Сам у читальній кімнаті, разом із глухуватою жінкою, якій я, коли вона подивилася кудись убік, навіщось відрекомендувавсь і яка вважає, що отой дощ надворі, про який я згадав, – та сама ненастанна духота. Вона робить картками закладки в книжці, яка лежить збоку і в яку вона напружено вдивляється, підперши голову кулаком, де стримить, мабуть, ще добра сотня невикористаних малесеньких, задрукованих з обох боків карток. Поруч зі мною, але спиною до мене, одягнений у чорне старець читає «Мюнхнер нойєсте нахріхтен». – Рясна злива. – Їхав з одним євреєм-ювеліром. Він із Кракова, років йому десь за двадцять, два з половиною роки жив в Америці, тепер два роки був у Парижі й лише два тижні мав там роботу. Платили погано (всього лиш десять франків за день), почати свою справу нема з чого. Коли ти в місті новенький, то не знаєш, скільки коштує твоя робота. Добре жити в Амстердамі. Переважно краківці. Щодня знаєш, що нового в Кракові, бо весь час хтось їде туди або приїздить звідти. Цілі вулиці розмовляють лише польською. Добре платять у Нью-Йорку, там усі дівчата заробляють багато й мають змогу гарно вбиратися. Париж годі й порівнювати, це видно з першого погляду, щойно ступиш на бульвар. З Нью-Йорка він поїхав через те, що його родичі тут і пишуть йому: мовляв, ми живемо в Кракові й також заробляємо, довго ще ти, власне, виснутимеш у тій Америці? Дуже слушно. Життя швейцарців викликає захват. Вони мають стати просто-таки здоровилами, коли так господарюють на землі й розводять худобу. А річки! Головне, щойно встав – і одразу в свіжу воду. – У нього довгий кучерявий чуб, у який він час від часу запускає пальці, в очах яскравий блиск, трохи горбуватий ніс, унизу на щоках ямки, костюм американського крою, обшарпана сорочка, опалі шкарпетки. Валізка в нього невеличка, але він, коли виходить, несе її так, немовби там бозна-який тягар. Його німецька звучить схвильовано через англійські наголоси й звороти, про жаргон шкода й казати, так відчутно дає про себе знати англійський елемент. Дуже жвавий, хоч і цілу ніч у дорозі. «Ви австрієць? Атож. У вас такий комір від дощу. Його носять усі австрійці». Я показую рукави, намагаючись довести, що це не комір, а пальто. Він залишається при своїй думці, що всі австрійці носять коміри. Просто накидають їх зверху. При цьому він звертається ще до одного пасажира й показує йому, як вони це роблять. Він робить такі рухи, немовби пристібає щось ззаду до комірця сорочки, нахиляється всім тілом, щоб подивитися, чи воно тримається, потім натягує це «щось» спершу на праве, потім на ліве плече й нарешті весь немовби закутується, і його, як не важко здогадатись, огортає приємне тепло. Сидячи, він перебирає ногами й показує, як легко й просто-таки безтурботно австрієць може ходити з таким коміром. І при цьому – майже ні крихти іронії, просто це демонструє людина, яка багато попоїздила й дещо побачила. Додається й щось дитяче.

Моя прогулянка в темному скверику перед санаторієм.

Ранкова гімнастика під мелодію пісні «Чарівний ріг», яку хтось грає на пістоні.

Секретар, який щозими вирушає пішки в похід до Будапешта, Південної Франції, Італії. Босоніж; харчується лише невареною їжею (хліб із подрібненого зерна, інжир, фініки); два тижні жив із двома іншими такими, як сам, неподалік від Ніцци, переважно голяка, в покинутому будинку. Невеличка товста дівчинка, раз у раз колупається в носі, тямуща, але не дуже вродлива, ніс не обіцяє їй майбутнього, звати її Вальтраута, одна фройляйн каже про неї, нібито вона щось випромінює.

Колони в їдальні, зображення яких у проспекті (високі, лискучі, мармурові-премармурові) мене аж налякало, і через них я, коли плив на невеличкому пароплаві, проклинав себе, а насправді виявилося, що їх зроблено досить по-міщанському, з цегли, а тоді незграбно розмальовано під мармур, і вони дуже низькі.

Весела розмова якогось чоловіка під грушею навпроти мого вікна з дівчиною на першому поверсі, котрої мені не видно.

Приємне відчуття, коли лікар знов і знов прослуховував моє серце, повертав мене на всі боки, але так нічого й не з’ясував. Особливо довго він промацував груди коло серця, це тривало так довго, немовби він робив це сливе бездумно.

