1914

2 січня. Багато часу приємно провів з д-ром Вайсом.

4 січня. Ми вигребли в піску заглибину й почувалися в ній вельми затишно. Уночі ми згорталися в заглибині калачиком, батько накривав її колодами, а зверху накидав віття, тож ми мали непоганий захисток від бурі й звірини. «Тату!» – часто гукали зі страху ми, коли під колодами ставало вже зовсім темно, а батько все не з’являвся. Та потім ми бачили крізь щілину його ноги, він прослизав усередину, плескав кожного по плечу, – ми завжди заспокоювалися, коли відчували на собі його руку, – а тоді ми просто-таки всі водночас засинали. Крім батьків і матерів, нас було п’ятеро хлопців і троє дівчат, у заглибині всім було надто тісно, але вночі ми дуже боялися б, якби не лежали так близько одне побіля одного й одне на одному.

5 січня. Пополудні. Батько Ґете помер, стратившись глузду. Коли він хворів востаннє, Ґете саме працював над «Іфіґенією».

«Одвези цього нікчему додому, він упився», – звертається до Ґете якийсь придворний, маючи на увазі Крістіана.

Авґуст, що напивався так само, як і його мати, й безсоромно волочився за жінками.

Нелюба Оттилія, яку зі світських міркувань йому накинув у дружини батько.

Вольф, дипломат і письменник.

Вальтер, музикант, не може скласти іспити. Повертається до садової хижі й живе там місяцями; коли цариця схотіла його побачити: «Скажіть цариці, що я – не дикий звір».

«Здоров’я в мене скоріше свинцеве, ніж залізне».

Нікчемна, безплідна письменницька діяльність Вольфа.

Старече товариство у мансардних кімнатах. Вісімдесятирічна Оттилія, п’ятдесятирічний Вольф і давні знайомі.

Тільки з таких крайнощів помічаєш, як безнадійно кожна людина втрачена в самій собі, й тільки роздуми про інших людей і про закони, що панують у них і повсюди, можуть дати втіху. Який піддатливий зовні Вольф, як легко його на щось підбити, розвеселити, надихнути, примусити невтомно працювати – і який він внутрішньо скутий і нерухомий.

Чому чукчі не покидають свій жахливий край, будь-де їм жилося б краще проти нинішніх їхніх умов і нинішніх їхніх бажань. Але вони не можуть; адже все, що можливо, стається; можливо лиш те, що стається.

Один виноторговець з великого міста надумав побудувати в сусідньому містечку Ф. винний погрібець. Він винайняв невеликий підвал в одному з будинків на Рінґплац, звелів розмалювати стіни східними орнаментами й поставити старі, вже майже непридатні плюшеві меблі.

6 січня. Дільтей: «Переживання і творчість». Любов до людства, щонайглибша повага до всіх створених ним форм, спокійне споглядання з місця, найпридатнішого для цієї мети. Юнацькі твори Лютера, «могутні тіні, що тягнуться з невидимого світу до видимого, приваблені вбивством і кров’ю». – Паскаль.

Лист до А. через тещу. Л. цілувалася з учителем.

8 січня. Фантль читав уголос «Золоту голову»^[3]. «Він жбурляє ворога, мов бочку».

Невпевненість, стриманість, спокій – у цьому все й минеться.

Що в мене спільного з євреями? У мене мало спільного навіть із самим собою, і я мав би нишком сидіти собі десь у куточку, задоволений, що маю змогу дихати.

Змалювання непоясненних почуттів. А.: «Відколи це сталося, вигляд жінок завдає мені болю, але це – не статеве збудження й не звичайна журба, мені просто боляче. Так було й тоді, коли я був упевнений у Лізль».

12 січня. Вчора: любовні походеньки Оттилії, молоді англійці. – Заручини Толстого, світлі враження ніжного, бурхливого, сповненого передчуттів молодика, що опановує себе. Гарно вбраний, весь у темному й темно-синьому.

Дівчина в кав’ярні. Вузенька спідничка, біла, вільна, оздоблена шкірою шовкова блузка, відкрита шия, сірий капелюшок з тієї самої матерії, який ледве тримається на голові. Її повняве, усміхнене, осяяне життєвою снагою обличчя, привітні, щоправда, трохи манірні очі. Моє обличчя, коли я згадую про Ф., паленіє.

Повернення додому, ясна ніч, виразне відчуття в душі глухої непевності, такої далекої від цілковитої ясності, що простирається широко й без перешкод.

Ніколаї, «Літературні листи».

Можливості для мене є, певна річ, але під яким каменем вони лежать?

Кинувся вперед, верхи на коні…

Безглуздість юності. Страх перед юністю, страх перед безглуздістю, перед безглуздим розквітом жорстокого життя.

Тельгайм: «У його душі живе та розкута жвавість, яка у мінливих життєвих умовах знов і знов вражає своїми цілком новими гранями і яку мають лише творіння справжніх поетів».

