Часу було обмаль, і Араму довелося винайняти на стоянці одну з безлічі яйлі, що чекали клієнтів. Спочатку візник навідріз відмовився їх везти. До самого узбережжя, та ще й за Антіохію! Обурений такою дурницею він навіть схопився за феску. Потім після довгих клятв і запевнень – «іншалла!» й «алла Білір!»^[40] – виторгував свою ціну і зажадав дві третини наперед, що і отримав. Утім, всі інші візники взяли б стільки ж, священик це знав.

Арам вибрав дорогу на Александретту, хоч це були манівці і доводилося для безпеки робити гак. Він сподівався, що через півтори доби безперервної їзди вони доберуться до рогачки на Антіохію, а через добу будуть уже вдома.

Але першого ж дня, перед самим заходом сонця кучер зліз із передка, похнюплено обстежив копита коней, колеса, осі й оголосив, що з нього досить: коні загнані, візок перевантажений, і він не годився возити по світу якихось там вірменів. Йому буцімто потрібно негайно ж повернутись назад, щоб ще завидна встигнути в Туронт, де у нього живуть родичі. Жодні благання не допомогли, не подіяла навіть досить суттєва надбавка плати за проїзд. Турок великодушно визнав, що свої гроші він отримав, а більше, мовляв, йому не треба. Він навіть готовий задарма довезти клієнтів до Туронта, де вони якнайкраще виспляться на справжніх ліжках, у розкішній оселі його родичів. Священик замахнувся було палицею і, мабуть, провчив би нахабу, якби Овсанна не схопила чоловіка за руку.

А кучер викинув з яйлі всі речі, натягнув віжки – і зник, залишивши п’ятьох змучених людей у цьому порожньому та безрадісному краю.

Вони ще годину йшли вперед в надії, що на горизонті з’явиться якесь село або хтось підвезе. Але куди не глянь – одна порожнеча: ні возів, ні комори, ні куреня, ні села. Ще одну ніч довелося спати просто неба, а тяглася вона довше за першу, бо ніхто її не передбачав.

У химерному світлі місяця вигин дороги зловісно поблискував, немов лезо шаблі. Подорожні влаштувалися подалі від битого шляху, просто на голій землі. Але матір усього сущого – земля – не приголубила вірменів. Знизу, крізь розстелені ковдри проступала волога, а над ними саваном звисало свербляче болотяне повітря, в якому співали свою отруйну пісню комарі.

Геворк і священик стерегли сплячих, пастор не випускав із рук карабін, яким забезпечили його батьки-місіонери в Мараші. Останні п’ятдесят годин до Йогонолука були найважчими. Справжнє диво, що з Овсанною не сталося нещастя, а Іскуя не зламалася. Священик припустився помилки: замість того щоб продовжувати рухатися битим шляхом, він занадто рано звернув на вузьку дорогу, що вела на південний захід. Через кілька миль вона обірвалася. Й ось почалися нескінченні пошуки та блукання. На останньому відтинку цього тернистого шляху їх виручила надзвичайна фізична витривалість Геворка. Він почергово ніс жінок на своїй спині. Манаття вони скоро покинули на дорозі. Пастор важко крокував попереду, зосередивши свою увагу тільки на тому, щоб не втратити орієнтир, яким служили хмари над прибережним гірським кряжем. Раз по раз їм траплявся путівець, за яким можна було пройти шмат дороги і перебратися гнилими дошками через водостік. Час від часу їх підвозила чиясь фіра, запряжена волами. Люди подорожніх не кривдили. Навіть мусульмани, котрі зустрічалися їм дорогою, ставилися до мандрівників доброзичливо, давали питну воду і сир. Але якби на прочан напали, вони не в силах були б боронитися. Бо вже не відчували болю, не помічали, що у них кровоточать ноги, тупцювали, хитаючись, як у дурмані, як у пеклі. Навіть міцний Арам ішов гойдаючись, із затуманеною свідомістю, занурений у хиткий світ примарних образів. Іноді він чомусь голосно сміявся. Вражаюче витривалою виявилася Сато. Часто ступаючи своїми до синяви відтоптаними ногами, вона бігла підтюпцем за Іскуєю, немов тренувалася в цьому під час втеч із притулку.

