Вічний страх, що кожної миті він з’явиться й покупці почують його вимоги, так розхитував нерви, що мої ділові справи почали йти на спад, хоч я досі взагалі не знав, що таке нерви. Моя нервова система функціонувала звичайно, як у кожної пересічної людини. Та безглузді вимоги мого відвідувача саме своєю цілковитою безглуздістю виводили мене з рівноваги, і я весь аж шарпався, угледівши його, наче мені кожного разу виливали в обличчя сірчаний квас. І кожного разу його поява кидала мене в розпач. Сама згадка про нього позбавляла мене працездатности. Я стримувався, пробував соромити себе, звертатися до розважности й нагадувань, що так поводитися просто недоцільно, та перемогти себе виявилося понад силу.

Наскільки його щоденні відвідини хвилювали мене, я став помічати, коли доводилося писати рахунки чи листи, оскільки я сам вів усю кореспонденцію. Щораз частіше траплялося, як, пишучи ділові листи, замовляючи або дякуючи за прислані товари тощо, я раптом серед звичних висловів подяки чи прохань надіслати замовлене, ціпеніючи, подибував фрази: «Ідіть ви під три чорти!», «Я не хочу писати вашої біографії!», «Я вас уб’ю або збожеволію, якщо ви не відчепитесь від мене!» Під кінець я вже так боявся, що в моїй діловій кореспонденції можуть затесатися подібні вислови, хоч я заради певности по кілька разів перечитував написане, що я не наважувався відсилати листів і губив клієнтів.

Я дуже добре здавав собі справу, як мій стан з дня на день погіршується, і то в такий спосіб, що треба негайно протидіяти, аби остаточно не заломитися. Я слідкував за собою, намагався не дратуватися, більше відпочивати, з неспокоєм стверджуючи в собі наростання рис, яких я раніше не зауважував. Часто я почував себе, як риба, яку обсіли дрібнота-паразити, і вона йде на дно. Я ловив себе на тому, що надаю ваги дрібницям, яких колись просто не помічав. Я зробився недовірливим. На безневинніше питання я міг раптом грубо відповісти, підозріваючи, що вже всі знають історію з моїм відвідувачем і натякають на це, і лише зустрівши здивовані погляди, зі страхом встановлював: мені надходить кінець, так довго не потриває, доведеться щось вирішувати, і то негайно. Байдуже яким способом, аби якнайшвидше розв’язати історію з моїм відвідувачем, не чекаючи ні хвилини, бо ще трохи – і я або накладу на себе руки, або збожеволію. Іншої розв’язки я не бачив, я мусів поспішати, поки ще хоч зовнішньо тримався.

Так найближчого дня, коли знову з’явився мій відвідувач, я сказав, що погоджуюся писати його біографію, нехай він тільки залишить мене в спокої, і попросив принести основні матеріали до його життєпису.

Мені здавалося, ніби тепер усе налагодиться, що я, хоч і робитиму щось, що суперечило моїм поглядам і людському глуздові взагалі (де ж це мисленне – писати біографію незнайомого чолов’яги!), все таки позбудуся його відвідин, а там уже воно якось налагодиться: я ладен був що завгодно зробити, аби його назавжди позбутися.

І саме тут трапилося те основне, чого я ніколи не передбачав, після чого моє життя перейшло в інше річище, ніби в картотеці світових доль несподівано похопилися і тепер покликали мене розплачуватися за попереднє спокійне життя.

Мій відвідувач зачудовано подивився на мене, наче я бовкнув таку дурницю, аж йому соромно за мене, і відповів, що всі матеріали до його біографії я мушу вишукувати сам. На те, мовляв, існують біографи, щоб турбуватися за біографію людини, про яку вони збираються писати. Матеріалів про себе у нього нема, десь загубилися, а утруднювати себе спогадами йому ліньки, і це нижче його гідности. Зрештою, його спогади однаково не матимуть для мене того значення, що для нього. При невдалому насвітленні вони навіть ризикують викривити його біографію, а цього він найменше хоче. Для біографії потрібна насамперед об’єктивність, факти, хоч він і визнає, що на самій об’єктивності й фактах не напишеш біографії. Щождо суб’єктивних фактів, чи радше уточнень, то він не спроможний переказати мені про себе найменшої подробиці, бо він і я – різні характери, і я однаково інакше зрозумію те, що він скаже.

Можливо, він мстився тепер за те, що я раніше не погоджувався писати його біографії, за те, що виганяв. Можливо, він просто не відзначався дуже привабливою вдачею, а я занадто брав його слова до серця. Не знаю, кому приписувати вину, йому чи мені, однак з мене вийшло терпіння, як з бальона повітря. Навіть пізніше мене дивувало, яким чином я дався спровокувати на подібний вибух гніву, бож я не пригадую, аби колись раніше до такої міри втрачав рівновагу.

Я схопив у оберемок стос книг і з прокльонами жбурнув на мого відвідувача. Потім полетіли важкі предмети зі столу: попільниці, рами для ґравюр, бронзова китайська ваза, в якій я тримав загострені олівці, – все, що потрапляло під руки: ґравюри, мапи і навіть бляшанка з колекцією метеликів, яку мені лишили на продаж.

