Ґабріель давно вже сновигає лісом. Гірський схил розітнула крута широка тріщина, веде вона до вершини і називається Дубовою балкою. Багратян чимчикує стежиною вівчарів, ледве помітною серед хащів, і раптом йому стає незаперечно ясно: перехідна пора скінчилася, наближається розв’язок.

Перехідна пора? Багратян служив у турецькій армії, він – офіцер запасу, артилерист. Турецькі війська б’ються не на життя, а на смерть на чотирьох фронтах. На Кавказі – проти росіян, в Месопотамській пустелі – проти англійців та індусів. Австралійські дивізії висадилися на Галліполійський півострів, аби разом із союзним флотом протаранити ворота Босфору. Четверта армія в Сирії та Палестині готує новий наступ на Суецький канал. Аби вистояти на всіх цих фронтах, потрібна надлюдська напруга. Під час відчайдушно хороброго походу Енвер-паша, легендарний турецький полководець, морозної кавказької зими поклав два своїх армійських корпуси. Усюди бракує офіцерів. Боєприпасів недостатньо.

Час надій, 1908–1912 роки минули. «Іттіхат»^[5], молодотурецький «Комітет єдності та прогресу», лише використовував у своїх цілях вірменський народ і за першої ж нагоди порушив усі свої обіцянки. Ґабріелю немає жодної потреби вислужуватися, щоб довести свою хоробрість та відданість батьківщині. Обставини зараз складаються інакше. Його дружина – француженка. Далебі, йому й доведеться битися проти народу, який він любить, якому нескінченно зобов’язаний і з яким його зв’язав шлюб із Жульєттою.

Почуття обов’язку бере гору. Ґабріель з’явився у збірний пункт резервістів свого полку в Алеппо. Інакше його вважали б дезертиром. Але дивна річ: полковник відділу кадрів, імовірно, не потребує офіцерів. Ретельно вивчивши папери Багратяна, він відсилає добровільного рекрута додому. Нехай пан офіцер повідомить своє місце проживання і чекає там у стані повної готовності, поки покличуть.

Це було в листопаді. Вже березень закінчується, а наказу про зарахування в полк із Антіохії нема і нема. Чи ховається за цим якийсь незбагненний задум або непроникний хаос оттоманських військових канцелярій?

Але в цю мить у Ґабріеля міцніє впевненість, що рішення, вирок долі станеться сьогодні ж. По неділях приходить пошта з Антіохії, в ній є не тільки листи та газети, але й адміністративні укази каймакама^[6] до громад і всіх вірнопідданих.

Ґабріеля турбує тільки сім’я. Становище ускладнилося. Що буде з Жульєттою та Стефаном, якщо його відправлять на фронт? У цьому випадку їм, мабуть, краще буде залишатися в Йогонолуку. Дружина захопилися будинком, парком, угіддями, фруктовим садом, розарієм. Вона, здається, цілком увійшла в роль господині. Порядні, гідні поваги люди є й тут. Старого лікаря Петроса Алтуні й аптекаря Грікора, винятково вченого чоловіка, Ґабріель знає з дитинства. До цих поважних людей належить і вардапет^[7] Тер-Айказун – парох церкви в Йогонолуку й очільник григоріанської^[8] церкви всієї Суедії. Протестантський священик Арутюн Нохудян із Бітіаса, вчителі й інші важливі люди. До жінок, правда, треба бути поблажливішим.

Після першого ж прийому, влаштованого на віллі Багратянів для цього вибраного кола, Ґабріель зауважив Жульєтті, що навіть у провансальському містечку не завжди можна знайти краще товариство, ніж тут, на сирійському узбережжі. Дружина вислухала його, не іронізуючи проти звичаю над усім типово вірменським і східним, чим частенько докучала чоловікові. З того часу такі вечірні прийоми відбувалися не раз. Ось і сьогодні готується забава, у цю березневу неділю. Ґабріель щасливий, що Жульєтта пом’якшала. Але що йому всі милості долі, коли дружина та син будуть відрізані від світу, залишившись тут самі, без нього?

Дубова балка зосталася давно позаду, а Багратян так і не вирішив, як бути з родиною. Уторована доріжка завертає на північ і губиться між заростями ведмежих ягід і рододендрона на гірському хребті. Цю частину Муса-Дага жителі гірських селищ називають Дамладжк. Ґабріелю пам’ятні всі ці назви. Дамладжк не дуже високий. Два південних його шпилі розташовані на висоті восьмисот метрів над рівнем моря. Це дві останні височини гірського масиву, які потім раптово, ніби зламавшись, падають хаосом гігантського каміння на рівнину Оронта. Тут, на півночі, де в цю мить шукає дорогу подорожній, Дамладжк знижується, переходить у сідловину. Це – найвужче місце в прибережному кряжі Муса-Дага, це – талія Муса-Дага. Плато звужується до кількох сотень метрів, а хаос каміння на кручі тягнеться далі.

