Нарешті Перегрінус не витримав.

– Аліно! – вигукнув він. – Краще скажи зразу, що там знов сталося, замість ходити навколо й таємниче усміхатися.

– Ох, – мовила стара і стиснула кістляві кулаки, – ох, наша лялечка гарненька, наша люба голубонька!

– Про кого це ти? – сердито перебив її Перегрінус.

– Та про кого ж, – повела далі стара, усміхаючись, – про кого ж, пане Тисе, як не про вашу милу принцесу, про вашу любу наречену, що сидить там, унизу, в пана Сваммера.

– Аліно, – закричав Перегрінус, – Аліно, бий тебе сила божа, вона тут, у нашому будинку, а ти аж тепер мені кажеш про це?

– А де ж, – відповіла стара так само незворушно, – а де ж принцесі ще бути, як не тут, де вона знайшла свою матір!

– Що? – вигукнув Перегрінус. – Що ти кажеш, Аліно?

– Так, – мовила стара, високо піднявши голову, – так, я справді Аліна, і хтозна, що ще виявиться найближчим часом, перед вашим весіллям.

Анітрохи не зважаючи на нетерпіння Перегрінуса, що всіма святими заклинав її говорити, розповідати далі, стара спокійнісінько всілася в крісло, дістала табакерку, взяла з неї добру пучку тютюну, а тоді почала дуже докладно й багатослівно доводити Перегрінусові, що нема більшої і гіршої вади за нетерплячку.

– Спокій, – казала вона, – спокій, сину мій, тобі найпотрібніший, а то боюся, щоб ти не втратив усього тієї хвилини, коли подумаєш, що вже його досяг. Перше ніж ти почуєш хоч одне слівце, ти повинен тихенько сісти он там, як слухняна дитина, і ні разу не перебивати мене, аж поки я скінчу.

Що Перегрінус мав робити? Він слухняно сів, як наказувала йому стара, і почув від неї багато чудного й дивовижного.

За її словами, панове Сваммердам і Левенгук билися ще й у кімнаті, до того ж страшенно товклися й галасували. Потім раптом усе затихло, а натомість почувся глухий стогін. Стара вже злякано подумала, що котрийсь із них смертельно поранений, та коли вона зацікавлено поглянула в шпарку від ключа, то побачила зовсім інше, ніж сподівалася. Сваммердам з Левенгуком схопили Георга Пепуша і так терли й давили його кулаками, що він ставав дедалі тонший і тонший. То його стогін так її був налякав. Коли нарешті Пепуш став тонкий, як стеблина будяка, вони спробували просунути його крізь шпарку від ключа. Уже половина тіла бідолашного Пепуша перевісилася в передпокій, коли стара, охоплена жахом, кинулась навтіки. Скоро після того вона почула гучний регіт і побачила, як маги цілком мирно виводили з дому Пепуша вже в його природному вигляді. А на порозі кімнати стояла прекрасна Дертьє і манила до себе стару. Вона якраз мала вбиратися й хотіла, щоб та їй допомогла.

Стара не могла набалакатись про силу-силенну суконь, які маленька красуня діставала з усіляких старих шаф і показувала їй. Сукні були пишні, багаті, одна краща за одну. А такі коштовності, як вона там бачила, казала стара, можуть бути хіба в індійської принцеси. У неї й досі болять очі від їхнього блиску.

Далі стара розповіла, як вони, поки її голубонька одягалася, розмовляли то про те, то про се, як вона згадала покійного пана Тиса й колишнє веселе життя в цьому домі і як, нарешті, дійшла до своїх померлих родичів.

