Розділ 3
У порожній залі засідань. Студент. Канцелярія суду

Увесь наступний тиждень К. щодня чекав нового повідомлення, він не йняв віри, що його відмову ставати на допит сприйняли так буквально, і коли у суботу ввечері йому так і не принесли сподіваної звістки, К. подумав, ніби його, припускаючи, що він здогадається, запрошено до того самого будинку на ту саму годину. В неділю К. знову пішов туди, цього разу вже не плутаючись на сходах та в коридорах, дехто з пожильців, упізнавши його, привітався з ним біля своїх дверей, але К. не мав потреби розпитувати й хутко піднявся до потрібних дверей. На його стукіт двері одразу відчинили, і К., не дуже придивляючись до знайомої жінки, що зупинилась коло дверей, хотів іти до сусідньої кімнати.

– Сьогодні нема засідання, – сказала жінка.

– Як це нема засідання? – запитав К., не ймучи віри. Проте жінка переконала його, широко розчахнувши двері. Зала справді була порожня і через те здавалась іще злиденніша, ніж минулої неділі. На столі, що й тепер стояв на помості, лежало кілька книжок.

– Можна подивитися книжки? – запитав К., і не тому, що зацікавився, а тому, що прагнув бодай трохи виправдати свій недоречний прихід.

– Ні, – не дозволила жінка і знову зачинила двері. – Не можна, книжки належать слідчому.

– Ага, – кивнув головою К., – напевне, то кодекси законів, а природа цього правосуддя така, що судять не просто невинну людину, а ще й необізнану.

– Так і треба, – відказала жінка, не зрозумівши його як слід.

– Ну, тоді я піду, – зітхнув К.

– А слідчому щось переказати? – запитала жінка.

– Ви його знаєте? – здивувався К.

– Звісно, мій чоловік служить при суді.

Аж тепер зауважив К., що кімната, в якій минулого разу стояв тільки шаплик, тепер перетворилась на цілком обставлене помешкання. Жінка помітила його подив і пояснила:

– Так, ми тут живемо безкоштовно, проте в дні засідань мусимо звільняти кімнату. Посада мого чоловіка пов’язана з багатьма невигодами.

– Мене дивує не так кімната, – лихим оком подивився К., – як те, що ви одружені.

– Ви, певне, натякаєте на ту оказію на останньому засіданні, що урвала вашу промову? – спитала жінка.

– Авжеж, – заквапився говорити К., – сьогодні все вже минуло й майже забулось, але тоді я був страшенно розгнівався. А тепер я ще чую, що ви заміжня жінка.

– Те, що ваша промова урвалася, вам анітрохи не зашкодило. Після того про вас однаково говорили дуже неприхильно.

– Може, й так, – кивнув К., – але це не зменшує вашої провини.

– А от мені прощають геть усі, хто знайомий зі мною ближче, – пояснювала жінка, – бо той, хто обняв мене тоді, віддавна переслідує мене. Я, може, загалом і неприваблива, але він завжди мене жадає. Тут від нього нема як відборонитись, навіть мій чоловік уже змирився: якщо він не хоче втратити своєї посади, то мусить терпіти, бо той нахаба – студент і з часом може здобути велику владу. Він завжди чіпляється до мене, а перед тим, як ви прийшли, саме пішов кудись.

– Бачу, тут усюди діється казна-що, – мовив К., – я навіть не дивуюсь.

– Ви хочете змінити тут щось на краще? – повільно запитала жінка, пильно придивляючись до К., немов казала те, що могло стати небезпечним як для неї, так і для нього. – Для себе я зробила такий висновок ще з вашої промови, вона мені дуже сподобалась. Я чула, правда, тільки частину, бо початок пропустила, а під кінець лежала зі студентом на підлозі. Тут так гидко, – додала вона після паузи, беручи К. за руку. – Ви вірите, що вам пощастить змінити щось на краще?