Вночі пересварка між жінками в купе, де запнули лампу. Як француженка, лежачи, кричала в темряві, а літня жінка, яку вона притисла ногами до стінки і яка погано розмовляла по-французькому, не могла дати собі ради. Француженка вимагала, щоб жінка звільнила місце, переставила свої численні речі на другий бік, на заднє сидіння, й улаштувалася там. Лікар-грек із мого купе поганою, але чіткою французькою, що ґрунтується вочевидь на німецькій, заявив, що вона не має рації. Я покликав кондуктора, і той їх розсадив.

Знов разом із тією самою жінкою, яка, до речі, ще й графоманка. Тягає за собою теку зі стосом поштового паперу, листівками, ручками й олівцями, що загалом справляє вельми обнадійливе враження.

Тепер тут, як у сім’ї. Надворі дощ, мати розкладає картки, а син пише. Більш у кімнаті нікого нема. Позаяк вона недочуває, я міг би називати її й матір’ю.

Хоч як на позір зневажливо я ставлюся до слова «тип», а проте мушу все ж таки визнати: завдяки лікуванню природними факторами й усьому, що з цим пов’язано, виникає новий тип людини, представником якого є, наприклад, пан Феллєнберґ, – щоправда, я знаю його лише поверхово. Люди з тонкою шкірою, з досить маленькою головою, на вигляд аж надто чистенькі, з однією-двома невеличкими характерними рисами, які власне їхніми й не назвеш (у пана Ф. це – брак кількох зубів, черевце), худіші, ніж, здавалося б, того вимагає їхня конституція, тобто з притлумленою повнотою, з таким ставленням до свого здоров’я, ніби це не здоров’я, а сама хвороба чи принаймні заслуга (чого я не засуджую), з усіма іншими наслідками поглибленого так відчуття здоров’я.

В Opéra Comique на галерці. У першому ряду – пан у сурдуті й циліндрі, в одному з останніх – чоловік у сорочці (яку він спереду ще й відгорнув, щоб було видно груди), ладен забратися в ліжко.

Трубач, якого я вважав би веселою, щасливою людиною (адже він моторний, дотепний, все обличчя обросло білявою бородою, яку внизу увінчує еспаньйолка, червонощокий, голубоокий, практично вдягнений), сьогодні, коли ми розмовляли про його скарги на травлення, подивився на мене поглядом, який вочевидь з однаковою силою струменів з обох очей, просто-таки їх напружив, уперся в мене, а тоді косо пішов у землю.

Національний розбрат у Швейцарії. Білю, який ще кілька років тому був цілком німецьким містом, через переселення сюди багатьох французьких годинникарів загрожує небезпека офранцузитись. Єдиний італійський кантон, Тессінський, хоче відділитися від Швейцарії. Існує ірридента. Щоправда, в семимісному бундесраті італійці не представлені, з урахуванням їхньої невеликої чисельності (десь 180 000) представництво вони дістали б лише в дев’ятимісному. Але змінювати це число вони не хочуть. Ґоттардська залізниця була приватним німецьким підприємством, на ній працювали німецькі службовці, які заснували в Беллінцоні школу, а тепер, позаяк залізниця державна, італійці хочуть мати італійських службовців і закрити німецьку школу. А питання шкільної освіти справді вирішує тільки кантональний уряд. Загалом склад населення: дві третини – німці, одна третина – французи й італійці.

Хворий лікар-грек, який своїм кашлем прогнав мене серед ночі з купе, може їсти, як сам запевняє, тільки баранину. Він мусить заночувати у Відні, тому попросив мене записати йому німецьку назву баранини.

Хоч ішов дощ і згодом я залишився зовсім сам, хоч моє лихо ні на хвилину не покидало мене, хоча в їдальні люди розважалися всілякими спільними іграми, в яких я через свою нездатність участі брати не міг, зрештою, хоч нічого доброго я не писав, а все ж таки не відчував ні злості й ганьби, ні смутку й болю у цій, втім, органічній самотності, так ніби всередині в мене не було нічого, крім кісток. При цьому мене тішило те, що поверх жмуту моїх закупорених кишок я, здається, відчував легенький апетит. Жінка принесла собі в олив’яному кухлі молоко й, повернувшись, запитала мене, перше ніж знов узятися за картки: «Що ви, власне, пишете? Спостереження? Щоденник? – І, знаючи, що відповіді моєї не зрозуміє, відразу спитала далі: – Ви студент?» Я відказав, забувши, однак, що вона недочуває: «Ні, але я був студентом». Та вона вже знов розкладала картки, я залишився на самоті зі своєю відповіддю й під її тягарем змушений був ще якийсь час дивитися на жінку.