– Ви знаєте, – казала стара, – ви знаєте, любий пане Тисе, що я нікого так не шаную, як свою покійну хрещену матір, дружину вибивача. Вона побувала в Майнці і, здається, навіть у Індії і вміла молитися й співати по-французькому. І хоч це вона захотіла, щоб мене назвали нехристиянським ім’ям Аліна, я від щирого серця прощаю небіжчиці, бо саме від неї я навчилася делікатних манер, ґречності й красномовства. Коли я вже багато всього розповіла про хрещену матір, принцеса почала мене розпитувати про моїх батьків, про діда з бабою і так усе далі й далі, про цілий мій родовід. Я вилила перед нею всю душу, розповіла їй щиро, що моя мати була майже така сама гарна, як я, хоч ніс мала гірший, бо я свій успадкувала від батька, і взагалі він у мене такої форми, як був у його роду споконвіку. Потім почала розказувати їй, як я на храму танцювала національний танок із сержантом Геберпіпом і як надягла блакитні панчохи з червоними клинцями. Господи! Що там казати, всі ми люди грішні. Та якби ви побачили, пане Тисе, що було далі! Спершу принцеса, слухаючи мене, хихотіла й сміялася, аж весело було дивитися на неї, а потім потроху затихла і втупилася в мене таким дивним поглядом, що мені аж моторошно стало. І ви тільки подумайте, пане Тисе, не встигла я й озирнутися, як вона раптом падає переді мною навколішки, хоче неодмінно поцілувати мою руку й вигукує: «Так, це ти, тепер я впізнаю тебе, звичайно, це ти!» Я була спантеличена до краю. Коли ж я спитала, що це має означати… – І стара замовкла.

Перегрінус почав просити її швидше розповісти все до кінця, проте вона спокійно, неквапом узяла велику пучку тютюну й сказала:

– Стривай, синку, не поспішай поперед батька в пекло. Всьому свій час і пора!

Перегрінус ще дужче напосівся на неї, йому кортіло почути, що ж було далі, але вона раптом весело зареготала. Перегрінус, насупившись, нагадав їй, що його кімната – не сцена, а він – не хлопчисько, якого можна морочити дурними жартами. Та стара вперлася кулаками в боки і аж заходилася від сміху. Вогненно-червоний колір її обличчя перейшов у приємний темно-вишневий, і Перегрінус уже хотів хлюпнути їй в лице склянку води, коли вона якось опанувала себе й насилу повела далі.

– Ну хіба можна, – мовила вона, – хіба можна не сміятися з того дурненького дівчиська! Ні, такого кохання немає більше ніде в світі! Ви тільки подумайте, пане Тисе… – І стара знов зареготала.

Перегрінус почав уже втрачати терпець. Нарешті він насилу випитав у неї, що маленьку принцесу посіла божевільна думка, буцімто він, Перегрінус Тис, прагне одружитися з старою Аліною, і їй, старій, довелося врочисто пообіцяти, що вона відмовить йому.

Перегрінусові здалося, що він заплутався в якійсь відьомській павутині. Йому стало так моторошно, що навіть у старій щирій Аліні він почав уже вбачати примару, від якої треба якнайшвидше тікати.

Але стара не пустила його, сказала, що їй треба негайно довірити йому одну річ, яка стосується принцеси.

– Тепер я вже певна, – таємниче сказала стара, – тепер я вже певна, що над вами, любий пане Перегрінусе, зійшла щаслива зірка, прекрасна і ясна, але тільки від вас залежить, чи вона вам світитиме й далі. Коли я почала запевняти принцесу, що ви в неї нестямно закохані і навіть гадки не маєте одружуватися зі мною, вона заявила, що не повірить у це і не віддасть вам своєї чарівної руки, поки ви не виконаєте одного її бажання, яке вона давно вже виношує в глибині серця. Принцеса каже, що ви прихистили в себе її служника, маленьке, гарнесеньке негреня, яке втекло від неї. Я почала заперечувати їй, бо знала б, якби в нас хтось такий був, але вона каже, буцімто хлопченя таке малесеньке, що може жити в горіховій шкаралущі. Оце саме негреня…

– Нічого не вийде! – вигукнув Перегрінус, який давно здогадався, до чого веде стара, і стрімголов вибіг з кімнати, а потім і з дому.

За давнім, повсюдним звичаєм, герой повісті у хвилину великого душевного хвилювання біжить у ліс або принаймні у відлюдний гайок. Звичай цей добрий тому, що він не вигаданий, так і буває в житті. Тому й пан Перегрінус зробив не інакше: вискочивши з свого дому на Кінському ринку, він біг, не зупиняючись, аж поки вибіг за місто й досяг найближчого гаю. Далі, оскільки в жодному гаю з романтичної повісті не бракує ні шелесту листя, ні шепоту й зітхань вечірнього вітерця, ні дзюркоту струмочків, ні мерехтіння хвильок і т. д., то, звичайно, й Перегрінус знайшов усе це в своєму сховку. Сівши на порослий мохом камінь, до половини занурений у чисті, як дзеркало, води струмка, який шемрів і хлюпотів хвильками навколо нього, Перегрінус твердо вирішив обміркувати чудну пригоду, що спіткала його останнім часом, і знайти аріаднину нитку, яка б вивела його з цього лабіринту найдивовижніших загадок.

