом буває. Аж тут у кімнату заходить гарненька стенографістка, яку ви вже бачили до того, і ви спостерігаєте за нею… знічев’я. Вона вас не помічає, хоча ви зовсім поруч. Знімає чорні рукавички, відкриває сумочку й вивалює її вміст на стіл… – Стар піднявся, жбурнувши кільце з ключами на письмовий стіл. – У неї всього-на-всього два дайми^[64] та один нікель^[65]… та картонна коробка сірників. Вона залишає нікель на столі, а дайми кладе в сумочку, підносить чорні рукавички до грубки, відкриває дверцята й кидає рукавички всередину. В коробці лише один сірник, і дівчина, опустившись на коліна, збирається запалити вогонь. І раптом ви відчуваєте, що з вікна дуже тягне… і саме тут дзвонить телефон. Дівчина знімає слухавку, говорить «алло!», слухає і кидає у відповідь: «В житті не мала чорних рукавичок». Вішає слухавку, знову стає на коліна і як тільки чиркає сірником, ви несподівано оглядаєтеся довкола й помічаєте, що в кімнаті є ще один чоловік, який спостерігає за кожним рухом дівчини…

Стар замовк. Він підібрав ключі, сховав їх у кишеню.

– Продовжуйте, – мовив Бокслі посміхаючись. – Що було далі?

– Не знаю, – відповів Стар. – Я просто малював вам кіно.

Бокслі відчував, що його підштовхують визнати свою неправоту.

– Це просто мелодрама, – буркнув він.

– Не обов’язково, – зауважив Стар. – Та як би там не було, ніхто взагалі не носився, як навіжений, не промовляв дешеві діалоги, не корчив дурних гримас. Був лише один поганий рядок, та такий письменник, як ви, запросто міг би його поліпшити. Та все ж ви були зацікавлені.

– А для чого ж нікель? – запитав уникливо Бокслі.

– Не знаю, – знизав плечима Стар. І раптом розсміявся. – Ах, так, нікель^[66] – то на кіно.

Невидимі конвойники, видно, відпустили Бокслі. Він розслабився, відкинувся на спинку крісла і засміявся:

– За що ж ви мені, чорт би вас узяв, платите? – запитав він. – Я ж нічого не розумію у цій вашій чортівні.

– Нічого, зрозумієте, – мовив Стар посміхаючись. – Інакше ви б не спитали про той нікель.

У приймальні чекав смаглявий чолов’яга з очима, наче ті чайні блюдця.

– Містер Бокслі. Це – містер Майк Ван Дайк, – відрекомендував того Стар. – Чого тобі Майку?

– Нічого, – махнув рукою той. – Ось заскочив упевнитися в твоєму існуванні.

– А чого тут вештатися? – не зрозумів Стар. – Переглянув останні плівки – ані посмішки не викликали.

– Та я вже на грані нервового зриву.

– Треба тримати себе в формі, друже, – зауважив Стар. – Давай так: кожен займається своїм ділом. – Він обернувся до Бокслі. – Майк у нас ґеґмен.^[67] Він у цьому ділі ще з тих пір, як мене у колисці колисали. Майку, чи не покажеш містеру Бокслі «подвійний мах, хват, брик і чос».

– Тут? – здивувався Майк.

– Тут.

– Тут місця замало, не розвернутися. Я, власне, хотів попросити тебе…

– Тут місця більше ніж досить.

– Та-а-ак, – приміряючись, він окинув оком присутніх, – стрілятимеш ти.

Кеті, помічниця міс Дулан, надула паперовий пакет.

– Це – номер, – пояснив Майк Бокслі, – ще з кістоунських^[68] часів. – Він обернувся до Стара. – Чи він знає, що таке у нас номер?^[69]

– Номер – це виступ, – пояснив Стар. – Коли Джорджі Джесел^[70] говорить про «Гетісбурзький номер Лінкольна», то він має на увазі саме виступ.^[71]

Кеті піднесла надутий пакет до рота напоготові. Майк став до неї спиною.