Коли Багратян побачив на церковних сходах утікачів, вони перебували в стані немічної відчуженості. Але подорожні були молоді, порятунок прийшов несподівано, перед ними світилися добрі старечі обличчя батька, священика, лікаря, їм говорили ласкаві слова, їх обвівало теплом батьківщини, тому мандрівники швидко отямилися, і надлюдська втома моментально змінилася бурхливим пожвав-ленням.

Пастор Арам повторював:

– Не порівнюйте це з колишніми погромами… Це – набагато гірше, набагато нестерпніше, нещадніше, ніж усі погроми, і, головне, триває набагато довше. Це не зникає ні вдень, ні вночі…

Він стиснув пальцями скроні.

– Ніяк не можу впоратися з собою. Діти весь час стоять перед очима… Тільки б Вудлі вдалося їх урятувати…

Доктор Алтуні мовчки обстежив руку Іскуї, інші розпитували Арама. Запитання, цілком природно, сипалися з усіх боків:

– Чи можна чекати, що вони обмежаться тільки Зейтуном?

– Далебі, вже й Айнтабська громада крокує трактом?

– Що чути в Алеппо?

– Чи є якісь звістки з інших вілаєтів?

– А ми?

Лікар розмотав бинт і обмивав теплою водою набряклу руку Іскуї. Він іронічно засміявся:

– Куди ж ще нас засилати? На Муса-Дагу ми і так уже вигнанці.

З майдану в кімнату увірвався гомін голосів. Тер-Айказун припинив балачку. Він підняв на Ґабріеля свої лагідні та вольові очі:

– Будьте ласкаві, Багратяне, скажіть людям на площі кілька заспокійливих слів, аби вони розійшлися нарешті по домівках.

Чому Тер-Айказун доручив це Ґабріелю, парижанину, в котрого не було ніяких точок дотику з тутешніми сільськими жителями? Розмовляти з односельцями мав би мухтар Кебусян – це його справа. А може, священик переслідував своїм проханням якусь потаємну мету?

Багратян боявся і соромився. Але все ж таки послухався Тер-Айказуна, тільки повів із собою за руку Стефана. Вірменська була, правда, його рідною мовою, але в першу мить, коли потрібно було промовляти до натовпу (тим часом той зріс уже до півтисячі), він вважав свій виступ нетактовним, недозволеним втручанням. Йому чи не легше було б висловлюватися турецькою, військовою мовою. Але важко було тільки почати, потім склади самі собою вляглися в слова, давня мова ожила в чоловікові, дала паростки та пагони.

Він попросив жителів Йогонолука й інших селищ, котрі чомусь тут опинилися, спокійно розійтися по домівках. У Зейтуні – і більше ніде – сталися порушення закону, справжню причину яких ще треба буде розслідувати. Кожен вірменин знає, що Зейтун споконвіку був на особливому рахунку. Мусадагцям, позаяк вони живуть у зовсім іншому районі і ніколи політикою не займалися, ніщо не загрожує. І все ж саме в такі часи, як зараз, треба свято дотримуватися спокою та порядку. Він, Багратян, потурубується про те, щоб у селах регулярно поширювалися повідомлення про всі найважливіші події. Якщо буде треба, всі громади зберуться на сходини, щоб обговорити своє майбутнє.

На свій подив, Ґабріель відчував, що промовляє впевнено, знаходить потрібні слова, які діють на слухачів заспокійливо. Хтось навіть вигукнув:

– Хай живе сім’я Багратянів!

Але десь жіночий голос простогнав:

– Господи, що ж з нами буде!..

Хоча натовп і не пішов із майдану, він розбився на купки і більше не тримав в облозі церкву. З трьох заптіїв залишився один тільки, Алі Назіф, інші дременули, а той тинявся по селу. Ґабріель підійшов до урядника. Останнім часом рябий жандарм, либонь, не знав, як бути з ефенді: чи вважати його шляхетною особою, чи невірною свинею, з якою через те, що за розпорядженням згори змінилася ситуація, і розмовляти нічого. Помітивши розгубленість жандарма, Багратян вирішив триматися з ним пихато.

– Тобі відомо, хто я такий. Я для тебе – особа вищестояча, начальство, я – офіцер армії.

Алі Назіф став струнко. Ґабріель багатозначно підніс руку до кишені.

– Офіцер не дає бакшиш. Але ти отримаєш від мене ці два меджидії в оплату за неслужбове доручення, яке зараз тобі дам.

