– Дозволю собі сказати, – почав він потім, – що, як на мене, пана паровичника скривджено. Тут є якийсь Шубаль, який з нього збиткується. А пан паровичник тим часом служив на багатьох кораблях, які він може вам перерахувати, і всюди ним були задоволені; він старанний, любить працю, і справді не зрозуміло, чому саме на цьому судні, де служба не така страшенно важка, як, наприклад, на торговому вітрильнику, він мав би бути не на місці. Тим-то лише наклеп заважає йому підноситися по службі й не дає здобути визнання, інакше він обов’язково здобув би його. Я розповів про це лиш загалом, а докладно всі свої скарги викладе вам він сам.

Цими словами Карл звертався до всіх присутніх, бо й справді його слухали всі, і було найпевніше, що серед усіх разом знайдеться швидше якийсь праведник, і праведником цим буде саме старший касир. Окрім того, Карл хитро змовчав, що познайомився з паровичником зовсім недавно. Взагалі ж Карл говорив би ще краще, якби його не збентежило червоне обличчя чоловіка, що тримав бамбуковий ціпок, – його він уперше побачив з свого теперішнього місця.

– Це все правда слово в слово, – мовив паровичник, перш ніж його встигли спитати про щось, навіть узагалі перш аніж хто-небудь на нього глянув. Цей надмірний поспіх став би великою помилкою, якби чоловік з орденами, який був – Карл тепер збагнув це – самим капітаном, не поклав, очевидно, вислухати паровичника. Він простягнув руку і твердим голосом покликав паровичника.

– Ходіть-но сюди! – мовив він, наче молотом ударив. Тепер усе залежало від поведінки паровичника, бо щодо справедливості його справи Карл не мав жадного сумніву.

На щастя, принагідно з’ясувалося, що світа парович-ник-таки повидав. На диво спокійно він вийняв одним рухом із своєї валізки жмут паперів, а також записника, підійшов, ніби це була звичайна річ, до капітана, анітрохи не звертаючи уваги на старшого касира, і розклав на підвіконні свої докази. Старшому касирові нічого іншого не лишалось, як втрутитись.

– Цей чоловік знаний ябедник і більше сидить у касі, аніж у машинному відділі, – заходився пояснювати він. – А Шубаля, цього спокійного чолов’ягу, він довів до цілковитого розпачу. Послухайте! – звернувся він до паровичника. – Далебі, ви перебираєте через край зі своїм нахабством. Ви стали надміру настирливий. Скільки разів вас уже витурювали з каси під час виплати, чого ви з вашими, зовсім і незаперечно необґрунтованими домаганнями заслуговуєте! А скільки разів ви бігали звідти до головної каси! Скільки разів вам по-доброму казали, що Шубаль – ваш безпосередній начальник і вам, як підлеглому, треба з ним домовлятись. А тепер ви приходите ще й сюди, коли тут пан капітан, і не соромитесь надокучати навіть йому, ба ще й маєте сміливість приводити сюди цього хлопчиська, якого я взагалі вперше бачу на судні, навчивши його виголошувати ваші безсоромні звинувачення.

Карл насилу стримався, щоб не підскочити до нього. Але тут як уродився капітан.

– І все-таки давайте вислухаймо цього чоловіка, – мовив він. – Бо Шубаль уже й так мені здається надто незалежним з якогось часу – не те, щоб я хотів щось сказати на вашу користь.

Останні слова стосувались паровичника, та було й зрозуміло, що капітан не міг відразу за нього заступитися, проте все, здавалось, ішло до ладу. Паровичник заходився щось пояснювати і з самого початку опанував себе, величаючи Шубаля «паном». Як тішився Карл біля покинутого касиром столу, де він раз по раз, радий мов дитина, надавлював на терези, на яких важили листи. Пан Шубаль несправедливий! Пан Шубаль дає перевагу чужинцям! Пан Шубаль вигнав паровичника з машинного відділу і звелів йому чистити вбиральні, що аж ніяк не входить в обов’язки паровичника! – Ділові якості пана Шубаля, і ті взято під сумнів, начебто вони більше показні, а насправді їх не було. Слухаючи ці слова, Карл пильно, щосили в’їдався очима в капітана, лагідно, ніби той був його колегою, аби тільки трохи невдалі вислови паровичника не спричинилися до його неласки. Одначе з усіх тих розмов нічого не можна було до пуття зрозуміти, і коли капітан дивився й досі поперед себе і в очах його світився рішучий намір дослухати цього разу паровичника до кінця, то іншим панам терпець увірвався, і невдовзі голос паровичника вже не звучав упевнено на все приміщення, а це вже було небезпечно. Перший почав гратися своїм ціпком чоловік у цивільному, стукаючи ним, щоправда, тихенько, об паркет. Інші панове поглядали сюди й туди. Чиновники з управи порту взялися за документи й заходилися, хоч ще й трохи неуважно, їх гортати, корабельний офіцер знову підсунув ближче до них свого стільця, а старший касир, гадаючи, що вже виграв справу, іронічно зітхнув. Серед цієї загальної неуваги, схоже, тільки служник, який трохи співчував горю бідняка, що опинився перед панами, здавалось, ще слухав його і поважно кивав Карлові головою, ніби хотів цим щось сказати.