Я потрощив би усе в крамниці, якби випадково не зайшла дружина, яку останнього часу почав непокоїти мій стан здоров’я. Зауважуючи, що зі мною щось діється, і не знаючи що, вона думала, чи я не перевтомлююсь або нєдоживлююся, як це траплялося, коли я працював без спочинку, і часто тепер навідувалася до антикваріяту, щоб допомогти або витягти мене скоріше додому на обід.

Її присутність змусіла мене отямитися і вигадати щось зовсім безпомічне й недоладне про причину мого шаленства, бо коли я глянув навколо, я сам здивувався, чого я накоїв. У крамниці панував повний розгром. Я почував себе мізерно, наче мене побили.

Не знаю, чи повірила вона тому, що я сказав, але розпитувати докладніше не стала, за що я сповнився супроти неї невимовною вдячністю, хоч і вдавав, ніби все це, мовляв, Дурниці, і чим скоріше випровадив її додому. Що, зрештою, Мені лишалося? Історію з відвідувачем я не зважився б їй розповісти за жодних обставин. Я навіть і не пробую обороняти себе. Не виключене, що це упередження виглядало смішним дивацтвом з мого боку. Ймовірно, дружина не сприйняла б цього так трагічно, яким воно мені здавалося, а, навпаки, порадила б щось таке розумне, після чого взагалі перестала б існувати проблема з моїм відвідувачем. Однак як міг я їй розповісти, коли мене самого пік сором, що зо мною трапилося щось подібне? Я не відзначався амбітністю. Я ніколи не страждав на самолюбство чи якісь інші умовності, всю за допомогою яких я бодай з деякою певністю, а не наосліп, заходився б визбирувати матеріяли до біографії мого відвідувача, бо дещо здавалося, попри брак зачіпок, таки очевидним, а саме: обставина, що мій відвідувач жив у місті, тобто що він не належав до випадкових приїжджих, інакше які би він встигав по кілька разів на день відвідувати мою крамницю? А коли так, то десь існували й люди, які його знали, яких він відвідував, з якими він говорив, і моє завдання зводилося тільки до того, як цих людей розшукати. Так принаймні виглядали вихідні дані, а решта залежала виключно від моєї винахідливости.

До кожної роботи, до якої я брався, я ставився винятково сумлінно. Я не прагну цим сказати, ніби це якась заслуга з мого боку і тому мені належить особлива пошана за ці якості. Ні, я просто стверджую, так само, якби я складав інвентар, задля більшої точности, щоб факти, які я оповідатиму, не набрали іншого насвітлення, ніж це сталося в дійсності. Я боюся щось перекрутити або пропустити, оскільки все це має для мене вирішальне значення, а що це значення стосується виключно моєї особи і вже для когось іншого не тільки втрачає наочність, а й навіть віддалену подібність, як при переповіданні сну, коли слова охоплюють і передають не пережитий настрій сну, а тільки його зовнішню дію чи приблизний образ і неможливість відтворити плинний жмут почуттів, які не цілком відповідають виговореному, бо уві сні слова заряджені іншим, інколи навіть протилежним підтекстом, вже творять не той сон, що оповідаєш, а цілком інший, який не зраджує нічого спільного з першоджерелом, і тоді раптом виявляється, що для когось стороннього сон не лише не цікавий, а й просто незрозумілий, – то це справді не моя вина.

Завдання, яке я собі поставив або вірніше – яке мені накинули, вимагало виняткового терпіння й докладноети. Перебравши подумки всі теорії, які я лише потрапив вигадати, я повписував найбільш підхожі на аркуш паперу, задля більшої наочности і, щоб не заплутатися, вирішив комбінувати, на чому зупинитися.

Однак у моїй ситуації виявилося досить важко щось путнє вимізкувати. Хоч як я мудрував, ніякого факту, за який я сподівався вхопитися й почати розшуки, не знаходилося. Всі теорії зводилися до одного: єдиний спосіб виявити якісь дані до біографії мого відвідувача – це заходити в кожний будинок, у кожне помешкання й розпитувати про нього.

Не треба багато уяви, аби зрозуміти, як я себе почував, усвідомлюючи, що передо мною повне місто мешканців, яке доведеться обходити й випитувати про мого відвідувача, але іншої ради я не бачив і тому вважав за найдоцільніше діяти, відклавши всі роздуми набік, і то діяти як найскоріше, а там воно вже якось утрясеться. Я поклав собі взяти це за свою методу й поволі привчатися до цього.

Перш за все я купив найновішу мапу міста. Дивно, пізніше моя обережність не здавалася мені такою конечною, аби їздити за звичайною мапою аж на околицю міста в книгарню, де я не сумнівався, що мене не знають в обличчя, хоч згодом я не менш дбайливо замітав сліди. Я припускаю, що пов’язані з цією купівлею неприємні асоціації (мені всю дорогу ввижалося, ніби всі дивляться, як я везу з околиці мапу) з часом трохи вивітрилися супроти інших, гостріших, які стоять до мене ближче, і тому деякі мої тодішні дії (очевидно, обставини їх ніби й виправдували) вражають мене зараз своєю невідповідністю до дійсности.

