Вона знала, що на них чекає, але не бажала цього визнавати.

На Моріцплац утворилася «тягучка» через постраждалу в аварії вантажівку, що перекрила майже всю смугу руху, і регулювальник пропускав кожну машину окремо, одну по одній, дуже повільно.

– Американська машина? – запитав Енґельберт Рат, щойно всівся на пасажирське сидіння «Б’юїка».

На його обличчі відбилося явне невдоволення, і Ґереон проігнорував батькову репліку суто зі стримуваного роздратування.

Тепер, коли вони застрягли на Моріцплац, батько знов порушив тишу:

– Треба було взяти таксі.

Ґереон сприйняв цю заувагу, як докір.

– Їхали б так само повільно, – сердито відказав він.

Нарешті надійшла їхня черга, регулювальник махнув рукою, даючи дозвіл, і «Б’юїк» проповз повз місце аварії на Оранієнштрасе. Щоб перетнути Ляйпціґерштрасе, вони мусили знову зачекати на світлофорі, однак далі їхня подорож пожвавішала. Принаймні, Ґереон робив усе від нього залежне. Втім, цього, очевидно, було недостатньо.

– Запізно, – нарікав Енґельберт Рат, виходячи з машини на Вільгельмплац. – Ми запізнилися майже на десять хвилин!

Ґереон, замикаючи машину, подумки послав батька під три чорти. А той уже прямував до входу в готель.

Готель «Кайзергоф» і його ресторан зажили популярности серед політиків і високих посадовців поближньої Вільгельмштрасе,^[9] а отже відповідали смакам Енґельберта Рата, який впевнено повів сина в ресторан на першому поверсі. У декорованій дубовими панелями залі гомін голосів лунав цивілізованіше ніж деінде, келихи дзвеніли делікатніше, відвідувачі розмовляли, випивали і їли, наче на ручному гальмі.

Ґереон ішов за батьком. Енґельберт Рат, здавалося, добре знає шлях. Вони одразу попрямували просто до столу, за яким сиділи вдягнені в темне чоловіки, що виглядали так ніби прийшли сюди безпосередньо з засідання в Райхстаґу. І, звісна річ, одразу можна було визначити, хто тут керує. Чоловік, що сидів спиною до стіни, мав обличчя індійського вождя: високі вилиці, непроникний вираз, гострий погляд, який негайно впіймав обох Ратів. Вираз обличчя вождя залишився нерухомим, коли він щось проказав до решти товариства і підвівся.

Енґельберт Рат кинувся до вождя.

– Просимо пробачення за затримку, Конраде, – почав він, – але поліційна служба… Також у Берліні… мій син…

– Все га-азд, Енґельба-ате, все га-азд! Мій потяг, однаково ще аж за дві години, – демонструючи кельнський акцент, заспокоїв його чоловік у фраку, непроникні індіанські очі якого дивилися майже привітно. – То що? Як, молодший Рате? Нормально влаштувався в столиці райху?

Ґереон потиснув руку вождеві індіанців.

– Дякую за турботу, пане бурмістре!

– Забудьмо про посади. Жодного бурмістра чи президента Держради, будь ласка! Ми зустрічаємося суто приватно. Троє земляків-кельнців у Берліні.

Ґереон ввічливо посміхнувся.

– Ходімо до бару, – запросив вождь. – Я забронював.

Кельнер підвів їх до невеличкого столу, на якому на них уже чекала пляшка колекційного «Зельтінґер Кірхенпфада» у відерці з льодом поруч із табличкою «Зарезервовано». Бурмістр Аденауер нічого не полишав на волю випадку. Можливо, саме тому начальник кримінальної поліції Енґельберт Рат так добре ладнав із бурмістром (окрім того, що вони були членами однієї партії). Зрештою, батько завжди добре ладнав із будь-ким, хто міг допомогти його кар’єрі. Успішній, треба зазначити: свого часу наймолодший за віком старший комісар кельнської поліції, а нині начальник кримінальної поліції міста.

– Що ж! Тут ми можемо безперешкодно розмовляти, – жестом припросив їх сідати вождь індіанців.

Він зачекав, доки кельнер наповнить два келихи, а тоді заговорив знову.

