Зрештою, тоді, коли Перекотигора з Лельком Погорецьким розмальовували стіни в «Щербатому місяці», куди до них навідалися Тарас Нагірний із Славком Безбородьком, він так дуже й не перечив проти мудрувань Славка, знаючи, що коли той розпалиться (а це в Славка останнім часом траплялося дедалі частіше, в нього одразу ж почнуться видіння, після яких він місяць не пізнаватиме знайомих, засліплений кінцесвітнім розвитком подій, хоча Славко однак уже не чув жодної зауваги Перекотигори, ходячи на голові перед Дзиндрою, котрий зовсім того й не вимагав від Славка, а лише спитав, чи він не боїться висоти, що Славко й заходився демонструвати, вибалянсовуючи в повітрі ногами, аби Дзиндра наочно переконався, яка в нього, Славка, міцна голова, котра не запаморочиться над хочби й яким стрімким проваллям, що над ним Славко ладен був іти, оскільки розтинати грудьми хмари – це зовсім не те, що проникати крізь мури, бо саме тоді, як Тарас Нагірний, жартуючи, простягнув Перекотигорі блакитні уламки з рога достатку, що ним Тарас послуговувався, як пивним кухлем, який йому подарувала на баварському карнавалі від чобіток до зачіски узіркована фортуна і який – через Тарасову необережність, оскільки саме цим небесним рогом достатку йому довелося відбиватися від гевалів, котрі тягли його в авто, звідки лише завдяки появі Дениса Оленишина не встигли вивалитися червоним людоловам на підмогу ще дві кадебівницькі пики, щоб серед карнавального шаленства на очах нетямущої публіки викрасти Тараса так, як викрали професора Чернецького, – під час запеклої колотнечі смертних, не здатних відрізнити суттєве від тліну й блискіток, дістався Аїдові, що мусів виправити легковажність феєричної панянки, лишивши Тарасові на згадку про ріг достатку самі блакитні скалки (за допомогою котрих роком пізніше Артем Нирчук помандрував до Казахстану, шукаючи своїх рідних, а звідти до таборів Мордовії й Сибіру, куди загнали усю Україну, якій з ласки старшого брата забракло місця на «нашій не своїй землі», щоб у Кингирі під кадебівницькими танками, киненими проти безборонних політв’язнів, що не втратили людської гідности, лишитися розчавленим шматком м’яса разом із Одаркою Гончак та Уляною Іволгою, колишньою Атремовою ще цибатим підлітком-зв’язко- вою, яку за незалежну Україну нові ощасливлювачі людства засудили до розстрілу, а тоді страту замінили двадцять п’ятьома роками каторги, – а непитущий Пилип Щербаківський заходився вчащати до погребка, аби щовечора перекинутися словом із небіжчицею Михайлиною, котра на Пилипову втіху тимчасово оселилася в тих скалках, що їх так недбало простягнув Перекотигорі Тарас), просячи вмонтувати шматки скла задля світової рівноваги в здиблену зачіску орхідеї-коропівни, котру Перекотигора зобразив на стіні, – Славко, гадаючи, що Тарас шпетить його за надто поспішну, радісну згоду помандрувати з Дзиндрою, вислизнувши з-під дружньої опіки, промимрив, що він лише на хвильку відлучиться, а тоді вже піде з Тарасом, як вони домовилися, навчатися біля Азамової церкви (оскільки там нібито найподатливіший терен для таких початківців, як Славко) проникати крізь мури, яких Славко боявся і які, за висловом Тараса, котрий після смерти Славкової матері, перебрав над ним опіку, хоча Славко доводився йому лише далеким небожем, мали ліпше, ніж вітаміни, подіяти на його здоров’я, чого Славко ніяк не міг збагнути вже хоча б тому, що за кожним разом, як Тарас провадив його крізь Цегляне мурування, бетон або найгірше (щоправда, це траплялося рідко) крізь порфірові плити старих палаців і церков (яких Славко органічно не виримував, бо йому завжди здавалося, ніби за ними тічками ходять упирі, котрих Тарас ніколи не бачив, навіть коли Славко пальцем указував йому на свіжо заюшену ікласту мармизу), йому лускалося серце від гадки, що він вже не