Нам сьогодні видається законним і обґрунтованим найвище вшанування легендарного автора «Канцоньєре», взірця поетичної майстерності на всі часи. Але в 1340 році збірки ще не існувало (принаймні, в репрезентативному вигляді). Більше того, літературознавці й біографи охоче цитують слова поета, який називав «дрібничкою» свої поезії італійською, на противагу своїм же творам, написаним латиною. Наскільки щирою була така оцінка, ми ще побачимо, але вона підтверджує, що не любовна лірика італійською стала підставою до римського вшанування. Тоді латинська творчість? Грандіозна поема «Африка» ще тільки писалась, замислювались духовно-філософські трактати. Віршовані послання? Так. Але як для номінації на лаври? Ні. Енциклопедичного характеру книга про славетних римлян De Viris Illustribus теж іще не завершена. То що ж тоді?

На той час Петрарка вже зажив неабиякої слави як знавець і дослідник античної літератури. Його зусиллями в європейську культуру було повернено загублені твори і забуті імена, а з тими творами та іменами – втрачені ідеї, вчення, знання. Він започатковує інтерес до Платона, він знаходить і коментує рукописи, що перебували поза науковим обігом упродовж багатьох сторіч (щоб не заглиблюватись у ситуацію з монастирськими бібліотеками, пригадаймо сюжет з книгою в романі «Ім’я Рози» Умберто Еко), він аналізує стилістику мови великих римлян, Цицерона, Вергілія, чого, як видається, не робив до того ніхто. Він відроджує «літературність», стилістичне багатство вжиткової писемної латини (поезію вагантів, за визначенням – усну, тут не займаємо). Але, знов-таки, це заслуги, що потребують певного часу на осмислення їх суспільством. Однак, за браком ліпшої версії, зупинімось на тому, що Паризький університет, ймовірно, прагнув ушанувати обдарованого тоскан ця як перспективного, міжнародного класу експерта з античності (та найбільше за нього клопотався декан богословського факультету Роберто дей Барді). Що ж до Папської курії, з ініціативи якої, зрештою, було увінчано його на Капітолійському пагорбі в Римі, тут Франческо добре знали особисто як людину обдаровану (не в останню чергу завдяки Колонна). Останній штрих до розв’язання загадки коронування Петрарки на короля поетів читач знайде у посланні «До нащадків», де Франческо сам змальовує свій візит до короля Роберта, який по кількох днях спілкування з гостем і собі заповзявся вінчати його золотим лавром. Думаю, портрет славетного поета ми маємо доповнити надзвичайно істотною рисою, що її складно передати на полотні чи в мармурі, та яку можна, як у нашому випадку, вивести з фактів біографії. В наші дні цю рису зазвичай визначають чудернацьким, але, за аналогією, добре всім зрозумілим словом «харизма». Напевне, Петрарка посідав цю рідкісну властивість зачаровувати в особистому спілкуванні.

Якби Франческо Петрарка був нашим сучасником, наважусь стверджувати, він би зробився заповзятим користувачем Інтернету. Берусь навіть припустити, що він віддав би перевагу сервісу Livejournal. Власне, у подібному форматі він виявив себе сповна, залишивши нам багатющий «живий журнал» Петрарки на латині, у вигляді незчисленних прозових і поетичних послань – друзям, рідним, улюбленим античним авторам; інвектив – проти лікарів, проти французьких прелатів, проти «дурних аверроїстів»; збірки анекдотів; власних промов. Тут навіть путівник Itinerarium Syriacum, що змальовує шлях від Генуї до Палестини, із зазначенням визначних місць, радше туристичного, ніж паломницького характеру. Разом з відповідними листами адресатів, весь цей масив утворює унікальний «блог» Петрарки. Нехай пробачає читач лексику високотехнологічної доби, але, можливо, у такий спосіб нам легше буде правильно оцінити характер цієї спадщини. Річ у тім, що головним персонажем її виступає сам автор, Франческо Петрарка, з його уподобаннями, клопотами, тривогами, захопленнями, проблемами, страхами, радощами, з його честолюбством, амбіціями, комплексами… Так, так, з усім цим і не тільки. Чимало дослідників цієї спадщини, вражені таким «самомилуванням», по-перше, відзначали жахливий «егоїзм» автора, а по-друге – кричущу невідповідність особистості, що поставала з приватного листування, тій особистості, якою поставав Петрарка в ліриці і в «публічних» творах. Думається, нам, у XXI сторіччі, з нашим веб-досвідом, зрозуміліше прагнення зібрати пул друзів, яким дозволяється доступ до інтимніших сторін особистого життя; нам також зрозуміліше, що інтерес до інших може здійснюватись через інтерес до себе.

