– Я відчуваю, що велика частина мого єства прагне до теософії, та водночас мене сковує перед нею неймовірний страх. Я боюся, що вона викличе в мені нове сум’яття, яке стало б для мене великим лихом, бо вже причина й нинішнього мого нещастя – це суціль сум’яття. Воно викликане ось чим: моє щастя, мої здібності й будь-яка можливість приносити користь здавна пов’язані з літературою. І тут я переживав, звичайно, стан (не часто), який, на мою думку, дуже близький, пане докторе, до описаних вами станів ясновидіння, – я щоразу цілком перебував у полоні фантазії, але щоразу й сам сповнював таку фантазію, відчуваючи себе не тільки на межі власних можливостей, а й на межі людських можливостей узагалі. Одначе спокійного натхнення, такого властивого, либонь, ясновидцеві, у такому стані в мене все ж таки не було, як не було його, по суті, взагалі. Я роблю цей висновок з того, що найкращі свої роботи я написав не в такому стані. – Отже, літературі я не можу віддатися до решти, як це має бути, не можу з різних причин. З огляду на мої родинні обставини, я не міг би прожити з літератури вже через те, що мої роботи народжуються дуже повільно й мають особливий характер; крім того, моє здоров’я і вдача не дають мені жити, покладаючись на – у кращому разі – непевні заробітки. Тому я пішов на службу в товариство соціального страхування. Але тепер ці дві професії ніяк не можуть поладнати одна з одною й допустити, щоб ми були щасливі одразу всі троє. Найменше щастя в одній із них обертається великим нещастям у другій. Якщо звечора я написав щось пристойне, то другого дня в конторі весь палаю й усе падає мені з рук. Ці митарства стають чимдалі нестерпнішими. У конторі мене вистачає для виконання моїх зовнішніх обов’язків, але внутрішніх я не виконую, а кожен невиконаний внутрішній обов’язок обертається нещастям, яке потім мене вже не полишає. І до цих двох поривань, які ніколи не примиряться, я маю додати ще й третє – теософію? Чи не заважатиме вона першим двом і чи не заважатимуть перші дві і їй? Чи зможу я, чоловік уже й тепер такий нещасний, довести всіх трьох до кінця? Я прийшов, пане докторе, запитати у вас про це, бо відчуваю, що коли ви вважаєте мене на це здатним, то я справді зможу взяти все на себе.

Він слухав надзвичайно уважно, вочевидь зовсім не стежачи за мною, цілком перебуваючи в полоні моїх слів. Час від часу він кивав головою, що, на його думку, певно, мало допомагати йому зосередитись. На початку йому заважав легенький нежить, у нього текло з носа, він безугавно вовтузився з носовою хустиною, затикаючи її пальцем то до однієї ніздрі, то до другої.

27 травня. Сьогодні в тебе день народження, але я навіть не надсилаю тобі, як завше, книжку, бо це було б лише про людське око; по суті, я навіть не в змозі подарувати тобі книжку. Тільки через те, що мені так потрібно сьогодні бодай хвилинку – хай навіть за допомогою цієї листівки – побути поруч із тобою, я пишу й почав зі скарги лишень для того, щоб тобі легше було мене впізнати.

15 серпня. Час, який оце минув і протягом якого я не написав жодного слова, був для мене такий важливий через те, що в плавальній школі у Празі, в Королівській залі й Чернівцях я перестав соромитися власного тіла. Як же пізно тепер, у двадцять вісім років, я надолужую своє виховання – на перегонах це назвали б пізнім стартом. І шкода від такого лиха полягає, либонь, не в тому, що людина не дістає перемоги; адже перемога – лише оте ще видиме, ясне, здорове зерно того лиха, що далі розпливається, стає безмежним і людину, яка намагається оббігти коло, заганяє всередину того кола. А втім, у цей почасти й щасливий час я помітив у собі багато чого й іншого і спробую в наступні дні це записати.

20 серпня. У мені живе така нещаслива віра, що я не маю часу навіть для дрібної доброї роботи, бо справді ніколи написати якесь оповідання, щоб розпростертися в усі боки світу, як я цього потребую. А потім я знов починаю вірити, що подорож піде мені на добро, що я краще сприйматиму, якщо, трохи пописавши, в такий спосіб розслаблюся, тож я роблю нову спробу.

