Федір настроївся заперечити, що Антін ніяк не міг вилікувати Всеволода від паралічу, оскільки Всеволод, ще заки Антін повернувся з Африки, заплутаний радянцями, які особливо ретельно полювали за всіма неасимільованими українцями (це Федорові згодом зрадив Тимко Рябошапка, найвідданіший Решетинців приятель, який одного ранку вийшов з дому та так і не повернувся), – наклав на себе руки точнісінько так, як значно пізніше Ігор Кам’янецький, і напевне, Безручко має на увазі не Всеволода, а Юрася Перегуду, якому дійсно загрожував параліч, та й взагалі який це мало стосунок саме до теорії дзеркал Дзиндри, про якого свого часу розповідав Паливода? – але тому, що гуска, – яку Безручко у проміжках пригощав коньяком зі свого келиха, запиваючи підігрітий борщ, що його за старою кавалерською звичкою Федір тримав у запасі (цілий баняк) у холоднику, звикши сам куховарити, манірно засміялася, пробігши колоратурними молоточками вгору й униз дві октави (Федорові тоді остаточно й засіла думка, чи не становила гуска перехідного, проте важливого ланцюга Безручкового винаходу – щось на зразок живого каталізатора, хоча Безручко й відмовчувався на кількаразові запити), – Федір одночасно пригадав, розсердившися на власну неуважність: поспішаючи почастувати гостя (останнього часу у Федора й справді виробилася звичка поспішати, навіть коли й не було куди), він забув, – а Безручко з делікатности не нагадав, – перш ніж посадити гостя за стіл, злагодити йому ванну й дати чоловікові чисту білизну, якесь неподерте вбрання (добре, що бодай Безручко й він не надто різнилися статурами), пошукати випрані шкарпетки й цілі черевики (ці підошви, підв’язані мотузками! На втіху Федора в нього таки знайшлася запасна пара взуття, хоча він засадничо не тримав зайвого манаття, пам’ятаючи одвічну істину: від кожної зайвої речі в помешканні заводиться лукавий, перетворюючи гостинну людину на скнару й відлюдка), бож Безручко відтоді, як прилучився до категорії бездомників, ані належно не відживлювався, ані не дбав про найконечнішу гігієну (і це колишній аж до педантизму чистун Безручко, що жартував, мовляв, тепер замість геєнни вогненної вірять у гігієну); адже минулого разу Федір привів до себе маячного, викачаного в болоті Безручка, який кілька разів, – Федір уже й не пам’ятав, як часто, непритомнів в Англійському парку, переносячи на ногах крупозне запалення легенів, аж поки його (не інакше як на терміновий знак Провидіння) подибав Федір і мало не силоміць затяг до свого помешкання, викликавши Ярця Турчиновського, аби той дав Безручкові кілька рятівних іньєкцій й проінструктував, як лікувати хворого, бо Федір тоді справді наївся страху, що Безручко вже не прийде до тями, – а пригадавши про ванну для Безручка, Федір похопився, що «Під зеленим розмарином» чекає на нього Марійка, про яку він зовсім забув, оскільки вони домовлялися ще минулого тижня, а за цей час після наглої смерти Романа Онуфрієнка, з котрим Федір ще напередодні у Штарнберзі ловив рибу, спливло стільки води, наче розмова з Марійкою відбулася кілька років тому, коли він ще мріяв, що Марійка погодиться стати йому дружиною, заради якої він ще сьогодні, попри II придуркуватого Андрія (Хіба це чоловік? Цей горе-шалапута, в якому лише Марійка могла угледіти особливі людські якості!) і трьох підлітків-патлачів ладен хоч до пекла, чого Марійка, здається, так ніколи й не втямила, хоча все інше відчувала з найменшого натяку, – і що тепер йому, Федорові, не випадає ні підводити Марійки, ні кидати Безручка самого в хаті після того, як він сам затягнув його до себе, стужившися за товариством.

