Субота. 1 березня 1930 року

7

Рат почувався смертельно втомленим, коли вже нарешті на Луїзенуфер сходами піднімався до себе. З благословення Ґенната, він посилив пошук утікача Кремпіна – від ранку, кожен поліційний відділ Берліна отримає його фото: нічну зміну фотолабораторії криміналістичного відділу залучили до тиражування світлини з різдвяної вечірки, що надав Белман. Фелікс Кремпін, схоже, справді переховується. Хоч би якою була причина падіння важезного прожектора на тендітну актрису, причетність керівника виробництва «Монтани» до цього випадку явно була не випадковою.

У цьому контексті підозри Белмана видавалися Ратові досить переконливими, навіть якщо продюсер убачав у цій історії, перш за все, намагання «Монтани» перешкодити зйомкам. Рат подивився на годинник. Пів на дванадцяту. Виспатися як слід він уже не зуміє – він хотів навідатися в «Монтана Фільм» завтра зранку, якомога раніше.

Він уже тримав ключ напоготові, щоб відчинити двері, коли усвідомив, що чекає на нього за цими дверима.

Каті.

Рука з ключем зупинилася і навіть брелок завмер, наче хто зупинив час.

Він не міг отак просто вкластися поруч і вдавати, що все йде як завжди! На якусь мить він подумав, чи не повернутися в машину – поїхати до Сілезьких воріт і влаштуватися в Ґрефа на дивані. Можна було б збрехати детективові, що загубив ключі, і попросити про тимчасовий притулок. Потім він облаяв себе боягузом і повернув ключ у замку, дивуючись, як голосно клацнуло. Він якомога тихше причинив двері і, не вмикаючи світла, прокрався по коридору до дверей вітальні. Там теж тихенько зачинив двері і навпомацки дістався до свого крісла. Торшер стояв поруч, і Ґереон швидко налапав вимикач. Кімнату наповнило тьмяне світло. Він кинув капелюха і пальто на сусіднє крісло. Каті келихи прибрала, але пляшка коньяку залишилася на столі. Рат дістав із шафки чисту склянку, опустився в крісло і налив собі. Який же ти дурень, подумав він, скрадатись отак у власній квартирі, наче хтось чужий, наче злодій! Ці прикрі думки він запив коньяком. Стало легше. Ще одна склянка. Він не пішов би спати з Каті, не відчувши, що хильнув достатньо.

Його візаві – нечітка, розмита постать у теплому, жовтавому дзеркалі віконної шибки – теж підніс свою склянку.

– Будьмо! – пробурмотів Ґереон відображенню, єдиному, чиє товариство він здатен був зараз витерпіти.

…Він здригнувся, сонний, у своєму кріслі, чимсь наче стривожений. Він спав чи тільки на мить закуняв? У будь-якому випадку, він щось почув. Склянка, мабуть, випала з руки – вона лежала на килимі поруч із кріслом, на щастя, він осушив її до дна. Насправді він, мабуть, спав деякий час: язик у роті був наче ряднина.

Рат підвівся й наштовхнувся на двері. Йому треба було вгамувати спрагу. Тільки вже йдучи на кухню, він зрозумів, що, мабуть, багато випив. На кухні, намагаючись не здіймати зайвого шуму, дістав склянку з буфету і підставив її під кран. Він дозволив холодній воді деякий час бігти по руках, перш ніж повернути кран. Це було приємно. Він випив воду за одним духом, і знову підставив склянку під кран.

ґереон побачив листа аж тоді, коли зі склянкою води йшов до дверей. Посередині столу лежав невеличкий аркуш паперу з блокнота – з того, в якому вона, зокрема, робила списки покупок. Рат здивувався, взяв листа і прочитав.

«Вибач, кохання моє, – прочитав він і відчув, як щось наче стиснулось у шлунку від цих слів, – але я більше не витримувала.