К. засміявся і трохи поворушив рукою, відчуваючи її м’які пальці:

– Власне, я не збиравсь, як ви кажете, міняти тут щось на краще, і якби ви, скажімо, розповіли про це слідчому, вас би висміяли, а то й покарали. Звичайно, з власної волі я й справді не втручався б у ці справи, потреба вдосконалити правосуддя ніколи не заважала б мені спати. Але через те, що мене нібито заарештовано, – а мене справді заарештовано, – я був змушений говорити про такі речі, щоправда, задля себе самого. Якщо я при цьому зможу стати в пригоді ще й вам, то, звісно, робитиму це з охотою. Не з самої любові до ближнього, а й тому, що ви теж спроможні допомогти мені.

– Як я вам допоможу? – запитала жінка.

– Покажете мені, наприклад, книжки, що лежать там на столі.

– Та певне ж! – гукнула жінка і якнайшвидше потягла К. за собою. То були старі, пошарпані книжки, одна майже роздерта посередині палітурка трималась на самих нитках.

– Яке тут усе брудне, – похитав головою К., а жінка, піднявши фартух, проворним рухом бодай змела порох із книжок, перше ніж К. доступився до них. К. розгорнув верхню книжку, показався непристойний малюнок. Голі чоловік та жінка сиділи на канапі, про задум художника неважко було здогадатись, але його невправність була така разюча, що на малюнку можна було добачити лише дві надміру натуралістичні постаті, які сиділи занадто прямо, а внаслідок порушення перспективи були обернені мало не в різні боки. К. далі й не гортав, а подививсь на титульний аркуш другої книжки, то був роман із назвою «Нещастя, яких зазнала Ґрета від свого чоловіка Ганса».

– Отакої, то оце ті кодекси законів, які мають отут вивчати? – обурився К. – І це ці люди судитимуть мене?

– Я допоможу вам, – озвалася жінка. – Хочете?

– А ви справді годні допомогти, не накликавши на себе небезпеки? Ви ж перед тим казали, що ваш чоловік дуже залежний від начальства.

– Я однаково хочу допомогти вам, – не відступала жінка. – Ходімо, нам треба поговорити. Про небезпеку не кажіть мені нічого, я боюся небезпек тільки там, де хочу їх боятися. Ходімо. – Жінка показала на поміст і попросила К. сісти поруч з нею на сходинку. – У вас дуже гарні карі очі, – зазираючи знизу в обличчя К., сказала вона йому, як вони посідали. – Мені теж казали, що в мене гарні очі, але ваші набагато гарніші. А втім, ви мені сподобались одразу, як прийшли сюди вперше. Саме через вас я потім зайшла до зали засідань, чого раніше ніколи не робила, почасти мені навіть заборонено заходити до зали.

Ось воно що, думав К., вона сама пристає до мене, вона така ж зіпсута, як і всі тут навколо. Їй, зрозуміло, вже набрид судовий службовець, і через те вона лізе зі своїми компліментами про очі до першого-ліпшого незнайомця. І К. мовчки підвівся, неначе висловив свої думки вголос, отже, й пояснив жінці свою поведінку.

– Я не вірю у вашу спроможність допомогти мені, – сказав він, – бо для справжньої допомоги треба мати зв’язки з судовиками високого ранґу. А ви, звичайно, знаєте тільки дрібних судовців, що тиняються тут цілими юрбами. Їх ви, звісно, знаєте надто добре і чималого можете добитися від них, тут я не сумніваюсь, але навіть найбільше, чого вам пощастить досягнути, абсолютно не вплине на остаточний результат процесу. А ви при цьому втратите кількох друзів. Такого я не хочу. Тож і далі ставтесь до тих людей, як і досі, бо, як на мене, таке поводження – це ваша внутрішня потреба. Я кажу це не без певного жалю, бо, аби хоч якось відповісти на ваш комплімент, ви мені теж дуже подобаєтесь, надто тепер, коли так сумно дивитесь на мене, дарма що журитись у вас немає причини. Ви належите до суспільства, з яким я мушу боротися, проте добре почуваєтесь у ньому, ви навіть кохаєте студента, а якщо не кохаєте, то принаймні він вам миліший за чоловіка. З ваших слів здогадатись про це не важко.

