Любов «амор» зоветься по-латині,
Бува, що й смерть несе вона людині,
Коли закохані терпіть повинні
Гризоти, сльози й муки безупинні.
Пісенник «Герб любові»
Якби Жульєн мав хоч трохи проникливості, яку так безпідставно собі приписував, він міг би пишатись наступного дня з того враження, яке справила його подорож у Вер'єр. Він пішов, і всі його промахи були забуті. Але Жульєн був похмурий цілий день. Увечері в нього з'явилася зухвала думка, про яку він одразу ж дуже сміливо сповістив пані де Реналь.
Як тільки вони сіли в саду, Жульєн, не діждавшись навіть, поки стемніє, нахилився до вуха пані де Реналь і, ризикуючи зовсім скомпрометувати її, сказав:
– Пані, цієї ночі, о другій годині, я прийду до вас у кімнату, мені треба вам щось сказати.
Жульєн тремтів від страху – що, як вона згодиться на його домагання? Роль звабника так його гнітила, що якби він міг дати собі волю, то на кілька днів зачинився б у себе в кімнаті, щоб не бачити цих жінок. Він розумів, що вчора своєю «мудрою» поведінкою звів нанівець усі досягнуті напередодні успіхи, і вже й сам не знав, що робити.
Пані де Реналь відповіла на його зухвалу заяву з щирим, анітрохи не перебільшеним обуренням. В її відповіді, промовленій майже пошепки, йому виразно почулось «пхе». Пославшися на те, що він має щось сказати дітям, Жульєн пішов у їхню кімнату, а повернувшися, сів біля пані Дервіль, якомога далі від пані де Реналь. Таким чином він позбавив себе можливості взяти її руку. Розмова набула серйозного тону, і Жульєн загалом з честю її підтримував, якщо не рахувати кількох пауз, коли він знову починав ламати собі голову: «Що б його вигадати, щоб примусити пані де Реналь знову виявити до мене ту прихильність, яка три дні тому дала мені підставу думати, що пані де Реналь моя!»
Жульєн був дуже пригнічений тим майже безнадійним станом, в якому опинились його справи. А проте успіх завдав би йому ще більшої прикрості.
Коли опівночі всі розійшлися, Жульєн дійшов невтішного висновку, що пані Дервіль його глибоко зневажає і що, мабуть, не кращі почуття і в пані де Реналь.
У гнітючому настрої, почуваючи себе приниженим, Жульєн не міг заснути. Але він не припускав і думки, щоб покинути гру, відмовитись від своїх планів і жити біля пані де Реналь, задовольняючись, як дитина, тими радощами, які приносить кожен новий день.
Він ламав собі голову, вигадуючи всілякі плани, які через хвилину здавалися йому безглуздими. Одне слово, він почував себе глибоко нещасним, коли раптом годинник на замку пробив другу годину ночі.
Цей звук розбудив його так само, як крик півня розбудив святого Петра. Він відчув, що настала найтяжча мить. З тієї хвилини як Жульєн зважився на свою зухвалу пропозицію, він про неї не згадав ні разу – адже її було так погано сприйнято!
«Я сказав їй, що прийду о другій, – подумав він, підводячись, – нехай я неотеса і невіглас, – яким і має бути селянський син (пані Дервіль мені це добре дала зрозуміти), – але принаймні я не буду легкодухим».
Жульєн мав підстави пишатися своєю мужністю, однак ніколи ще він не силував себе так тяжко. Відчиняючи двері своєї кімнати, він так тремтів, що коліна його підтинались, і довелося прихилитись до стіни.
Він був босий. Підійшовши до кімнати пана де Реналя, він прислухався; за дверима чулось голосне хропіння. Жульєна охопив глибокий розпач. Значить, у нього не було жодного приводу не йти до неї. Але, Боже праведний, що ж він там робитиме?! Він не мав ніякого плану, а коли б і мав, то почував би себе тепер таким розгубленим, що все одно не зміг би його здійснити.
Кінець кінцем, страждаючи в тисячу разів більше, ніж коли б ішов на смерть, Жульєн вийшов у коридорчик, який вів до спальні пані де Реналь. Тремтячою рукою він відчинив двері, що лунко заскрипіли.
У кімнаті горіло світло: на каміні стояв нічник; такої біди він не чекав. Побачивши його, пані де Реналь миттю схопилася з ліжка.
– Нещасний! – вигукнула вона.
Обоє розгубилися. Жульєн забув усі свої честолюбні плани і став самим собою; не сподобатись такій чарівній жінці здалося йому найбільшим нещастям. У відповідь на її докори, він кинувся їй до ніг і обхопив руками її коліна. Вона суворо картала його, і він раптом розридався.
Через кілька годин, коли Жульєн вийшов з кімнати пані де Реналь, про нього можна було сказати, висловлюючись мовою романів, що йому не лишалось більш нічого бажати. Справді, кохання, що він до себе викликав, і несподіване враження, яке справили на Жульєна її принади, дали йому перемогу, якої він ніколи не домігся б своїми незграбними хитрощами.