Я почуваюся такою самотньою в цій квартирі, коли тебе немає. Любити поліцейського насправді непросто, але я майже звикла до цього. Майже. Сьогодні вже, мабуть, ми не побачимося. Я викликала таксі, щоб їхати до сестри, якій потрібен хтось, щоб її потішити.

З тобою ми побачимося завтра на балі. Спробую повернутися до тебе о пів на шосту, тоді ми могли б поїхати туди разом.

З любов’ю,

Каті.

PS: На плиті ще є м’ясне рагу. Ти в курсі: найкраще смакує підігрітим.»

Рат поклав листа на стіл.

З одного боку, він відчув величезне полегшення, з іншого – тепер, коли він узнав, що її в квартирі немає, його огорнула така самотність, від якої йому майже фізично боліло. Його били дрижаки, попри те, що вона залишила увімкненим обігрівач. Щойно він уникав її, втік від неї в своє крісло з коньяком, ладен був відіслати її до дідька. А тепер йому аж до туги, до болю її бракувало.

Що ж, принаймні, тепер можна вкладатися. Адже він цього хотів?

Раптом, від гострого відчуття страху, йому перехопило в горлі. Ніч іще не закінчилася. Вона тільки починалася.

Він повернувся до вітальні, поставив платівку Коулмена Гокінса і відкоркував пляшку коньяку.

8

Він дивиться на заголовок і намагається переконати себе, що то тільки літери. Жирні чорні літери на дешевому газетному папері.

«Смерть у студії! Бетті Вінтер убита прожектором!»

Це тільки літери.

Літери – це не реальність.

За якийсь день він дізнається, що вони брешуть. Смерть не могла її здобути, смерть безсила проти неї, бо вона вже давно стала безсмертною.

Він кидає газету. Пахощі свіжозвареної кави пливуть до нього і раптом вони здаються йому ще менш реальним, ніж літери на папері, ніж те, про що говорять літери на папері, і дедалі відчутнішою стає знемога, відчуття, якого він не знав уже віддавна, роками.

Він був звільнений від цієї знемоги.

– Має ласкавий пан інші побажання?

Альберт стоїть собі там, як завжди стояв, усі роки – навіть у ті темні холодні роки. Ті роки, які він хотів би стерти з пам’яті, стерти зі свого життя.

Альберт завжди є, завжди присутній. Щодня, що-божого-дня.

Того дня, коли світ…

Того дня, коли світ прощається зі своїм життям. Альберт стоїть коло вікна, запинає важкі штори зеленого оксамиту. У кімнаті лише тьмяне газове світло. Западає напівморок.

У них стурбовані обличчя, суворі обличчя, і дивляться на нього так, ніби своїми поглядами хочуть навічно припечатати його в цій кімнаті.

Вони його упіймали.

У коморі.

Що вони собі думали? Чого вони очікували від п’ятнадцятирічного хлопчика?

Від п’ятнадцятирічного хлопчика, що геть знесилений і голодує! Він голодує в одному з найбагатших будинків міста, де на кухні працюють шестеро кухарів! Де комора може посперечатися з коморами найдорожчих ресторанів!

Він робив це тижнями. Він знав, коли в кухні нікого немає і шлях до неї вільний. Він стояв перед усіма тими ласощами, в животі йому бурчало, і він потроху куштував від кожного з усіх тих смаколиків, які йому не дозволяли їсти.

Від солодощів.

Хоч би скільки він того з’їдав, він не гладшав – так було від того часу, коли ця недуга вразила його.

Однак вони таки помітили.

Батько влаштував йому цю підступну пастку. Власному синові!

Соромно стояти з вимазаним червоним ротом, у коморі, з пляшкою соку в руці, під їхніми очима. Якби ж вони хоч дорікали йому. Але в їхніх очах саме тільки розчарування. Вони стоять і мовчки дивляться на нього.

– Ричарде, він ще дитина, – каже мати. У неї сльози в очах.