Ми знаємо, що гуманізм, «отцем» якого канонічно вважається Петрарка, – це інтерес до людини, людської індивідуальності. Та до якої «людини»? Якщо Петрарка не перший, хто у ХІV сторіччі зазирнув глибоко у свою душу, він перший, хто детально розповів про все, що він там побачив, поділився усім, що пережив, досліджуючи себе. Двісті років мине після Петрарки, доки інтерес до людини підштовхне Андреаса Везалія зробити розтин людського тіла, таємно роздобутого вночі на кладовищі. В результаті, анатом виправив понад двісті помилок в уявленні про будову тіла, що спиралось на праці визнаного на той час античного автора Галена. А як щодо духовної будови людини? Чи виправлено хоч одну помилку в уявленні про душу, відколи Франческо Петрарка зробив перший розтин людської душі – своєї власної? В усякому разі, ця робота відтоді не припинялась. Через сто років по тому, у XV сторіччі, блискучий поет, волоцюга і філософ Франсуа Війон повторював рефреном в одній зі своїх балад (Ballade des menus propos): Je connais tout, fors que moi même⁴. І сьогодні, видається, будь-хто з нас може повторити за ним слова (що переклав українською Леонід Первомайський):

 
Я знаю сну й пробудження хвилину,
Я знаю Рим і як він всіх скубе,
Я знаю і гуситську всю провину,
Я знаю все й не знаю лиш себе.
 

Задля справедливості варто зазначити, що, попри славнозвісний «егоцентризм» Петрарки, в його епістолярній спадщині міститься чимало неоціненної історичної інформації – треба тільки придивитись. Його лист з Венеції до давнього друга, архієпископа Генуї Ґвідо Сетте, написаний 1367 року, є унікальним історичним свідченням про трагічні події і голод у Золотій Орді у 60-ті роки XIV ст., документом, на який посилаються тюркологи – навіть ті з них, хто, може, не знайомий з лірикою Петрарки (в такому разі, ми їм радимо почитати). Взагалі, обсяг написаного такий великий, а коло спілкування настільки широке, що творча спадщина Петрарки в цілому дає уявлення і про добу, і про його сучасників. Біографи видатного майстра Сімоне Мартіні саме за двома сонетами Петрарки, написаними у листопаді 1336 року, датують прибуття художника в Авіньйон навесні того року. Сімоне Мартіні на замовлення молодшого друга зробив ілюстрацію до його улюбленого списку Вергілія і портрет монни Лаури. Портрет не зберігся, але ми знаємо напевне, що він був виконаний і що замовник залишився задоволеним, присвятивши майстрові та його роботі згадані два сонети (77 і 78-й). Хоча, як можна здогадатися, основна тема обох сонетів – кохання поета до Лаури, адже, за ліченими винятками (серед яких, втім, такі шедеври, як «Моя Італіє»), уся збірка «Канцоньєре» присвячена цій темі.

