Цитаты из книги «Три товариші. Чорний обеліск»

яке це щастя – жити! І це робить його байдужим до всього іншого. – А ти добре все запам’ятала.

І добре, Роббі, що люди носяться ще й з отакими дрібничками, це прив’язує їх до життя, втішає… Самотність, справжня самотність, без будь-яких ілюзій, передує тільки божевіллю

Виклично погойдуючи високими грудьми під туго напнутим джемпером, вона повернулась і вийшла. Пекар вийняв з альбома в зеленій плюшевій оправі кілька фотографій і показав мені. Жінка у весільному вбранні, поруч із нею він – вуса хвацько підкручені, у неї на устах – усміх… А на іншій це вже худа, висотана, затуркана жінка, що якось боязко сидить на краєчку стільця. Тільки дві маленькі фотографії, а в них – ціле життя.

На вечори, – відповіла стара. – Як ви думаєте, дорого буде його прогодувати? – Ні, – сказав я, – але як це розуміти: на вечори? – Він же вміє говорити, – відповіла вона й подивилась на мене своїми ясними старечими очима. – От і матиму когось, хто хоч слово скаже…

Людина згадує про свої досить обмежені гарні властивості тільки тоді, коли вже запізно. Тоді її зворушує думка: яка ж я могла бути благородна…

На все інше у нас надто хиткий ґрунт під ногами. Але наступного ранку я підхопився раненько і, перш ніж піти до майстерні, зайшов на квартиру до квіткаря, а тоді до його крамнички, вибрав собі букет троянд і попросив зараз же їх віднести. Мені було трохи дивно, коли я неквапливо написав на картці адресу й ім’я Патриції Гольман.

А що нам, власне, заважає жити, Отто? Він глянув на мене й усміхнувся.

коли випадає вільна хвилина, ти почуваєшся, наче не в своїй тарілці.

Удень таке завше постає в іншому світлі, ніж увечері.