Дивлячись на нього, я здогадувавсь, яких зусиль він докладав задля мене і які тепер – можливо, тільки через те, що він стомився, – додавали йому такої впевненості. Але хіба не досить було б одного невеличкого напруження для того, щоб обман удався, чи, може, він удасться ще й тепер? Невже я чинив опір? Я, правда, вперто стояв тут, перед будинком, але ж так само вперто я зволікав і не рушав нагору. Може, я чекав, щоб гості зійшли з піснями вниз і повели мене нагору?

Читав про Діккенса. Це так важко, та й чи годна чужа людина збагнути, як хтось переживає в собі якусь історію від самого її початку, від далекого пункту до наближення локомотива зі сталі, вугілля й пари? Але ти ще не забуваєш про неї й тепер, а хочеш і знаходиш час, щоб вона гнала тебе далі, отож вона жене тебе далі, і ти з власного поривання мчиш від неї туди, куди вона штовхає тебе й куди ти кличеш її сам.

Не можу цього збагнути й навіть не можу в це повірити. Я тільки час від часу живу в маленькому слові, в умлауті якого (вгорі «stößt») я, наприклад, на мить втрачаю свою непотрібну голову. Перша й остання літера – це початок і кінець мого відчуття спійманої рибини.

24 серпня. Сиджу зі знайомим у кав’ярні, за столиком на свіжому повітрі й дивлюся на жінку, що саме прийшла й сідає до сусіднього столика, – розпашіле засмагле обличчя вилискує, від великих грудей важке дихання. Вона відкидає назад голову, відкриваючи густий пушок на підборідді, закочує догори очі майже так, як, мабуть, іноді поглядає на чоловіка, що оце поруч із нею читає ілюстрований журнал. Якби ж то його можна було переконати, що коли сидиш у кав’ярні з дружиною, то можна читати принаймні газету, але в жодному разі не журнал. На мить вона згадує про свою повноту й трохи відсовується від столика.

26 серпня. Завтра мушу їхати до Італії. Сьогодні ввечері батько від хвилювання не міг заснути, позаяк у нього повна голова клопотів через крамницю та розтривожену клопотами хворобу. На серці – мокрий рушник, нудота, задихається, все ходить туди-сюди та зітхає. Мати у своєму страху знаходить нову втіху. Адже він, мовляв, завжди був такий енергійний, усе долав, а тепер… Я кажу, що біди з крамницею можуть протривати всього лишень якихось чверть року, а потім усе має обгараздитись. Він зітхає, хитає головою і все ходить і ходить. Зрозуміло, що ми, на його думку, не можемо ані перейняти його клопотів на себе, ані бодай полегшити їх, але навіть і на нашу думку, навіть у найбільшому нашому бажанні є щось від такого сумного переконання, що він сам має подбати про свою сім’ю… Безугавними позіхами, а також, до речі, неапетитним колупанням у носі батько викликає невеличке, майже неусвідомлене заспокоєння з приводу свого стану, адже коли він здоровий, то загалом цього не робить. Отла мені це підтвердила. – Бідна мати хоче завтра йти просити домовласника.

Це стало вже традицією в чотирьох друзів – Роберта, Самуеля, Макса й Франца – щоліта або щоосені використовувати свої коротенькі канікули, щоб вирушити гуртом у подорож. Решту часу протягом року їхня дружба полягала переважно в тому, що раз на тиждень усі четверо залюбки сходились увечері в когось удома, здебільшого в Самуеля – як найзаможніший, він мав простору кімнату, – розповідали один одному про се про те й попивали в міру пиво. Коли вони близько півночі розходились, їхні розповіді жодного разу не вичерпувалися, бо Роберт був секретарем у якійсь спілці, Самуель служив в одній комерційній конторі, Макс був державний службовець, а Франц служив у банківській установі, отож майже все, з чим кожному з них випадало стикатися у себе на роботі за тиждень і про що решта троє не знали, треба було їм не тільки швиденько розповісти, а й з подробицями пояснити, а то ж вони нічого не зрозуміють. Та насамперед саме через те, що професії в них були різні, кожен мусив знов і знов розтлумачувати решті суть своєї роботи, бо всі ж вони були лише слабкі люди й не досить глибоко сприймали ті пояснення, а крім того, вони були добрі друзі й раз у раз вимагали тих пояснень.