– Hi, – скрикнула жінка, – посидьте! – і схопила К. за руку, якої він не встиг швиденько відсмикнути. – Вам не можна отак тікати, ви не повинні йти з хибною думкою про мене! Навіть якщо я справді така безвартісна, невже ви не зласкавитесь і не побудете зі мною ще хвилинку?

– Ви не так зрозуміли мене, – мовив, знову сідаючи, K., – якщо ви справді прагнете, щоб я залишивсь, я охоче побуду з вами, я маю час: адже прийшов сюди, сподіваючись, що буде слухання справи. А щодо того, що я казав, то я тільки попрошу вас не втручатися задля мене в мій процес. А якщо вам раптом спаде на гадку, ніби мені байдужісінько, чим скінчиться процес, і я лише поглузую з вироку, то й тоді ви не повинні ображатися. Це, звісно, якщо процес узагалі матиме якийсь кінець, у чому я дуже сумніваюсь. Я скорше вірю, що через ледачість та забудькуватість судовців, а то й унаслідок їхнього страху процес уже припинився або припиниться десь найближчим часом. А проте може виявитись, що, сподіваючись великого хабара, процес про людське око вестимуть далі, але, і в цьому я запевняю вже сьогодні, марно, бо хабарів я нікому не даю. Мене б дуже потішило, якби слідчому або ще комусь, хто швидко поширює важливі звістки, ви повідомили, що я ніколи, навіть коли вдадуться до хитрощів, на які та панва така вигадлива, не відступлюся й не даватиму хабарів. Усі їхні зусилля будуть марні, ви так прямо й скажіть їм. А втім, вони, певне, й самі вже збагнули, та навіть як не збагнули, мені, власне, байдуже, дізнаються вони тепер про це чи ні. Отже, ті добродії матимуть менше клопоту, щоправда, і я уникну деяких прикрих обов’язків, але я б радо взяв їх на себе, якби знав, що кожен з них – це ще й удар по суддях. І я дбатиму, щоб і справді так було. Ви, здається, казали, ніби знаєте слідчого?

– Звичайно, – відповіла жінка, – саме про нього я й подумала спершу, пропонуючи вам допомогу. Я не знала, що він – тільки дрібний судовець, але, коли ви так кажете, може, це й правда. І все-таки я впевнена, що рапорт, який він посилає нагору, має якийсь вплив. А він пише довжелезні рапорти. Ви казали, нібито судовці ледачі, – не всі, звичайно, цей слідчий зовсім не ледар, він пише дуже багато. Скажімо, минулої неділі засідання тривало аж до вечора. Всі розійшлися, проте слідчий сидів у залі, я мусила принести йому лампу, в нас лиш одна маленька гасова лампа, але він задовольнився нею й одразу взявся писати. Тим часом повернувся й мій чоловік, що якраз тієї неділі мав вихідний, ми поперетягали меблі, знову обставили нашу кімнату, потім поприходили сусіди, ми трохи побазікали при свічці, – одне слово, геть забули про слідчого й полягали спати. Раптом серед ночі, а була, певне, вже глупа ніч, я прокидаюсь, біля ліжка стоїть слідчий і прикриває лампу рукою, щоб вона не світила на чоловіка, то була непотрібна осторога, мій чоловік так міцно спить, що його й світло не розбудить. Я так перелякалася, що мало не зойкнула, але слідчий був дуже люб’язний, нагадав, щоб я була обережна, шепнув, що вже все написав, повертає мені лампу й ніколи не забуде миті, коли побачив мене сонну в ліжку. Цим усім я хотіла тільки сказати, що слідчий справді пише багато рапортів, надто про вас, бо, зрозуміло, ваш допит становив головну частину недільного засідання. Такі довгі рапорти аж ніяк не можуть бути безвартісні. Крім того, з цього випадку ви зрозуміли, що слідчий залицяється до мене і що саме тепер, у перші хвилини, – а він, певне, взагалі тільки тієї ночі мене помітив, – я можу мати на нього великий вплив. До речі, я маю ще один доказ його великої прихильності до мене. Вчора через студента, – а він йому дуже довіряє, то його молодший колега, – слідчий подарував мені шовкові панчохи, начебто за те, що я прибираю в залі засідань, але це тільки привід, та робота – це ж мій обов’язок, і за неї мій чоловік дістає платню. Ось подивіться, які гарні панчохи, – жінка випростала ноги, підібрала до колін сукню і теж задивилась на подарунок. – Панчохи гарні, хоч занадто тонкі й для мене вони не годяться.