Тим часом за вікнами тривало портове життя: пласка баржа з цілою горою бочок – їх довелося добре укласти, щоб вони не розкочувалися, – пропливла повз корабель, і в каюті запала темрява: невеличкі моторні човни, що їх Карл тепер, коли б мав досить часу, міг би як слід роздивитися, стрілою мчали вдалину, скоряючись порухові рук людини, що стояла за стерном. З шумовиння подекуди виринали химерні поплавці і відразу ж під здивованим поглядом Карла тонули знову; човни з океанських пароплавів, що їх матроси, завзято веслуючи, вели до берега, були повні пасажирів; вони, як і належало, сиділи спокійно й очікувально, хай багато хто з них не міг відмовитися від втіхи крутити головами, стежачи за цими мінливими лаштунками. Нескінченний рух, неспокій, перенесений з неспокійної стихії на безпомічних людей та на витвори їхніх рук.

Та все закликало до поспіху, до виразності, до вкрай ретельного змалювання; а що ж робив паровичник? Говорячи, він увесь обливався потом, паперів, що на вікні, він уже давно не міг тримати в тремтячих руках; з усіх сторін світу напливали на нього нарікання на Шубаля, з яких, на його думку, одного-єдиного вистачало би, щоб остаточно цього Шубаля поховати, втім усе, що він міг продемонструвати капітанові, була лише якась сумовита коловерть усього водночас. Пан із бамбуковим ціпком давно уже тихенько посвистував у стелю, панове з портової управи вже затримували офіцера за своїм столом і жодним виразом обличчя не давали на розум, що збираються його відпустити, було очевидно, що тільки капітанова незворушність стримує старшого касира від того, щоби втрутитися, а служник, поштиво виструнчившись, щомиті очікував капітанового наказу, що вчинити з паровичником.

За таких обставин Карл не міг більше стовбичити без діла. Тим-то він повільно рушив до паровичника й капітана, гарячково міркуючи, як би його вправніше зарадити справі. І справді був уже час, бо ще якась мить, і вони могли б обидва вилетіти з бюра. Капітан, може, людина і незла і, крім того, зараз, як здавалось Карлові, мав якусь особливу причину показати себе справедливим начальником, але ж, врешті, людина – не інструмент, щоб на ній грати, як тобі заманеться, а саме так і робив паровичник, щоправда, через те, що обурення в душі в нього било через край.

Тому Карл мовив йому:

– Вам треба сказати все це простіше, зрозуміліше, бо з того, що ви розповідаєте, пан капітан нічого не може втямити. Хіба він пам’ятає всіх машиністів і юнг на прізвище, а надто на ім’я, щоб, як ви когось назвете, відразу ж зрозуміти, про кого мова? Обдумайте свої скарги, скажіть насамперед найважливіше, а далі перейдете до іншого; може, тоді взагалі все не треба буде й згадувати. Мені ж ви завжди так зрозуміло розповідали.

«Якщо в Америці можна валізи красти, то певно можна час від часу щось і збрехати», – думав він на своє виправдання.

Та якби ж це допомогло! А може, все запізно? Парович-ник хоча й негайно урвав мову, зачувши знайомий голос, та очима, повними вщерть сліз ображеної чоловічої гідно-сти, жахливих спогадів, неймовірних теперішніх поневірянь, йому навіть не вдалося розгледіти Карла. Та й як було йому – Карл мовчки погодився із тим, хто тепер так зненацька замовк, – як було йому раптом змінити спосіб говорити, коли здавалося, що все, що він мав сказати, він уже без найменшого визнання подав, а, з іншого боку, не сказав ще нічого, проте не міг же він змусити цих панів іще раз усе вислуховувати. І саме цієї миті мішається ще й Карл, єдиний його прихильник, хоче дати добру настанову, а натомість показує, що все втрачено.