– Увага! – оголосила Кеті і хлопнула пакет рукою.

Тієї ж миті Майк ухопився, наче підстрелений, за сідниці, підскочив, послизнувся однією ногою, потім – іншою, при цьому залишаючись на місці, двічі змахнув руками, наче птах («Подвійний мах», – кивнув Стар), – і кулею вилетів крізь сітчасті двері, що їх своєчасно розчахнув кур’єр, та зник з очей, промайнувши у балконних дверях.

– Містере Стар, – втрутилася міс Дулан, – містер Генсон. Телефонує з Нью-Йорка.

За десять хвилин по тому він клацнув вмикачем диктографа, запрошуючи міс Дулан, яка повідомила, що в приймальні чекає на зустріч зі Старом зірка чоловічої статі.

– Скажіть йому, що я вийшов через балкон, – наказав Стар.

– Добре. Але ж він приходить на цьому тижні вже вчетверте. І виглядає якось занепокоєно.

– Чи він хоча б не натякнув, що йому треба? Може, йому з цим до містера Брейді?

– Він нічого не казав. Нагадую, у вас зараз – нарада. Міс Мелоні та містер Вайт чекають у приймальні. Містер де Брока – по сусідству, у кабінеті містера Рієнмунда.

– Запросіть —,^[72] підвівся Стар, – тільки скажіть, що в нього – рівно одна хвилина.

Коли красень-актор зайшов, Стар залишався стояти.

– І що ж там таке, що не може зачекати? – спитав він з усією люб’язністю.

Актор обачливо чекав, поки міс Дулан не зачинила за собою двері.

– Монро, я – кінчена людина, – почав він, – я мав тебе побачити.

– Кінчена?! – вигукнув Стар. – Ти хоч бачив «Вераєти»?^[73] Твоя картина не сходить з чартів «Роксі» і в одному Чикаго за тиждень принесла тридцять сім штук.

– У тому-то й вся штука. Це – трагедія. У мене є все, чого я хочу. І тепер це – нічого не варте.

– Ну, тоді поясни.

– Між мною й Естер нічого більше немає. І вже не може бути.

– Що? Сварка?

– Гірше того… Не хочу про це говорити. Але ж голова моя як у тумані. Ходжу сам не свій. Граю роль, як уві сні.

– Щось не помічав, – здивувався Стар. – Якраз учора бачив кадри з тобою – ти був красень.

– Невже? Це й доводить те, що ніхто нічого не помічає.

– Ти що, натякаєш на те, що ви з Естер розлучаєтеся?

– Все йде до того. Неминуче.

– Та що ж трапилося? – спитав Стар вже нетерпляче. – Вона що, увійшла не постукавши і застукала?

– Та нікого у мене немає. Вся справа в мені. Зі мною кінчено.

Стара раптом осінило.

– Звідки ти взяв?

– Бо це вже півтора місяця.

– Облиш. Все в твоїй уяві, – сказав Стар. – Ти був у лікаря?

Актор кивнув.

– Перепробував геть усе. Навіть у відчаї з’їздив… до Кларіс. Безнадійно. Не сталося.

Стар відчув шкодливу спокусу послати його з усім цим до Брейді. Бо саме Брейді відповідав за зв’язки з громадськістю. Чи це був випадок інтимних зв’язків. Він на якусь мить відвернувся, щоб надати обличчю належний ситуації вигляд.