Імовірно, від заклопотаности Федорів мозок помилково виділив такий надмір розумової енергії на ці утлі міркування, аж нею просякло помешкання, і, хоч він і словом не зрадив цих думок, вони жужмом потрапили й гостеві до голови, бо коли Безручків промоклий голос, доповнений то бусловим буханням, то гусячим ґелґотанням (оскільки Безручко заявив, що без гуски він не сяде в ванну, з чого Федір, якому в перебігу жовтої пропасниці в Бразілії довелося дещицю зіткнутися з потойбіччям, що й залишилося в його звичці помічати те, повз що інші байдуже проходили, виснував: не інакше, як Безручко запроектував свій винахід в гусці, переховуючи в ній в ущільненому вигляді, задля більшої портативности, з десяток громіздких створінь на зразок їжатця, безпосередньо пов’язаних з винаходом, серед яких особливою активністю вирізнявся лелека, що тепер бив крилами по воді, приглушуючи потовщеними сплесками Безручків голос), – дійшов до Федорового (від унутрішньої напруги фасетного) слуху, то Федір зі здивуванням встановив, що він, не знати коли, встиг полагодити, що вони всім гамузом після купелі вирушать до Марійки в каварню, до котрої завжди стриманий Безручко (хоча він і колись не густо вчащав до каварень) виявив нагло таке настирливе зацікавлення, ніби не Федір, а він мав там важливе, заздалегідь укладене побачення, на яке йому з якихось далекосяжних причин не випадало прийти без свідків, і це враження у Федора ще зміцнилося особливо після того, як йому спало на думку, чи не перевіряв Безручко на людях свій винахід, дещо переінакшуючи перебіг подій, як він уже сидів разом з Марійкою й Оришкою Козелець, влаштувавши поруч на терасі, погородженій на затишні закутки цементними ночовками з журавцем, Безручка, переодягненого на кількаразові настирливі прохання у Федорів приношений, але чистий виряд, разом з гускою й виваркою-барабаном, і до них приставив білого, з мереживного заліза, стільця кудлатий атлет, у якому Федір щойно в загальній колотнечі, коли він сам кахльованим столиком прокладав дорогу Марійці й Оришці серед роз’юшених пик, що налітали з усіх боків, розгледів Тараса Нагірного, котрий ще не зовсім (Федір давно переконався, що здоровані важче витримують злигодні, ніж глистюки) очуняв від голодівки перед ратушею на Марієнплятці на знак солідарности з Валентином Морозом, за якого в усіх українських церквах ішли молебні, після чого люди з свічками вирушили в похід по всьому місті, що, догоджаючи єдинонеділимній держиморді, не квапилося бодай одним реченням згадати у щоденних новинах (преса, звісно, вільна, тільки пощо заради якихось там задрипанців з неіснуючої нації зайво роз’юшувати медалогрудого від плечей до колін сусіду?) про українські демонстрації на знак протесту, що в особі Мороза червоні царі видушують весь український народ (б’ють, та ще й плакати не дають), який попри тристалітнє перебування під братньою різалкою-чоботиськом не хоче перетворитися на росіян, – Федорові з чіткістю, що випалювала мозок, запам’яталося, що Безручко говорив про людське призначення тієї миті, як Юнона, на пронизливий, аж фіялковий звук сопілки, цибато виметнувшися з- під Безручкового стільця, по-лелечому (Федір виразно побачив, як у неї за кілька кроків видовжилися ноги й дзьоб, та й, зрештою, де ж би гуска ласувала гадюками?) проковтнула обох отрутоносців молодого з улишайованою церою факіра, який, разом з старшим фіялково утюрбанованим напарником, що мідяним молоточком поклепував по бляшаному горняті, виступав у каварні, замість тиждень тому заповідженого, – так само, як і факіри, модного, – гітариста, через якого Федір, бажаючи зробити Марійці бодай невеличку приємність (це було його єдине право на Марійку), домовився зустрітися у каварні «Під зеленим розмарином», куди Федора вперше завів був Перекотигора після вистави «Едіпа», який тоді остаточно зіпсував Федорові настрій.

Тобто, настрій у Федора тоді і так був зіпсований, і Перекотигора ніколи не затяг би його до кепсько провітреного приміщення, аби йому дві години перед очима мигтіли переслідувані долею постаті, нехай і на даровані квитки, якими Перекотигору ощасливили Богатирчуки, що мали постійний абонемент на театри й концерти і того вечора чи то через гостей з-за океану, що наїжджали на літні семестри послухати курсів українознавства, чи то через хворобу не змогли відвідати вистави, – якби Перекотигора не завів мову про Христю Ящуківну.