«Підійшов би я раніше замість дивитися у вікно», – дорікнув собі Карл і похилив голову та опустив руки на знак того, що згубив будь-яку надію.

Але паровичник не зрозумів його, він, певно, відчув, що Карл має до нього якісь затаєні закиди, і, щоб виправдатись, почав до всього ще й сперечатися – коли чиновників за круглим столом давно вже обурював цей непотрібний галас, який заважав їхній важливій роботі, коли старший касир почав дивуватися капітановому терпінню і ладен був ось-ось вибухнути, коли служник, знову цілком на боці своїх панів, люто міряв паровичника очима, коли врешті чоловік з бамбуковим ціпком, на якого навіть сам капітан час від часу поглядав приязно, уже цілком настроївся проти паро-вичника – той був йому просто відразний, – витягнув маленького записника і, очевидячки, зайнятий чимось зовсім іншим, переводив погляд із записника на Карла.

– Та я ж знаю, – сказав Карл, намагаючись боронитися проти зливи спрямованих до нього закидів паровичника, але все-таки навіть під час суперечки приязно посміхаючись йому. – Ваша правда, авжеж, я в цьому ніколи не сумнівався.

Карлові хотілося схопити паровичника за руки, бо той так вимахував ними, що міг і вдарити: а втім, ще дужче йому хотілося затиснути паровичника в куток і тихо шепнути кілька заспокійливих слів, яких більше ніхто не повинен був чути. Але паровичник наче з ланцюга зірвався. Карл уже навіть намагався хоч трохи втішити себе думкою, що паровичник у крайньому разі силою свого відчаю зможе перетягнути на свій бік усіх сімох чоловіків, присутніх тут. Щоправда, на письмовому столі, на видноті містився апарат з численними кнопками від електричних дротів, і досить було просто натиснути на них рукою, щоб збити колотнечу на всьому кораблі з коридорами, повними ворожих людей.

Тут пан з бамбуковим ціпком, такий досі байдужий, підійшов до Карла й спитав, не дуже голосно, але чітко, зрозуміло навіть серед паровичникового галасу:

– А як вас, власне, звати?

Тієї ж миті, ніби за дверима хтось чекав на ці слова, почувся стук. Служник зиркнув на капітана, той кивнув головою. Тоді служник підійшов до дверей і відчинив їх. Там стояв чоловік у старому френчі, середній на зріст, на вигляд зовсім не з тих, хто працює біля машин, а втім, це був він, Шубаль. Якби Карл не зрозумів цього по очах присутніх, в яких відбивалось певне задоволення, помітне навіть у погляді капітана, він, на свій жах, побачив би це по парович-никові, котрий так стиснув кулаки напружених рук, ніби це стискання важило для нього найбільше і задля нього він ладен був офірувати все, що мав у житті. Він уклав у цей жест усю свою міць, всю силу, яка взагалі ще тримала його на ногах.

І ось він був тут, ворог, вільний од праці, свіжий, у святному вбранні, з конторською книгою під пахвою, очевидно, з платіжними відомостями й робочими документами паро-вичника, і в погляді його світилося безстрашне визнання, що він хоче прочитати настрій кожного з присутніх по черзі по їхніх очах. А вони всі семеро були вже на його боці, бо коли раніше капітан і був чимось незадоволений Шубалем чи, може, хотів тільки показати це, то після жалю, якого йому завдав паровичник, він, здавалося, більше не бачив у старшому машиністові жодних вад. До такої людини, як паровичник, годі поставитися з належною суворістю, і якщо Шубалеві щось і можна було закинути, то лише те, що він за цей час не міг так зламати впертість паровичника, щоб той сьогодні не наважився постати ще й перед капітаном.