вийде на світ Божий, п°при щиру клятьбу Тараса, мовляв, цей дитячий страх мине, Щойно Славко дотримуватиметься напрочуд ясної теорії дзеркал Дзиндри з п’ятнадцятого століття, який тепер, усміхаючися, стояв біля Славка й питав, чи він, Славко, не боїться висоти, наслідком чого Славкові остаточно вивітрилася з мозку теорія, котру йому стільки разів тлумачив Тарас, з особливою ретельністю (що Славка ані трохи не переконувало) наголошуючи на тому, що сенс її не лише в зовнішньому відображенні предметів, куди входить і проникання крізь мури, і перетворення металів, і таке інше, що саме собою ще нічого не варте, бо до штукарства і дурень здатний, – а в усвідомленні (і це найважливіше) людського призначення, проти якого, на Тарасів розпач, так баскаличився Славко, нишком перегодований вітамінами (на думку Тараса, саме вони розпорошували внутрішню енергію, потрібну для ходіння крізь мури, хоча Славко ковтав вітаміни виключно на пораду Харитона Семираменного, аби позбутися кінцесвітніх видінь), дратуючи свого терплячого наставника ніби навмисною віслюкуватою нетямущістю, яка тоді в «Щербатому місяці» так роз’ятрила Тараса попри те, що він справді не слабував на звичку юшитися з дрібниць, аж він лайнувся, згадавши спокусника роду людського, і ця згадка нечистого в присутності Дзиндри, котрого Тарас тоді ще не зауважив, і спричинила потоп, бо саме водою Дзиндра й зупинив клубчасте втілення лукавого, який почав був витягувати м’ясисті плечі й звісив уже ратицю зі слів, шо їх зопалу вимовив Тарас, – а зовсім не Лелькова необережність, який, вмонтовуючи в стіну скалки від Тарасового чи то пивного кухля, чи то рога достатку, а, головне, воліючи припинити вічні Тарасові суперечки зі Славком про людське призначення, котре сиділо Лелькові в печінках, оскільки й без нього капосно жилося на світі, так гаратнув молотком по стіні, що пошкодив водяну руру, іржаву й дефектну від бомблення ще з часів війни, наслідком чого й залило підвал аж Перекотигорі довелося, бо Лелько від несподіванки збаранів і не рухався, хоча вода заливала йому щиколотки! бігти й викликати пожежну команду повз незворушного призвідника навколишнього хаосу, якого Славко навіть не зауважив, поглинений Дзиндрою, котрий спокійно чекав, заки вляжеться шарварок, щоб мати змогу почути власний голос.

Звісно, коли Славко постеріг біля себе Дзиндру в кармазиновому жупані й синіх шараварах, він спочатку узяв був його за Миколу Скирду з канадської капелі бандуристів, що саме приїхали до Мюнхену на Гастролі і на виступи яких уже другий вечір носило Славка й Тараса, що ніяк не міг наговоритися з Миколою, надхненним бабієм, співаком, жокеєм, ветеринаром, знавцем африканських магічних ритуалів, вродженим комбінатором, а тепер диригентом капелі бандуристів, ну, а найголовніше, давнім Тарасовим ще з таборової шкільної лави приятелем, котрий, поспішаючи на зустріч, не встиг переодягнутися після виступу, а ще поверх барвистого строю накинув плаща, як тоді після концерту в Ніцці, коли Микола в присутності Тараса й Славка, що їм він оплатив дорогу, аби мати на три дні біля себе товариство для ШІ надавши окриленішого вигляду своєму карбованому обличчю античність якого ще протистояла підміновуванню оковитої, опустився на коліно (надхненний порух чарувальника жіночих сердець: посвист невидимого капелюха зі струсевими перами мушкетерського уклону під супровідне клацання острог) перед молоденькою, дійсно сліпучою красунею-повією (такої променистої істоти Славко доти ще не подибував), котра сиділа за кермом при опущеному склі, чекаючи на грошовитих клієнтів, а Микола, попри, здавалося б, не абиякий досвід, полонившися її королівським вирядом, а особливо її дитячими туркусовими очима, узяв її за родичку тих корононосіїв, перед якими він щойно виступав з концертом, і за півнячою