Дядько

До нових умов у дядьковому домі Карл призвичаївся хутко. Втім, дядько і сам радо йшов йому назустріч у кожній дрібниці, й Карлові ніколи не доводилося чекати, поки його навчать недобрі пригоди, що переважно так отруюють світання життя на чужині.

Кімната Карлова була розташована на шостому поверсі будинку, п’ять нижніх поверхів якого, до котрих у глибині додавалися ще й три підземні, займало дядькове підприємство. Світло, що проникало до його кімнати крізь два вікна і балконні двері, знову й знову захоплювало Карла, коли він уранці входив сюди зі своєї маленької кімнатки. Де ж би йому довелося мешкати, якби він причалив до берега бідним малим прибульцем? Атож, можливо, – і це дядько на підставі знання закону про імміграцію вважав навіть дуже ймовірним, – його навіть не впустили би до Сполучених Штатів, а відіслали б назад додому, не надто переймаючись тим, що вітчизни в нього вже не було. Бо ж розраховувати на співчуття тут не випадало, і все, що Карл читав щодо цього про Америку, цілком справдилося; здавалося, лише щасливці насправжки втішаються тут своїм щастям серед безтурботних облич, які їх оточують.

Вузький балкон тягнувся по всій довжині кімнати. Але те, що в Карловому рідному місті, безсумнівно, правило б за найвищий оглядовий пункт, тут дозволяло хіба що оглядати одну-єдину вулицю, що губилася між двома рядами просто-таки обрубаних будинків, а тому здавалося, ніби вона летіла вдалину, де в густому тумані підносилися велетенські обриси якогось собору. А вранці, й увечері, і в снах ночі на цій вулиці відбувався незмінно щільний рух, який згори скидався на мішанину спотворених людських постатей і дахів усіляких екіпажів, яка знов і знову зливалася з чимраз новими початками і з якої поставала ще одна, помножена й дика суміш галасу, порохів і запахів, і все це осявало і пронизувало величне світло, що його знов і знов розсіювали, відносили та знову сумлінно приносили ця сила-силенна предметів і яке здавалося засліпленому оку таким тілесним, ніби над цією вулицею раз по раз з усіх сил розтрощувалася шибка, що все покривала.

Обережний у всьому дядько радив Карлові поки що ні до чого серйозно не братися; придивлятися, вивчати – будь ласка, проте не захоплюватися. Бо ж перші дні європейця в Америці, казав він, можна порівняти з народженням, і навіть якщо тут, щоб тільки Карл не лякався даремно, швидше до всього звикаєш, ніж якби ти увійшов з потойбіччя у світ людей, однак слід враховувати, що перше враження завжди ненадійне, і тому не можна давати всім наступним судженням, з яких хотів би виходити в своєму тутешньому житті, збити тебе на манівці.

Сам він знав новоприходьків, які, замість триматися згідно з цими надійними засадами, цілими днями стовбичили на балконі та, як ті заблукані вівці, витріщалися на вулицю. Мимоволі зіб’єшся з пантелику! Цю самотню бездіяльність, задивлену в запрацьований нью-йоркський день, либонь, і може дозволити собі хтось, хто подорожує задля власної втіхи; можливо, вона, хай і не беззастережно, корисна, але тому, хто тут залишитиметься, вона рокує на згубу, це саме той випадок, коли це слово можна вжити спокійнісінько, навіть якщо воно є певним перебільшенням. І справді, дядько завжди невдоволено кривився, коли під час одного зі своїх візитів – а бував він у Карла лише раз на день, до того ж у найрізноманітніший час, – заставав небожа на балконі. Юнак незабаром і сам це помітив, тому по спромозі відмовляв собі у втісі постояти там.

