Серед різноманітних спортивних досягнень її чоловіка виділялося одне: він був одним з найсильніших флангових гравців, що колись грали в футбол у Нью-Хейвені, – свого роду національний герой, один з тих, хто в свої двадцять з гаком сягають такої вершини успіху, що всі подальші досягнення віддають гірким присмаком розчарування. Сім'я його була непомірно багата, тож навіть у коледжі його часто сварили за надто вільне поводження з грошима; потім він раптом узяв і переїхав з Чикаго на Схід, але якщо розповісти вам в подробицях, як саме він переїхав, у вас перехопить дух; він, наприклад, привіз з собою з Лейк Фореста всіх своїх поні для кінного поло. Важко було уявити собі, щоб людина мого віку могла бути настільки багатою!

З якої причини вони приїхали на Схід, я не знаю. Вони поїхали до Франції без будь-якої особливої мети і прожили там рік, після чого кочували з місця на місце, зупиняючись ненадовго там, де збиралися багаті люди і грали в гру для багатих – кінне поло. Цей переїзд був останнім, як сказала мені Дейзі по телефону, але я їй не повірив; я не міг проникнути в серце Дейзі, але я відчував, що Том буде кочувати і далі з деяким жалем і вічним прагненням внести в своє життя драматичну напруженість якогось матчу зі свого футбольного минулого.

І ось одного вечора, в теплу вітряну погоду, я сів у машину і відправився до Іст-Егга – до двох старих друзів, про яких я майже нічого не знав. Вони жили в будинку, який, як з’ясувалося, був навіть більш вишуканим, ніж я очікував; це був особняк в георгіанському колоніальному стилі, витриманий у веселих червоно-білих тонах, з видом на бухту. Газон починався біля пляжу і тягнувся на чверть милі в бік парадних дверей, потім, перескочивши через сонячний годинник і викладені цеглою алеї і сади, що палахкотіли різнобарв’ям, і добігши, нарешті, до будинку, продовжував підніматися вгору по його стіні вже у вигляді гарних виноградних лоз, немов за інерцією від свого швидкого бігу. Фасад був порізаний виструнченими в ряд французькими вікнами, що палали у цей час віддзеркаленим сяйвом золота і були відкриті навстіж для теплого вечірнього вітерця; на передньому ґанку, широко розставивши ноги, стояв Том Б'юкенен в одязі для верхової їзди.

Він змінився у порівнянні з тим Томом, якого я знав в Нью-Хейвені. Тепер переді мною стояв кремезний чоловік тридцяти років з солом'яного кольору волоссям, трохи випнутим підборіддям і гордовитою манерою тримати себе. Пара блискучих самовпевнених очей надавала його обличчю агресивного виду. Навіть жіночний стиль його одягу не міг приховати всієї міці його статури: ноги його, взуті в начищені до блиску черевики, розпирали їх так, що натягалися шнурки, і можна було бачити, як під тонким плащем грала величезна маса м'язів, коли він поводив плечем. Це було тіло, яке могло зрушувати гори; словом, по-варварськи дуже тіло.

Його голос – грубий, хрипкий тенор, – посилював враження від нього як від людини дратівливої, про це свідчив увесь його зовнішній вигляд. У ньому відчувалася нотка патерналістського презирства, причому навіть до тих, хто був йому до вподоби, і в Нью-Хейвені були ті, які його на дух не виносили.

«Не думайте, що моє слово завжди останнє, – здавалося, говорив він, – лише через те, що я сильніший і більше схожий на чоловіка, ніж ви». Ми всі були студентами старшого курсу, і хоча ми ніколи не були з ним близькими друзями, у мені завжди жило відчуття, що він ставився до мене позитивно і хотів привернути мене до себе якимось своїм грубим, зухвалим жалем.

Кілька хвилин ми стояли і розмовляли на залитому сонцем ґанку.

– Місце у мене чудове, – сказав він, поводячи навколо блискучими очима.