Але навіть у найсолодші хвилини наш герой, будучи жертвою своїх безглуздих гордощів, намагався грати роль покорителя жіночих сердець: він докладав усіх зусиль, щоб зіпсувати те, що було в ньому привабливого. Не помічаючи палких поривів, які він збуджував, і докорів сумління, які ще збільшували їхню силу, він ні на мить не дозволяв собі забути про свій «обов'язок». Він боявся, що потім гірко докорятиме собі й навіки осоромиться, якщо відступиться від ідеалу, який сам собі вигадав. Одне слово, саме те, що робило Жульєна вищою істотою, заважало йому втішатись щастям, яке само ішло йому до рук. Так юна шістнадцятирічна дівчина з чарівним кольором обличчя, ідучи на бал, безглуздо накладає на щоки рум'яна.
Смертельно перелякана появою Жульєна, пані де Реналь неспроможна була опанувати своїх украй збентежених почуттів. Сльози й розпач Жульєна схвилювали її до глибини душі.
Навіть тоді, коли їй не було вже в чому відмовляти Жульєнові, вона знову відштовхувала його в пориві щирого обурення й відразу ж кидалась йому в обійми. Вона вважала себе навіки пропащою, і, щоб відігнати з-перед очей примару пекла, осипала Жульєна нестримними пестощами. Одне слово, нічого не бракувало для блаженства нашого героя, – аж до палкої чутливості його бранки, – аби лиш він умів втішатися всім цим. Жульєн уже пішов, а пані де Реналь ще довго трепетала від жагучих поривів пристрасті й каралась муками сумління.
«Боже мій! Так оце й є щастя кохання? Оце й усе?» – така була перша думка Жульєна, коли він повернувся до себе в кімнату. Він був у тому стані здивування й розгубленості, що опановує душу людини, яка тільки що домоглася того, до чого давно прагнула. Вона звикла бажати, але бажати вже нічого, а спогадів вона ще не має. Немов солдат, що повернувся з параду, Жульєн уважно пригадував усі деталі своєї поведінки. «Чи не схибив я в чомусь проти свого обов'язку? Чи добре я зіграв свою роль?»
А яка ж це роль? Роль чоловіка, що звик бути чарівним із жінками.
He turn'd his lip to hers, and with his hand
Call'd back the tangles of her wandering hair.[26]
Don Juan, c. 1, st. 170
На Жульєнове щастя, пані де Реналь була занадто схвильована й вражена, щоб помітити безглуздість поведінки юнака, який за одну мить став для неї всім на світі.
Коли почало розвиднятись, вона стала умовляти Жульєна, щоб він уже йшов.
– Боже мій, – казала вона, – якщо мій чоловік щось почує, я пропала!
Жульєн, що заздалегідь приготував кілька красивих фраз, пригадав одну з них:
– А вам було б жаль розстатися з життям?
– Ах, в цю хвилину – дуже жаль! Та однаково, я не пошкодувала б, що пізнала вас.
Жульєн вважав за потрібне для підтримки своєї гідності вернутись до себе завидна і навмисно без будь-яких заходів обережності.
Непослабна увага, з якою він постійно стежив за своїми найдрібнішими вчинками, вдаючи досвідченого чоловіка, на цей раз стала йому в пригоді: коли вони з пані де Реналь зустрілися за сніданком, його поведінка була зразком обережності.
А вона не могла на нього дивитися, не заливаючись рум'янцем, і воднораз їй несила було прожити й хвилини, не глянувши на нього. Вона сама відчувала своє збентеження, і від того, що з усіх сил намагалась його приховати, ніяковіла ще більше. Жульєн лише раз підвів на неї очі. Спочатку пані де Реналь була в захваті від його витримки. Але, коли цей єдиний погляд більш не повторився, вона стурбувалась: «Може, він уже не любить мене, – казала вона собі, – я надто стара для нього; я на цілих десять років старша».
Коли вони йшли з їдальні в сад, вона схопила й стиснула Жульєнову руку.
Здивований таким несподіваним і незвичайним проявом почуття, Жульєн глянув на неї полум'яним зором. Вона здавалася йому дуже красивою за сніданком, і хоч він опускав очі, але весь час уявляв собі всі її принади. Цей погляд втішив пані де Реналь, хоч і не розвіяв усіх її побоювань, які майже заглушили докори сумління.
За сніданком чоловік нічого не помітив, чого не можна було сказати про пані Дервіль. Вона вирішила, що пані де Реналь готова морально впасти. Протягом цілого дня ця смілива й рішуча жінка з почуття дружби дошкуляла своїй подрузі натяками, які мали змалювати в найжахливіших барвах небезпеку, що загрожувала пані де Реналь.
Пані де Реналь не терпілося зостатись на самоті з Жульєном; вона хотіла спитати його, чи кохає він її ще. Незважаючи на незмінну лагідність своєї вдачі, вона кілька разів мало не дала зрозуміти своїй подрузі, що та їй набридла.