Нас двоє чоловіків за одним столом із шістьма чи сімома швейцарками. Щойно моя тарілка бодай наполовину порожніє чи я від нудьги починаю озирати залу, найдальші тарелі підіймаються зі своїх місць і в руках жінок (я звертаюся до них то «фрау», то «фройляйн») хутко підпливають до мене, а коли я дякую й відмовляюся, тим самим шляхом неквапно повертаються назад.

«Le siège de Paris» par Francisque Sarcey. 19 липня 1870 року оголошено війну. Падають знаменитості на кілька днів. – Перемінливий характер самої книжки, що змальовує перемінливий характер Парижа. – Хвала й хула тим самим речам. Спокій Парижа після поразки – це вияв, з одного боку, французької легковажності, а з другого – здатності французів до опору. – 4 вересня, після Седана – Республіка, робітники й національні гвардійці, стоячи на драбинах, збивають молотками з державних будівель літеру N, вже вісім днів, як проголошено Республіку, а захват такий нестримний, що нікого не можна зібрати на фортифікаційні роботи. – Німці наближаються. – Паризькі дотепи: Мак-Магона під Седаном узяли в полон, Базен здав Метц, нарешті обидві армії об’єдналися. – Наказ руйнувати передмістя – протягом трьох місяців жодних повідомлень. – Ніколи Парижу не хотілося так їсти, як на початку облоги. Гамбетта підняв провінцію. Один раз пощастило одержати від нього листа. Та замість повідомити певні терміни, коли все спалахне вогнем, він написав тільки: «Que la résistance de Paris faisait l’admiration de l’univers». – Тьєр об’їздить двори. Божевільні зборища в клубах. Жіночі сходини в гімназії в Тріа. «Як жінкам захищати свою честь від ворогів». За допомогою «doigt de Dieu» чи краще «lе doigt prussique». Іl consiste en une sorte de dé en caoutchouc que les femmes se mettent au doigt. Au bout de ce dé est un petit tube contenant de l’acide prussique». Коли приходить німецький солдат, треба подати йому руку й уколоти його чи оббризкати. – Інститут посилає аеростатом до Алжиру вченого, щоб той досліджував там сонячне затемнення. – Їли торішні каштани, худобу, jardin des plantes. – Було кілька ресторанів, де до останнього дня подавали все. – Цей сержант Гоф, який своїми прусськими вбивствами з помсти за батька уславився так, що, коли він зник, його почали вважати шпигуном. – Стан армії: окремі форпости пили на брудершафт із німцями. – Луї Блан порівнює німців із могіканами, які опанували техніку. – 5 січня починається артилерійський обстріл. Дає небагато. Вийшов наказ: коли пролунає звук гранати, падати на землю. Вуличні хлопчаки, та й дорослі, ставали біля калюж і час від часу вигукували: «Gare l’obus». – Певний час Париж покладав надію на генерала Шанзі; він зазнавав поразок, як і інші, і вже й тоді не розуміли причини його слави, й усе ж Париж був від нього в такому захваті, що Сарсей, ще коли писав свою книжку, відчував якесь невиразне, безпідставне зачудування генералом. – Один день із життя тодішнього Парижа: «На бульварах сонячно й гарно, спокійно прогулюються перехожі, навпроти Hôtel de Ville картина змінюється, там бунтують комунари, багато жертв, війська, ексцеси. На лівому березі шиплять прусські гранати. На набережній і мостах тихо. Повернімося до Théâtre Français. З вистави «Одруження Фіґаро» виходить публіка. Саме з’являються вечірні газети, публіка збирається гуртами біля кіосків, на Єлисейських Полях граються діти, цього недільного дня перехожі з цікавістю роздивляються на кавалерійський ескадрон, що під звуки труб скаче мимо. З листа одного німця до матері: «Tu n’imagines pas comme се Paris est immense, mais les Parisiens sont de gens; ils trompettent toute la journée». – Два тижні в Парижі не було гарячої води. – У кінці січня облога, що тривала чотири з половиною місяці, завершилася.

Товариські взаємини між старими жінками в купе. Розповіді про старих жінок, що попали під колеса автомобілів, захисні засоби в дорозі: ніколи не їсти підлив, м’яса уникати, очі тримати заплющеними, але при цьому… доїдати овочі, не вживати твердої яловичини, просити чоловіків перевести їх через вулицю, вишні – найтяжчі з усіх фруктів, порятунок старої жінки.

Сіамське купе на Міланському вокзалі.