Ґабріелю здається знайомим тут кожен камінь, кожен кущ. З картин дитинства це місце особливо яскраво закарбувалося в пам’яті чоловіка. Ті ж пінії, що розкрили свої парасольки-крони, їх тут цілий гай. Той самий повзучий хвойник, що, як щетина, пробивається з-під кам’янистого ґрунту. Плющ і ще якісь в’юнкі рослини обплели намистами мудрі брили, що зібралися в коло і, немов гігантські учасники ради старійшин природи, переривають бесіду, ледь почувши кроки прибульця. Зграя ластівок, готових до відльоту, розколола своїм щебетом тишу. Метушливе кружляння птахів у зеленій заплаві лісового повітря. Немов плещуться темні пструги. Стрімкі помахи крил схожі на кліпання вій.

Багратян лягає, заклавши руки за голову, в порослу травою улоговину. Двічі до цього ранку сходив він на Муса- Даг, шукаючи ці пінії та віковічні брили, але щоразу збивався на манівці. «Отже, дороги сюди немає», – подумав він і стомлено заплющив очі. Варто людині повернутися на місце свого дитинства, як на неї люто напирають духи, яких блудний син сам же покликав до життя, а потім покинув. Ось і на цього чоловіка напали привиди його дитинства, немов двадцять три роки віддано чекали його тут, між піній і скель, у цій чарівній глушині. Вельми войовничі духи, грізні примари, знайомі кожному вірменському хлопчику. (Та чи могло бути інакше?) Своїм указом кривавий султан Абдул-Гамід почав переслідування християн. Вірні пси пророка – турки, курди, черкеси – об’єднуються навколо зеленого прапора, щоб нищити вогнем і мечем, грабувати та різати вірменський народ. Але вороги не знають, що їм доведеться мати справу з Ґабріелем Багратяном. Він збирає всіх своїх і веде в гори. З невимовною, героїчною мужністю протистоїть патріот натиску переважаючих сил ворога і змушує його відступити.

Ґабріель не жене від себе цю дитячу ману. Він – парижанин, чоловік Жульєтти, вчений, офіцер, котрий знає, що таке сучасна війна, і лише днями мав намір виконати свій обов’язок турецького солдата. Та він одночасно – і той хлопчик, рухомий давньою ненавистю до споконвічних ворогів свого народу, кидається на них зі зброєю в руках. Мрія кожного вірменського підлітка! Правда, швидкоплинна! І все ж дивно… Засинаючи, він іронічно посміхається.

Ґабріель здригається переляканий. Поки він спав, хтось його пильно розглядав. І, либонь, давно вже. Променисті очі Стефана. Багратяна охоплює неприємне, хоча і не зовсім зрозуміле відчуття. Син не повинен нишком спостерігати за татом, котрий спить. Він порушує якийсь таємний моральний закон. І батько не без суворості запитує:

– Що ти тут робиш? Де мосьє Авакян?

Тепер і Стефан, либонь, збентежений, що заскочив батька зненацька – сплячим. Він не знає, куди подіти руки. Пухкий рот напіввідкритий. Підліток – у шкільній формі з широким комірцем навипуск, у панчохах до колін. Відповідаючи, посмикує курточку.

– Мама дозволила мені піти гуляти самому. У мосьє Авакяна сьогодні – вільний день. Адже ми по неділях не займаємося.

– Ми, Стефане, не у Франції, а в Сирії, – багатозначно каже батько. – Не смій більше без старших лазити по горах.

Син не зводить із батька напруженого погляду, ніби зволікає після цієї не дуже суворої догани на інше, важливіше застереження.

Але Ґабріель нічого більше Стефанові не сказав. Ним опанувало дивне збентеження, ніби він уперше в житті залишився зі своїм хлопцем наодинці. З того часу, як вони в Йогонолуку, чоловік приділяє синові так мало уваги, зустрічається з ним більше за столом. У Парижі і на канікулах у Швейцарії вони іноді прогулювалися вдвох. Але хіба в Парижі, Монтре чи Шамоні^[9] можна усамітнитися? А в прозорому повітрі Муса-Дага є щось розкуте, що зближує батька з сином. Ґабріель іде попереду, ніби провідник, котрий знає всі визначні пам’ятки. Стефан – услід за ним, так само мовчки та вичікувально.