Алі Назіф продовжував стояти струнко, щоб не залишалося жодних сумнівів у його готовності до послуг. Багратян кивнув, що той може стати «вільно».

– Останнім часом я помічаю нових людей серед ваших заптіїв. Ви отримали поповнення?

– Нас було занадто мало, ефенді, для такої важкої служби і далеких відстаней. Тому наш пост і посилили.

– Справді з цієї причини? Гаразд, можеш не відповідати. Ну, а як ти отримуєш накази, платню й усе інше?

– Один із наших хлопців щотижня їздить верхи до Антак’ї і звідти привозить нам накази.

– Так ось, слухай неслужбове доручення, Алі Назіфе! Якщо отримаєш якийсь наказ або дізнаєшся від свого командування хоч щось важливе для тутешньої округи – ти мене розумієш? – то негайно з’явишся до мене додому! А там отримаєш суму втричі більшу за ту, що отримав зараз.

І так само гордовито Багратян повернувся до жандарма спиною та пішов назад до захристя.

Доктор Алтуні скінчив обстеження і, гірко посміхнувшись, зауважив:

– У Мараші у них є велика лікарня, медична бібліотека, а цей, з дозволу сказати, віслюк, мій колега, не зміг вправити руку. Чого ж вимагати від мене, коли я не маю жодних медичних інструментів, крім іржавих щипців зубодера. Доведеться накласти двосторонню шину на ушкоджену руку, вигляд у неї жахливий. Хворій потрібна приємна кімнатка, постільний режим і догляд. Все це потрібно і твоїй дружині, Араме!

Старий Товмасян не тямився від того, що відбувається.

– У мене так тісно стало з того часу, як я продав будинок. Як ми розмістимося?

Ґабріель одразу ж запропонував мадемуазель Товмасян кімнату в своєму будинку: з неї відкривається гарний вигляд на гори. А догляд буде таким, як накаже доктор Алтуні. Той щиро зрадів:

– Goh em, я задоволений, друже! Але цю бідолаху Сато ти вже також візьми, заради мене, щоб мої вельмишановні пацієнти були в одному місці. Мої старі ноги скажуть тобі за це спасибі.

Так і вчинили. Арам та Овсанна пішли з батьком, прихопивши з собою Геворка-танцюриста, котрому старий Товмасян мав намір знайти заняття і в будинку, і в майстерні.

Стефана же Ґабріель послав уперед попередити Жульєтту. Засапавшись, хлопчик вбіг у будинок.

– Мамо, мамо! Якби ти знала, що сталося! До нас зараз прийдуть гості. Мадемуазель Іскуя, вона сестра священика із Зейтуна, і дівчинка з розбитими у кров ногами.

Жульєтта була вкрай схвильована цією звісткою. Ґабріель ніколи без попередження не приводив гостей в оселю. Коли справа торкалася стосунків з людьми, він не почувався впевнено, особливо якщо це були його одноплемінники. Але коли через десять хвилин той з’явився в супроводі Іскуї, подружжя Алтуні та Сато, Жульєтта була сама доброта. Як більшість вродливих жінок, вона була чутлива до жіночої чарівності, особливо юної. Зовнішність Іскуї зворушила пані Багратян, пробудила сестринські почуття, бажання прийти на допомогу молодшій. Віддаючи розпорядження з облаштування гостей, вона подумки із задоволенням зазначала: «Ця вірменка і справді якась особлива. Такі тонкі риси обличчя серед них зустрічаються вкрай рідко. Навіть у лахмітті вона виглядає благородно. І здається, як для дикунки доволі пристойно розмовляє французькою».

Кімнату швидко привели до ладу. Жульєтта сама принесла Іскуї різні дрібниці аж до мереживної нічної сороч- ки з власного гардеробу. І без вагань пожертвувала парфуми та туалетну воду, хоч ці скарби були зараз незамінними.

Ганьблячи марашських лікарів – таке ж велике місто, – Алтуні знову оглянув руку Іскуї.

– Боляче тобі, любонько?

– Ні, зараз зовсім не боляче, ось тільки таке відчуття… тупе таке, – вона затнулася, підшукуючи слово, – відчуття бездушності.