Федір не мав жодної охоти (хоч саме цього й не випадало казати Перекотигорі, який на пункті Христі виявляв надмірну подразливість) слухати про походеньки ледаща-Ящуківни, яка, як то увійшло в звичку серед молоді, що, народившися на еміграції й вирісши після непам’ятних таборів у достатках і вже, звісно, не знаючи смаленого вовка (та й звідки їй знати, коли перед очима, переливаючися через вінця, буяв добробут чужинецького світу, а оповіді батьків про жахи, переслідування, а найгірше Україну, – яка фоєрверком виринала із задротованого небуття лише тоді, коли треба було зашельмувати українцем якогось покруча, убивцю, пройду, – протейне перетворення – з неіснуючої нації на націю падлюк, шельм і головорізів, – усі народи, як народи, а українці – то їх взагалі нема, тьху, порожнє місце! то на мить появляються лише в людиноненависницькій подобі, аби одразу ж щезнути, перетворившися на коров’ячий хвіст російської, польської чи ще якоїсь вартіснішої нації; видно, їм Господь вклав геєнну люту у груди, – причина, чому незрівняний ощасливлювач людства Йоська, яким ще й досі захоплюються гниляки в достатках, і носився зі спасенною думкою винищити сорок мільйонів цього мазепинсько-бандерівського гаспидного кодла, щоб воно не ворохобило єдинонеділимної імперії – викликали тільки роздратування, адже то був батьківський, а зовсім не Христин досвід, що то обходило! – бож серед угодованих, державних, самозакоханих націй, – на молоденьких очах Христі наймогутніші держави ще не лускалися мильними бульбашками, і чого їй було вже тепер хвилюватися, що на цьому світі нема нічого сталого? – непристойно виглядали бездержавні затяті провінціяли, які навіть не належали до вибраних народів і, замість розчинитися в навколишній повноцінній стихії, жили якимось загумінковим Ґралем-Україною, котру червоні єдинонеділимники до ноги викорінювали «на власній не своїй землі» і для якої серед пихатих молохів не було місця, а чому ж би то Христя мала належати до тих, яким нема місця під сонцем?) пустилася берега попри порядних і шанованих батьків, а, може, саме й тому (як на Федора, то в найпорядніших родинах найчастіше й плодяться виродки й гнила неміч, а тут ще й пещена одиначка, розвезений кусень безсердечного м’яса, що його злигодні й поневіряння не перетворили на людину, оскільки змалечку самі вареники плигали в рот? Куди зайшло б людство, якби людина всю свою енерґію не витрачала на те, аби вилізти зі злигоднів. А наслідки? Хіба добробут так само, як і лихо, не випорожнює людину? І чи в цих обох крайнощах не відбігає людина найважливішої своєї суті? Надмір горя робить людину черствою, злою, зашарпаною й безжалісною, – раб, над яким свище батіг, не виплекає в собі шляхетства, для добра треба бодай малого просвітку, а надмір достатків – порожньою, байдужою до всього на світі або пихатою й гістеричною і – теж лютою й жорстокою. Певна річ, не кожного, – у кожному пеклі знайдеться один праведник, – однак більшість. І тільки десь посередині між цими двома крайнощами, визначуваними для кожного особистою довжиною внутрішнього зросту, з ухилом то в один, то в другий бік, людині світить добігти свого повністю ніколи не усвідомленого, а може, розумом і взагалі не схопного, призначення, яке чекає на кожного, так само й на розвезену Христю, хоч вона покищо й пручається проти того руками й ногами, – бож у Бога й піщина не пропаде, а вже людина й поготів), і за якою, чого Федір ніяк не міг збагнути, так побивався Перекотигора, розпачаючись, що для нього, лише коли нема на похваті патлатих претендентів, світить Христине ліжко.

Скільки Федір казав Перекотигорі викинути з голови глистувату Христю з її вічними цигарками, гашишами, цмуленням алькоголю й вибрати собі поряднішу, та, зрештою, і вродливішу з-поміж дівчат, які падкували за Перекотигорою (адже він нівроку ставний хлопець, і не одна мріяла стати йому вірним товаришем на все життя. А що таке Христя? Ну трохи лялькове личко з явно тхорячим виразом, але постать неоковирна, наче стулена з самих гострих трісок. Правда, таких пласких, та ще й неохайних, – і це для дівчини! – тарань, – так і кортить помити його й зачесати, а то ж чистий кундель! – вважають тепер мало не за красунь, – бідні Лукашенкові дівчатиська голодують, аж пожовкли, аби угнатися за лінією, сказано, добробут, нема ради, коли вся Европа взорується на американську цибату каліч, – однак сама ця худющість не така вже й страшна, хоч і не тішить ока. Зовнішність – це ще не вся людина. Моди приходять і минають, і не кожний – Леонардо, аби вбратися раз і назавжди за власноручно спроектованим взірцем. Та й потім, сьорбнувши дещицю лиха, ще відгодується й не торохтітиме маслаками, страшніша Ті бездушність, цілковитий брак жіночости, а, головне, засадниче небажання бодай спробувати вичути іншу людину, без чого так незатишно й порожньо на світі, хочби й що там інше проголошували.