Зрештою, це була аж ніяк не єдина його втіха. В його кімнаті стояв американський письмовий стіл щонайкращого ґатунку, такий, про який батько мріяв собі роками, намагаючись придбати його за доступною йому недорогою ціною на різних авкціонах, і з чим йому через обмежені засоби все ніяк не вдавалося. Звісно, годі було навіть порівнювати цей стіл із тими немовбито американськими бюрками, що мандрують Європою з авкціона на авкціон. У верхній його частині, приміром, були сотні шухлядок найрізноманітніших розмірів, і навіть президент Сполучених Штатів знайшов би котрусь, містку, для всіх своїх паперів, до того ж збоку був іще й регулятор, і, покрутивши важіль, можна було здійснити найрізноманітніші переоблаштування і встановити шухлядки по-новому, як кому заманеться. Тоненькі бічні перегородки повільно опускалися, перетворюючись на дно або ж верх новопосталих шухлядок; варто було один раз крутнути корблю, і вся верхня частина столу виглядала зовсім інакше, і все залежало від того, чи крутити її поволі, чи шалено швидко. То був найновіший винахід, але він викликав у Карла живі спогади про вертеп, що його показували у них удома на різдвяному ярмарку зачудованим дітям, і Карл, закутаний у зимове вбрання, теж частенько стояв перед ним, невпинно порівнюючи оберти корблі, що нею орудував такий собі старигань, із дією вертепу, із рвучким просуванням Трьох Царів, сяянням звізди і притугою життя у святій стайні. І завжди йому здавалося, що мати, яка стояла позаду, не надто уважно спостерігає за цими подіями; він тягнув її до себе, поки вона не притулялася до його спини, і гучними вигуками привертав її увагу до непомітних деталей, наприклад, до зайчика, який в траві на передньому плані то ставав на задні лапки, то знову кидався навтіки; врешті-решт мама затискала йому рота і, мабуть, знову западала в оту свою неуважність. Звісно, стіл був зроблений не в ім’я таких спогадів, але в історії його винаходу, ймовірно, було присутнє щось невиразно схоже на Карлові спогади. Дядькові, на відміну від Карла, цей стіл нітрохи не подобався, він просто хотів купити небожеві порядний письмовий стіл, а нині всі вони були обладнані таким новозаведенням; перевага їх полягала в тому, що цю штуковину можна було невеликим коштом припасувати і до столів старих. Так чи інакше дядько не забув порадити Карлу по змозі взагалі не вживати регулятор; щоб підкріпити дієвість ради, дядько заявив, що механізм, мов, вкрай чутливий, легко направити його стане дорого. Неважко було здогадатися, що подібні зауваження були звичайніськими вивертами, хоча, з іншого боку, слід зазначити, що заблокувати регулятор було дуже легко, чого дядько, втім, не зробив.

У перші дні дядько і Карл, зрозуміло, часто розмовляли; тоді-таки Карл розповів, що вдома трошки, втім, охоче грав на фортепіано, щоправда, опанував хіба ази, і то за допомогою матері. Карл цілком усвідомлював, що така розповідь – одночасно і прохання про фортепіано, але він вже доволі розгледівся, щоб зрозуміти: труситися над копійкою дядькові не випадає. А проте, це його прохання було виконане не відразу, лише днів за вісім дядько мало не мимоволі, зізнався, що фортепіано привезли і Карл може, якщо бажає, побачити, як його підніматимуть нагору. Заняття це було хоча і неважке, але попри все те не набагато легше за саме перевезення, бо в будинку був спеціальний вантажний ліфт, куди легко вліз би цілий фургон меблів, – у цьому-то ліфті і підняли інструмент в кімнату Карла. Сам Карл міг, звичайно, поїхати в тому самому ліфті разом з інструментом і вантажниками, але, що поруч був робочий пасажирський ліфт, то Карл піднявся на ньому, за допомогою особливого важеля тримаючись увесь час на рівні сусіднього ліфта і через скляну перебірку пильно розглядаючи прекрасний інструмент, який тепер він мав у своїх руках. Коли фортепіано вже стояло в кімнаті і Карл узяв перші ноти, він так по-дурному зрадів, що, замість грати далі, схопився, відійшов на кілька кроків і, взявшись у боки, вирішив просто помилуватися подарунком. Акустика в кімнаті теж була чудова і сприяла тому, щоб первісне відчуття, ніби його поселили в якомусь залізному будинку, розвіялося. Адже справді будинок здавався залізним тільки зовні, в кімнаті нічогісінько такого не впадало у вічі, і ніхто не зміг би виявити в її оздобленні жодної дрібниці, яка бодай якось могла зіпсувати ідеальний затишок. Попервах Карл багато чого очікував від своєї гри на фортепіано і навіть насмілювався перед сном подумувати про те, як би йому через цю музику безпосередньо вплинути на американське життя. Дивне, щоправда, виникало відчуття, коли він у розкритих, звернених на галасливу вулицю вікнах грав стару солдатську пісню своєї батьківщини, що її солдати співають вечорами, влаштувавшись у казармі на підвіконнях і дивлячись на похмурий плац, – але варто було йому кинути погляд на вулицю, і він бачив: вона та ж сама – дрібна частинка велетенського кругообігу, який неможливо зупинити ні на секунду, якщо не знаєш ті сили, що його урухомлюють. Дядько терпів гру на фортепіано, нічого проти не говорив, тим більше що Карл, знову-таки на догоду дядькові, лише зрідка дозволяв собі помузичити; проте ж дядько приніс йому ноти американських маршів і, звичайно, національного гімну теж, але самою лише втіхою від музики, мабуть, не пояснити, чому одного разу він без жодного натяку на жарт запитав Карла, чи не хоче той навчитися грати також на скрипці або валторні.