Буває, що шелест листя, який то затихне, то здійметься знов, одноманітне дзюрчання води в струмку, рівномірний стукіт млина віддалік зіллються в один тон, і думки настрояться на нього, вже не снуються без ладу й ритму, а формуються в чітку мелодію. Так і Перегрінуса, коли він трохи посидів у цьому чарівному куточку, огорнув тихий, споглядальний настрій.

– Їй-богу, – мовив Перегрінус сам до себе, – їй-богу, навіть автор фантастичних казок не видумав би таких неймовірних, заплутаних пригод, які я насправді пережив за цих кілька днів. Краса, захват, кохання ідуть назустріч самітникові, що уникає жінок, і одного погляду, одного слова досить, щоб запалити в його грудях полум’я, мук якого він так боявся, не знаючи їх! Але місце, час, усі обставини появи невідомої, знадливої істоти такі таємничі, що за ними явно видно дію якихось чарів, а зразу ж по тому маленька, нікчемна комаха, яку звичайно зневажають, виявляє свою вченість, розум, навіть магічну силу. І ця комаха говорить про речі, незбагненні звичайному людському глуздові, як про щось таке, що тисячі разів трапляється в нашому житті, скрізь і всюди, за мискою печені й за пляшкою вина. Може, я надто близько підійшов до махового колеса, яке рухають похмурі, невидимі сили, і воно захопило мене в свою круговерть? Чи такі дива, зненацька звалившись на людину, не доводять її до божевілля? А тим часом я дуже добре почуваю себе. Mене вже навіть не дивує, що король бліх вирішив шукати в мене захистку, а за це довірив мені таємницю, яка дає мені змогу читати приховані людські думки і таким чином ставить мене понад усякою життєвою облудою. Але куди приведе, куди зможе привести все це? Що, як за химерною личиною блохи ховається лихий демон, який хоче заманити мене в свої тенета й занапастити, хоче позбавити мене щастя кохання, що може сяйнути мені тільки тоді, коли я володітиму Дертьє? Чи не краще було б зараз-таки спекатись цього малого чудовиська?

– Це була дуже негарна думка, – перебив розмову Перегрінуса з самим собою майстер Блоха, – дуже негарна, пане Перегрінусе Тисе! Ви вважаєте, що таємниця, яку я вам довірив, так мало варта? Хіба вам цей подарунок не вдається найпереконливішим доказом моєї щирої приязні? Сором вам, що ви такі недовірливі! Ви дивуєтесь, що маленька комашка, яку всі зневажають, має такий розум і таку силу духа, але ваш подив – ви вже даруйте мені – свідчить дише про вашу недостатню освіту. Я б радив вам почитати, що сказано в грецького філософа Філона^[22] чи хоча б у трактаті Єроніма Рораріуса^[23] «Quod animalia bruta ratione utantur melius homine»^[24] або в його ж «Oratio pro muribus»^[25] про душу тварин, яка мислить і керує своїми вчинками. Вам слід було б також дізнатися, що думали про розумові здібності тварин Ліпсіус^[26] і великий Лейбніц^[27] або що сказав про душу тварин вчений і мудрий рабин Маймонід.^[28] Тоді ви навряд чи вважали б мене через мій розум за лихого демона або міряли б духовну потугу фізичними розмірами тіла. Мені здається, що ви, врешті, схиляєтесь до сміховинного твердження іспанського лікаря Гомеса Перейри,^[29] який вбачає в тваринах тільки по-мистецькому зроблені машини, що не вміють думати, не мають своєї волі і рухаються автоматично, як заведені. Але ні, я не вірю, що ви можете дійти до такої банальності, ласкавий пане, і твердо переконаний, що завдяки моїй скромній особі ви давно вже вдосконалили свій світогляд. Далі, я не зовсім розумію, що ви звете дивом, вельмишановний пане Перегрінусе, або як ви можете ділити на дивовижні й звичайні ті явища нашого буття, які, власне, і є нашою другою природою, бо вони нас, а ми їх взаємно зумовлюємо. Якщо ж вас дивує щось лише тому, що вам такого ніколи ще не траплялося, чи тому, що вам не вдається побачити зв’язку між причиною і наслідком, то винні тут тільки природна чи набута внаслідок хвороби недосконалість вашого погляду, яка обмежує вашу можливість пізнання. Але – ви вже даруйте мені, пане Тисе, – найсмішніше тут те, що ви самі хочете розділити себе на дві частини, з яких одна визнає так звані дива і охоче вірить у них, а друга, навпаки, страшенно чудується з того визнання й тієї віри. Ви коли задумувались над тим, що вірите в сни?