Можна було, либонь, ще припустити, що протистояння паровичника з Шубалем справлять те враження, яке б вони мали перед вищим форумом, і на людей, бо хоч як би Шубаль умів прикидатися, а до кінця він напевне не витримає. Короткого вибуху його злості буде досить, щоб відкрити цим панам очі, а Карл уже подбає про це. Він устиг пізнати гостроту розуму та настрій кожного з присутніх, і з цього погляду перебування тут не пройшло для нього марно. Аби ж тільки паровичник міг належно триматися, а він уже, здавалось, зовсім не мав наснаги вести боротьбу. Коли б зараз хтось підвів до нього Шубаля, він, мабуть, стовк би Шубалеві кулаками ненависну голову. Але ступити два кроки до старшого машиніста він навряд чи був би здатний. Чому тільки Карл не передбачив такого очевидного – що врешті Шубалеві доведеться з’явитися, коли не з власної волі, то на виклик капітана? Чому вони з паровичником дорогою сюди не виробили точного плану нападу замість, як вони це зробили, насправді шалено непідготовленими просто увійти кудись, де були двері? Замість пертись отак до канцелярії, анітрохи не підготувавшись? І чи взагалі паровичник годен ще говорити, хоч казати «так» і «ні», коли б це було необхідно на перехресному допиті (правда, таке могло статися тільки в найкращому випадку)? Так він стояв, широко розставивши ноги, коліна йому підгиналися, він трохи підніс голову і хапав ротом повітря, ніби в нього вже не було легенів, щоб його переробляти.

Зате Карл почувався таким сильним, голова в нього була така ясна, як, либонь, ніколи вдома. Коли б його батьки могли побачити, як він у чужій країні перед такими поважними людьми бореться за правду і хоч ще й не здобув перемоги, проте поклав собі будь-що стояти до кінця! Чи вони змінили б свою думку про нього? Чи посадили б біля себе й похвалили б? Чи бодай раз, єдиний раз глянули б йому в очі, такі віддані їм? Марні запитання, та й час геть неслушний, щоб їх ставити!

– Я прийшов, бо гадаю, що паровичник звинувачує мене в якихось нечесних вчинках. Одна дівчина з кухні сказала мені, що бачила, як він прямував сюди. Пане капітане, і ви, шановні панове, я готовий спростувати будь-яке звинувачення документами, а в потребі, й свідченнями неупередже-них, ніким не намовлених очевидців, які чекають за дверима.

Так говорив Шубаль. Це була принаймні зрозуміла мова справжнього чоловіка, і з того, як змінився вираз обличчя присутніх, можна було подумати, що вони вперше по довгому часі знову чують людський голос. Звичайно, вони не помітили, що навіть ця гарна промова має недоліки. Чому перше слово про саму справу, яке спало йому на думку, було «нечесні вчинки»? Може, й справді його треба було звинувачувати в нечесних вчинках, а не в національній упередженості? Дівчина з кухні бачила, як паровичник ішов до бюро, і Шубаль відразу все зметикував? Чи, бува, не почуття провини загострило йому думку? Він одразу ж привів сюди своїх свідків, та ще й називає їх неупередженими й ніким не намовленими? Шахрайство, чистісіньке шахрайство! І ці панове терплять його, та ще й вважають таку поведінку за нормальну? Чому він з’явився не відразу, як дівчина сказала йому про них, а так довго очікував? Мабуть, лиш для того, щоб паровичник устиг зовсім забити баки панам з канцелярії, бо їхньої ясної думки він боявся найбільше. Хіба Шубаль, хоч він напевне давно вже стояв під дверима, не постукав саме тієї миті, коли почув, що чоловік з бамбуковим ціпком запитав про щось зовсім інше, і вирішив, що паровичнику вже кінець?

Усе було ясно і Шубаль мимоволі викрив себе, втім корабельному начальству треба було розповісти це інакше, переконливіше, якось наочніше. Йому потрібне збурення. Отож, Карле, швидко використай принаймні хоч ці кілька хвилин, поки не зайшли свідки і всіх би забалакали!

Але враз капітан дав знак Шубалю почекати, – його справу, вочевидь, на хвильку відкладали; Шубаль миттю відступив убік і стиха заговорив зі служником, який тут таки приступив до нього, і розмова супроводилася то поглядами в бік Карла і паровичника, то переконливими жестами рук. Далебі, Шубаль готувався так до великої промови.

– Ви хотіли щось спитати цього юнака, пане Якобе? – звернувся серед загальної мовчанки капітан до чоловіка з бамбуковим ціпком.

– Атож, хотів, – відповів той і ледь помітно вклонився, дякуючи за увагу. Потім знову спитав Карла: – То як же вас звати?

Карл, гадаючи, що в інтересах великої справи треба швидше покінчити з другорядним – відчепитись від цього настирливого запитувача, вирішив не шукати паспорта, як зазвичай, коли відрекомендовувався, а лиш кинув:

– Карл Росман.

– Але ж бо! – вигукнув той, кого назвали Якобом, і, майже недовірливо усміхаючись, спочатку позадкував від хлопця.

Капітан і старший касир, офіцер і навіть служник теж неабияк здивувалися, що Карла так звуть. Хіба що портові чиновники й Шубаль хоч би тобі вусом моргнули.

