(Меран, 15 червня 1920 р.)

Вівторок

Сьогодні знову бачив тебе уві сні. Ми сиділи поруч, і ти відштовхувала мене, не сердито, приязно. Я був вельми нещасний. Не через відштовхування, а через себе самого, бо ж поставився до тебе як до першої-ліпшої мовчазної жінки і пропустив повз вуха голос, який ішов із тебе і звертався прямо до мене. Або, може, і не пропустив повз вуха, але не міг відповісти. Так і пішов, ще нерозваженіший, ніж у першому сні.

Мені згадалося зараз, що одного разу я прочитав у когось: «Моя кохана – вогненний стовп, який ковзає по землі. І він тримає мене в полоні. Але веде не полонених, а видющих».

Твій

(Тепер я відкидаю і ім’я теж; воно все вкорочувалось і тепер звучить так: твій.)

(Меран, 20 червня 1920 р.)

Неділя

Після короткої прогулянки, яку я зробив із тобою. (Як легко записати це: невелика прогулянка з тобою. Із сорому треба було б покинути писати, бо ж це так легко.) Найжахливіше для мене в цій історії – це переконання, буцімто євреї повинні вбивати, як хижі звірі, зі страхом, бо ж вони – не тварини, а навпаки, особливо-розумні люди, і тим не менше вони того і дивись чекають нагоди накинутися на вас. Ця тяма в її повноті і силі в твоїй голові не вміщається, все інше в історії, можливо, ти розумієш краще за мене. Я не розумію, як люди, що раніше не мали справи з такими явищами, останнього часу доходили думками про ритуальне вбивство (колись це були щонайбільше загальний страх і ревнощі, але ж тут однозначний вигляд, тут ви можете побачити, як «Гілснер»^[35] вчиняє злочин крок за кроком; що дівчина його при цьому обіймає, але що це означає), щоправда, я не розумію і те, як люди могли повірити, що єврей вбиває і не прирізає потім себе, бо ж він робить це, але тут, певна річ, потрібно, щоб люди не переймалися.

Я перебільшую, все це перебільшення. Це перебільшення, бо ж шукачі порятунку завжди кидаються на жінок, дарма чи на християнок, чи на єврейок. І якщо говорити про невинність дівчат, то це означає не звичайну фізичну, а невинність їхнього офірування, яка є не менш фізичною.

Я багато хотів би сказати про цей звіт, але я волію мовчати: по-перше, я знаю лише Гааса (хоча, як не дивно, його привітання з приводу моїх заручин було найщирішим з усіх, які я дістав), інших – ані крихти, крім того, ти, мабуть, можеш сердитися на мене, якщо я втручатимуся у ці речі, що стосуються тебе, своїми міркуваннями, і нарешті тут ніхто більше не може допомогти, і це була б просто гра думками.

(Я весь час боюся, що ти б, якби йшлося про дівчину, з якою я мав би зустрітись у Карлсбаді і якій незабаром по моїй телеграмі після двох незрозумілих цидулок сказав щиру правду – за її відчуттям, я й досі змушую себе нічого не сказати їй у похвалу – могла б несправедливо мене засуджувати, я мимоволі тим більше боюся цього, аніж коли мене просто засудили б і засудили вельми тяжко, але аж ніяк не в основному сенсі твоєї розповіді, отже, можливо, ще тяжче, сказала б ти; ну, тоді я вважаю за краще приймати тяжчу кару від справедливих, аніж легшу, яка мені не личить. Даруй, що висловлююсь я так неясно. Це ж і є те питання, де я маю домовитися з собою самим, при цьому я хотів би зітхати за тобою тільки на відстані.)

Що ж до Макса,^[36] то я теж вірю, що слід знати його особисто, бодай згрубша, щоб судити про нього цілком. А отже, треба любити його, захоплюватися ним, пишатися, а також співчувати йому. Той, хто ставиться до нього інакше (якщо мова не про добро), не знає його.

Ф.

(Меран, 21 червня 1920 р.)

Понеділок

Ти маєш слушність, коли я зараз – листи я отримав, на жаль, пізно ввечері, а завтра вранці хочу зробити з інженером невелику прогулянку в Боцен^[37] – прочитав докір з приводу «діток», я справді сказав собі: досить, ці листи сьогодні читати не можна, треба хоч трошки поспати, якщо вранці ти думаєш здійснити прогулянку, – і минув певний час, перш ніж я продовжив читання, і зрозумів, і напруження відпустило, і я, якби ти була тут (я маю на увазі не тільки тілесну близькість), то міг би з полегшенням устромитися лицем тобі в коліна. Але це ж те саме, що й хвороба, еге ж? Я ж знаю тебе, а ще знаю, що «дитинка» не таке вже й жахливе звернення. Жарти я теж розумію, але все може виявитися для мене і загрозою. Якщо ти напишеш: «Вчора я порахувала всі “і” в твоєму листі, вийшло стільки; як ти смієш писати мені “і”, а ще “стільки”», – то і я, коли ти залишишся серйозною, скоріше за все твердо вирішу, що тим тебе образив, і буду нещасний. Адже врешті-решт це справді могло б образити, перевірити ж важко.