А ось історії про жінок вони, навпаки, розповідали не часто, бо коли Самуель особисто й любив ними посмакувати, то він не важився вимагати, щоб їхні балачки відповідали його вподобанням, хоча стара дівка, яка приносила їм пиво, частенько здавалася йому приводом для розмови. Одначе сміялися вони в ці вечори так багато, що якось Макс, повертаючись додому, сказав: цей вічний сміх, власне, навіює смуток, бо через нього забуваєш про всі серйозні речі, з якими кожен усе ж таки досить часто має до діла. Коли смієшся, то гадаєш, що для серйозного в тебе ще достатньо часу. Але це, провадив Макс, не так, бо серйозне ставить перед людиною, звичайно, вищі вимоги, і нема сумніву, що в товаристві друзів людина здатна відповідати вищим вимогам, ніж на самоті. Сміятися, казав Макс, треба в конторі, бо чогось більшого там і не зробиш. Ця думка була спрямована проти Роберта, що багато працював у своїй мистецькій спілці – завдяки йому вона аж молодшала – й заразом умів у старому помічати кумедні речі, якими розважав друзів.

Щойно він починав, друзі полишали свої місця, обступали його чи сідали на стіл і реготали, а надто Макс із Францом, так самозабутньо, що Самуель переставляв усі склянки на сусідній столик. А коли всі четверо стомлювалися розповідати, у Макса несподівано звідкись з’являлася свіжа сила, він сідав за рояль і грав, тоді як Роберт із Самуелем вмощувалися поруч на ослінчику, а Франц, який у музиці не розумівся, сидів сам за столом і розглядав Самуелеву колекцію листівок з краєвидами або читав газету. Коли вечори ставали тепліші й вікно можна було залишати прочиненим, усі четверо охоче ставали край вікна й, поклавши один одному на плече руку, дивилися на вулицю, не вельми жвавий рух на якій не заважав їхній розмові. Тільки час від часу котрийсь із них повертався до столу ковтнути пива або показував на кучері в двох дівчат, що сиділи внизу перед своєю винарнею, чи на місяць, що саме трохи несподівано з’являвся, поки Франц нарешті казав, що стало прохолодно й пора причинити вікно.

Влітку вони іноді зустрічалися в міському парку, сідали за столик ближче до краю, де темніше, чаркувалися один з одним і, посхилявши докупи голови, за розмовою майже не чули звуків духового оркестру, що долинали здалеку. Потім рівною ходою, рука в руці простували парком додому. Ті двоє, що йшли на краях, крутили тростинками чи збивали ними листя на кущах, Роберт закликав усіх заспівати, але співав потім сам за всіх чотирьох, а другий посередині почувався при цьому особливо затишно й безпечно.

Одного такого вечора Франц, міцніше притиснувши до себе двох сусідів, сказав про те, як чудово бути разом, він, мовляв, просто не розуміє, чому вони збираються тільки один раз на тиждень, адже не важко було б улаштувати так, щоб бачитися принаймні двічі на тиждень, якщо не частіше. Усі погодилися, навіть четвертий, який скраю ледве зрозумів, про що Франц говорив тихим голосом. Мовляв, таке задоволення, безперечно, варте тих незначних зусиль, які час від часу будуть потрібні. Францові здалося, нібито його глухий голос став покарою за те, що він непрохано заговорив за всіх. Але він не відступав. А якщо колись, провадив він, хтось і справді не зможе прийти, то це буде на шкоду тільки йому, і він зможе потішитися наступного разу, але чому інші троє мають відмовлятися один від одного, хіба трьох недостатньо один для одного, а як доведеться – то й двох? «Звичайно, звичайно», – відповіли всі. Самуель, що йшов скраю, відділився й рушив трохи попереду, бо так було краще всіх видно. Але потім це йому не сподобалось, і він знов приєднався до решти.

Роберт запропонував:

– Збиратимемося щотижня й вивчатимемо італійську мову. Ми ж бо вирішили вивчати італійську, адже торік іще в отому куточку Італії, де ми були, нам стало зрозуміло, що нашої італійської досить тільки для того, щоб спитати дорогу, – пригадуєте, коли ми заблукали серед виноградників у Шампані. Отой стрічний чоловік мусив добряче напружитися, щоб зрозуміти нас. Виходить, нам треба вчитися, якщо цього року знов хочемо поїхати до Італії. Тут уже нічого не вдієш. А хіба не найкраще вчитися разом?

– Ні, – заперечив Макс, – гуртом ми нічого не вивчимо. Я знаю це так само напевно, як і те, що ти, Самуелю, за спільне навчання.