Жінка раптом замовкла, поклала долоню на руку К., немов хотіла заспокоїти його, й зашепотіла:

– Тихо, на нас дивиться Бертольд.

К. поволі підвів голову. У дверях зали засідань зупинився молодик; миршавий і кривоногий, він намагався надати собі гідності куцою та ріденькою рудою борідкою і ненастанно ворушив її пальцем. К. із цікавістю придивився до студента, що вивчав таємничу юриспруденцію, він уперше бачив такого студента-правника, так би мовити, в натурі і теж подумав, що той може доскочити колись найвищих судових посад. Натомість студент, либонь, навіть уваги не звернув на К. і тільки одним пальцем, витягши його на мить з бороди, поманив жінку й пішов до вікна. Жінка нахилилась до К. й прошепотіла:

– Благаю вас, не сердьтеся і не думайте нічого поганого про мене, я мушу тепер іти до нього, до цього бридкого виродка, ви тільки подивіться, які в нього ноги криві. Але я одразу повернусь і тоді піду з вами, якщо візьмете мене, піду куди захочете, ви зможете робити зі мною що завгодно, я буду щаслива не повертатися сюди якомога довше, а найкраще – ніколи.

Жінка ще погладила К. руку, скочила на ноги й побігла до вікна. К. несамохіть іще намацував у порожнечі її руку. Жінка й справді вабила його, і, попри всі свої роздуми, він не бачив жодної поважної причини, чому йому не треба піддаватися звабі. Легеньке заперечення, мовляв, та жінка наставляє йому пастку, щоб полегшити суд над ним, К. відкинув без труднощів. Як вона може його піймати? Хіба він і досі не має такої свободи, що міг би розтрощити весь апарат правосуддя, – принаймні ту його частину, що опікується ним? Хіба він не може бодай трохи покладатись на себе самого? До того ж її пропозиція допомогти звучала щиро, можливо, така допомога ще придасться, і, певне, нема кращого способу помститися слідчому та його поплічникам, як відібрати в нього цю жінку й самому розкошувати нею. І тоді може виявитись, що слідчий, з тяжкою мукою написавши неправдиві рапорти про К., побачить серед ночі, що ліжко цієї жінки порожнє. А порожнє тому, що вона належить К., ця пишна, зграбна, гаряча жінка, що стоїть біля вікна в темній сукні з грубої важкої тканини, взагалі належить тільки К.

Коли К. позбувся отак сумнівів щодо жінки, тиха розмова коло вікна видалася йому задовгою, він спершу щиколотками постукав по помосту, а потім ударив кулаком. Студент через плече жінки мигцем подивився на К., про те розмови не припинив, навпаки, ще тісніше пригорнувся до жінки і обняв її. Вона, начебто уважно слухаючи його, низько схилила голову, а він, майже не сповільнюючи мови, з вилясками цілував їй нахилену шию. К. добачив у цьому потвердження тиранічної влади, що її, як скаржилася жінка, має над нею цей студент, отож він підвівся й заходив по кімнаті. Скоса позираючи на студента, він метикував, як найшвидше можна спровадити його, тож, К. було тільки на руку, коли студент, вочевидь роздратований отим вештанням по кімнаті, що згодом обернулось на гучне тупотіння, зауважив:

– Якщо вам не стає терпцю, йдіть собі. Ви вже давно мали вийти звідси, тут ви нікому не потрібні. Ви мали забратися ще тоді, як я ступив до кімнати, і то якнайшвидше.

