– Як мені отримати благодать ніколи не засуджувати ближнього?
– Через молитву.
– Тоді чому я ще не отримав цієї благодаті?
– Тому що не молився в правильному місці.
– А де воно, те місце?
– В серці Бога.
– А як мені туди потрапити?
– Збагнувши, що кожен грішник не розуміє того, що робить, і заслуговує бути прощеним.
– Як можу досягти Вічного Життя?
– Вічне Життя – тут і зараз. Будь тут і зараз.
– Але зараз я і так перебуваю тут, хіба ні?
– Ні.
– Чому ні?
– Тому що ти не відкинув ще свого минулого.
– Чому маю відкинути своє минуле? Не все в ньому було поганим.
– Минуле слід відкинути не тому, що воно погане, але тому, що воно мертве.
– Я хочу стати вчителем Істини.
– Ти готовий, що з тебе глузуватимуть, від тебе відвертатимуться, а ти сам голодуватимеш, доки тобі не виповниться сорок п’ять?
– Так, готовий. Але скажи мені: що станеться після того, як досягну сорока п’яти років?
– Ти до всього цього призвичаїшся.
Один юнак розтринькав все успадковане багатство. Як зазвичай буває у таких випадках, втративши останній шеляг, він втратив і всіх друзів.
Не знаючи, що робити далі, він звернувся до Майстра і запитав:
– Що зі мною буде далі? У мене немає грошей і немає друзів.
– Не хвилюйся, синку. Запам’ятай мої слова: з тобою знову все буде добре.
Проблиск надії засяяв у очах юнака:
– Я знову буду багатим?
– Ні. Ти звикнеш до злиднів і самотності.
Учениця планувала свій весільний бенкет і заявила, що примусила свою родину піти проти усталених правил, щоби виказати шану бідним гостям. Тож на цьому бенкеті бідних гостей посадять в голові стола, а багатих – біля входу.
Сказавши це, вона поглянула на Майстра, очікуючи побачити в його очах схвалення.
Той на хвилинку задумався, потім сказав:
– Це було б вкрай невдалим рішенням, моя люба. Таке весілля не принесе нікому радості. Твої родичі нервуватимуть, багаті гості образяться, а бідні гості залишаться голодними, бо ж, сидячі в голові стола, стидатимуться наїстися досхочу.
Молодий учень являв такі здібності, що люди звідусіль шукали його порад і дивувалися його вченості.
Коли намісник шукав радника, то прийшов до Майстра й спитав:
– Скажи мені, чи це правда, що отой юнак і дійсно знає так багато, як про нього кажуть?
– Кажучи по правді, – відповів Майстер з посмішкою, – хлопчина читає так багато, що я навіть не знаю, коли він знаходить час, щоби щось знати.
Майстер подавав своє вчення в притчах та оповідках, які учні слухали с задоволенням, хоча іноді ледь приховували розчарування, бо ж прагнули чогось глибшого.
Але Майстер був непохитний. На всі їхні протести він зазвичай казав: «Вам ще належить зрозуміти, мої дорогі, що найкоротша відстань між людиною та Істиною – це притча».
А іншого разу сказав так: «Не легковажте простою оповідкою. Втрачену золоту монету знаходять за допомогою копійчаної свічки; найглибшу істину відкривають за допомогою цікавої історії».
Якось один учень Майстра прийшов до нього і став просити поради:
– Благаю, допоможи мені, а то я з глузду з’їду. Ми живемо в одній кімнаті: моя жінка, діти, рідня. Нерви у всіх не витримують, ми кричимо, лаємось. Наша кімната – це справжнє пекло.
– Обіцяєш зробити все, що скажу тобі? – подумавши, запитав Майстер.
– Присягаюся, що зроблю все, як ти кажеш.
– Що ж, гаразд, якщо так. Яку худобу маєш і скільки?
– Корову, козу й шестеро курей.
– Забери всіх до кімнати. Хай живуть разом з вами. А потім повертайся через тиждень.
Учень був вкрай розгублений. Але він обіцяв послухатися! Тож забрав худобу до кімнати, в якій жив. А через тиждень перед майстром постала жалюгідна фігура, стогнучи:
– Смерть моя близько! У нас там такий бруд! Сморід! Галас! Ще трохи – і ми всі збожеволіємо!
– Повертайся додому, – сказав Майстер, – і прибери худобу.
Чоловік щодуху побіг додому. А коли повернувся наступного дня, його очі сяяли радістю:
– Як можна не радіти життю! Худобу повернуто в стійло. Наш дім – справжній рай: такий затишний, чистий й просторий!
Один учень заснув і побачив уві сні, як увійшов до раю. На свій подив він побачив там Майстра, а з ним інших учнів – вони сиділи, заглиблені в медитацію.
– Оце і є та нагорода, яку отримуємо у раю? – вихопилося в нього. – На землі ми робимо те саме!
І почув голос:
– Дурню! Уважніше придивися до цих людей, що медитують. Думаєш, вони знаходяться в раю? Навпаки – це рай знаходиться в них!
Один картяр якось звернувся до Майстра:
– Вчора застукали, як я махлював, тож партнери по грі побили мене й викинули з вікна. Може, ти порадиш мені, як бути у таких випадках?
Майстер зміряв його поглядом й відказав: – Якби я був на твоєму місці, то з цього самого дня грав би тільки на першому поверсі.
Така відповідь здивувала Майстрових учнів:
– Чому ти не порадив йому покинути азартні ігри? – зажадали вони відповіді.