– Приємно, Енґельба-ате, що твій син знайшов час на цю зустріч. Ти вже розповів йому, про що йдеться?

– У такій делікатній справі? Ні! – похитав головою Енґельберт Рат. – Я подумав, найкраще було б, якби ти сам…

– Ну, то спершу випиймо по келишку! – підніс індіанець склянку з водою.

Батько й син Рати піднесли свої келихи й випили. Вино, як на смак Ґереона, було аж надміру солодким, а батько, задоволено витягнувши губи, кивнув на знак поцінування:

– Розкішне вино, Конраде.

– Я знаю, що тобі до смаку, Енґельберте!

Аденауер поставив склянку на стіл і прочистив горло.

– Отже, я хотів би перейти до справи… – почав він. – Насправді, йдеться про неприємні… про досить неприємні речі…

– Пусте. Поліція займається майже винятково неприємними речами!

– Прошу, мій любий молодший Рате! Забудьмо наразі про поліційний апарат! Як я зазначив, у нас приватна зустріч.

– Ґереоне, нехай пан бурмістр спочатку все пояснить!

Батькові не знадобилося багато часу, щоб повернути його до давніх часів. Ґереон, дурний, зухвалий хлопчисько, якому варто тримати язик за зубами, коли дорослі обговорюють важливі речі.

– Ваш батько, любий пане Рат, допомагає мені в надзвичайно делікатній ситуації, і, маю зазначити, ті обставини, що сім’я Рат представлена також у Берліні, виявилися дуже доречними…

Тож кельнська кліка не забарилася вчепитися в нього посеред імперської столиці!

– Щоб не розводитися довго, – вів далі Аденауер, – скажу: мене шантажують.

– Наш пан бурмістр отримує анонімні листи, – пояснив Енґельберт Рат.

Бурмістр кивнув:

– Хтось погрожує мені… як би це сформулювати… зробити публічною певну інформацію, яка не надто сподобається публіці. А в результаті, добре ім’я Аденауера викачають у багні.

– Яка це інформація?

– Інформація, яка здатна покласти край моєму політичному існуванню, якщо потрапить у руки нацистам або комуністам.

– Я маю знати щось конкретніше. Якщо ви хочете, щоб я вам допоміг, розкажіть, у чому суть погрози.

Аденауер прочистив горло.

– Акції «Ґланцштоф», – сказав він.

– Акції американського «Ґланцштоф», виробника віскози, – уточнив Енґельберт Рат.

Аденауер кивнув:

– У мене їх багато. На дуже великі суми. На мільйони… Я маю на увазі, що, коли я купував їх два роки тому, вони саме коштували мільйони. Усі мої маєтності вкладені в ці акції. І не тільки. Кредит від «Дойче Банку»…

– Розумію, – кивнув Ґереон Рат. – Акції від жовтня впали нижче плінтуса.

– Акції падали вже давно. Але я ніколи не уявляв собі, що вони настільки знеціняться. Натомість, я сподівався, що вони знову почнуть рости. Однак останні кілька місяців… Коротко кажучи, мої борги перед банком зараз вищі за ринкову вартість моїх акцій. Значно вищі…

– Іншими словами, ви розорені, – підбив підсумок Рат, собі на втіху упіймавши гнівний погляд батька. – То як вас шантажуватимуть, коли це вже сталося?

– Дарма! Я ще не розорений! Усе буде врегульовано! У мене в банку є друзі, ладні допомогти, – заперечив бурмістр. – Я тільки не хочу, щоб про це дзвонили в усі дзвони.

– І саме цим погрожують вам в анонімних листах…

– І саме на щось подібне чекають мої вороги, як ліворуч, так праворуч. То був би для них бенкет. Момент для них просто ідеальний!

– Чому б вам офіційно не звернутися до поліції?

– Ви самі знаєте, що, на жаль, не всім офіцерам поліції випадає довіряти. З такою справою може впоратися тільки досвідчений працівник поліції, але не поліція як така.

Рат кивнув:

– Я, однак, досі не збагнув одного: чому ви хочете, щоб саме я вам допомагав? У мого батька набагато більше досвіду поліційної роботи.

– Листи приходять із Берліна, я впевнений у цьому. Не тільки тому, що їх досі надсилали тільки до мого берлінського офісу. Шантажист сидить десь у цьому місті. Подивіться самі… Ось.