У цьому зауваженні могла б вилитись уся насилу тамована лють, проте в ньому відчувалася ще й пиха майбутнього судовця, що звертається до нелюбого йому звинуваченого. К. зупинився близько від студента й засміявся:

– Мені й справді уривається терпець, але моя нетерплячка найшвидше мине тоді, як ви заберетеся звідси. А якщо, може, ви прийшли сюди, аби вчитись, – я чув, ніби ви студент, – я вам охоче поступлюся місцем і піду з цією жінкою. А втім, вам іще довго треба вчитись, аби стати суддею. Вашого правосуддя я до пуття й не розумію, але, гадаю, самими брутальними словами, що їх ви, до речі, навчились уживати без усякого сорому, суду вже не відбудеш.

– Не годилося залишати йому такої свободи пересувань, – сказав студент, немов прагнучи пояснити жінці, чому К. удається до образ, – то була помилка. Я вже казав про це слідчому. Треба було між допитами принаймні не випускати його з кімнати. Слідчого інколи дуже важко збагнути.

– Пусті балачки, – сказав К. і простяг руку до жінки, – ходімо.

– Ах так! – здивувався студент. – Ні, вона вам не дістанеться, – і з силою, якої годі було навіть сподіватися від нього, підхопив жінку на одну руку й, ніжно позираючи на неї, зігнувши спину, побіг до дверей. Не можна було не помітити, що студент трохи боїться К., але таки наважився ще й дратувати його, бо вільною рукою гладив і м’яв плече жінки. К. пробіг кілька ступнів поряд з ним, ладний схопити його, а якщо доведеться, то й задушити, аж тут озвалася жінка:

– Це нічого не дасть, слідчий звелів мене привести, я не можу піти з вами, цей малий виродок, – тут вона провела рукою по студентовому обличчю, – цей малий виродок мене не відпустить.

– І ви не хочете, щоб я вас визволив? – закричав К. і схопив студента за плече, той спробував зубами хапнути його руку.

– Ні! – закричала жінка, двома руками відбороняючись від К. – Ні, тільки не це, що ви собі надумали! Це стало б моєю згубою. Пустіть його, будь ласка, пустіть! Він тільки виконує наказ слідчого й веде мене до нього.

– То нехай біжить, а вас я вже не хочу бачити! – гнівно й розчаровано прокричав К., так стусонувши студента межи плечі, що той аж спіткнувся, але тієї ж миті, тішачись, що не впав, іще вище підскочив зі своєю ношею. К. неквапом ішов за ними, збагнувши, що це його перша безперечна поразка, якої він зазнав від судовців. Не було, звичайно, причини тривожитись через це, він зазнав поразки тільки тому, що прагнув боротьби. Якби він сидів удома й жив собі, як завжди, то був би в тисячу разів вищий від цих людей і кожного розчавив би на своєму шляху. І К. став уявляти собі найкумедніші сцени, що сталися б, скажімо, якби цей нікчема-студент, цей набундючений хлопчисько, горбатий бородань, став навколішки перед ліжком Ельзи і, склавши руки, благав її ласки. К. так сподобалася ця уявна картина, що він вирішив, якщо бодай коли-небудь трапиться сприятлива нагода, повести студента до Ельзи.

Із цікавості К. підбіг до дверей, йому кортіло подивитись, куди понесуть жінку, студент навряд чи й на вулиці нестиме її на руці. Виявилось, що дорога набагато коротша. Якраз навпроти квартири починалися вузенькі дерев’яні східці, що вели, напевне, на горище, східці завертали, тож краю не було видно. Тими східцями студент поніс жінку нагору, він уже ледве ступав ногами і важко, аж стогнучи, дихав: біг таки знесилив його. Жінка рукою привітала згори К. і спробувала, зводячи та розводячи плечі, показати, що вона не винна в цьому викраденні, проте великого жалю в її рухах не відчувалося. К. дививсь незворушно, мов чужий, він не хотів виказати ні свого розчарування, ні того, що йому так легко притлумити його.