– Ще б пак! – сказав Самуель. – Гуртом ми вчитимемося дуже добре, немає сумніву. Я завше шкодую, що ми не вчилися разом ще в школі. А ви знаєте, що ми знайомі, власне, всього-на-всього два роки? –  Він нахилився вперед, щоб бачити всіх трьох.

Вони пішли повільніше й послабили руки.

– Але ж гуртом ми ще нічого не вчили, – промовив Франц. – І мені це дуже подобається. Я взагалі не хочу нічого вчити. А коли вже нам треба вивчати італійську, то краще нехай кожен робить це сам.

– Щось я не розумію, – озвався Самуель. – Спершу ти хочеш, щоб ми зустрічалися щотижня, а тоді знов не хочеш.

– Та ж послухай, – сказав Макс, – ми з Францом хочемо тільки, щоб нашим зустрічам не ставало на перешкоді навчання і щоб нашому навчанню не ставали на перешкоді зустрічі, оце й усе.

– Атож, – підтакнув Франц.

– Та й часу вже не багато лишилося, – провадив далі Макс, – тепер червень, а у вересні ми збираємося їхати.

– Тим-то я й хочу, щоб ми повчилися гуртом, – сказав Роберт і витріщився на тих двох, що виступали проти нього. Коли йому заперечували, шия в нього ставала особливо гнучка.

Гадаєш, що описуєш його правильно, але це тільки приблизний опис, і його коригує щоденник.

Мабуть, це закладено в самій суті дружби і супроводжує її, мов тінь, – один щось вітає, другий висловлює з цього приводу жаль, а третій і геть нічого не помічає…

26 вересня. Художник Кубін рекомендує як проносне вживати реґулін – товчену водорость, яка в кишечнику розбухає, примушує його стискатися й розтискатися, тобто діє механічним способом, на відміну від нездорового хімічного впливу інших проносних засобів, які тільки подрібнюють нечистоти, й вони прилипають до стінок кишківника.

Він бачився у Ланґена з Гамсуном. Він (Гамсун) без причини шкірить зуби. За розмовою він, не кидаючи говорити, поклав ступню на коліно, взяв зі столу великі ножиці для паперу і обрізав на штанях торочки. Вбирається сяк-так, але неодмінно з якоюсь дорогою дрібничкою, наприклад краваткою.

Історії про один мюнхенський пансіон для митців, де жили художники й ветеринари (їхня школа була поблизу) і де розважалися так розпусно, що вікна в будинку навпроти, звідки все було добре видно, здавали в оренду. Щоб потішити таких глядачів, котрийсь із мешканців пансіону часом вискакував на підвіконня й у мавпячій позі висьорбував ложкою тарілку супу.

Один чоловік, що підробляє старожитності, а ефекту давності домагається тим, що прострілює їх із дробовика, про один стіл сказав: тепер треба ще тричі випити на ньому каву, і його можна буде відсилати до Інсбрукського музею.

Сам Кубін: дуже вольове обличчя, хоч і рухається трохи одноманітно, з однаковим напруженням м’язів він описує найрізноманітніші речі. Вигляд має на різний вік, зріст і повнота – залежно від того, сидить він чи підводиться, в самому костюмі чи й у пальті.

27 вересня. Вчора на Венцельсплаці побачив двох дівчат, надто довго затримав погляд на одній із них, тоді як саме друга, вбрана у по-домашньому м’яке, коричневе, спереду трохи відкрите широке пальто в зборки, мала, як з’ясувалося надто пізно, ніжну шию і ніжний ніс, а коси в неї були гарні на вже забутий лад. – Старий чоловік в обвислих штанях на Бельведері. Він свистить; коли я дивлюся на нього, він кидає свистіти; відводжу погляд – знов починає; нарешті свистить уже й тоді, коли я не відводжу погляду. – Великий гарний ґудзик, гарно пришитий знизу на закарваші дівочої сукні. Сукня лежить також гарно, фалди погойдуються поверх американських чобіт. Як рідко мені вдається щось гарне, а ось цьому непомітному ґудзику і його неосвіченій кравчині вдалося. – Екскурсоводка дорогою до Бельведера, жваві очі, незалежно від того, про що саме вона розповідає, задоволено простежують її історію до самого кінця. – Рвучкі півоберти шиї міцної дівчини.

29 вересня. Щоденники Ґете. Людина, яка не пише щоденника, неправильно сприймає чужий щоденник. Коли така людина, скажімо, читає в щоденнику Ґете: «11.1.1797. Цілий день удома давав різноманітні розпорядження», то їй здається, що сама вона ще зроду не робила за день так мало.