Розділ 2
Сімейство стиків

Як приємно було прокинутися вранці у Кирін-котеджі, побачити яскраве сонце у вікні й почути далекий морський прибій! Як чудово схопитися з ліжка й бігти милуватися синім морем і чарівним островом Кирін біля входу в затоку!

– Піду-но викупаюсь перед сніданком, – сказав Джуліан і схопив плавки. – Йдеш, Діку?

– Звичайно! – відповів той. – Зараз гукну дівчат. Підемо разом.

Усе четверо рушили до моря, а між ними галопував Тім, несамовито вихляючи хвостом і висолопивши з пащі довгого рожевого язика. Він разом з усіма увійшов у воду і почав плавати навколо дітлахів. Діти добре плавали, але краще за всіх – Джуліан і Джорджа.

Потім вони вибралися на берег, витерлися насухо, одяглися й пішли додому. Відтак – снідати, бо вже живіт до спини тягло. Енн помітила на задньому дворі якогось хлопчину і зі здивуванням видивлялася на нього.

– Хто це? – нарешті запитала вона.

– Це Едґар, син пані Стик, – відповіла Джорджа. – Мені він не подобається. Повсякчас робить якісь дурниці – висовує язика й обзивається.

Коли діти входили у браму, саме цим і займався Едґар, щось наспівуючи. Енн зупинилася послухати.

– Джорджа-манюня, ковбаска і нюня, пиріг! – наспівував Едґар з дурнячим виразом обличчя. На вигляд йому було років тринадцять-чотирнадцять, але поводився він, як мале дитя!

Джорджа почервоніла від злості.

– Він завжди це виспівує! – сказала вона. – Напевно, йому не подобається, що мене звуть Джорджа. Він думає, це дуже дотепно. Він нестерпний!

– Гей ти, заткни пельку! – крикнув Едґарові Джуліан. – Бо отримаєш за це!

– Джорджа-манюня… – почав своє Едґар з дурнячою усмішкою на широкій червоній пиці. Джуліан зробив крок до нього, і той ураз чкурнув до будинку.

– Я його не терпітиму! – рішучо сказав Джуліан. – Дивно, Джорджо, як ти терпиш! Досі не дала йому по пиці, не наступила на ногу, не відкусила вуха абощо! Ти ж чудово вмієш битися!

– Ну… я, звісно, можу! – сказала Джорджа. – В мені все перевертається, коли я чую Едґарові дурні приспівки, на зразок цієї, ще й дражниться, але, бачиш, мама нездужає, і я дуже добре розумію: якщо візьмуся за Едґара, то пані Стик піде від нас і бідній матусі доведеться самій усе робити, а їй це не до снаги. Тому я стримуюся й, сподіваюся, Тіммі теж.

– Ти молодчина, подруго! – із захватом вигукнув Джуліан, знаючи, як важко Джорджі тримати себе в руках.

– Мабуть, піду зараз нагору до мами й дізнаюся, як вона почувається: може, принести їй сніданок у ліжко, – сказала Джорджа. – Притримаєш Тімоті? Якщо з’явиться Едґар, Тіммі може кинутися на нього.

Джуліан узяв пса за нашийник. Тімоті гарчав, коли Едґар виходив у садок, а тепер стояв спокійно, тільки ніс його ворушився, ніби намагаючись розпізнати якийсь запах.

Раптом з кухонних дверей вибіг шолудивий песик. Шерсть на ньому була брудно-білого кольору, у багатьох місцях ніби побита міллю, хвіст підібганий.

– Гаааав! – грайливо привітався Тіммі й рвонув до собаки. Він вирвався від Джуліана, бо був дужим псом, і хлопець не втримав нашийник. Тіммі із захватом накинувся на песика, який з переляку заскавулів і спробував утекти назад на кухню.

– Тіммі! До мене! – волав Джуліан. Але той не чув. Він щосили намагався відкусити песикові вуха, принаймні так усім здалося. Песик вищав, благаючи про допомогу, і на порозі кухні з’явилася пані Стик з пательнею в руці.