Певна річ, вивчення англійської мови було найпершим і найважливішим завданням Карла. Молодий викладач комерційного коледжу приходив о сьомій ранку, коли Карл уже сидів з зошитами за письмовим столом або міряв кроками кімнату, вивчаючи що-небудь напам’ять. Карл прекрасно розумів, що англійську слід опанувати якнайшвидше, до того ж це найкраща нагода потішити дядька своїми швидкими успіхами. І справді, якщо спочатку спілкування з дядьком мовою його нової батьківщини зводилося до вітальних і прощальних фраз, то незабаром чимраз більша частина розмов точилась англійською, завдяки чому, природно, теми дедалі більше набували довірчого характеру. Перший американський вірш, опис пожежі², який Карл одного вечора продекламував дядькові, завдало тому неабиякої втіхи. Вони обидва стояли тоді біля вікна в кімнаті Карла; дядько, поглядаючи на те, як темніє небо, повільно відбивав ударами ритм вірша, а Карл стояв при ньому і зі скляними очима долав важкі строфи.

Що вільніше Карл володів англійською, то наполегливіше дядько виявляв бажання звести його зі своїми знайомими і тільки про всяк випадок розпорядився, щоб при таких зустрічах поруч з Карлом поки перебував і його викладач. Найперший, кому одного разу вранці представили Карла, був стрункий, неймовірно гнучкий юнак – дядько ввів його в кімнату, – солодкий на мову. Він був, мабуть, з тих багатьох, з погляду батьків-мільйонерів, синів-невдах, життя яких спливало таким чином, що людина звичайна не могла без душевного болю простежити хоча б один, вибраний навмання, день такого молодика. А той, немов знаючи про це або здогадуючись і наче намагаючись у міру сил цьому протистояти, так і випромінював щастя, змушуючи губи й очі сяяти незнищенною посмішкою, зверненою до самого себе, співрозмовника і всього світу.

Із цим юнаком, якого було звати Мак, із цілковитої згоди дядька було домовлено щоранку о пів на шосту разом їздити верхи – чи то в манежі, чи надворі. Карл, щоправда, спочатку вагався приставати на це, бо ж іще ніколи не сидів на коні й волів би спершу трохи повчитися їздити, але дядько і Мак так його вмовляли, подаючи їзду верхи як суцільне задоволення та корисну для здоров’я вправу, а зовсім не як якесь мистецтво, що він урешті погодився. Це, втім, означало, що вставати йому доводилося вже о пів на п’яту, і йому часто було від цього дуже прикро, бо тут, мабуть, унаслідок постійної уважності, яку йому доводилося виказувати весь день, він просто-таки потерпав від непереборного бажання спати, та вже в лазничці жаль цей незабаром розсіювався. Над усією ванною, вздовж і вширину, простягалося ситко душу, – який однокласник удома, хай навіть найбагатший, мав щось подібне, до того ж тільки в особисте розпорядження, – і в цій ванні, де можна було розкинути руки, Карл лежав, випроставшись, і пускав на себе струмені літньої, гарячої, знову літньої і нарешті крижаної води, як заманеться, чи над частиною, чи над усією поверхнею ванни. Він лежав там, наче ще насолоджуючись сном, а надто любив ловити заплющеними повіками останні поодинокі краплі, які потім стікали обличчям.

У школі верхової їзди, куди його підвозив високий дядьків автомобіль, на нього вже чекав професор англійської, тоді як Мак завжди без винятку приходив перегодом. Та, зрештою, хай собі запізнюється на здоров’я, бо справжня жвава їзда розпочиналася щойно тоді, коли приходив він.