Він розвернув мене однією рукою, провів широкою плоскою долонею вздовж чудової панорами, яка відкривалася з ґанку і охоплювала італійський сад, що потопав у її глибині, півакра темних колючих троянд і моторний човен з загнутим носом, що на хвилях бився об причал.

– Це все належало Демейну, нафтопромисловцеві. – Потім він знову розвернув мене, ввічливо і різко. – Запрошую в дім.

Ми пройшли крізь передпокій з високою стелею – простір у яскраво-рожевих тонах, невиразно окреслений по обидва боки і вписаний в ансамбль будинку французькими вікнами. Вікна ці були прочинені і сліпучо біліли на тлі яскраво-зеленої трави, яка, здавалося, пробралася навіть трохи в будинок. Морський вітер вривався в кімнату, надував штори, ніби бліді прапори, всередину на одній стороні і назовні – на другій, підкидав кінці їхні до ступінчастої, схожої на весільний торт, матової стелі, проносився над вишневим килимом, здиблював на ньому ворс і залишав темний слід, ніби над морем.

Єдиним абсолютно нерухомим предметом в кімнаті був величезних розмірів диван, на якому, здавалося, летіли, як на прив'язаному аеростаті, дві молоді жінки. Обидві вони були в білому, і сукні їхні грали м'якими складками і тріпотіли на них, неначе їх щойно занесло сюди вітром після короткого польоту по просторах будинку. Я простояв, мабуть, зовсім нетривалий час, слухаючи цей шурхіт, клацання штор, а також стогін вітру за картиною на стіні. Потім пролунав стук: Том Б'юкенен зачинив вікна надвір, і вітер, спійманий в пастку, завмер у кімнаті: штори, килими і дві молоді жінки повільно опустилися на підлогу.

Ту з них, що була молодшою, я не знав. Вона сиділа, витягшись на весь зріст, у кріслі-дивані абсолютно нерухомо, її підняте підборіддя немов утримувало щось таке, що неодмінно мало впасти. Якщо вона і побачила мене краєм ока, то не видала цього ані найменшим натяком, і я аж розгубився від несподіванки, пробурмотів якісь слова вибачення за те, що потурбував її, ввійшовши до кімнати.

Друга дівчина, Дейзі, зробила спробу встати: вона нахилилася трохи вперед з почуттям власної гідності на обличчі, потім засміялася якимось абсурдним, чарівним дрібним сміхом, я теж засміявся і пройшов на середину кімнати.

– Я якась п-паралізована від щастя!

Вона знову засміялася, ніби сказала щось дуже дотепне, і затримала на мить мою руку в своїй, підвівши очі і дивлячись мені просто в обличчя, немов запевняючи, що нікого в світі вона не хотіла бачити так сильно, як мене. Такою була її особлива манера. Пошепки вона повідомила мені, що прізвище заколисаної вітром дівчини – Бейкер. (Я чув від людей, що Дейзі говорить пошепки, аби змусити слухача пригнутися до неї, хоч я вважаю це несправедливою критикою, яка, втім, не робить її менш чарівною).

У всякому разі, губи міс Бейкер заворушилися, вона кивнула ледь помітно у мій бік і потім швидко закинула голову: «предмет», який вона, гойдаючись, утримувала в рівновазі, очевидно, похитнувся, що спричинило якийсь переляк. І знову чергове вибачення злетіло з моїх вуст. Схоже, будь-який прояв повної самодостатності викликає у мене остовпіння.

Я озирнувся на свою кузину, яка почала закидати мене питаннями своїм низьким, вібруючим голосом. Це був один з тих голосів, до якого вухо приковується одразу і слухає, не відриваючись, до кінця, неначе кожна фраза являє собою унікальне поєднання звуків, відтворити яке не вдасться більше ніколи. Обличчя її було сумне і вродливе, з яскравими прикрасами, яскравими очима і яскравими, пристрасними губами, проте в голосі її було якесь радісне збудження, завжди незабутнє для чоловіків, яким вона подобалася, якась співоча переконливість; промовлене пошепки «Слухай!» запевняло кожного в тому, що негайно ж після розказаного з нею відбувалися нові веселі й радісні події, і що найближчої години знову народиться розповідь про веселі і радісні події.