Старий лікар усвідомлював, що його знань тут недостатньо. Проте наклав велику пов’язку – інакше вчинити не міг, – що обвивала плече до самої шиї. При цьому стало помітно, як упевнено працюють його старечі пальці в темних зморшках.

Незабаром Іскуя лежала на м’якій постелі, доглянута та спокійна. Жульєтта допомогла їй зручніше влягтися і зібралася йти.

– Якщо вам щось знадобиться, дитинко, потрусіть якнайдужче цей великий дзвіночок. Їжу принесуть у ліжко. Але я і сама зазирну до вас.

Іскуя підвела на Жульєтту очі: то були очі її народу, з яких усе ще дивилася лячна далечінь, а не радість повернення.

– О, спасибі, мадам!.. Мені нічого не знадобиться… Дякую, мадам…

І раптом сталося те, чого не траплялося з нею в страшний зейтунський тиждень, ні на етапі, ні під час мандрівки в Йогонолук. З очей юнки потекли сльози, це не були судомні ридання, а лиш плач без схлипувань, невгамовний і рівний потік, що звільняє від заціпеніння, безкрайній і безрадісний, як степ на сході, звідки вона прийшла. Ридаючи, Іскуя повторювала:

– Даруйте, мадам… Це я ненавмисно…

Жульєтті дуже хотілося стати перед нею на коліна, поцілувати дівчинку, назвати янголом. Але щось унеможливлювало такий прояв звичної ласки. Відчуженість, в яку панночка ще була занурена, чи пережите, від пут якого вона ще не зуміла звільнитися?

Пані Багратян не наважилася дати волю пориву ніжності. Вона лише обережно погладжувала Іскую по волоссю і мовчки чекала в її узголів’ї, поки очі безгучно ридаючої дитини не заплющив сон, поки та не занурилася в милосердну порожнечу.

Матінка Антарам промила і перев’язала рани на ногах Сато. Потім дівчинку поклали в ліжко в одній із кімнат для слуг. Та тільки-но вона заснула міцним сном, як залунали несамовиті крики. Всі ці дні вона жодного разу не проявила страху, а зараз, мабуть, уві сні, в цьому відображенні життя, Сато роздирали тисячі страхів. Її будили, але це не допомагало. Дитина засинала непробудним сном і через якийсь час знову починала стогнати та нестямно волати. Іноді цей протяжно виючий голос ніби чіплявся за рятівне ім’я: «Кючук-ханум!»

Коли з далекої кімнати долинули ці страшні звуки, Жульєтта вийшла на ґанок будинку і зустріла там сина. Стефан весь тремтів. Усе нове, невідоме, небезпечне породжувало в ньому бурхливий відгук. У листопаді підліток відсвяткував свій тринадцятий день народження, вступивши в той вік, коли кожного хлопчика вабить усе виняткове. Навіть коли спостерігав з вікна сильну грозу та зливу, в ньому спалахувало бунтарське бажання, щоб сталося щось надзвичайне.

Й ось він прислухався, завмираючи від солодкого жаху:

– Мамо, ти чуєш, як Сато кричить?

«Очі Іскуї, у мого хлопчика очі Іскуї!» – осяяла Жульєтту думка, і в цю мить просвітління, наче при спалаху блискавки, вона раптом усвідомила всю безмірну складність життя. Матір уперше охопив величезний страх за Стефана. Вона повела його в свою кімнату, притисла до грудей, а далекі зойки Сато все ще ворохобили тихий передпокій.

Пізно ввечері Ґабріель запросив до себе священика Тер-Айказуна, доктора Петроса Алтуні й аптекаря Грікора.

Вони сиділи вчотирьох, з чубуками та цигарками, в слабо освітленому селамліці. Багратяну хотілося почути від цих освічених і дуже гідних стовпів місцевої громади, як вони оцінюють становище, як планують діяти в разі наказу про депортацію і як можна запобігти смертельній небезпеці, що нависла над жителями Муса-Дага.

Він нічого у них не випитував. Тер-Айказун уперто мовчав. Лікар оголосив, що йому вже шістдесят вісім років і без того залишилося жити якихось два-три роки. А якщо чомусь кінець настане раніше, то тим краще! Смішний той, хто чіпляється за якісь жалюгідні місяці. Все життя того не варте! Головне – якнайдовше оберігати людей від страхів. У цьому він бачить свій найперший обов’язок і буде виконувати його за будь-яких умов, усе інше його не стосується.