Молоде італійське подружжя в потязі на Стрезу змішалося з іншим подружжям у потязі на Париж. Один чоловік дозволив лише поцілувати себе й, визирнувши з вікна, підставив дружининій щоці тільки своє плече. Коли він через спеку скинув піджак й заплющив очі, вона, здавалося, почала розглядати його пильніше. Вродливою її не назвеш, обабіч обличчя спадали тільки ріденькі кучерики. Зате друга, з вуаллю, одна із синіх цяток на якій раз у раз закривала їй око, з трохи короткуватим, здавалося, носом, зморщечки від нього до губів – зморщечки юності, що підкреслюють її юну жвавість. Коли вона опускала обличчя, очі її пострілювали туди-сюди, у нас я бачив таке тільки в людей із лорнетами.

Намагання французів, з якими стикаєшся, бодай на хвилинку поліпшити твою погану французьку.

Молодий, погано виголений священник і мандрівний торговець листівками з краєвидами – цей показує комплекти по десятку, священник дає їм оцінку. Я, хоч трохи й розморений від спеки, розглядаю священника так уважно, що зрештою всім підбором наступаю йому на рясу. «Niente», – кидає він, і далі розмовляючи з глибокою задишкою, що її переривають італійські ахи.

Сидячи в екіпажі й не маючи певного рішення щодо готелю, ми, схоже, й каретою правимо невпевнено – то завели її до бічної вулички, то знов повернули до головного напрямку; і це – посеред вранішнього руху на rue de Rivoli, неподалік від павільйонів.

Уперше вийшов на балкон і оглянув околиці, так немовби щойно прокинувся в цій кімнаті, хоч насправді я так стомився від нічної поїздки, що не знаю, чи стане сили вийти на цілий день на ці вулички, особливо на такі, якими бачу їх тепер згори, ще без мене.

Початок паризьких непорозумінь. Макс підіймається до мене в номер і залишається невдоволений – я ще не готовий і тільки вмиваюся, тоді як ще раніше сказав, що ми лише трохи сполоснемося й одразу підемо. Позаяк я, кажучи «трохи сполоснемося», мав на увазі, що ми не купатимемось усім тілом, а тільки вмиємо обличчя – а саме це я й не встиг зробити, – то його докорів я не розумію й умиваюся собі далі, хоч уже й не так ретельно, як доти; тим часом Макс з усім брудом від нічної поїздки, не роздягаючись, сідає на моє ліжко й чекає. Він має звичку – і демонструє її й тепер, – докоряючи комусь, солоденько стягувати губи, та, власне, й усе обличчя, так наче, з одного боку, прагне, щоб його докори ти краще зрозумів, а з другого – хоче показати, що тільки оцей солоденький вираз на обличчі й утримує його від того, щоб відважити мені ляпаса. У тому, що я підштовхую його до такого невластивого його вдачі лицемірства, криється ще один своєрідний докір, що його Макс, здається, робить мені, коли змовкає, і його обличчя, щоб відпочити від того солоденького виразу, починає розслаблюватися в зворотному напрямку, тобто від губів, і це справляє глибше враження, ніж перша гримаса. Я, навпаки, вмію (і це траплялось і в Парижі) від утоми так провалитися в себе, що такі гримаси на мене не справляють враження взагалі, і тому потім я можу в своїй біді так зібратися на силі, що від цілковитої байдужості, не відчуваючи жодної провини, переходжу відразу до вибачення. Тоді, в Парижі, це його заспокоїло, принаймні склалося таке враження; він вийшов зі мною на балкон і заговорив про краєвид, особливо про те, який він паризький. А я, власне, бачив тільки, який Макс свіжий, як незаперечно він пасує до такого Парижа, якого я зовсім не помічав, як він тепер, прийшовши зі своєї темної задньої кімнати, вперше за цілий рік ступив на сонце, на паризький балкон і з гідністю це усвідомлював, тоді як я, на жаль, був вочевидь стомленіший, ніж кілька хвилин тому, до приходу Макса, коли вийшов на балкон перший раз. І цієї моєї втоми в Парижі можна позбутися не тим, що лягти й виспатись, а тільки тим, що поїхати звідси. Часом мені навіть здається, що це – характерна властивість Парижа.

Не можу сказати, власне, що я писав про це неохоче, але кожне слово шкребло мені душу.