Хіба може існувати жінка без рісочки м’якости, безунутрішнього тепла? Звісно, може, чого тільки не існує, лише чого тоді вартий весь світ? Хіба хмара отаких розбещених вишкребків, як Христя, ладна замінити, нехай дещо постарілу, – проте і Христя не ходитиме все життя у вісімнадцятилітках, за десять років її вибрики стануть нестерпні, за двадцять і поготів, а що таке двадцять років? день, не більше, вік людський надто короткий, а для жінки й поготів, адже йому самому, Федорові, який ще вчора ганяв хлопчаком, не знати й коли, вдарило півсотні, – ну і де ж отаким розперезаним Христям замінити нехай дещо передчасно згарьовану, – Марійка ж ніколи не мала часу дбати про себе, а лише про інших, – але яку незрівняно променисту Марійку, біля якої світ стає кращим, людина значущішою й світлішою?), та Перекотигора затявся, не виключене ще й тому, що йому досі надто легко давалися перемоги (нема ради, красень!), і лише Христя, одразу допустивши його до ліжка, так само відразу по-чоловічому відкинула коротко ощасливленого, вислизнувши з-під його волі (бож чи не на другий день Перекотигора кляв усе на світі, а найлютіше Христю, що мало не в його присутності злигалася з плюгавеньким, як зігнута жердка, Влодком Мацюком, і це не давало Перекотигорі промитої води), змушуючи навіженого (а в які мишачі нори не заганяє чоловіка любов), замість більше часу присвячувати малярству, до якого мав не абияке покликання (це Федір не раз чув і від Петра Голика, і від Остапа Лісового, не кажучи вже про Крука та Гніздовського, коли останній приїздив з Америки показувати діапозитиви зі своїх по-китайському вивершених дереворитів), вдаватися до тих закутків свідомости, де на людину без надійного провідника чигає небезпека.

Властиво, на перший погляд воно нібито й не містилося нічого загрозливого ні в поновному захопленні Перекотигори тантризмом, ні у відвідинах парапсихологічних доповідей (куди він затягнув був і Федора), де піддослідні медіюми самим поглядом згинали залізні дроти чи втримували в повітрі фунтові гирі, хоча того вечора Федір нібито не мав поворотного нападу тропічної хвороби, яка інколи в легкій формі поверталася до нього в поміркованіші широти, розщеплюючи навколишню дійсність на додаткові з’яви, – ні в знайомстві з новітніми Божими танечниками, що від удару звичайнісінької ложки об мідний чайник чи миску впадали в транс, звинніше від професійних циркачів годинами вивертаючи тіло з суглобів на славу Всевишнього, як вивертали хребти представники східніх культів, що підміновували римську імперію, яку через це й підкорили довготелесі варвари.

Зрештою, хіба Перекотигора з не меншим запалом ще не так давно захоплювався генетикою (у Федора збереглося кілька тих малюнків, які йому подарував Перекотигора, бо решту він згодом понищив), вимальовуючи перед заціпенілим Федором, якому малярство завжди виповнювало киснем легені, теракотові кажаноподібні півонії завбільшки з відро для, як висловлювався тоді Перекотигора, хоч згодом він то все заперечував, кажучи, що то все Федорова вигадка, – ступінчастих палаців майбутнього, що його він, розкладаючи перед Федором метрові ґваші, доповнені для більшої наочності дротяно-мотузяними конструкціями, якими тоді під саму стелю було захаращене Перекотигорине житло, проектував у містах-хмаросягах, де серединою двосотого поверху, за системою потужних опустів-помп, побудованих на засаді фото- синтези, текли ріки, що ними курсували океанські пароплави, ніде не затискувані набережними хмаросягу, де існували багатокілометрові, за системою гідравлічних вахлярів висувні парки, де височіли, об'ємом на кілька проваль розсувні церкви-мушлі всіх релігій світу з музичними лабіринтами, з органними нішами, концертними, порхавкоподібними залями й авдиторіями крізь усю ступінчасту мережу веселкових помешкань, захисних вулиць, каналізацій, площ, колодязів і скверів, які в зменшеному вигляді, разом з гойдалками, водограями, марсіянськими ракетами й коробами з піском для найменших, разюче нагадували кольорові мантри, що ними Перекотигора вже тоді пообвішував свій закуток.