Він витягнув невелику пачку паперів із внутрішньої кишені фрака і подав їх Рату.

Червоний олівець. Великі друковані літери. Літери кривулясті, але розбірливі. Чимось скидається на маленький саморобний плакат:

«Форд залишається в Берліні, або Аденауер іде до в’язниці!»

– Що це має означати? – запитав Рат.

– Це ціна, – пояснив мер. – Шантажист не хоче грошей, він не хоче нічого іншого. Він хоче врятувати виробництво Форда на Вестгафен.

– Автозавод?

Аденауер кивнув:

– На жаль, його дні вже злічені. Нічого не вдієш.

– Я нічого про це не знаю, ви маєте мені пояснити.

– Форд перебирається до Кельна, – сказав Аденауер. – Підписано всі папери. Ще цього року ми закладаємо підвалини в Рілі. Найсучасніший автомобільний завод у Європі. Берлінське виробництво виглядатиме застарілим, у порівнянні з ним. І тоді у Вестгафені згаснуть вогні.

– А шантажист хоче цьому запобігти.

Аденауер кивнув:

– Схоже на те. Однак він натрапив не на таку людину. Аденауера не можна шантажувати!.. Втім, навіть якби захотів, я б нічого не зміг вдіяти! Так само, як не може бурмістр Берліна.

– У пана Бьома наразі свої клопоти, – зауважив Ґереон.

– Хто б сумнівався! Єдиний, хто міг би щось зробити, має ім’я Генрі Форд. Але, щойно в Рілі буде завершено всі приготування, він не дозволить жодному автомобілю скотитися з конвеєра у Берліні, щодо цього можете не сумніватися.

– У Берліні стане ще більше безробітних.

Аденауер стенув плечима.

– Що я маю на це сказати? Натомість будуть створені сотні робочих місць у Кельні. Так повелося в цьому світі! Так він влаштований! І шантажем цього аж ніяк не зміниш!

– А попри це – а може, саме через це – шантажист може завдати шкоди, і я маю запобігти цьому.

Аденауер кивнув:

– Твій хлопець швидко схоплює, – кинув він Енґельберту Рату.

Ґереон відчував щось подібне, коли мати хвалила шкільні успіхи сина перед гостями за кавою.

– Звідки вам відомо, – запитав він, – що шантажист справді має інформацію, яка становить реальну загрозу?

– Читай, – Аденауер подав йому інший аркуш. – То була перша сторінка, з вимогою, а це – друга з того ж листа.

Цей лист не був схожий на плакат, тут було набагато більше тексту – до того ж, друкованого на машинці, але теж червоним, як олівець на першому аркуші.

«Чи не прикро було б комусь, якби світ дізнався, що обговорювали під час засідання Наглядової ради «Дойче Банку» між собою члени цієї наглядової ради Аденауер і Блютґен, разом із директором банку Брюнінґом?».

– Що це має означати?

– Перш за все, це означає, що хтось точно знає, що і де відбувається, – відповів Аденауер. – Дізнайтеся, хто це, і дайте йому зрозуміти, що не я, а саме він піде до в’язниці, якщо бодай слово з будь-якої конфіденційної розмови просочиться в публічний простір!

– Як ви собі це уявляєте? Я служу у поліції, я…

– Точно. Саме тому ви знаєте найкращі способи, як це облаштувати! І вам не випаде про це шкодувати, любий друже. У мене досі добрі стосунки з вашим начальником поліції. Моє слово щось таки важить для Цьорґібеля^[10], повірте мені! Ваш батько у вашому віці був уже старшим комісаром. Пора наслідувати його.

– Це складно. Міністерство внутрішніх справ наклало мораторій на промоції…

– Авжеж! Бо Пруссія змушена заощаджувати! Але повірте, завжди є винятки! Навіть у ці важкі часи за справжні заслуги треба винагороджувати. І гідні отримають свої винагороди.

Енґельберт Рат кивнув на знак згоди.

– Старший комісар Ґереон Рат – це звучить гідно, – підніс він свій келих. – За наступного старшого комісара в родині Ратів!