Увечері, в саду, пані Дервіль подбала, щоб сісти між пані де Реналь і Жульєном. І пані де Реналь, яка плекала чарівну мрію – як вона зараз потисне Жульєнову руку і піднесе її до своїх уст, – не змогла навіть перекинутися з ним жодним словом.
Ця перешкода тільки збільшила її хвилювання. Вона гірко дорікала собі. Вона так картала Жульєна за те, що він необережно прийшов до неї вночі, що тепер тремтіла від страху, – раптом він не прийде більше? Пані де Реналь рано повернулася з саду й зачинилась у себе в кімнаті; але, не витримавши, вийшла й приклала вухо до дверей коханого. Хоч як терзала її тривога й пристрасть, вона все ж не наважилась увійти. Такий вчинок здавався їй остаточним падінням, бо саме це викликає в провінції найбільше глузувань.
Ще не всі слуги лягли спати. З обережності вона змушена була нарешті повернутися у свою кімнату. Дві години чекання були для неї наче два століття катувань.
Але Жульєн був надто вірний тому, що він називав своїм обов'язком, і пунктуально виконував усе, що сам для себе вирішив.
Щойно пробила перша година ночі, він тихо вийшов з своєї кімнати, переконався, що хазяїн дому міцно спить, і прослизнув до пані де Реналь. На цей раз він зазнав більше втіхи, бо менше думав про те, щоб грати свою роль. В нього розплющились очі; він став бачити й чути. Те, що пані де Реналь сказала йому про свої літа, надало йому деякої впевненості у собі.
– О Боже мій! Адже я на десять років старша за вас! Як ви можете мене любити? – повторювала вона без будь якого наміру, просто тому, що ця думка гнітила її.
Жульєн не розумів, чого вона страждає, але бачив, що це страждання щире, і майже зовсім забув про свій страх здатися смішним.
Його безглузде побоювання, що через низьке походження до нього ставляться, мов до коханця-слуги, також розвіялось. В міру того, як пристрасність Жульєна заспокоювала його несміливу коханку, вона потроху ставала знов щасливою, до неї поверталася здатність придивлятись до свого любого. На щастя, цього разу в нього майже не помічалось тієї заклопотаності, через яку вчорашнє побачення було для нього тільки перемогою, а не насолодою. Якби пані де Реналь помітила його намагання витримати роль, це сумне відкриття назавжди отруїло б її щастя. Вона побачила б у цьому тільки сумний наслідок різниці їхнього віку.
Хоч пані де Реналь ніколи не задумувалась над проблемами кохання, але нерівність віку, як і нерівність достатку, є однією з улюблених тем провінційних жартів, коли мова заходить про любов.
Минуло кілька днів, і Жульєн закохався з усім запалом юності.
«Треба визнати, – казав він сам собі, – вона добра, як ангел, а вродливішої за неї жінки немає у світі».
Думка про те, що треба грати якусь роль, майже зовсім зникла з його голови. Якось, у хвилину щирості, він навіть признався їй у всіх своїх побоюваннях. Це признання викликало в неї бурхливий спалах почуття до нього. «Значить, у мене не було щасливої суперниці?» – казала собі пані де Реналь, не тямлячи себе від щастя. Вона навіть наважилася запитати його про портрет, яким він так дорожив; Жульєн присягнувся їй, що то був портрет чоловіка.
У ті хвилини, коли пані де Реналь бувала досить спокійна, щоб міркувати, вона не могла отямитись від подиву, що таке щастя існує у світі, а вона ніколи й не здогадувалась про це.
«Ах! – казала вона сама собі, – якби я зустрілася з Жульєном десять років тому, коли мене ще могли вважати гарною».
Жульєн був далекий від таких думок. Любов його була й досі пройнята честолюбством. Його тішило те, що він, нікчемне створіння, нещасне й зневажене, володіє такою благородною і гарною жінкою. Його бурхлива пристрасть, його захоплення вродою коханої нарешті трохи розвіяли побоювання пані де Реналь щодо різниці їхнього віку. Якби в неї було хоч трохи досвіду, який тридцятирічна жінка давно набула б у більш освіченому товаристві, її мучили б сумніви, чи можуть бути тривалими ці почуття, які, напевно, живилися тільки новизною і втіхами самолюбства.
Коли Жульєн забував про свої честолюбні мрії, він захоплено милувався навіть капелюшками, навіть сукнями пані де Реналь. З насолодою вдихав він їхні пахощі. Жульєн відчиняв її дзеркальну шафу і цілими годинами милувався красою й порядком, що там панував. Його кохана, схилившись йому на плече, дивилась на нього, а він розглядав усі коштовності й прикраси, які перед вінчанням кладуть у весільний кошик нареченої.
«Я могла б одружитися з таким чоловіком! – іноді думала пані де Реналь. – Яка палка душа! Яке це було б раювання жити з ним!»
Щодо Жульєна, то він ще ніколи так близько не підходив до цих нищівних знарядь жіночої артилерії. «Неможливо, – думав він, – щоб у Парижі знайшлося щось прекрасніше!» В такі хвилини він не бачив уже ніяких перешкод своєму щастю.
О проекте
О подписке