А втім, чого вже так дуже було дивуватися з Перекотигори, який завжди мав нахил, щоправда, дещо своєрідний, до містики, як це інколи трапляється з тими, що трохи заретельно час від часу занурюються в тілесне, хоч, може, саме тут Федір найістотніше помилявся, ототожнюючи Перекотигору з тим, що той сам про себе розповідав, підносячи навколо свого справжнього єства мости навіть перед такими погідними приятелями, як Федір, який ніколи нікому не ліз в душу, вважаючи, що кожна людина має право на свій унутрішній – нехай і який мікроскопічний – безлюдний острів, – коли нещодавно сам Федір подибав на зоні для пішоходів чималий гурт німецьких молодиків (як швидко міняється ментальність, ще десять років тому щось подібне було б немисленне), завинених поверх уторочкованих джинсових камізельок у давно не прані сіраві хламиди, – найстаршому, здається, не минуло й двадцяти років, – що, виставивши під баварський поміркований дощик поголені доліхокефальні маківки й закочуючи в надхненні очі, співали гімни Крішні, намагаючися перекрити гітарні виступи з десяток так само молодих, лише помитих і підпрасованих сектантів, які трохи поодаль кволими голосами славили Ісуса, дисципліновано пощипуючи гітари, що їх, як і гімни Крішні, напливами заглушував гучномовець роз’юшених безбородих маоїстів, що, на всю потужність зелених сердець палаючи (з віддалі методично запрограмовуваним) гнівом на розкладницький добробут навколишнього капіталістичного світу, який уможливлював їм зручно жити в достатках і не лише вільно висловлюватися, а й, де йшло, безкарно підтероризовувати більшість, поривалися переконати публіку, переважно з пакунками в руках після суботніх закупів, що єдиний порятунок людства – в комунізмі, і то виключно китайського зразка, – там просто рай! – захлиналася добре відхарчована нордійська дівуля з заячою губою.

А коли Федір, терпляче вислухавши вогневергальну проповідь, нарешті поцікавився, чи сама надхненна проповідниця була в тому раю і чи їй бодай раз спало на думку, що станеться з нею самою, коли в Европі запанує радянський чи китайський Гулаг, то дівуля роздратовано спитала, що означає це чужинецьке, варварське слово, а дізнавшися, що «Гулаг» – твір Солженіцина про радянські концтабори, заверещала: «Солженіцина і всіх тих, хто паплюжить світлу комуністичну дійсність, треба перевішати на першій ліхтарні, бо всі вони брехуни й провокатори, від яких треба вичистити людство».

«Якщо ви не читали Солженіцина, то звідки ви знаєте, що він брехун. Ви ще не добігли влади, а вже, й не передихнувши, засуджуєте людину на смерть, не вислухавши її», – спробував докинути Федір, але дівуля, блиснувши верхніми яснами, верескнула, що плюне йому межи очі, якщо він негайно не розматеріялізується в повітрі, бо хто проти комунізму, той проти всього людства, і його треба знищувати, як мерзенну попелицю.

«І во віки віків амінь!» – уже подумки докинув Федір, ухиляючися перед скринькою з проклямаціями, що її пожбурила в нього розпашіла дівуля, ладна проливати ріки чужої крови (до своєї власної, як Федір уже не раз пересвідчувався, усі геркулеси на словах виявляли надмірну чутливість, бож безкарно товктися в чужій душі значно легше, ніж зносити мікроскопічну подряпину на своїй).

Скільки в людині енергії, і чому на кожному щаблі свідомости ця безлика енерґія, яка могла б так само бути й добром, від найменшого подуву заряджується чавуннозубим злом, руйнуючи все навколо себе і себе саму, спалахнуло в Федорі, коли він уже з віддалі глянув, як дівуля разом з мовчазним білявим хлопцем, дуже подібним до неї (зрештою, як тепер Федір роздивився, інші п’ятеро теж виглядали близнюками, ніби спільне фанатичне переконання єдиним ляпасом увібгало їх назад у вид, вимаґлювавши виборені від амеби до людини індивідуальні риси) визбирували в чотири руки розкидане майно (решта, – переважно довготелесі, з задовгими руками члени групи, – не сіпалася допомагати, зайнята податливішими перехожими й гучномовцями), посилаючи в той бік, де щез Федір, від ненависти фіялковий погляд, аж йому стало її шкода, не розумом (розум зневажливо ствердив: і чого воно так юшиться? Чи я його скривдив, забрав йому місце під сонцем?), а серцем.