– Ми зобов’язані захистити його від самого себе, – каже батько. – Інакше він ніколи не виросте.

Слуги мовчать.

Альберт зачиняє важкі двері, ключ дзвінко обертається в замку, відтак це починається. Полон почався, від зовнішнього світу він відрізаний.

Звісно, його ще пускають за двері – але тільки під наглядом двох охоронців, які постійно біля нього. Ні, від цього він радше відмовиться.

Він кориться своїй долі.

Мириться з тим, що більше не має друзів.

Що не знайде більше любові в цьому світі.

П’ятнадцять років, над якими тяжіє суцільна темна завіса.

Не допускай цього! Створи свою власну реальність!

Без болю. Без голоду. Без недуги.

– Має ласкавий пан інші побажання?

Альберт так само стоїть там – єдина константа в його житті, єдине, що залишається. Він заперечно хитає головою, і старий слуга мовчки виходить із кімнати.

Він складає газету, як робить завжди.

На мить, лише на коротку мить, він може стати геть іншим, опинитися в іншому світі, як довгими вечорами перед екраном, але реальність не відпускає його, не цього разу, ні.

Можливо, то просто сон? Хто вирішує, що є реальність, а що є сон?

Біль крає йому серце, а сон це чи реальність, давно вже не має значення.

«Бетті Вінтер убита прожектором!»

А тоді він бачить одне слово, одне дуже велике слово зі знаком питання.

«Саботаж?»

Його біль перетворюється на гнів, безмежний гнів, який не знаходить виходу. Він тягнеться до ретельно складеної газети і дере її на клапті, на крихітні шматочки, і жбурляє їх у повітря. Вони кружляють навколо нього, як неприродно великі сніжинки.

Хто заподіяв це йому?

Хто?

Він так любив її!

9

Бюро компанії «Монтана Фільм» розташувалося в престижному дорогому відтинку Кантштрасе. Білявка, що впустила Рата – не припиняючи базікати по телефону без ком і крапок, – помахом руки запросила його сісти і гостинно підморгувала, не міняючи виразу обличчя.

Рат опустився в одне з модерних шкіряних крісел, розставлених перед столом у невеликій зоні відпочинку, і змушений був слухати її розмову.

– …безперечно, ви також можете демонструвати наші звукові фільми на американському обладнанні, однак маєте сплатити невеличку ліцензійну комісію, яку ви, звісно…

Її співрозмовник, очевидно, зумів нарешті вставити кілька слів. Білявка, не стуляючи рота, вислухала, чекаючи на зручну нагоду, і знову перехопила ініціативу.

– Безперечно! Тоді ми вам надішлемо копії, разом з усіма необхідними паперами, вам залишається тільки підписати, це аж ніяк не проблема. Решта запуститься автоматично, я зроблю все необхідне, і ми негайно знову з вами зв’яжемося!

Вона поклала слухавку і всміхнулася Рату.

– Що я можу зробити для вас? – запитала вона.

Рат зачекав, побоюючись чергового сплеску балаканини, але білявка цього разу обмежилася шістьма словами ввічливого запитання.

– Я хочу поговорити з керівником вашої компанії, – почав він.

– З якого питання?

Рат витягнув свій жетон.

– Кримінальна поліція.

– Відділ розшуку зниклих осіб?

– Ні, відділ розслідування вбивств.

Вона підняла брови.

– Перепрошую, але пана Оппенберґа на місці ще немає.

– Коли на нього можна очікувати?

– Це може забрати деякий час, – знизала вона плечима. – Цими днями він, зазвичай їде одразу на знімальний майданчик. Нині щодня виникає стільки справ, які потребують негайного врегулювання, і графік зйомок доводиться змінювати щодня, бо чудова фройляйн Франк…

– Да відбуваються зйомки? – перервав білявку Рат.

– У Нойбабельсберзі. Але ви туди зараз не можете поїхати.

– У мене своя машина.