– Але ж бо! – повторив пан Якоб і трохи скутим кроком наблизився до Карла. – Тоді я – твій дядько Якоб, а ти мій любий небіж. Я ж цілий час мав таку підозру! – сказав він капітанові, потім обняв і поцілував Карла. Той сприйняв усе це мовчки.

– А вас як звати? – спитав Карл, відчувши, що дядько відпустив його. Він хоч і був дуже ввічливий, але зовсім не схвильований і намагався збагнути, які наслідки може мати ця подія для паровичника. Досі ніщо не говорило про те, що Шубаль може навернути її на свою руч.

– Зрозумійте ж, юначе, своє щастя, – кинув капітан, якому Карлове запитання здалось образливим для особи пана Якоба. Той саме відвернувся до вікна, вочевидь, щоб не показувати присутнім своє схвильоване обличчя, яке він легенько втирав хусточкою. – За свого небожа вас визнав сенатор Едуард Якоб. Тепер на вас чекає блискуча кар’єра, на яку ви раніше навіть і не сподівалися. Ви тільки уявіть собі, як вам усміхнулася доля, тож опануйте себе!

– В мене справді є дядько Якоб в Америці, – відказав Карл, обернувшись до капітана, – але, якщо я вірно зрозумів, Якоб – це прізвище пана сенатора.

– Атож, – кинув капітан з гідністю.

– Ну, мого дядька, брата моєї матері, звуть Якоб, а прізвище ж у нього, звичайно, має бути таке, як у моєї матері до одруження, себто Бендельмайєр.

– Панове! – вигукнув сенатор, який, почувши Карлове пояснення, мерщій одійшов од вікна. Усі, за винятком портових чиновників, зареготали, хто – зворушено, а хто – без ніякого виразу.

«Щоб я сказав щось смішне, то ніби ні», – подумав Карл.

– Панове, – повторив сенатор. – Ви не з моєї і не зі своєї волі були присутні при невеличкій родинній сцені, тому я можу хіба що дещо вам пояснити, бо, як мені здається, тільки пан капітан, – тут вони обмінялися поклонами, – з усім обізнаний.

«Тепер мені справді треба стежити за кожним словом», – сказав собі Карл і зрадів, бо краєчком ока помітив, що паровичник потроху оживає.

– Упродовж багатьох років свого перебування в Америці – а втім, слово «перебування» не зовсім пасує до американського громадянина, бо я є ним усім серцем, – отже, упродовж багатьох років я живу цілком відірвано від своїх європейських родичів з причини, розповідати про яку, по-перше, тут не місце, а по-друге, мені було б справді дуже важко. Я навіть боюсь тієї миті, коли мені, може, доведеться виповісти про неї своєму любому небожеві, бо тоді, на жаль, доведеться бризнути в живі очі йому про батьків та їхніх приятелів.

«Це мій дядько, поза сумнівом, – вирішив Карл, слухаючи його мову. – Певно, він змінив своє прізвище».

– Мого любого небожа його батьки – скажемо так, як воно є, – просто прогнали, як женуть кішку за двері, коли та набридне. Цим я не хочу виправдати того, що накоїв мій небіж і за що його так покарано, але його провина така, що сама її назва уже є достатнім виправданням.

«Тут є що послухати, – подумав Карл, – але я не хочу, щоб він усе розказував. А втім, він може про це і не знати. Звідки б?»

– Його, бачте, – правив дядько далі, спираючись на виставленого вперед бамбукового ціпка й злегка похитуючись, чим йому справді вдалося позбавити свою розповідь непотрібної урочистості, яку вона інакше обов’язково мала б, – йому, мов, закрутила голову служниця Йогана Брумер, така собі покоївка років тридцяти п’яти. Словами «закрутила голову» я зовсім не хочу образити свого небожа, але ж важко знайти якісь інші, які більше б пасували.

Карл, який уже підійшов майже до самого дядька, обернувся, щоб на обличчях слухачів побачити, яке враження справила на них розповідь. Ніхто не сміявся, всі слухали терпляче й поважно. Врешті-решт, не будуть же сміятися з сенаторового небожа з будь-якої нагоди. Швидше вже можна було сказати, що паровичник, хоч і ледь помітно, але посміхався до Карла, однак це, по-перше, була ще одна втішна ознака того, що він отямився, а по-друге, заслуговувало на виправдання, бо ж Карл у каюті хотів зробити особливу таємницю із справи, яка тепер спливла наверх.