– У Пета Брейді я вже був, – сказав актор, наче вгадавши думки Стара. – Він дав мені купу нічого не вартих порад, я їх усі перепробував, та все без пуття. Як сидимо з Естер за вечерею, одне навпроти одного, я почуваюся не в своїй тарілці, мені соромно підвести очі. Вона до цього ставиться з розумінням. Але ж мені все одно соромно. Соромно цілий-цілісінький день. Думаю собі, «Дощовий день» приніс в Де-Мойні тисяч десь двадцять п’ять, побив всі рекорди зборів у Сент-Луїсі, в Канзас-Сіті зібрав двадцять сім штук; шанувальниці прямо засипають мене листами, а я боюся ввечері їхати додому, бо сама думка про ліжко мене лякає…

Стар почав теж відчувати себе не в своїй тарілці. Спочатку, як актор увійшов, він хотів було запросити того на коктейль, та тепер запрошення здавалося навряд чи слушним. Хіба до коктейлів тому, кого пече така журба? Стар подумки уявив, як актор, наче привид, тиняється від гостя до гостя з келихом у руці, з розмовами про збори до 28 штук та думками, від зборів далекими.

– От і прийшов до тебе, Монро. Не пам’ятаю становища, якому б ти не дав ради. Кажу собі: йду до Монро, якщо він порадить застрелитися, то так тому й бути.

На столі у Стара задзижчав зумер; він увімкнув диктограф і почув голос міс Дулан:

– Містер Стар, п’ять хвилин пройшло.

– Перепрошую, – обізвався Стар. – Ще пару хвилин.

– П’ять сотень школярок колоною прийшли зі школи до мого дому, – понуро продовжував актор, – а я знай тільки стою і дивлюся на них з-за штори. Не смію показатися їм на очі.

– Та ти сідай, – порадив Стар. – Обмізкуємо без поспіху.

У приймальні вже хвилин десять на початок наради чекали двоє її учасників: Вайлі Вайт і Роуз Мелоні. Остання була такою собі сухорлявою білявочкою років п’ятдесяти, про яку в Голлівуді можна було почути п’ятдесят різних і дуже суперечливих думок: «сентиментальна дурепа», «найкращий майстер сюжету в Голлівуді», «стара гвардія», «стара партачка», «найсвітліша голова на студії», «найспритніша плагіаторка на все кіно». І це лише в доповнення до «німфоманки», «старої діви», «хвойди», «лесбіянки» та «зразкової дружини». Втім, ніякою старою дівою Роуз не була, але у неї, як і в більшості жінок, що власними силами уторували собі шлях нагору, було від старої діви чимало. А були в неї виразка шлунка і річний оклад понад сто тисяч. Про те, чи варта вона цих грошей, чи ще більших, чи взагалі нічого не варта, можна було б написати вчений трактат. Цінність її, однак, полягала в таких пересічних чеснотах, як те, що вона була жінкою і легко до всього припасовувалася, швидко метикувала і заслуговувала на довіру, «знала правила гри» і не страждала на фанаберію. Вона була доброю подругою Мінни, і за минулі роки Стару вдалося придушити в собі неприязнь, що колись доходила до гострої фізичної відрази.

Роуз і Вайлі чекали, між собою не розмовляючи, і лише зрідка обмінювалися стислими репліками з міс Дулан. Час від часу дзвонив помічник продюсера Рієнмунд, який чекав у себе в кабінеті разом з Брока, режисером. Аж ось хвилин за десять задзижчав зумер від Стара, і міс Дулан зателефонувала Рієнмунду і Брока; тієї ж миті з кабінету нарешті вийшли Стар з бідолашним актором, причому Стар приязно підтримував того під руку. Актор був до того збуджений, що варто було Вайту запитати, як воно, як той тут же розкрив рота, щоб все йому викласти просто тут і негайно.

– Ой, зовсім кепсько, – почав було актор, проте Стар одразу перебив його:

– Це ще не кепсько. Іди і грай роль, як я сказав…

– Дякую тобі, Монро.

Роуз Мелоні подивилася услід акторові, не сказавши тому ні слова.

– Хтось на ньому ловив мух? – запитала вона, натякаючи на голлівудський вислів про те, що хтось намагається привернути до себе увагу за чужий рахунок.

– Вибачте, що змусив чекати, – мовив Стар. – Прошу до кабінету.