Аптекар Грікор незворушно курив свій кальян, який він із усіма застереженнями приніс із собою з дому. З багатозначним виглядом він вибирав із розпечених вуглинок одну, що йому сподобалася, і повільно притискав пальцями до грудочок тютюну в кальяні. Було це якоюсь наочною демонстрацією: я, мовляв, можу, не обсмалившись, голими руками хапати вогонь. Судячи з зизоокості мандаринського обличчя з цапиною борідкою, він був глибоко зосереджений на врочистій процедурі розкурювання кальяну і не схвалював усе, що може потривожити незворушну гармонію духу. Тільки дух визначає право справедливості, а не навпаки. Навіщо прагнути щось робити? Будь-яка дія сама собою призводить до кінця, одна лише думка мислить вічно. Грікор не знає, що буде. Але він твердо впевнений – в які б умови не поставило його життя, не давати доступу в свій внутрішній світ нічому випадковому, несуттєвому, навіть якщо це – жорстока життєва зміна. І в підкріплення цього справді філософського ідеалу, якому той сподівається служити до останнього подиху, аптекар процитував турецьку приказку, цілком доречну і в устах старого аги Ріфата Берекета:

– Kismetdіn zyadі оlmaв – усе, що здійснюється, те судилося.

Слова ці дозволяли залишити осторонь болісне нагальне питання і завести розмову про ті піднесені ідеї, що з давніх-давен відсторонені від чужого їм співчуття та холодні, як сторінки книг, на яких відображене їхнє божественне життя.

Глухим голосом аптекар називав різні вчення про приречення, він згадав про взаємозв’язок між християнством та ісламом, про Григорія Просвітителя, про Халкідонський собор, про перевагу монофізітського вчення перед католицизмом. Аптекар упивався самим звуком своїх слів. Священик тільки дивувався, звідки такі глибокі пізнання в богослов’ї в якогось аптекаря. До того ж він почув імена, дати та дивовижні висловлювання Отців Церкви, про які в роки навчання в семінарії ніколи не чув, а не чув лиш тому, що своїм існуванням вони були цілком зобов’язані творчій уяві Грікора.

«Прокляття!» – Ґабріель неввічливо тупнув ногою. Зараз європеєць у ньому ненавидів усіх цих сновид і красномовців, котрі без боротьби занурювалися в трясовину смерті… Зневажливо махнувши рукою, він перебив Грікора:

– Панове, мені б хотілося не зволікаючи викласти думку, яка спала мені на гадку під час розмови з заптієм Алі Назіфом. Адже я ще й турецький офіцер, воював на фронті, маю бойові відзнаки за участь в останній Балканській кампанії. Як би ви поставилися до того, щоб я одягнув свій мундир і подався в Алеппо? Кілька років тому я надав невелику послугу генералу Джемаль-паші…

Старий Алтуні перервав його майже зловтішно:

– Джемаль-паша давно переніс свою штаб-квартиру в Єрусалим.

Але Багратяна не так легко було збити на манівці:

– Неважливо! Набагато впливовішим, ніж Джемаль-паша, є валі Алеппо Джелал-бей. Я з ним не знайомий, але всі ми знаємо, що він у міру своїх сил намагається нам допомогти. Якщо я прийду до нього і нагадаю, що Муса-Даг ховається на краю світу і хоча б тому не має якогось стосунку до політики, він, можливо…

Ґабріель не доказав і прислухався. Запанувала мовчанка. Тільки булькала рідина в кальяні Грікора. Минуло небагато часу, поки Тер-Айказун відклав убік свій чубук.

– Валі Джелал-бей, – він уважно оглянув співрозмовників, – безперечно, великий друг нашого народу. Він робив нам часом добро. При його правлінні можна було не боятися найгіршого. Але, на жаль, дружба з нами не пішла йому на користь…

Тер-Айказун вийняв із широкого рукава своєї ризи складену газетну шпальту.

– Сьогодні п’ятниця. Це «Танін» від вівторка. Повідомлення надруковано дрібним шрифтом у непомітному місці. – Він прочитав, тримаючи часопис на далекій відстані від очей: – «Як нам повідомляють із Міністерства внутрішніх справ, його ясновельможність валі Алеппо, Джелал-бей, звільнений безстроково у відставку». Це все.