Батько і син на Сході! Їхні стосунки навряд чи можна порівняти з поверхневим зв’язком між батьками та дітьми в Європі. Тут, хто бачить свого вітця, той бачить Бога. Бо батько – остання ланка в нерозривному ланцюзі пращурів, що поєднує людину з Адамом, і тим самим – із початковими часами створення світу. Але і той, хто бачить сина, також бачить Бога. Бо син – наступна ланка, що сполучає людину зі Страшним судом, із кінцем усього сущого і зі спокутою. Чи не повинні супроводжувати цей священний зв’язок боязкість і небагатослівність?

Батько все ж зважився почати для годиться серйозну розмову:

– Що ти зараз вивчаєш із мосьє Авакяном?

– Ми, тату, нещодавно почали читати грецькою. А ще ми вчимо фізику, історію та географію.

Багратян підводить голову: Стефан розмовляє вірменською. Хіба батько звернувся до нього вірменською? Зазвичай вони бесідують між собою французькою. Вірменська мова сина дуже зворушує батька. І він усвідомлює, що сприймав Стефана набагато частіше як французького, ніж вірменського хлопчика.

– Географію, – повторює він. – А яку частину світу зараз вивчаєте?

– Географію Малої Азії та Сирії, – з радісною готовністю рапортує Стефан.

Ґабріель схвально киває, ніби нічого розумнішого і не можна було вигадати для уроку географії. Потім, відчуваючи, що втрачає нитку теми, намагається надати розмові педагогічного спрямування:

– А ти міг би накреслити мапу Муса-Дага?

Стефан щасливий, що батько йому довіряє.

– О, так, тату! У твоїй кімнаті висить дядькова мапа Антіохії й узбережжя. Треба тільки збільшити масштаб і домалювати все, чого там немає.

Цілком вірно. З хвилину Ґабріель радіє кмітливості Стефана, потім знову згадує наказ про мобілізацію – він, либонь, уже в дорозі, а пробі, валяється у турків на якомусь канцелярському столі в Алеппо чи, чого доброго, мандрує Стамбулом.

Вони мовчки йдуть далі. Стефан трепетно зволікає, щоб батько заговорив із ним знову. Адже це – татова батьківщина. Стефан жадає почути розповідь про батькове дитинство, таємничі речі, про які йому так рідко розповідали. Але батько, ймовірно, не випадково затіяв цю прогулянку, у нього є певна мета. Й ось перед ними відкрилася своєрідна тераса, сюди він і прагнув. Виступаючи з тіла гори, вона нависає над безоднею. Велетенська кам’яна рука, розчепіривши пальці, тримає її, як чашу, на долоні. Це – усипана камінням скеляста плита. Вона величезна, на ній умістилися б два будинки. Морські бурі, яким тут є де розгулятися, пожаліли тільки кілька кущів та агаву з жорстким, немов шкіряним, листям.

Ця зависла в повітрі плита так далеко виступає вперед, що коли людина, котра прагне смерті, кинеться звідси в морську безодню, що на чотири сотні метрів нижче, то відразу ж потрапить на дно, навіть не розбившись об скелі.

Стефан, як це вчинив би кожен хлопчик, хоче підбігти до краю виступу, але батько рвучко відтягує сина і довго не відпускає його руку. Вільною кінцівкою він показує околиці:

– Там, на півночі, ми могли б побачити Александреттську бухту, якби не мис Рас-ель-Ханзір, Свинячий ніс, а південніше – навіть гирло Оронта, але гора там несподівано утворює дугу…

Стефан уважно стежить за вказівним пальцем батька, яким той обводить півколо бурхливого моря, і раптом питає те, що не має стосунку до мапи місцевості:

– Тату! А ти справді підеш на війну?

Ґабріель не помічає, що все ще судомно стискає руку сина.

– Так! З дня на день чекаю наказу.

– А це обов’язково?

– Інакше не можна, Стефане. Усі турецькі офіцери запасу зобов’язані з’явитися в свій полк.

– Ми ж не турки. І чому вони тебе відразу не забрали?

– Очевидно, в артилерії поки що катма гармат. Коли будуть сформовані нові батареї, закличуть усіх офіцерів запасу.

– А куди вони тебе пошлють?

– Я перебуваю в розпорядженні четвертої армії, вона дислокується в Сирії та Палестині.