19 січня. У конторі – страх упереміж із почуттям власної гідності. Загалом упевненіший. Дуже невдоволений «Перетвореннями». Кінцівка нечитабельна. Недосконало мало не до самої основи. Річ вийшла б куди краще, якби мені не завадила тоді службова поїздка.

23 січня. Старший контролер Б. розповідає про свого товариша, полковника у відставці, який спить при відчиненому навстіж вікні: «Вночі це дуже приємно, але вранці, коли доводиться відгрібати від отоманки біля вікна сніг, а тоді починати голитись, тоді це неприємно».

З мемуарів графині Тюргайм:

Мати: «Її м’якій вдачі особливо підходив Расін. Я нерідко чула, як вона молилася Богу, щоб Він дав йому вічний спокій».

Відомо, що він (Суворов), коли російський посол граф Разумовський давав на його честь у Відні великі обіди, накидався, мов ненажера, на всі страви, що стояли на столах, нікого не чекаючи. Наївшись, він уставав і залишав гостей.

Якщо судити з гравюри, крихкотілий, рішучий, педантичний старий чоловік.

«Тобі це не судилося», – погане материне втішання. Найгірше те, що нічого кращого нині мені, по суті, й не треба. Це була моя рана, раною вона й залишається, а загалом мене просто-таки затягує і додає мені трохи стійкості й надії розмірене, майже позбавлене перемін, напівактивне життя останніх днів (робота над «Підприємством» у конторі, турботи А. про його наречену, Отлин сіонізм, задоволення дівчат від доповіді Зальтена – Шільдкраута, читання мемуарів Тюргайм, листи до Льови й Вайса, коректура «Перетворення»).

24 січня. Наполеонівські часи: свято за святом, усі поспішають «зазнати втіх короткого мирного періоду». «З другого боку, вплив жінок на них був скороминущий, вони справді не могли втрачати часу. Кохання тоді виражали в підкресленому захопленні й глибокій відданості». – «Нині тимчасову слабість уже не прощають».

Не в змозі написати кількох рядків фройляйн Бл., не відповів уже на два листи, сьогодні надійшов третій. Я все сприймаю не так і при цьому дуже твердий, але порожній. Днями, коли я виходив, як завжди, з ліфта, мені спало на думку, що моє життя з його чимдалі одноманітнішими в подробицях днями нагадує покару школяреві, коли той, залежно від його провини, повинен переписати десять, сто чи й більше разів те саме речення, безглузде вже самим своїм повторенням, тільки в моєму випадку йдеться про покару, яка називається: «Стільки, скільки витримаєш».

А. не може вгамуватися. Незважаючи на те, що він довіряє мені й хоче почути від мене пораду, про найгірші подробиці я завжди довідуюся тільки мимохідь із розмови, до того ж свій несподіваний подив я щоразу мушу якомога приховувати, не забуваючи, однак, що мою байдужість щодо жахливого повідомлення він може розцінити або як прохолодне ставлення, або ж, навпаки, як глибоке заспокоєння. Так воно й замислено. Історію з цілуванням я почув такими частинами, між якими минали іноді цілі тижні: її поцілував якийсь учитель; вона заходила до його кімнати; він цілував її багато разів; вона регулярно бувала у нього в кімнаті, бо працювала над якимсь рукоділлям для матері А., а в учителя добра лампа; вона безвольно дозволяла йому цілувати себе; він ще доти освідчився їй в коханні; попри все, вона ще ходить із ним гуляти; хотіла зробити йому різдвяний подарунок; якось написала була, зі мною, мовляв, сталося щось неприємне, але все обійшлося.

А. розпитував її так: «Як це було? Я хочу знати все достоту. Він тебе тільки цілував? Скільки разів? Куди? Він на тобі не лежав? Він тебе мацав? Він хотів тебе роздягти?»

Відповіді: «Я сиділа на канапі з рукоділлям, він – по другий бік столу. Потім він підійшов, сів поруч і поцілував мене, я відсунулася від нього до валика канапи, він притис мою голову до валика. Крім поцілунків, більш нічого не було».

Під час тих розпитувань вона якось сказала: «Про що ти тільки думаєш? Я дівчина».

Щойно спало на думку: листа до д-ра Вайса я написав так, що його можна всього показати Ф. Що, коли сьогодні він так і зробив і через те відклав свою відповідь?

26 січня. Не можу далі читати Тюргайм, від якої, втім, в останні дні дістаю задоволення. Щойно відіслав на вокзалі листа до фройляйн Бл. Як це мене сковує й тисне на чоло. Батько з матір’ю грають у карти за тим самим столом.

Батько, мати та їхні дорослі діти, син і дочка, сиділи в неділю за обіднім столом. Мати саме підвелася й опустила ополоника в пузату супницю, щоб понасипати в тарілки, і раптом весь стіл здибився, скатерка затріпотіла, руки позлітали зі столу, і суп разом із галушками на салі вилився батькові на коліна.

Щойно я просто-таки нагримав на матір за те, що вона позичила «Лиху невинність» Еллі^[4], якій я ще вчора хотів запропонувати книжку сам. «Не чіпай моїх книжок! Адже в мене більш нічого немає!» І всі оці слова – зі справжньою люттю.