Тут ми наштовхуємось на чергову загадку в біографії і в особистості Петрарки. Як уже згадувалось, Петрарка сподівався здобути вічну славу своїми латинськими творами, зокрема епічною «Африкою», а канцони та сонети, написані «народною» (тобто італійською), мав нібито за іграшку. Цікаво, що таку оцінку, неодноразово, хоча й побіжно повторену автором, заведено брати за чисту монету. Тут варто уточнити, що традиційний переклад застосованого до «Канцоньєре» самим Петраркою вислову «Rerum vulgarium fragmenta» як «вірші народною мовою», що свого часу перекочував в українське літературознавство з радянського, хоч і не є хибним, однак аж ніяк не точний. (Недарма російський перекладач Олексій Бердников підшукав для свого перекладу «Канцоньєре» поетичніший відповідник – «Осколки на просторечии».) Насправді vulgaris можна перекласти, як «народний» у значенні радше «простонародний», на противагу іншому латинському прикметнику popularis, власне «народний». Петрарка, з типовою для нього самоіронією, вживає «Rerum vulgarium fragmenta», щоб відмежувати свою лірику, суто світську поезію, від «серйозних» творів, які писались на той час винятково латиною – єдиною мовою освіченої Європи. Народною мова Canzoniere постає вже в уяві сучасних філологів. У ХІV ст. італійська поетична мова, в основі якої істотно облагороджений тосканський діалект і новаторські знахідки творців Dolce stil nuovo, зрозуміла тільки певному колу інтелектуалів, цінителів поезії, більшою мірою в межах Північної та Центральної Італії. Простий люд Тоскани теж ніяк не міг сприймати цю рафіновану мову як «народну», а поза межами області вона взагалі була чужоземною. Але ця мова – зокрема зусиллями Ґвідо Кавальканті, Чекко Анджольєрі, Данте Аліг’єрі – вже виробила досконалі засоби поєднання живих почуттів з високою духовністю і самоаналізом. Петрарка, виливаючи свої почуття у кількох сотнях ліричних віршів, доводить їх форму, символіку і силу емоційного впливу до найвищого ступеня. Роками опрацьовуючи збірку, ретельно продумуючи порядок розташування поезій, редагуючи, вдосконалюючи, він, зрештою, представляє цю довершену титанічну і, безперечно, елітарну працю як «Окремі вірші простою мовою».

Значення «Канцоньєре» в історії національної мови Італії безперечне. Але нам, неіталійцям, можливо, помітніший інший аспект цього шедевра. І ключове слово в його визначенні – риторика. Мистецтво висловлення думки з усіма необхідними нюансами розвинулось в античності перш за все як ораторське мистецтво юристів і політиків, а також як школа літературної майстерності, а в Середньовіччя було поставлене на службу християнству як мистецтво проповіді і теологічного диспуту. Петрарка, засвоївши всі тонкощі риторики зі студіювання античних авторів (Цицерон, Овідій), а також – навчаючись на юриста, застосував засоби цієї науки до змалювання почуттів. Американський експерт з культури Ренесансу Чарлз Трінкаус, пояснюючи цей феномен, для точності вдається до фізіологічної термінології: «Ренесансний гуманізм зусиллями і під впливом Петрарки показав значення поезії та риторики як ефекторів⁵ інтимного зв’язку між раціональним мисленням і емоціями, думкою і дією, інтелектом і волею»⁶.

На жаль, тут не маємо нагоди детально обговорювати «Канцоньєре», але навіть структура збірки як така свідчить про її риторичну довершеність: 366 сонетів, канцон, секстин, балад і мадригалів згруповані навколо п’ятнадцяти ключових⁷. Всі численні переставляння віршів місцями, додавання нових завжди здійснювались автором у цьому непорушному ланцюжку з п’ятнадцяти творів, що визначають різні октави почуття з їх тонами, напівтонами, нюансами, обертонами. Кохання одного чоловіка до однієї жінки постає у всій неохватності, змальоване куртуазно, витончено, алегорично, довірливо, просто, розкрите через чутливість, побожність, психологізм, філософію, сповнене щастя, мрійливості, болю, каяття, страху… І все це, за висловом Яна Парандовського, «перша сторінка роману, якого ніхто вже ніколи не напише». Роман той пишеться, однак, донині. Октави «Канцоньєре» перемістились у музику – єдину, здатну висловити невимовне: мадригал «Non al suo amante» був написаний Якопо да Болонья, сучасником Петрарки, ще за життя поета, і відтоді вірші «Канцоньєре» не припиняли надихати композиторів Відродження – Палестріну, Чіпріано де Роре, Тромбончіно, Луку Маренцо і Клаудіо Монтеверді – і пізніших часів (варто згадати, принаймні, романтиків – пісні Шуберта і фортепіанні твори Ференца Ліста на сонети Петрарки), включаючи експресіоніста Шенберґа.