– Ну що ви, – перебив Перегрінус маленького оратора, – ну що ви, любий мій! Як ви можете говорити про сни, коли це тільки наслідок якогось фізичного чи духовного розладу в нашому організмі!

На ці слова пана Перегрінуса Тиса майстер Блоха тоненько, глузливо засміявся.

– Бідолашний пане Тисе, – сказав він трохи збентеженому Перегрінусові, – бідолашний дане Тисе, невже ви такі темні, що не бачите, яка це немудра думка? Відтоді, як хаос ущільнився в придатну для формування матерію, – а це сталося досить давно, – світовий дух ліпить усі образи з цієї матерії, і з неї ж таки виникають і сни з своїми картинами. А ті картини – не що інше, як начерки того, що було, а може, й того, що буде, які дух швидко накидав собі на втіху, коли тиран, що зветься тілом, звільняє його від рабської служби в себе. Але тут не час і не місце сперечатися з вами й пробувати переконати вас; та, може, з цього й не було б ніякої користі. Одне тільки я хотів би ще вам відкрити.

– Кажіть чи мовчіть, – вигукнув Перегрінус, – кажіть чи мовчіть, любий майстре, як ви вважаєте за краще, бо я вже переконався, що хоч які ви маленькі, а розуму й глибоких знань у вас куди більше, ніж у мене! Ви викликаєте в мене безмежне довір’я, хоч я й не зовсім розумію ваші приповісті.

– То знайте ж, – знов озвався майстер Блоха, – знайте ж, що ви зовсім по-особливому вплутані в історію принцеси Гамагеї. Сваммердам і Левенгук, будяк Цегеріт і принц п’явок, а крім того, ще й геній Тетель, – усі прагнуть заволодіти прекрасною принцесою, та й сам я мушу признатися, що, на жаль, моє давнє кохання теж прокинулось, і я міг бути таким дурнем, що поділився б своєю владою з милою зрадницею. Але ви, пане Перегрінусе, ви тут головна дійова особа, без вашої згоди прекрасна Гамагея не може належати нікому. Якщо ви хочете довідатися про глибші, справжні рушійні сили цієї історії, яких я сам не знаю, то поговоріть про це з Левенгуком, бо він до всього доскіпався і напевне пробалакається, коли ви наберетесь мужності й добре насядете на нього.

Майстер Блоха хотів ще щось казати, коли це раптом з-за дерев вискочив якийсь чоловік і люто накинувся на Перегрінуса.

– Ага! – крикнув Пепуш (бо це був він), нестямно вимахуючи руками. – Ага, зрадливий, підступний друже! Я таки знайшов тебе! Знайшов цієї фатальної хвилини! Ставай же, пробий ці груди або сам упадеш від моєї руки!

І Пепуш вихопив з кишені два пістолі, один тицьнув у руки Перегрінусові, а сам з другим став у позу й вигукнув:

– Стріляй, боягузе!

Перегрінус також став у позу, але заявив, що ніяка сила в світі не примусить його зробити таку страшну дурницю – стрілятися з своїм єдиним приятелем, та ще й без видимої на те причини. Принаймні він нізащо не поважиться перший на життя приятеля.

У відповідь на це Пепуш дико зареготав, і тієї ж миті куля вилетіла з його пістоля і прострелила Перегрінусові капелюх. Перегрінус, не підіймаючи капелюха, що впав додолу, мовчки дивився на приятеля. Пепуш на кілька кроків підступив до Перегрінуса й глухо пробурмотів:

– Стріляй!