Смерть батька Тюргайм: «Невдовзі після цього прийшли лікарі й сказали, що пульс дуже слабкий і що йому лишилося жити лише кілька годин. Господи, та це ж вони говорять про мого батька, всього кілька годин – і він помре».

28 січня. Доповідь про чудеса Лурда. Ліберальний лікар, енергійний, міцні щелепи, шкірить зуби, дуже любить гратися словами. «Настав час, щоб німецька ґрунтовність і чесність оголосила війну чужоземному шарлатанству». Хлопчик-рознощик «Посланця Лурда»: «Superbe guérison de се soir. Guérison affirmée!» – Дискусія: «Я простий поштар, тільки й того». – «Hôtel de l’univers». Коли виходив, безмежна туга на думку про Ф. Розмірковуючи, помалу заспокоївся.

Відіслав Бл. листа й Вайсову «Каторгу».

Уже досить давненько ворожка на картах сказала сестрі А., що її старший брат заручений і наречена зраджує його. Він розгнівано відкинув тоді такі баєчки. Я: «Чому тільки тоді? Адже це й тепер така сама брехня, як і тоді. Вона ж бо тебе не зраджувала». Він: «Правда ж, вона цього не робила?»

2 лютого. А. Курвалькуватий лист подруги до нареченої: «Якщо ми братимемо все так близько до серця, як тоді, коли ходили під враженням від сповідальних проповідей…» «Чому в Празі ти так стримувалася, краще попустити собі віжки в малому, ніж у великому». Відповідно до своїх переконань я витлумачую листа на користь нареченої, зі схвальними думками.

Учора А. був у Шлюкенау. Сидить цілісінький день з нею в кімнаті, тримаючи в руці згорток з усіма листами (єдиний його багаж), і все випитує її й випитує. Нічого нового не довідується, за годину до від’їзду питає: «А світло, коли цілувалися, не горіло?» – й чує невтішну новину: коли цілувалися (вдруге), В. погасив світло. В. щось креслив по один бік столу, Л. сиділа по другий бік (у кімнаті В. об одинадцятій вечора) й читала вголос «Асмуса Семпера». Тут В. підводиться, підходить до скриньки щось узяти (Л. гадає – циркуля, А. гадає – презерватива), тоді раптом гасить світло й накидається на неї з поцілунками, вона падає обличчям у канапу, він хапає її за руки, за плечі, примовляючи: «Поцілуй мене!»

При якійсь нагоді Л. каже: «В. дуже безпорадний». А іншим разом: «Я його не цілувала», а ще іншим: «Мені здавалося, я лежу в твоїх обіймах».

А.: «Адже я мушу знати правду. (Він виношує думку повести її до лікаря на обстеження.) А що, як першої шлюбної ночі я дізнаюся, що вона брехала? Може, вона така спокійна тільки через те, що він скористався презервативом».

Лурд: нападки на віру в чудеса – це нападки й на церкву. З таким самим правом він міг би повсюди виступати проти церков, процесій, сповідей, негігієнічних процедур, позаяк не можна довести, що молитви допомагають. Карлсбад – іще більше шахрайство, ніж Лурд, тільки Лурд має ту перевагу, що туди їдуть із найглибшою вірою. А як стоять справи з упертими думками щодо операцій, сироваткового лікування, щеплень, ліків?

I все ж таки: величезний шпиталь для бездомних тяжкохворих; брудні ночви у баптистеріях; підводи, що чекають на спеціальні потяги; лікарські комісії; величезні хрести з електричних лампочок на горах; папа щороку одержує по три мільйони. Мимо проходить священик із дароносицею, якась жінка на ношах кричить: «Я здорова!» Її кісткові сухоти залишаються без змін.

Двері трохи прочиняються. З’являється випростана рука з револьвером.

Тюргайм, II, 35, 28, 37: нема нічого солодшого, ніж кохання, нічого веселішого, ніж кокетування; 45, 48: євреї.

10 лютого. Одинадцята година, після прогулянки. Свіжіший, ніж звичайно. Чому?

1. Макс сказав, що я спокійний.

2. Фелікс збирається одружитись (посварився був із ним).

3. Я залишуся сам, якщо Ф. мене все ж таки не хоче.

4. Запрошення від пані X. і роздуми про те, як я їй відрекомендуюсь.

Випадково пішов не звичайним шляхом, а протилежним, а саме Кеттенштеґ, Градчин, Карлсбрюке. Звичайно я на цьому шляху мало не падаю, а сьогодні, йдучи з протилежного боку, ніби трохи підвівся.

11 лютого. Нашвидку перечитав «Ґете» Дільтея, неймовірне враження, захоплює цілком, чому не можна спалахнути й згоріти у цьому вогні? Чи піти за велінням, навіть якщо його не чуєш? Сидіти в кріслі посеред своєї порожньої кімнати й дивитися в паркет. Закликати в гірській ущелині «Вперед!» і чути з усіх бічних стежок поміж скель відгуки поодиноких людей і бачити, як вони звідти виходять.

13 лютого.