– Забери собаку!!! – несамовито заверещала вона й замахнулася пательнею на Тіммі, але той ухилився, і вона поцілила власного песика, який завищав іще дужче.

– Не бийте їх! – закричав Джуліан. – Ви можете їх скалічити. До мене, Тіммі!

Цієї миті з’явився Едґар, вигляд у нього був переляканий. Він підняв з землі камінь і вичікував нагоди, щоб пожбурити його в Тіммі.

– Не смій кидати камінь в нашого собаку, не смій! – закричала Енн. – Ти поганий і злий хлопець!

Посеред усього цього гамору з’явився дядько Квентін, злий і роздратований.

– Боже праведний! Що тут коїться? В житті не чув нічого подібного!

З дому прилетіла Джорджа рятувати свого улюбленця. Вона кинулася до собак і спробувала відтягти Тіммі. Батько загримав:

– Відійди зараз же, дурепко! Хто ж голіруч розбороняє собак! Де садковий шланг?

Шланг був приєднаний до водогінного крана. Джуліан підбіг і відкрив кран. Тоді підняв шланг і скерував його на собак. Струмінь води вдарив по них, і вони з подивом розбіглися. Джуліан помітив Едґара неподалік і не зміг утриматися від спокуси: трохи відхилив шланг убік і облив його з ніг до голови. Той закричав і чкурнув у будинок.

– Нащо ти це зробив? – з докором спитав дядько Квентін. – Джорджо, негайно прив’яжи Тімоті. Пані Стик, хіба я не казав вам виводити собачку з кухні лише на повідку. Мені ця веремія не потрібна. Сніданок готовий? Знову спізнюєтеся?

Пані Стик, нарікаючи й буркочучи, сховалася на кухні, забравши з собою і мокрого песика. Похмура Джорджа прив’язала Тімоті. Він улігся в будці, благально дивлячись на свою хазяйку.

– Я ж казала тобі не чіпати цього шолудивого песика! – суворо мовила Джорджа. – Бачиш, що вийшло? У батька вже на цілий день зіпсований настрій, а пані Стик лютуватиме й не напече до чаю печива!

Тіммі заскавчав, потім поклав голову на лапи. Узявся злизувати застряглі в куточках пащі шерстинки. Сумно сидіти на прив’язі, та однак йому все ж вдалося цапнути за вухо цю жахливу злючку!

Усі пішли снідати.

– Вибач, що я не вдержав Тіммі, – сказав Джуліан Джорджі. – Але він мало не відірвав мені руку. Мені не вдалось його втримати! Він виріс і перетворився на неймовірно сильного пса!

– Атож, – запишалася Джорджа. – Тім справді виріс. Він цього песика пані Стик ураз проковтнув би, якби йому дозволили. Й Едґара також.

– І пані Стик, – підхопила Енн. – Усіх їх! Мені теж усі вони не подобаються.

Сніданок проходив у тиші, бо тітки Фенні за столом не було, а дядько Квентін у кепському настрої був не вельми балакучий. Він покрикував на доньку й похмуро зиркав на інших. Енн ледь не пошкодувала, що вони приїхали до Кирін-котеджу! Але їй відлягло, коли вона подумала, що в них попереду цілий день; можливо, вони візьмуть обід з собою на пляж чи навіть попливуть на острів Кирін. Дядька Квентіна з ними не буде, і він їм не докучатиме.

Прийшла пані Стик, щоб забрати тарілки з-під вівсянки й подати бекон. Вона заторохтіла посудом на столі.

– Нащо стільки шуму? – роздратувався дядько Квентін. Пані Стик промовчала. Дядька Квентіна вона боялася, і не дивно. Наступний стос тарілок вона поставила на стіл дуже акуратно.

– Що ви маєте намір робити сьогодні? – запитав перед кінцем сніданку дядько Квентін. Його трохи попустило, і йому стало неприємно бачити навколо такі нудні фізіономії дітей.