– Бо ж знаю, що він цього не зробить, – такою була проста, але сповнена мудрості відповідь Майстра.
Учневі кортіло переказати Майстрові чутку, щойно почуту на базарі.
– Зачекай-но хвилинку, – сказав Майстер. – Оте, що ти надумав розповісти нам, це правда?
– Не певен, що це правда.
– Воно корисне?
– Ні, в цьому немає ніякої користі.
– Може, ота чутка смішна і якось нас розважить?
– Ні, аж ніяк.
– Тоді навіщо нам її вислуховувати?
Майстер додержувався думки, що немає поганих слів, якщо їх вживати у відповідних обставинах.
Коли йому сказали, що один з його учнів схильний до лайки, Майстер зауважив:
– Недарма кажуть, що лайка так полегшує душу, як не здатна жодна молитва.
Один учень відкрився Майстрові у своїй поганій звичці повторювати плітки.
На це Майстер відповів з лукавою посмішкою:
– Не такий вже гріх повторювати, якщо не прикрашуєш почуте.
Учням, що завжди просили слів мудрості, Майстер сказав таке:
– Мудрість не виказує себе в словах. Вона проявляє себе у дії.
Та коли побачив, як його учні завзято кинулися до роботи, він розреготався і сказав:
– Це не дії. Це рухи.
– Ти такий гордий своїм розумом, – сказав Майстер одному учневі, – що нагадуєш в’язня, який пишається великим розміром своєї тюремної камери.
– Як досягти єднання з Богом?
– Чим більш стараєшся, тим більшу відстань створюєш між Ним та собою.
– А як подолати цю відстань?
– Зрозуміти, що її не існує.
– Чи не означає це, що Бог і я – одне?
– Не одне. Навіть не двоє.
– Як це можливо?
– Сонце і його світло, океан і хвиля, співак і його пісня – не одне. І не двоє.
Покинутий коханець сказав Майстру:
– Вже раз обпікся. Більше ніколи не закохуватимуся.
На що Майстер відповів:
– Ти ніби той кіт, котрий обпікся, скочивши на плиту, й тепер обходить її стороною.
Майстер якось запитав своїх учнів, що важливіше – мудрість чи дія. Учні були одностайні:
– Звісно, дія. Яка користь із мудрості, яка не виявляє себе у дії.
Відповідь Майстра була така:
– А яка користь із дії, яка походить від непросвітленого серця?
Учневі, занадто запопадливому, Майстер сказав:
– Світло відбивається від стіни. Навіщо шанувати стіну?
Будь уважний до світла!
Якийсь турист роздивлявся в храмі портрети колишніх Майстрів, і зауважив таке:
– Чи лишився ще на цій землі хоч один справжній Майстер?
– Є такий, – сказав на це гід.
Тоді турист випрохав аудієнцію у Майстра, яку почав з запитання:
– Чи є ще великі Майстри, і де вони?
– Подорожній! – вигукнув Майстер.
– Так, пане! – шанобливо відповів турист.
– А де ТИ?
Одній жінці, котра скаржилася на свою долю, Майстер сказав:
– Свою долю твориш ти сама.
– Певно вже, що не від мене це залежало, стати жінкою!
– Народитися жінкою – це не доля. Це призначення. Як ти сприймаєш те, що народилася жінкою, і як розпорядишся цим – оце і є доля.
– Назавжди відкинь своє минуле й будь просвітленим, – сказав Майстер.
– Я це роблю, але поступово.
– Поступово зростають. Просвітлення —миттєве.
Пізніше Майстер пояснив:
– Зробіть стрибок! Прірву не можна подолати у кілька стрибків.
– Коли я буду просвітленим?
– Коли бачитимеш, – сказав Майстер.
– Бачитиму що?
– Дерева, квіти, місяць і зорі.
– Але я бачу їх щодня.
– Ні. Те що ти бачиш, це паперові дерева, паперові квіти, паперовий місяць і паперові зорі. Бо ти живеш не в реальності, а у своїх словах і думках.
І додав спокійно, щоб вже не залишалося ніяких сумнівів:
– Шкода, але ти живеш паперовим життям, проте і помреш паперовою смертю.
Учневі, якій вічно скаржився на інших, Майстер сказав: «Якщо ти прагнеш миру та спокою, намагайся змінити себе, а не інших людей. Куди простіше захистити свої стопи капцями, ніж огорнути килимом усю землю».
Майстра запитали, за яким критерієм він відбирає своїх учнів. Відповідь була така: «Я дію принижено й смиренно. Тих, хто поводиться зверхньо, бачачи мою смиренність, я негайно спроваджую. Тих, хто виказує покірність у відповідь на мою сумирність, я спроваджую з неменшою швидкістю».
Один відвідувач, перш ніж пристати в учні Майстрові, забажав від нього запевнень:
– Чи можеш ти відкрити мені мету людського життя?
– Ні, не можу.
– Ну, тоді хоча б його сенс?
– Не можу.
– Можеш вказати мені на природу смерті і життя по той бік могили?
– Не можу.
Відвідувач пішов собі, глузуючи з нього.
Учні були розчаровані з того, що їхній Майстер постав в такому непривабливому світлі.
Втішаючи їх, Майстер відказав:
– Що з того, що ти осягнув природу і сенс життя, так і не скуштувавши його? Як по мені, то краще вже з’їсти того пирога, ніж вічно думати про нього.
О проекте
О подписке