Тоді Перегрінус швидко розрядив свого пістоля в повітря.

Георг Пепуш голосно зойкнув, як божевільний, кинувся на груди Перегрінусові й жалісливо, нестямно закричав:

– Вона помирає… помирає з кохання до тебе, нещасний… Поспішай… рятуй її… ти можеш її врятувати! Врятуй її для себе, а мені дай загинути в незмірному розпачі!

І Пепуш помчав геть так прудко, що за хвилину Перегрінус згубив уже його з очей.

В Перегрінуса аж в грудях похололо. Він подумав, чи не сталося справді з маленькою принцесою якогось страшного лиха, що його приятель дійшов до такого божевілля, і чимдуж поспішив назад у місто.

Вдома стара Аліна, голосячи, сказала йому, що бідолашна принцеса раптом тяжко занедужала і, мабуть, скоро помре. Старий пан Сваммер щойно сам пішов по найславетнішого у Франкфурті лікаря.

Пригнічений горем, Перегрінус тихенько зайшов до кімнати Сваммера, яку йому відчинила стара. Маленька красуня, бліда, непорушна, як мрець, лежала на канапі, і Перегрінус аж тоді почув її тихий подих, коли став навколішки і схилився над нею. Тільки-но Перегрінус узяв холодну, як крига, руку хворої, на її блідих устах заграла болісна усмішка, і вона прошепотіла:

– Це ти, мій солодкий друже? Ти прийшов, щоб ще раз побачити ту, що так невимовно тебе кохає? Ох! Того вона й помирає, що не може дихати без тебе!

Перегрінус, не тямлячи себе з тяжкого горя, почав запевняти красуню, що й він її безмежно кохає і що він усім на світі ладен пожертвувати для неї. Слова перейшли в поцілунки, а в поцілунках, як подих кохання, знов почулися слова.

– Ти знаєш, – так звучали ті слова, – ти знаєш, мій Перегрінусе, як палко я тебе кохаю. Я можу бути твоя, а ти мій, я можу миттю видужати, і ти побачиш мене квітучою, у всій пишноті молодої вроди. Як квітка, напоєна вранішньою росою, я радісно підійму похилену голову, але віддай мені полоненого, мій любий, коханий Перегрінусе, а то я на твоїх очах помру в невимовних муках! Перегрінусе… я більше не можу… всьому кінець…

І красуня, що була трохи підвелася в постелі, знов опустилася на подушки. Груди її бурхливо підіймалися й опадали, наче в смертельній агонії, уста посиніли, очі, здавалося, погасли. Охоплений божевільним страхом, Перегрінус схопився за краватку, проте майстер Блоха сам стрибнув на білу шию красуні й голосом, у якому бринів безмежний сум, вигукнув:

– Я пропав!

Перегрінус простяг руку, щоб схопити майстра, але раптом ніби якась сила втримала його, і в голові з’явилися зовсім інші думки, ніж ті, що володіли ним досі.

«Як, – подумав він, – ти хочеш віроломно зрадити того, кому обіцяв свою охорону, зрадити через те, що ти слабка людина, що тебе посіла божевільна пристрасть, що в тумані палкої жаги тобі здаються правдою слова, які можуть бути тільки хитрою облудою? І через те ти хочеш закувати в кайдани вічного рабства вільний, мирний, маленький народ, через те хочеш остаточно згубити свого приятеля єдиного, в якого слова не розбігаються з думками? Ні… ні, опам’ятайся, Перегрінусе! Краще померти, ніж зрадити!»

– Дай… полоненого… Я помираю! – затинаючись, ледь чутним голосом мовила маленька красуня.

– Ні! – вигукнув Перегрінус, в дикому розпачі хапаючи її в обійми. – Ні… ніколи! Але дай мені з тобою померти!

Тієї миті почувся пронизливий мелодійний звук, ніби задзвонили маленькі срібні дзвоники, губи й щоки в Дертьє раптом порожевіли, вона схопилася з канапи і, судомно регочучи, застрибала по кімнаті, наче її вкусив тарантул.

Перегрінус з жахом дивився на те моторошне видовисько, з жахом дивився на нього й лікар, що, мов закам’янілий, зупинявся на порозі, загородивши дорогу панові Сваммеру, який ішов за дим.