– Ні, ні, там знімають звукове кіно, їх не можна турбувати.

– Всім, крім поліції.

– Можливо, я могла б вам допомогти?

– Дуже люб’язно з вашого боку, але мені треба особисто поговорити з вашим керівником, – відрубав Рат. – Де саме його можна знайти в Бабельсберзі?

– У студії УФА. У великому павільйоні. Норд Ательє. Просто біля будівлі Тонкройц.

– «Монтана» є частиною концерну УФА?

Вона засміялася.

– Боронь Боже! Але УФА, у своїй величі, настільки люб’язна, що дозволяє нам орендувати її студії. Тепер, коли Поммер зняв новий фільм із Яннінґсом, деякі павільйони стоять порожні. Але, як я вже сказала, ви не можете перешкоджати зйомкам!

– Ви, я думаю, будете настільки добрі, що вчасно повідомите керівництву про мій візит, – відповів Рат, – і таким чином, я не перешкоджатиму.

Було помітно, що білявка невдоволена, проте вона знову всміхнулася йому і підняла слухавку.

– Побачимо, – сказала вона. – Можливо, пан Оппенберґ зможе приділити вам п’ять хвилин. Але я нічого не обіцяю.

Рат підвівся з крісла, надів капелюха і коротко постукав по його крисах.

– Не треба нічого мені обіцяти, – всміхнувся він їй, ідучи геть. – Скажіть панові Оппенберґу, що я буду десь за пів години.

У машині він опустив бічне скло і дозволив вітру обдмухувати обличчя. Рат жадібно вдихав свіже повітря, як наркотик, вітер вдував життя в його втомлені кістки. Він уночі майже не спав і багато випив. Коли в голові дзвіночок задзеленчав тривогу, він відчув певне полегшення. Бо в такий спосіб, він міг залишити позаду жахливу ніч.

Одна з тих ночей.

Одна з тих ночей, коли уві сні він зазнавав панічного страху. Бо знав, що ті сни повернуться. Сни, що не припиняли переслідувати його. Тобто, бували тижні, коли він майже забував їх, ночі, коли він спав міцно й тихо, але потім, неминуче й упевнено, як пори року, ті сни поверталися. Він завжди знав наперед, коли знову випаде така ніч. Коли він бував настільки збуджений, що не міг спати, не хотів спати. Бо йому варто було заплющити очі, щоб побачити їх: демонів, що переслідували його, мертвих людей, людей, яких він знав, людей, яких пізнав. Смертельно бліді люди, з продірявленими грудьми, з порожніми очними ямами, з пошматованою шкірою, що звисала з тіла, як поїдений міллю плащ. Знову й знову він підхоплювався в холодному поту, намагався відволіктися, читав, випивав чергову порцію спиртного… То якоїсь миті він нарешті заснув, віддавшись на милість своїх демонів.

І вони переслідували. Скільки живими ці люди уникали його і, здавалося, рятувалися від нього знову й знову, стільки мерці бігали за ним і не давали звести дух.

Потім, прокинувшись від жаху, з калатанням серця, у просоченій потом піжамі, він був вдячний за це пробудження, хоч почувався в тисячу разів більш втомленим і виснаженим, ніж до сну. Тільки холодний душ і міцна кава повернули дух життєвої сили назад у його тіло.

А тоді білява секретарка назвала йому це прізвище.

Оппенберґ.

Рат не показав, наскільки це прізвище налякало його.

Манфред Оппенберґ.

Людина, що затягнула його в нелегальний ресторан на Східному Вокзалі. Кінопродюсер у компанії німфоманки. Відтоді не минуло й року. Ніч, коли все вийшло з-під контролю. І в кінці якої мав постати ще один мертвяк, що відтоді переслідує його в нічних жахах.

Оппенберг був тим знайомим, якого Ґереон радий був би забути. І треба ж було в цій справі знову з ним зіткнутися!