Не забувай і про те, що хоч самі по собі жарт і серйозність легко розрізнити, але у людей, які для тебе важать так багато, що від них залежить твоє життя, це знову-таки нелегко, ризик надто вже великий, очі робляться як мікроскопи, ба – тоді вони вже нічогісінько не розрізняють. У цьому сенсі я і в сильні мої часи був не сильний. Наприклад, у першому класі початкової школи. Наша куховарка, маленька, суха, худа, гостроноса, з позападалими лицями, жовтувата, але міцна, енергійна і впевнена, щоранку відводила мене в школу. Ми жили в будинку, який відділяє малий Ринґ від великого. І спершу треба було перейти через Ринґ, потім через Тайнґассе, потім через щось на кшталт підворіття вийти на Фляйшмарктґассе і вниз на Фляйшмаркт. І ось, мабуть, цілий рік щоранку повторювалося одне і те ж. Виходячи з дому, кухарка казала, що розповість учителю, яким неслухом я був удома. Ну, я, напевно, був не так неслухом, як упертюхом, нікчемним, сумовитим, злим, і, звичайно, для вчителя завжди б знайшлося що-небудь веселеньке. Я це розумів і тому сприймав кухарчину загрозу цілком серйозно. Але спочатку я думав, що йти до школи страшенно далеко і дорогою багато чого може статися (ось із такої уявної дитячої легковажності мало-помалу, бо ж дороги не такі вже й довжелезні, виростає ця боязкість і мертвоока серйозність), і принаймні на Старомєському Ринґу я ще дуже сумнівався, чи наважиться кухарка, персона важлива, але важлива все ж тільки вдома, заговорити з учителем, адже він – персона всесвітньо важлива. Ймовірно, я навіть і говорив щось у цьому дусі, і тоді кухарка, як звичайно коротко, ледь розтуляючи вузькі невблаганні губи, відповідала, що я можу і не вірити, але вона скаже. Неподалік від виходу на Фляйшмарктґассе – для мене це донині містечко історично знаменне (в якому районі ти жила в дитинстві?) – жах перед загрозою переважував. Школа і без того була для мене кошмаром, а тут ще й кухарка докидала страху. Я починав просити, вона мотала головою, що більше я просив, то важливішим здавалося мені моє прохання і то страшнішою – небезпека, я зупинявся, перепрошував, вона тягла мене далі, я погрожував їй батьківською відплатою, вона сміялася, тут вона була всесильна, я хапався за двері крамниць, за будинкові роги, не хотів іти далі, поки вона мене не пробачить, за спідницю тягнув її назад (їй теж доводилося нелегко), але вона тягла мене вперед, запевняючи, що і це розповість учителю, ми вже спізнювалися, годинник на церкві Якова бив восьму, лунав шкільний дзвоник, інші діти припускалися бігти, а запізнення я завжди боявся панічно, ми теж побігли, а в голові стукало: «Скаже – не скаже…» Загалом, вона нічого не говорила, ніколи, але можливість у неї була завжди, до того ж наче дедалі більша (вчора я не сказала, а ось сьогодні скажу неодмінно), і від цієї можливості вона не відмовлялася. Іноді – тільки подумай, Мілено, – від люті на мене вона тупала ногами по бруківці, і, бувало, якась вуглярка все це бачила. Ет, Мілено, що за дурниці і до якої ж міри я належу тобі разом з усіма кухарками, і погрозами, і всією цією немислимою курявою, що її здійняли 38 років і що осідає в легенях.

Але я зовсім не хотів цього говорити або хотів, тільки по-іншому, вже пізно, доведеться закінчувати і лягати спати, а спати я не зможу, бо залишив лист до тебе недописаним. Якщо коли-небудь ти захочеш дізнатися, як я жив раніше, я пришлю тобі з Праги величезного листа, якого десь півроку тому написав батькові, але так і не віддав.

А на твій лист я відповім завтра або, якщо ввечері вже буде пізно, післязавтра. Я затримаюсь тут ще на кілька днів, адже вирішив не їздити до батьків у Франценсбад,^[38] утім, те, що я просто залишаюся лежати на балконі, взагалі-то рішенням не назвеш.

Ще раз дякую тобі за лист.

Ф.

(Меран, 23 червня 1920 р.)