Впродовж сторіч наймогутніші літературні напрями європейської літератури – гуманізм, романтизм, поезія нового часу знову й знову відкривали для себе Петрарку. Тема надто вагома, щоб намагатись бодай побіжно тут її розкрити. Обмовмося тільки, що йдеться, майже винятково, про Петраркову «Канцоньєре». І якщо в слов’янську та східноєвропейську, а зокрема й українську культуру ім’я Петрарки прийшло відносно пізно (в українській традиції, якщо не брати до уваги окремі рядки, цитовані на зламі XVI—XVII сторіч таємничим Кліриком Острозьким чи то Мелетієм Смотрицьким, перші поодинокі переклади з Петрарки датують другою половиною ХІХ ст.), то, слід зазначити, прийшло вже з усталеним уявленням про вторинність (читай – незначущість) усього, створеного поетом поза «Канцоньєре».

Тим часом таке ставлення до латиномовної спадщини Петрарки на сьогодні, схоже, безнадійно застаріло. Спадщина ця неосяжна (заснована у 1904 році законом № 365 Італійської держави Комісія з видання творів Петрарки активної діяльності відтоді не припиняла, і сьогодні, по 110 роках плідної роботи, з поставленими перед нею завданнями ще не впоралась) і, з усією очевидністю, належно не була оцінена ні сучасниками, ні нащадками, включаючи найвідданіших послідовників поета, «петраркістів». Розвиток національних літератур у добу Відродження остаточно обмежив роль латини суто науковою цариною раніше, ніж хтось зумів знайти в історії європейської культури гідне місце для Петраркових еклог чи незавершеної поеми «Африка», в якій автор, поєднуючи ліричну лінію з епічним відтворенням історичних подій, вдався до стилістичних методів, зрозуміліших у наші часи, але неприйнятних для ближчих послідовників «отця гуманізму». Виняткова за своєю цілістю, грандіозна особистість Петрарки розкололась на уламки, і наступні епохи, окремі культурні течії обирали для себе той чи інший фрагмент здебільшого… з «Канцоньєре». Як на те, автор новітньої версії італійського перекладу «Африки», професор Вінченцо Ферра, зазначає, що в цій поемі «заховані тисячі сонетів, які ангажований любов’ю до Петрарки читач мав би видобути на світ Божий»⁸.

Саме інтерес до особистості автора «Канцоньєре» пробудив інтерес до його так званих автобіографічних творів, серед яких, перш за все, послання «До нащадків» (Posteritati). Перша редакція цього своєрідного документа була написана, ймовірно, близько 1350 року, одного з так званих Ювілейних років, найліпших для паломництва в Рим, яке Петрарка здійснив, принагідно, вперше в житті, зазирнувши у Флоренцію на запрошення Джованні Боккаччо. Вони вперше зустрічаються особисто, але Боккаччо вже написав за три роки до того Vita Petracchi – «Книжку про життя і звичаї Франческо Петрарки», свого кумира. Той нині підбиває підсумки свого життя: пише листи безсмертним – Вергілію, Титу Лівію; складає збірку вибраного зі свого листування, за зразком «Листів Цицерона». Можливо, до написання Posteritati його надихнула також робота над «Книгою про славетних» (De Viris Illustribus). Уже в перших рядках Posteritati знаходимо алюзію до «Життя дванадцяти цезарів» Светонія: був я, заявляє Петрарка, «походження ні надто високого, ні низького, але – як Август про себе сказав, – з родини стародавнього кореня».