Я повідав їй, що по дорозі на Схід я затримався на день в Чикаго і що з десяток людей передають їй через мене привіт.

– Вони без мене сумують? – в захваті вигукнула вона.

– Все місто спорожніло. На всіх авто ліве заднє колесо пофарбоване в чорний колір на знак жалоби, а вздовж усієї північної набережної постійно виють сирени.

– Краса! Давай повернемося назад, Томе. Завтра ж! Потім вона несподівано додала: – Ти маєш зараз же побачити дівчинку.

– Хотілося б.

– Але вона ще спить. Їй три рочки. – Невже ти її ніколи не бачив?

– Ніколи!

– Ну, тоді тобі обов'язково треба з нею познайомитися. Вона така…

Том Б'юкенен, який весь цей час кружляв по кімнаті, раптом зупинився і поклав мені руку на плече.

– Чим займаєшся, Ніку?

– Продаю облігації.

– Чиї і кому?

Я відповів.

– Ніколи не чув про такі, – зауважив він різко.

Це мене зачепило.

– Ще почуєш! – коротко відповів я. – Почуєш, якщо тільки залишишся на Сході.

– О, на Сході я, звісно ж, залишуся: можеш не хвилюватися, – сказав він, подивившись на Дейзі, знову на мене, ніби його непокоїло щось ще. – Я був би повним ідіотом, якби вибрав для життя якесь інше місце.

У цей момент міс Бейкер промовила «Точно!» настільки несподівано, що я здригнувся: це було перше слово, яке вона мовила відтоді, як я ввійшов до кімнати. Очевидно, це здивувало її саму не менше, ніж мене, бо вона позіхнула і після кількох швидких, спритних рухів опинилася у вертикальному положенні посеред кімнати.

– У мене все вже заніміло, – поскаржилася вона. – Я пролежала на цьому дивані цілу вічність.

– На мене навіть не дивись, – відказала Дейзі. – Я весь вечір намагаюся витягти тебе до Нью-Йорка.

– Ні, дякую! – сказала міс Бейкер, поглянувши на чотири коктейлі, щойно внесені з буфетної. – У мене зараз суцільні тренування.

Том подивився на неї з недовірою.

– Так, звісно! Він перекинув у себе коктейль, наче в склянці його була крапля. – Як ти взагалі досягаєш якихось успіхів з такими «тренуваннями», для мене загадка.

Я подивився на міс Бейкер, не розуміючи, в чому саме вона «домагається успіхів». Вид її мені сподобався. Це була струнка дівчина з невеликими грудьми, прямою поставою, яку вона ще більше підкреслювала, відводячи плечі назад, як молодий кадет. Її сірі, примружені від сонця очі теж дивилися з блідого, чарівного, незадоволеного обличчя з ввічливою взаємною цікавістю. Мені раптом спало на думку: чи її саму, чи її фотографію я вже бачив десь раніше.

– Ви живете в Уест-Еггу, – зауважила вона презирливо. – Я декого там знаю.

– Я не знаю там ні…

– Але ж ви не можете не знати Гетсбі.

– Гетсбі? – перепитала Дейзі. – Якого Гетсбі?

Перш, ніж я встиг відповісти, що це був мій сусід, оголосили обід; владно взявши мене під руку своєю мускулистої рукою, Том Б'юкенен повів мене з кімнати, ніби пересував шашку з однієї клітини на іншу.

Стрункою, томною ходою, ледь торкаючись руками стегон, дві молоді жінки вийшли, випереджаючи нас, на веранду, витриману в рожевих тонах, з якої відкривався вид на захід сонця; там стояв стіл, і на вщухлому вітерці мерехтіли вогники чотирьох свічок.

– Навіщо свічки??? – насупилася Дейзі і пальцями загасила їх. – Ще два тижні, і настане