звичкою одразу впав на коліно, щоб піднести до уст персикові пальчики небесного створіння, яке, назвавши свою ціну, вихором поставило протверезілого молільника на рівні ноги (одвічна відраза дон-жуана до собі подібних, що не терпить власних вад в інших; хіба, зрештою, людина не найнепримиренніша саме до того, на що слабує? – відраза, яка Славка більше здивувала й заболіла йому, ніж те, що красуня виявилася надто досяжною, бож для Славка вона назавжди залишилася райським видивом, побути довше в присутності якого завадили не порожні кишені, а Миколине шаленство, оскільки красуня, почувши Славкову заувагу, котрий не витримав, аби голосно не дорікнути Миколі в хамстві супроти жінки, сміючися запропонувала землякам безплатні послуги, що викликало в Миколи напад гістерії, подібної до нападу епілепсії, – Славко ніколи не бачив, щоб чоловік так ридма плакав, метикуючи розтрощити голову об кам’яний ріг хідника, хоча Славко й Тарас вчепилися в навіженого й тримали, аж поки викликаний співчутливою красунею-землячкою лікар дав тамувальну іньєкцію, проте Микола ще в готелі довгий час схлипував, кличучи синьооку Настю Підгайну з сіамського притону, куди він сам завів її в чорну годину, яка трапляється в кожному житті, аби з дурної голови раз і назавжди позбутися надто ніжної над собою опіки (коли Настя не повернулася з подорожі, а Микола на питання, де поділася його Тінь, здвигнув плечима, мовляв, вона, відцуравшися роду, шкіри й ДУші, що так властиво жінкам, цим істотам, у яких лише солома в г°лові, одружилася з папуасом, Славкові ще довго пригадувався вираз її обличчя того вечора, як вони всі сиділи в Юхима Вошини, яткуючи день його народження, а Місько Гудемчук ляснув Миколу по плечі, приказуючи, що вони Миколу ще оженять, аби він облишив тинятися світом, тим більше, що віддана подруга на все життя вже є, котра, хоч він і не обіцяв з нею побратися, знехтувавши людськими язиками, супроводжувала його в усіх мандрах), однак коли Дзиндра повернув до Славка гостре, трохи подібне до зображень козака Мамая, шляхетне обличчя, Славко збагнув, що тут нема сумніву.

Очевидна річ, Славкові й на думку не спало поцікавитися, чи Дзиндра справді той самий Дзиндра, з теорії дзеркал якого Тарас висновував мало не всі закони світобудови, що їх Славко однак не міг второпати, і яким чином він, Дзиндра, народившися в п’ятнадцятому столітті (якщо це століття дійсно було п’ятнадцяте століття, а не означення якогось коду, що їх, грішним ділом, полюбляв Тарас, тлумачачи неуважному Славкові, мовляв, усі, хоч і які, здавалося б, буденні речі є носіями вселенського на силові частки подрібненого шифру, дійсний сенс якого Славко пустив повз вуха, попри щире старання запам'ятати Тарасові пояснення, зробивши йому тим самим бодай малу приємність, оскільки Славкові розумові центри самі підступно вимикалися від слів «шифр» чи «код», доводячи терплячого Тараса до печерного розпачу, – Славкові часом аж до ниття в грудях ставало шкода Тараса, який за вуха тягнув його на шлях добра й самовдосконалення, але Славко нічого не міг вдіяти зі своєю головою, де нічого путнього не трималося), і яким чином він, Дзиндра, досі невмирущий, коли все живе підвладне проминанню, та Дзиндра так заразливо засміявся, від чого Славкові стокротки залили душу, аж закортіло самому плигати й реготати до корчів у паху, ні на мить не вагаючися, чи це, бува, не надто безсоромний вияв атавізму, цього, за виразом Тараса, насушного гальма на шляху до вилюднення, що Славко ані не спитав, ані не здивувався (лише серце зупинилося, а тоді одним стрибком розширилося на обидві легені, витиснувши притлумленого власника з тіла, аби він ляпнув на всі чотири і, одразу ж вирваний із проріджених клітин світловим вихорем, помчав на тому віддиху, котрий унедійснював досі непроникальні