Спершу я був проти кав’ярні Biard, гадаючи, що в ній подають лише чорну каву. Виявляється, там можна замовити й молоко, хоч і подають його тільки з нікудишнім дірчастим печивом. Це, по суті, єдине поліпшення, яке б мені хотілося бачити в Парижі: щоб у цій кав’ярні подавали краще печиво. Згодом мені спадає на думку перед сніданком, коли Макс уже сидить за столиком, обійти бічні вулички й накупити фруктів. Дорогою до кав’ярні я щоразу частину їх з’їдаю, щоб Макс не дуже дивувався. Після того як в одній пристойній кав’ярні на Версальській водній станції ми на очах у кельнера, що стояв над нами, прихилившись до одвірка, впорали куплений у кондитерській яблучний пиріг і мигдалеве печиво, ми запровадили цю звичку й у кав’ярні Biard і дійшли висновку, що, вже не кажучи про задоволення від смачного печива, в такий спосіб дістаєш більше задоволення від переваг цієї кав’ярні, а саме: сидиш у досить безлюдній залі поруч із рештою відвідувачів за шинквасом, тебе непогано обслуговують, перед тобою завжди відчинені двері – і при цьому на тебе ніхто не звертає аніякісінької уваги. Тільки доводиться миритись із тим, що поруч підмітають підлогу й роблять це досить часто, позаяк люди входять просто з вулиці, тупцяють перед шинквасом, і що при цьому в усіх – та сама звичка не звертати уваги на решту відвідувачів.

Коли молоде подружжя бачить невеличкі бари на відрізку водного шляху біля Версаля, у нього може скластися враження, що відкрити такий бар не важко, і можна чудово, цікаво, нічим не ризикуючи, жити, а напружено працювати тільки в певну пору дня. Такі недорогі бари виступають із сутінків десь на клиноподібному розі двох бічних вуличок навіть на Бульварах.

Відвідувачі в обляпаних вапном сорочках за столиками у приміських заїздах.

Вигуки жінки з невеличким візком із книжками ввечері на бульварі Poissoniére. Гортайте, гортайте, панове, вибирайте, все, що тут лежить, продається. Не вмовляючи купляти, ні до кого прискіпливо не придивляючись, вона викрикує далі й, ніби між іншим, називає ціну книжки, яку котресь із тих, хтось зупинився, саме бере до рук. Здається, немовби вона тільки просить, щоб швидше гортали, щоб книжки швидше переходили з рук до рук, – це можна й зрозуміти, надто коли бачиш, як час від часу хтось – наприклад, я – неквапно бере книжку, неквапно її перегортає, неквапно кладе й нарешті неквапно йде геть. Жінка поважно називає ціни книжок, таких сміховинно непристойних, що спершу навіть годі уявити собі, як можна купляти їх на очах у всіх людей.

Наскільки ж рішучішим треба бути, щоб купити книжку не в самій книгарні, а перед нею, адже це вишукування, власне, – всього лиш довільні роздуми над випадковим зібранням викладених книжок.

Сидів на двох повернутих одне до одного крісельцях на Єлисейських Полях. Надто надовго залишені надворі діти граються в сутінках, уже погано розрізняючи пороблені в піску борозенки.

Замкнена купальня, знадвору оздоблена, пригадується, на вигляд турецькими візерунками. Посеред дня її осяває металево-сіре світло, позаяк сонце просотується поодинокими променями лише крізь щілини напнутих в одному горішньому кутку полотнищ, ще дужче підкреслюючи темінь води в річці. Просторе приміщення. В кутку – бар. Учителі плавання бігають довкола басейну, відганяючи один одному клієнтів. Вони погрозливо підступають збоку до кабіни відвідувача, вимагаючи від того незрозумілими чи наполегливими словами винагороду за те, що замикають і відмикають кабіну. Вимога, поставлена незрозумілою мовою, мені видається стриманою. Grands bains du Pont Royal. У кутках на східцях стоять люди, ретельно миючись із милом. Мильна вода довкола них стоїть нерухомо. Крізь щілини видно, як річкою щось суне – то пароплави. Уся вбогість цього плавального задоволення особливо наочно виявляється в розмові двох відвідувачів із старим випивакою, який, щойно відштовхнувшися від однієї стіни, вже наштовхується на протилежну. Запах льоху. Гарні паркові лавки зеленого кольору. Багато німецької мови. В одній школі плавання над водою звисає канат для всіляких гімнастичних вправ. Питаємо про музей Бальзака, вродливий юнак зі скуйовдженим від вологи чубом пояснює нам, що ми маємо на увазі Musée Grevin (паноптикум). Він люб’язно відчиняє свою кабіну, приносить невеличкий путівник (мабуть, новорічний подарунок від якоїсь фірми), але музею Бальзака не знаходить і там. Тим часом ми вже вирішили облишити пошуки, позаяк передбачали таке, до того ж нас наполегливо від цього відмовляли. Та й в адресній книзі такого музею нема.