Ґереон підняв келих і посміхнувся, але тільки пригубив солодке вино. Старший комісар – це справді непогана перспектива. Хоча б уже й тому, що більше не муситиме слухати накази такої мавпи, як Бьом. Ніхто вже не попихатиме Ратом.

– Комісар Рат?

Голос кельнера нагадував йому його чинний статус. Простеживши погляди двох старших панів, спрямовані на молодшого, кельнер звернувся безпосередньо до Ґереона:

– Пане Рате, вас до телефону.

Телефонував Червінскі. Вони нарешті упіймали Ґлазера. Помічник інженера з освітлення увечері таки прийшов додому, і їм залишилося просто затримати його.

– У будь-якому разі, чолов’яга сидить упакований на Алексі й чекає на тебе, – доповів детектив. – Я подумав, ти, може, захочеш побалакати з ним іще сьогодні. Сподіваюсь, ми нічого тобі не перервали. Твоя подруга була настільки доброю, що сказала нам, де ти гаєш свої вечори.

Рат мало не зірвався на товстунові за його фамільярний тон, але стримався. Зрештою, Червінскі зробив щось путнє. Таке траплялося нечасто.

– Я зараз буду, – сказав він коротко і поклав слухавку.

– Служба, – вибачився він, повернувшись до столу в капелюсі й пальто. – На жаль, справа невідкладна.

Він потиснув руку вождеві індіанців у фраку.

– Дякую за частування, пане Аденауере, – сказав він, хоча, був, ледь торкнувся солодкого вина.

– Зачекайте! Візьміть листи!

Аденауер простягнув над столом пачку паперів, і Рат поклав їх у внутрішню кишеню.

– Що ж, мій хлопчику, – підвівся Енґельберт Рат, щоб попрощатися з сином. Начальник кримінальної поліції зробив невдалу спробу обійняти його, але, не спромігшись зі свого місця, незграбно потиснув синові руку. – Бережи себе. Ти сам даси собі раду, правда? Я маю щось іще обговорити з бурмістром.

– Все гаразд, батьку. – Ґереон прокашлявся. – Ми завтра побачимося?

У батька обличчя закам’яніло.

– Мати… ми… – затнувся він. – То я… я пообіцяв твоїй матері не залишати її довго на самоті. Я поїду нічним потягом.

– У Берліні – ні на секунду довше, ніж необхідно, правильно, панове, га?

Іронія мала приховати його розчарування, але посміхнутися він не спромігся. Хоч як його був роздратував несподіваний візит батька, ще більше допекло Ґереонові усвідомлення того, що Енґельберт Рат – посеред Масляної – приїхав до Берліна тільки для того, щоб зробити послугу своєму старому другові Конраду. Але він знав свого батька – чи й варто було очікувати чогось іншого?

– У такому разі, гарної тобі дороги додому! – кинув він і, не озираючись, вийшов із зали ресторану і збіг сходами просто під дощ.

На вулиці, перш ніж сісти в машину, він глибоко вдихнув і повільно видихнув. Потім, уже за кермом, деякий час дивився на нічний Вільгельмплац. За винятком кількох перехожих, які щойно вийшли з метро, і двох чоловіків у мундирах перед імператорським подвір’ям, площа Вільгельма була безлюдною – нічне життя відбувалося в інших місцях.

Рат не міг пригадати, що давав Аденауеру якусь обіцянку, але відчув вагу паку листів проти грудей, у внутрішній кишені, і знав, що отримав замовлення. Замовлення, що може піднести його на посаду старшого комісара.

Тоді, повернувшись думками до Каті, яка чекала на Луїзенуфер, він зрадів, що має привід поїхати на Александерплац. Можливо, коли він повернеться додому, вона вже спатиме… Це було б найкраще. Він запустив мотор і рушив. Йому тільки на користь буде на якийсь час зосередитися на чиємусь чужому житті.

Якою людиною може бути той Ґлазер? Людина, що має на своїй совісті чиюсь смерть і просто тікає. Тепер, чекаючи на допит у Замку, чоловік уже мав зрозуміти, що це не розв’язання. Неможливо здихатися такої провини, хоч би як швидко і далеко ти від неї тікав – ніхто не знає цього ліпше, ніж Ґереон Рат. Цей тягар ти несеш на собі все життя.