Середа

Важко говорити правду, бо хоч вона і одна, але жива, і тому у неї, як у всього живого, мінливе обличчя («krásná vůbec nikdy, vážně ne, snad někdy hezká»^[39]). Якщо б я відповідав тобі в ніч із понеділка на вівторок, це було б жахливо, я лежав у ліжку як під тортурами, цілу ніч я відповідав тобі, скаржився тобі, придумував, як тебе відлякати від себе, проклинав себе. (Це все ще тому, що твій лист прийшов пізно ввечері, а перш ніж настала ніч, я був особливо збуджений і похопливий.) Рано-

вранці я поїхав у Боцен, звідти електричкою до Клобенштайна і там, на висоті 1200 м, дихав – правда, так і не прийшовши до тями, – чистим, майже крижаним повітрям поблизу перших відног доломітових скель, а потім, поворітьма, написав тобі таке (зараз я це переписую, але навіть і ці міркування здаються мені – принаймні сьогодні – занадто різкими; так змінюються дні: нарешті я один, повертаюся в Меран, інженер залишився в Боцені. Я не надто краявся через те, що інженер і краєвиди вмішалися між мною і тобою, бо ж і сам був як не свій. Учора до о пів на першу ночі я був з тобою – писав тобі і ще більше думав про тебе, – потім до шостої ранку крутився в ліжку зі своїм безсонням, потім здригнувся-таки і витрусив, як витрушує чужа людина іншу чужу людину з ліжка, і це було добре, тому що, якби залишився я в Мерані, то все одно збув день геть бездарно. Дарма, що цю прогулянку я, власне кажучи, не зовсім навіть усвідомив і вона залишиться в моїй пам’яті лише як не надто виразний сон. А ніч була такою болісною тому, що ти своїм листом (у тебе пронизливий погляд, це було б ще нічого, на вулицях повно людей, і вони привернуть очі до себе, але ось безстрашність цього погляду і надто те, що у тебе є сили зазирнути ще далі, ніж він, – ось що головне, і ти це знаєш) – своїм листом ти знову пробудила моїх старих знайомих, усіх тих дияволів, які одним оком сплять, а іншим визирають доброї нагоди воскреснути; це, звичайно, жахливо, відразу піт проймає через страх (але страх цей, присягаюся тобі, ні перед чим іншим, лише перед ними, перед незбагненними силами), але це і добре, це тільки здоров’ю на пожиток: приймаєш їхній парад і знаєш, що вони є. Але все-таки ти не вельми тлумачиш мої слова: «Їдь із Відня!» Я написав це не легковажно (але під враженням цієї історії; власне, думка про подібні зв’язки насправді до того часу не зринала мені в голові, і я був такий здивований, що нагальний від’їзд із Відня видавався мені річчю звичайною, з найкористолюбнішого міркування, що те, що через мою вину стосується тільки до твого чоловіка, цілком стосується власне лише мене, сто і тисячу разів наспівало мене і розтинало. Тут я нічим не відрізняюся від тебе), і жодних відчутних труднощів я не боявся (хоч заробляю я трохи, але, думаю, на нас двох цілком би вистачило, – звичайно, якщо не приточувати хворобу), а потім я абсолютно щирий і в думках своїх, і в їх вираженні (я і раніше був таким, але одна ти це змогла побачити, і твій погляд мені така підмога!). Чого я боюся – боюся з розкритими від жаху очима, в непритомному безпам’ятстві страху (якщо б я міг спати так глибоко, як занурююся в страх, я б уже не жив), – чого я боюся, так це таємної змови проти мене (ти зрозумієш її краще, прочитавши мого листа до батька, але все одно не зовсім зрозумієш, тому що лист занадто цілеспрямовано побудовано) – змови, заснованої приблизно на тому, що я – я на грандіозній шахівниці всього лише пішак пішаком, і ще менше, – раптом усупереч твердим правилам гри, всю її плутаючи, збираюся зайняти місце королеви, – я, пішак пішаком, фігура, отже, просто неіснуюча, яка не бере участі в грі, – а то, дивись, ще й місце самого короля, а то і всю дошку! – і що варто мені насправді цього захотіти, все мало б відбутися зовсім в інший, нелюдський спосіб.

Тому те, що я тобі пропоную, важить для мене куди більше, ніж для тебе. Цієї миті безсумнівне, без жодної ознаки хворобливості, – це те, що дарує безумовне щастя.

* * *

Так було вчора, сьогодні ж я, наприклад, міг би сказати, що напевно приїду до Відня, але, позаяк сьогодні – це сьогодні, а завтра – це завтра, я залишаю для себе свободу дій. Зненацька я тебе у жодному разі не заскочу і відразу після четверга теж не з’явлюся. Якщо я поїду до Відня, то попереджу тебе пневматичною поштою (нікого, крім тебе, я не зміг би бачити, це вже точно) – але десь у вівторок цього напевно не станеться. Я би приїхав на Південний вокзал – куди їхатиму, ще не знаю, тож у готелі біля Південного вокзалу зупинюся; шкода, що я не знаю, де ти в тому кварталі даєш уроки, тоді я міг би чекати там тебе годині о п’ятій. (Цю фразу я, мабуть, читав уже в якійсь казці – десь поблизу від іншої фрази: «А якщо вони не померли, то живуть іще й досі».) Вивчав сьогодні план Відня, на мить мені здалося незбагненним, навіщо збудували таке величезне місто, – адже тобі потрібна одненька кімната.

Ф.

Можливо, я написав залишеною поштою кілька листів Поллак.^[40]