But passion most dissembles, yet betrays,
Even by its darkness; as the blackest sky
Foretells the heaviest tempest.[24]
Don Juan, c. 1, st. 73
Пан де Реналь, обійшовши всі кімнати замку, повернувся в дитячу кімнату разом зі слугами, що несли матраци. Раптова поява цього чоловіка була для Жульєна краплею, що переповнила чашу.
Блідіший і похмуріший, ніж звичайно, він кинувся до пана де Реналя. Той спинився й оглянувся на слуг.
– Пане, – сказав йому Жульєн, – невже ви думаєте, що ваші діти з будь-яким іншим учителем досягли б таких успіхів, як зі мною? Якщо ви відповісте – ні, – провадив Жульєн, не даючи панові де Реналю щось сказати, – то як насмілилися ви докоряти мені, що я не звертаю на них уваги?
Пан де Реналь, який уже отямився від переляку, вирішив, що цей селюк недарма дозволяє собі такий тон: мабуть, він дістав якусь вигідну пропозицію і хоче від них піти. А Жульєн уже не міг стримати люті.
– Я проживу і без вас, пане, – додав він.
– Мені дуже прикро, що ви так розхвилювалися, – відповів пан де Реналь, трохи затинаючись. Слуги були за десять кроків, вони застеляли ліжка.
– Це зовсім не те, чого я жадаю, пане, – скрикнув Жульєн у нестямі, – згадайте, якими образливими докорами ви мене закидали, та ще й у присутності жінок!
Пан де Реналь прекрасно знав, чого домагається Жульєн, і болісна боротьба точилась у його душі. І тут хлопець, оскаженівши від люті, крикнув:
– Я знаю, куди я піду, пане, з вашого дому! Почувши ці слова, пан де Реналь тієї ж миті уявив собі гувернера в домі пана Вально.
– Ну що ж, пане, – зітхаючи, відповів він нарешті таким тоном, яким кличуть хірурга, щоб зробити найболіснішу операцію, – я згоден вдовольнити вашу вимогу. Починаючи з післязавтра, – бо це буде перше число, – я вам платитиму щомісяця п'ятдесят франків.
Жульєн трохи не розсміявся; він остовпів, і весь гнів його вщух.
«Я ще мало зневажав цю тварюку! – розмірковував він. – Оце і є, певно, найбільше вибачення, на яке здатна ця ница душа».
Діти, які спостерігали цю сцену, пороззявлявши роти, побігли в сад сказати матері, що пан Жульєн страшенно гнівався, але тепер він діставатиме щомісяця п'ятдесят франків.
Жульєн, за звичкою, пішов слідом за ними, навіть не глянувши на пана де Реналя, якого покинув дуже роздратованим.
«Цей Вально, – подумав пан мер, – уже коштує мені сто шістдесят вісім франків. Треба йому рішуче нагадати про його постачання для притулку для бідних».
Не минуло й хвилини, як Жульєн повернувся до пана де Реналя:
– Мені треба піти на сповідь до пана Шелана; маю честь попередити вас, що буду відсутнім кілька годин.
– Мій дорогий Жульєне, – сказав пан де Реналь, вимушено засміявшись, – якщо хочете, то йдіть на півдня, ще й завтра на весь день! Візьміть коня в садівника, друже мій, їдьте у Вер'єр.
«Певно, іде дати відповідь панові Вально, – подумав пан де Реналь, – він мені нічого не обіцяв, але треба, щоб цей урвиголова трохи охолонув».
Жульєн хутко зібрався і попростував на гору великим лісом, яким можна було дістатися з Вержі до Вер'єра. Він не збирався йти зразу до пана Шелана. В нього не було ані найменшого бажання змушувати себе до розігрування лицемірної сцени: йому треба було розібратися у тому, що діялося в душі, і прислухатись до безлічі почуттів, які хвилювали його.
«Я виграв битву, – сказав він собі, як тільки виявився в лісі, де ніхто не міг його бачити. – Так, я виграв битву».
Ця думка змалювала йому те, що відбулося, в найвигіднішому світлі і повернула душевний спокій.
«Отже, я матиму п'ятдесят франків місячної платні; пан де Реналь, певно, перелякався. Але чого?»
Міркування про те, що саме могло налякати цю щасливу й впливову людину, проти якої годину тому він кипів гнівом, остаточно заспокоїло хлопця. Його навіть на мить зачарувала краса цього лісу. Величезні брили голих скель відірвалися колись від гори й скотилися в ліс. Могутні ясени сягали аж до вершин цих скель, у затінку яких була чудесна прохолода, хоча за три кроки немилосердно пекло сонце.