плошини), коли він поруч із засмаглим Дзиндрою, наче той тільки й робив, що вилежувався на сонці, в самих плавках опинився на Трухановому острові, тримаючи в руках приймача, як дві краплі води, схожого на той, котрий привезла з подорожі Україною Лариса Сиворакша своїм нащадкам у Канаді, пояснюючи, що цей дещо громіздкий сувенір і є брехунець, оскільки тепер на Україні інакше й не називають радіо, з якого, наражаючися на утиски, уперто слухають закордонних пересилань на коротких хвилях, що їх Славкові (правда, Славко, хотів був відмовитися, та Дзиндра махнув рукою, мовляв, нехай) за десятку вмонтував чолов’яга, котрий ціле літо додатковою технікою обслуговував пляжників, закінчивши поратися в дротяній скринці за мить до того, як кадебівники налетіли на гурт молодих людей (Славко пізніше роздивився серед юнаків і дещо старших) у вишиваних сорочках, що їх кадебівники, ніби кожна утла вишивка оберталася на пащеку вогневергальної гідри, кинулися шматувати на щойно заарештовуваних молодиках, котрі перед частково сторопілою, частково вороже настовбурченою («опять эти проклятые самостийники!»), а то й просто (і ці переважали) зачудованою публікою, в «моя хата скраю» якої постукало неоновим п’ястуком Провидіння (не дарма дух віє, де схоче), – співали непофальшованих асиміляторськими народовбивцями українських пісень про волю, світло й людську гідність, ширячи серед століттями махровою російщиною випалюваних сердець і голів буржуазно-націоналістичну моровицю, смертельну для червоної імперії, – ані тоді, коли вони удвох завернули в провулок (тільки вже не в плавках, а в потертих і заяложених костюмчиках, наче цілий день пролежали на спині, порпаючися в залізних нутрощах зіпсованого авта, як Дмитро Закута, що аж кинув письменницьку діяльність, аби встигати після кожного незначного проїзду лагодити новопридбаного «Запорожця», на якому, як це сам Закута признався у професора Федоренка Дзиндрі, він востаннє відвіз Ганну Климів додому, де її й замордували кадебівники, – з мертвими раз назавжди спокій! – бо жодні погрози не спромоглися змусити не тільки зовнішньо, а й унутрішньо богатирську Ганну ходити на рівні мишачого росту, Ганну, яка наважилася сміятися з упривілейованих катюжок, котрі за допомогою найновішої техніки затялися звести весь український народ на гнойовище з асимільованих лакуз, де не передбачалося місця на таких, як Ганна, за шо вгодовані посіпаки тьми гуртом, – адже Ганна боронилася, аж доки їй ззаду залізякою розтрощили череп, – частинами уоивали атлетичну жінку, незнищенний голос якої лишився хрипіти на стрічці підслухову- вального апарату, що його в поспіху, – на ліквідацію паскудної мазепинської ворохобниці пішло більше часу, ніж плянувалося, – забули вимонтувати єдинонеділимні ощасливлювачі людства, щоб потім звалити вбивство, – хоча стрічка вже ходила по руках; але що там стрічка, коли дійсне лише те, що наказано згори вважати за дійсне! – на нібито неосудного слабенького свекра, якого представники єдиної на світі непомильної держави поспішили кинути під потяг, – ніхто нічого не чув і не бачив, усіх свідків втоптали в братні могили, не лишилося жодного рота розповісти, і однак правда виходить на світло денне! – аби не так для надто пискатих, – на щастя, розсварених націоналістично-буржуазних гавкунів з-за кордону, – як для щиросердих, розмагнічених рятівною віддаллю від братнього раю м’якодухих селепків в оазі західньої законности, зневажуваної кнурячими писками червоних чингісханівців, для яких єдина законність – нагаї й насильство, а решта гниль; – для щиросердих селепків, ладних на перший посвист щуролова повірити у веселкову торохту, – а як не повірити, коли з кожної ворітниці тільки й дмухають добре плачені бурякові сурми про безклясовий рай, хоча в кожному червоному раю, щойно дориваються