Принаймні, Рат сьогодні в дорозі сам. Сьогодні він не показувався в Замку на Алексі, щоб не потрапити на очі Бьому, який, переглядаючи за сніданком ранкові газети, либонь, виявив уже, що випадково доручив Ратові видовищну справу. Тому Ґереон скористався телефоном і, сидячи у власному кріслі у вітальні, передсвітом підняв своїх людей із ліжок і дав усім доручення, вирядивши Геннінга й Червінскі до Марієнфельде – опитати решту працівників Белмана, усіх, від продюсерів до прибиральниці в туалеті, а Ґрефа – до доктора Шварца, на Гановершештрасе. Сам він, після такої ночі, не був готовий до присутності на розтині. Вигляд закривавленого тіла Бетті Вінтер на прозекторському столі… Рат навряд чи зміг би витримати сьогодні морг, запах крові й дезінфікуючих засобів і ще дещо гірше. І точно не чорний гумор доктора Шварца.

Попри втому, він почувався добре. Самостійно йому працювалося найкраще! Він згадав слова Ґенната: «Краще діліться своїми висновками з нами».

Авжеж, неодмінно. Згодом.

Вулиці на заході міста зручні, він міг натиснути на газ, виїхавши на Кайзералеє. На Шльосштрасе рух став щільнішим, але що далі він виїжджав за межі міста, то більшу міг дозволити собі швидкість. Рат був зачарований: там, де Берлін «врізався» в живі ландшафти, місто ставало майже ідилічним – навіть у такий тоскний день, як сьогодні, коли краплі дощу падали з голих гілок і стукали по даху машини. Просто канікули на селі.

На Ванзеє він повернув ліворуч від Райхштрасе і через Кольгасенбрюк виїхав до Нойбабельсберґа.

Рат припаркував «Б’юїк» на Штансдорферштрасе і роззирнувся. Вхід на територію студії був схожий на прохідну великої фабрики: ворота з шлагбаумом і будками охорони обабіч і будиночок воротаря. Набагато солідніше, ніж «Терра» в Марієнфельде. Охоронець в однострої уважно придивився до фото Ґереона в службовому посвідченні. Рат запитав дорогу до павільйону.

Охоронець показав рукою кудись углиб території.

– Пройдете повз скляний будинок отам і далі, через майстерні, і вийдете просто до великого павільйону. Там зараз знімають для «Монтани».

– Великий павільйон?

– Еге. Повз не проскочите.

Будівля одразу за воротами, вся засклена, нагадувала кіноательє в Марієнфельде, за нею тяглися будинки казарменого типу, з яких долинали удари молота й вищання циркулярної пилки. Рат на якусь мить втратив уважність і раптом опинився в лабіринті східного базару, що, наче примарна картина з «Тисячі й однієї ночі», розкинувся серед зимового ландшафту Бранденбурґа. Попетлявши алеями ринку, він вийшов назовні через великий портал мечеті і побачив її зворотний бік – грубу дерев’яну конструкцію, що утримувала східне диво, не даючи йому розвалитися. Рат трохи відхилився від стежки, але, глянувши ліворуч, одразу зрозумів, що мав на увазі охоронець, кажучи, що павільйон «не проскочиш повз». У нічим не декорованому цегляному ангарі, що височів за бараками майстерень, можна було без проблем умістити дирижабль.

Споруда здавалася розташованою доволі близько, але Ратові знадобився певний час, щоб дістатися його. Поруч із ним цегляними стінами без вікон стриміла в небо нова будівля.

– Тут великий павільйон? – запитав Рат у прусського стрільця часів семирічної війни, який курив цигарку і читав газету, притулившись до муру.

– А ти десь бачиш більший? – зиркнув на нього спідлоба чолов’яга. – Що, теж статист?

– На кшталт того. Мені треба «Монтану».

– За рогом побачиш, великі двері – такі, що повз не проскочиш. Норд Ательє.