Жульєн спинявся на хвилину в холодку і знову брався вгору. Незабаром вузенька, ледве помітна стежечка, якою ходили тільки пастухи з козами, привела його на верхів'я величезної скелі, тут він відчув себе відокремленим від усіх людей. Це фізичне відчуття висоти викликало посмішку: воно говорило йому про те становище, якого прагнув досягти його дух. Чисте гірське повітря сповнило душу ясним спокоєм і навіть радістю. Пан де Реналь у його очах був і тепер уособленням усіх багатіїв і всіх нахаб світу; але хлопець почував, що його недавня ненависть, попри всю свою буйну силу, не мала в собі нічого особистого. Якби Жульєн більше не бачив пана мера, він за тиждень забув би і його, і замок, і собак, і дітей, і всю сім'ю. «Я змусив його, сам не знаю як, принести величезну жертву. Подумати тільки! Більше як п'ятдесят екю на рік! А за хвилину до того я ледве уник величезної небезпеки. Ось дві перемоги за один день. Щоправда, в другій не моя заслуга, і треба все ж таки відгадати, в чому тут причина. Та відкладемо на завтра неприємні міркування».
Жульєн стояв на високій скелі і дивився в небо, розпечене серпневим сонцем. На галявині під скелею сюрчали коники, а коли вони раптом замовкали, навколо западала німа тиша. Він міг охопити поглядом місцевість, що простяглася від його ніг на двадцять льє навкруги. Час від часу яструб злітав зі скелі над його головою й беззвучно креслив у небі величезні кола. Жульєн машинально стежив очима за хижим птахом. Його вражали спокійні могутні рухи, він заздрив силі яструба, самотності хижака.
Така доля була в Наполеона; чи не судилася вона і йому?
Yet Julia's very coldness still was kind,
And tremulously gentle her small hand
Withdrew itself from his, but left behind
A little pressure, thrilling, and so bland
And slight, so very slight that to the mind
'Twas but a doubt.[25]
Don Juan, c. 1, st.71
Все-таки треба було показатись і у Вер'єрі. Коли Жульєн виходив з дому священика, йому пощастило зустріти пана Вально, якому він поспішив розповісти про те, що йому збільшили платню.
Повернувшись у Вержі, Жульєн вийшов у сад тільки пізно ввечері. Душа його стомилася від надміру пережитих сьогодні хвилювань. «Що я їм скажу?» – думав він тривожно, згадуючи дам. Йому не спадало на думку, що саме тепер душевний стан його був на рівні тих дрібниць, якими звичайно обмежується коло жіночих інтересів. Часто пані Дервіль і навіть її подруга не розуміли Жульєна, і він, у свою чергу, тільки наполовину розумів те, що вони йому казали. Така була дія бурхливих і, якщо можна так сказати, величних пристрастей, що хвилювали душу юного честолюбця. В цій дивовижній істоті майже щодня клекотали бурі.
Прямуючи в сад, Жульєн був схильний прилучитися до інтересів гарненьких кузин. Вони чекали його з нетерпінням. Він сів, як і звичайно, поруч пані де Реналь. Незабаром зовсім стемніло. Він спробував заволодіти білою рукою, яку давно вже бачив біля себе на бильці стільця. Після деякого вагання її вирвали, і було помітно – з незадоволенням. Жульєн уже ладен був примиритись і весело провадити далі розмову, коли почув, що підходить пан де Реналь.
У хлопця й досі бриніли у вухах образи, яких наслухався вранці. «Чи ж не слушна нагода поглузувати з тварюки, яка може все собі дозволити за свої гроші? Ось я заволодію рукою його дружини саме в його присутності! Так, я це зроблю! Я, до кого він виявив стільки зневаги!»
У ту саму мить спокій, мало властивий Жульєновій вдачі, покинув його. Його опанувала тривога і бажання, щоб пані де Реналь дозволила взяти йому її руку. Більше ні про що не міг він і думати.
Пан де Реналь з обуренням говорив про політику: два чи три вер'єрські фабриканти ставали багатшими за нього, вони конкуруватимуть з ним на виборах. Пані Дервіль слухала його. Жульєн, якого ці розмови дратували, присунув свого стільця до пані де Реналь. Темрява ховала всі рухи. Він насмілився покласти руку зовсім близько до її гарної оголеної руки. Збентежений, не відаючи сам, що робить, він припав щокою до руки пані де Реналь і наважився торкнутися її губами.
Пані де Реналь затремтіла. Чоловік її був за чотири кроки; вона поквапливо дала Жульєнові руку і водночас злегка його відштовхнула. Поки пан де Реналь проклинав негідників і якобінців, що багатіють, Жульєн вкривав простягнуту йому руку пристрасними поцілунками, – принаймні такими вони здавалися пані де Реналь. А проте бідолашна жінка цього самого фатального дня мала доказ, що юнак, якого вона, сама того не знаючи, кохала, любив іншу. Весь час, поки Жульєн був відсутній, вона почувалася нещасною, і це змусило її замислитись.