до влади послідовники бородача, одразу ж летять голови праворуч і ліворуч, ледве встигають зрівнювати з землею братні могили! – аби мати сяке-таке алібі, – людський мозок? пхе! скажи йому тисячу разів, що чорне – біле, і він, плазуючи, повірить: біле, біле! – інакше хіба на кожному кроці перемагало б зло і його похідні: нахабство і демагогія? – аби мати сяке-таке алібі й бити в бутлю якщо не самих емігрантів, яким не витнеш із пам’яті ні штучного голоду на Україні, ні масових розстрілів, ні чавуннощелепної русифікації, хоча час гоїть виразки, а українцям ще Господь забув уділити злопам’ятности, і вони ніколи не надмухуються, як інші, заподіяними їм лихами, – аби мати сяке-таке алібі й бити в бутлю якщо вже не самих ялових емігрантів, то їхніх м'якотілих, перегодованих вітамінами Телесиків, виспівуючи їм кутим у сталінському горнилі голосочком чи то в пересиланнях за кордон, – бож закордонних не посадиш до концтаборів і психолікарень, аби й гадка щезла про ворохобницьку мазепинсько-бандерівську націю, – чи то в підлакованих «Нових обріях» про щире піклування українським народом з тією самою м’ясожерною нахабністю, – косоока ментальність червоної орди, – з якою в Харкові під час найлютішого голоду виставляли для західнього телятка Еріо за ніч уздовж вокзалу насаджені ялинки й вітрини, завалені харчами, шо їх потримали на показ так довго, заки чумним містом, терміново очишеним від пухлих трупів, проїде європейський телепень, не спокушений азіатською підступністю, котра потьомкінські села піднесла до рівня Апокаліпсису, який у кінцесвітніх видіннях час від часу й переслідував Славка), – ані, коли вони піднялися крізь прохідний будинок, – суцільні сходи й вікна, – на Хрешатик, що його Славко виходив у снах уздовж і впоперек, оскільки саме на Хрещатику містився центр землі, випромінюючи на весь світ із-під трупного гною потоки живого, цілюшого світла, шляхетности й добра, які досягали й Славка, хоча він народився вже на Заході і знав Київ лише з батьківських розповідей і поганих зняток, але в ньому, попри те, що він завжди стояв осторонь громадського життя і тоді, коли ще жили батьки, і згодом, як ним заопікувався Тарас зі старою Нагірнихою, тягаючи Славка на всі українські імпрези, шоб йому вивітрилися з душі кінцесвітні настрої, пульсував і переливався вранішньою зорею той інший Київ, де тепер Славко з дзиндрою звернули праворуч до Дніпра в немощений курний правулок і постукали в дошками навхрест скріплені двері, що їх відчинив їм професор Федоренко, який згодом пояснив Славкові, і чому Дзиндра невмирущий, і в чому сутність людського покликання, і чому кожному вділено незнищенний голос, хоч людина про те переважно, затуркана буденщиною, і не здогадується, повіривши диявольському щохвилинному навіюванню, ніби вона безголоса і без’язика, бо сатані найстрашніше, коли людина довідається про своє призначення, оскільки тієї ж миті пахолки тьми стають безсилі, – і чому червоні держиморди заповзялися перетворити український народ на безлику, малоросійську льоху, придатну лише на ковбаси імперського великобратнього шлунку, і чому кожній людині дано вирішувати долю всього світу, тільки вона про те не здогадується, аж поки саме Провидіння спересердя штовхне ледачу креатуру до світла, як професор Федоренко штовхнув Славка, аби він з надмірного захоплення перестав репетувати, бож у помешканні скрізь кадебівницькі підслухувальні апарати, але Славко не второпав, попри Дзиндрині знаки, і так голосно охнув, побачивши у професора Федоренка тих, кого він у житті навіть і не мріяв побачити, що той відрухово надто сильно штурхнув ліктем Славка, аж той на мить втратив рівновагу, яка завжди вивітрювалася зі Славка, щойно він глибоко чимось переймався, наслідком чого серед Федоренкового помешкання і настав кінець світу.