– Ми б хотіли влаштувати пікнік, – з надією відповіла за всіх Джорджа. – Я запитала дозволу в мами. Вона сказала, що можна, якщо пані Стик приготує нам канапки.

– Гадаю, захвату в неї це не викличе, – сказав дядько Квентін, намагаючись пожартувати. Діти ввічливо всміхнулися. – Але можете її попросити.

Запала тиша. Нікому не хотілося просити пані Стик про канапки.

– Дарма вона притягла сюди Смердюка! – похмуро мовила Джорджа. – Без нього нам було б набагато легше.

– Це так звуть її сина? – здивувався дядько Квентін.

– Та ні, – всміхнулася Джорджа. – Хоча таке ім’я йому б пасувало, бо він у ванні не миється і від нього шалено смердить. Ні, я маю на увазі її песика. Вона називає його Пухнастиком, а я – Смердюком, бо від нього й справді тхне.

– Прізвисько, здається, не дуже приємне, – сказав батько під гигикання дітей.

– Звичайно, – погодилася Джорджа, – але й песик не дуже приємний.

Скінчилося тим, що тітка Фенні сама попросила пані Стик приготувати бутерброди. Пані Стик піднялася до неї, щоб подати їй сніданок у ліжко, й погодилася поробити канапки, хоча й неохоче.

– Я з вами не домовлялася готувати ще на трьох дітей, які байдикують тут, – буркотіла вона.

– Я вас про це попередила, пані Стик, – терпляче сказала тітка Фенні. – Я ж не знала, що занедужаю, коли вони приїдуть. Якби я добре почувалася, то сама приготувала б їм і канапки, і ще багато чого. Але зараз я можу тільки просити вас допомогти, поки одужаю. Може, вже завтра я встану. Нехай діти побавляться якийсь тиждень, а потім, якщо й далі буду нездужати, я упевнена, що вони допоможуть вам. Але спершу нехай погуляють.

Діти взяли пакунки з канапками й вибігли з дому. Дорогою вони зустріли Едґара – вираз обличчя у нього був, як завжди, дурнячий і підступний.

– Чому ви не хочете взяти мене з собою? – спитав він. – Ми б разом попливли на острів. Я про нього чимало знаю, еге ж.

– Ні, ти з нами не попливеш, – відрубала Джорджа. – Ти нічого про острів не знаєш. І я тебе ніколи з собою туди не візьму. Це мій острів, зрозуміло? Точніше – наш. Він належить усім нам чотирьом і ще Тіммі. Тебе ми туди не пустимо!

– Це не твій острів! – закричав Едґар у відповідь. – Брешеш ти, ось що!

– Ти сам не знаєш, що мелеш! – зневажливо сказала Джорджа. – Ходімо, друзі! Не варто витрачати час на балачки з цим дурником.

Вони пішли, а Едґар стояв дуже похмурий і сердитий. Коли діти відійшли на безпечну відстань, він узявся голосно приспівувати:

Джорджа-манюня, ковбаска і нюня, пиріг!

Так ніхто більш брехати б не зміг!

Джорджа-манюня, ковбаска і нюня, пиріг!

Джуліан поривався нам’яти чуба нахабі, але Джорджа його стримала:

– Він тоді побіжить й набреше своїй матері, і вона піде від нас, а матусі нікому буде допомагати, – сказала вона. – Мені доводиться із цим миритися. Але ще не вечір, і ми придумаємо, як утерти йому носа. Мерзенне створіння! Ненавиджу його прищуватий ніс і закочені очі!

– Гав! – поспівчував Тіммі.

– Тіммі каже, що ненавидить паскудний хвіст і дурнячі вушка Смердюка, – пояснила Джорджа, і всі розреготалися. Жарт їх підбадьорив. Незабаром вони відійшли досить далеко від дому, й дражнилки Едґара вже не було чути, то вони й забули про хлопця.

– Ходімо подивимося, може, твій човен вже готовий, – запропонував Джуліан. – Тоді ми зможемо поплисти до нашого