«Як? Невже я його люблю? – думала вона. – Невже я, заміжня жінка, закохалась?! Але ніколи я не почувала до свого чоловіка нічого схожого на це страшне божевілля, яке не дає мені й на мить забути Жульєна. А він же, зрештою, тільки хлопчик, сповнений поваги до мене. Це божевілля, мабуть, минеться. Та хіба моєму чоловікові не байдуже, які почуття я плекаю до цього юнака? Панові де Реналю зробилося б нудно від наших розмов з Жульєном, від усіх наших фантазій. Він заклопотаний лише своїми справами. Я нічого в нього не відбираю заради Жульєна».
Ніяке лицемірство ще ніколи не порушувало чистоти її наївної душі, що розгубилась від пристрасті, не звіданої досі. Пані де Реналь піддалась обманові несвідомо для себе, а тим часом її доброчесність уже інстинктивно била на сполох. Така боротьба відбувалась у ній, коли Жульєн вийшов у сад. Вона почула його голос і майже в ту саму мить побачила, що він сідає поруч неї. Душа її немов полинула на крилах чарівного раювання, яке протягом двох минулих тижнів не так спокушало її, як дивувало. Все було несподіваним. Проте за кілька хвилин пані де Реналь подумала: «Що ж це таке? Виходить, досить мені тільки побачити його – і я вже ладна все йому простити». Вона злякалася; саме тоді вона висмикнула руку.
Його пристрасні поцілунки – ніколи в житті ніхто так не цілував рук пані де Реналь – і змусили її забути, що він, можливо, любить іншу жінку. В її очах він уже не був винним. Болісне страждання, породжене підозрою, змінилось щастям, про яке вона ніколи й не мріяла, і вона не тямила себе від кохання й нестримної радості. Вечір був чарівний для всіх, крім вер'єрського мера, що не міг забути отих розбагатілих фабрикантів. Жульєн уже не думав ні про свої похмурі заміри, ні про честолюбні мрії, здійснення яких вимагає виснажливих зусиль. Уперше він був захоплений силою краси. Поринувши у невиразні й солодкі мрії, такі незвичні для його вдачі, лагідно стискаючи жіночу руку, що зачарувала його довершеною красою, він у напівзабутті слухав шелест легкого нічного вітерцю в липовому листі і далеке гавкання собак коло млина на березі Ду.
Почуття його були приємні, але не пристрасні. Ідучи в свою кімнату, він думав тільки про одне: яке це щастя – знов поринути в читання улюбленої книги. Для юнака в двадцять років думка про широкий світ і про те, як він здивує цей світ, переважає все інше.
Але незабаром він відклав книгу. Міркуючи про перемоги Наполеона, він якось по-новому глянув і на свою перемогу. «Так, я виграв бій, – думав він, – але треба скористатися зі своєї перемоги, треба принизити гордість цього зарозумілого дворянина, поки він відступає. Так діяв Наполеон. Треба зажадати відпустку на три дні, щоб відвідати мого приятеля Фуке. Якщо пан де Реналь відмовить мені, я знову йому заявлю, що піду від нього, – і він поступиться».
Пані де Реналь ні на хвилину не заплющила очей. Їй здавалося, ще вона досі зовсім не жила. Вона знову переживала в думці те раювання, що охопило її, коли відчула, як Жульєн вкриває її руку жагучими поцілунками.
І раптом їй спало на думку жахливе слово «перелюбство». Перед нею постало усе найвідразливіше, що може тільки брудна розпуста вкласти в уявлення про чуттєву любов. Ці переживання намагались потьмарити й забруднити ніжний і прекрасний Жульєнів образ і щастя кохати його. Майбутнє малювалось їй у зловісних барвах. Пані де Реналь уже бачила, як усі зневажають її.
Це були жахливі хвилини; душа її блукала в невідомих краях. Щойно їй випало несподіване щастя, а вона вже поринула в безодню пекельних мук. Пані де Реналь не уявляла, що можна так страждати, розум її затьмарився. На мить у неї майнула думка признатися чоловікові в тому, що вона боїться закохатися в Жульєна. Їй довелося б тоді розказати про нього все. На щастя, вона пригадала, як колись, напередодні весілля, тітка повчала її, наскільки небезпечно бути відвертою з чоловіком, що зрештою є володарем своєї дружини. В нестерпному розпачі вона заламувала руки.
В уяві пані де Реналь безладно виникали суперечливі й болісні думки. То вона боялась, що Жульєн не любить її, то раптом її охоплював жах, вона відчувала себе злочинницею й тремтіла так, немов її завтра мали поставити до ганебного стовпа на міській площі у Вер'єрі з дощечкою на грудях, що оповіщає всіх про її перелюбство.
О проекте
О подписке