На Багратяна заспокійливо діє думка про те, що він на якийсь час буде відряджений в Алеппо, Дамаск чи Єрусалим. Може, вдасться взяти з собою Жульєтту та Стефана. Син відгадав те, про що міркує батько:

– А ми, тату?

– Ото ж бо й річ…

Не давши йому закінчити, Стефан пристрасно просить:

– О, тату, будь ласка! Залиши нас тут! Мамі також дуже подобається жити в нашому домі.

Синові хочеться заспокоїти батька, запевнити його в добрих почуттях матері, адже вона тут на чужині. З рідкісною чуйністю вловлює він боротьбу двох світів у житті своїх батьків. Але Багратян задумливо каже:

– Найкраще було б спробувати відвезти вас через Стамбул у Швейцарію, але, на жаль, столиця зараз також стала театром воєнних дій…

Стефан притискає стиснуті п’ястуки до грудей:

– Ні, не треба в Швейцарію! Залиши нас тут, тату!

Ґабріель із подивом дивиться в благальні очі хлопчика. Чи не дивно це? Дитина, котра ніколи не бачила вітчизну праотців, наперекір усьому з нею пов’язана! Те, що живе в самому Ґабріелі, прихильність до цієї родової гори Багратянів, Стефан, котрий народився в Парижі, ввібрав із кров’ю, успадкував, не маючи власного емоційного досвіду. Батько обіймає хлопчика за плечі, але відповідає:

– Дасться чути.

Коли вони знову сходять на вершину Дамладжка, з Йогонолука долинає ранковий благовіст. Шлях у долину займає близько години. Їм треба поквапитися, щоб почути хоча б другу половину літургії. В Азіру дехто із зустрічних вітає Багратянів:

– Доброго ранку!

Жителі Азіру ходять у йогонолукську церкву. Туди всього п’ятнадцять хвилин пішки. В Азіру на вулицях біля будинків стоять столи, між ними перекинуті великі дошки. На дошках білосніжна маса – кокони гусениці шовкопряда, вони виводяться на сонці.

Ґабріель розповідає Стефану, що прадід хлопчика, Аветіс Багратян, був сином шовківника і свій життєвий шлях почав із того, що замолоду, в п’ятнадцять років, їздив до Багдада закуповувати шовкопрядів.

На півдорозі до Йогонолука Багратянам трапляється старий жандарм Алі Назіф. Поважний заптій^[10] належить до числа тих десяти турків, котрі ось уже скільки років живуть у вірменських селах у мирі та злагоді з місцевими. Під його керівництвом служить п’ять жандармських чинів. Вони, втім, часто змінюються, тоді як сам Алі Назіф, як і раніше, на своєму посту непорушний, як Муса-Даг. Є, крім них, ще один представник султана: горбань-листоноша з родиною. По середах і неділях він розносить пошту з Антіохії.

Алі Назіф сьогодні чимось засмучений і стурбований. Цей кошлатий представник оттоманської влади, мабуть, дуже поспішає у службових справах. Рябе обличчя під насунутою на брови облізлою папахою лисніє від поту. Зброя войовничої кавалерії, шабля, бовтається між кривих ніг. При зустрічі з ефенді Багратяном він зазвичай стає по стійці «струнко», а нині тільки відкозиряв, і вигляд у нього був при цьому дещо спантеличений. Ґабріель настільки здивований поведінкою жандарма, що довго дивиться йому вслід.

Церковним майданом Йогонолука квапливо пробираються парафіяни, котрі прибули здалеку і тому спізнилися. Жінки – в яскравих, вишитих гладдю хустках, у зібганих спідницях. Чоловіки – в шароварах, поверх яких носять ентарі – щось на зразок жупана. Обличчя їхні суворі, зосереджені.

Сонце сьогодні гріє по-літньому, заливає світлом яскраву білизну отинькованих будинків. Оселі ці здебільшого одноповерхові і нещодавно побілені. Це – будинок священика Тер-Айказуна, будинок лікаря, будинок аптекаря і великий муніципальний дім, що належить йогонолукському дуці, мухтару^[11] Товмасу Кебусяну.

Церква Примноження чинів янгольських стоїть на широкому цоколі. До її порталу ведуть просторі сходи. Засновник Аветіс Багратян наказав архітекторові збудувати церкву за зразком, але менших розмірів, знаменитої національної святині, яка є на Кавказі. З відчинених дверей ллється спів хору, що супроводжує літургію. Крізь густий натовп видніється в темряві, в мерехтінні свічок, вівтар. Сяє золотий хрест на червоному фелоні Тер-Айказуна.