Придбавши найновішу мапу міста, я на ній за допомогою циркуля й лінійки (акуратність одна з моїх найбільших пристрастей) розтяв місто червоним олівцем на чотири частини: північну, південну, східню і західню, потім кожну частину на дільниці синім олівцем, аби краще відрізняти, і кожний кусник перенумерував: ці дільниці я постановив по черзі докладно обслідити, щоб згодом ту, яку я пройшов, викреслювати. Тепер лишалося тільки устійнити, як розпитувати про мого відвідувача.

Прийти до незнайомих і питати про людину, не знаючи Навіть її прізвища, якось не випадало. Не те що в мене не вистачило б сміливости. Наявність чи відсутність її вже не відогравала в такому збігові обставин значущої ролі. А просто це могло б викликати несприятливі наслідки. І дійсно, з’явитися і сказати: «Добридень, добрі люди. Чи ви не знаєте, бува, мого відвідувача? Він виглядає так і так, хоч не виключене, що він також виглядає отак і отак, і чи ви щось про нього знаєте?» – «А як він зветься, і пощо він вам? Ми не зобов’язані давати будь-кому звіт про наших знайомих!» – «Я не знаю, як він зветься, проте мені конче треба про нього довідатися, де він живе, що він робить і хто він, бо я збираюся писати його біографію».

Таке, звичайно, не підходило. Найкраще вигадати якусь нескладну напівбрехню, напівправду, яка не привертала б на себе уваги незвичайністю чи двозначністю і якій би вірили. Факт, наприклад, що я антиквар, лишити, це досить солідний факт, тільки додати, що відвідувач – це, ну скажімо, мій клієнт, аджеж таке зовсім не виключене! Зразу виглядає краще. Далі, що мій відвідувач, тобто клієнт, винен мені гроші за книги і гравюри і що він, якщо я не помиляюся (ви ж самі розумієте, всього не запам’ятаєш, а я до того ще й вічно забуваю прізвища!), зветься так то, чи приблизно так, прізвище його крутиться мені на язиці, я зараз пригадаю, зараз, ну, зараз. Точну адресу його я, на нещастя, загубив, але мені здасться, ніби він живе чи жив (у залежності від виразу очей опитуваних) саме в цьому помешканні чи навпроти. Тому нехай господарі не гніваються, коли я їх потурбував, вони самі розуміють: я волів би отримати назад гроші від клієнта, і нехай вибачать мої розпити.

При цьому кожного разу описувати мого відвідувача, наскільки моя пам'ять зберегла його риси.

Такий варіянт виглядав би зовсім правдоподібним. Після цього лише влаштувати, як викраяти час на розшуки, а тоді, як доля схоче.

День відпадав. Вдень я працював у крамниці, отже залишався тільки вечір, і то не завжди, бо звичайно я проводив вечори дома в родині, і якби я раптом тепер почав зникати, це впало б в око, а я не допустив би за жодних обставин, аби дружина довідалася про мою історію з відвідувачем, хоч досі я від неї нічого не приховував.

Найнеприємніший, щоб не сказати найстрашніший, був, звичайно, початок, а там уже чітко розроблений плян діяв би сам собою, головне – не тягнути, не відкладати, як це часто кортить перед прикрим і дошкульним, бо чим швидше я візьмуся за розшуки, тим швидше їх скінчу.

Так одного вечора, коли мені здалося, ніби я досить теоретично підготований, щоб братися за практику, замкнувши двері крамниці і попередивши дружину, мовляв, я йду до одного добродія, який продає колекцію малюнків фльорентійської школи (цей добродій дійсно існував і його колекція теж, тільки він зовсім не збирався продавати малюнки, і малюнки ті носився з думкою купити не я, а мій колеґа, про що, звичайно, моя дружина не мала найменшого поняття), і щоб вона не хвилювалася, якщо я трохи затримаюся, я вирушив у першу зазначену мною заздалегідь частину міста.

Місто назагал не становило для мене нового терену. Я жив у ньому багато років, і мені доводилося заходити, залагоджуючи різні справи, в найвіддаленіші райони, хоч, звичайно, околиці я відвідував далеко менше, ніж центр. У центрі я до подробиць пам'ятав майже кожну вулицю. Тільки тепер я почував себе так, наче мене щойно привезли в це місто і поставили, аби я орієнтувався, натягнувши мені на голову по самі плечі товсту водяну панчоху, яку я ніяк не міг скинути і вона викривлювала усі предмети, і разом з тим ці викривлені предмети ніби й уосіблювали справжню дійсність, на яку я втратив право.

Я почуваїв себе дуже дивно. Я антиквар, солідна пересічна людина, батько двох дітей (хлопчик і дівчинка), і раптом на цих вулицях уночі, та ще й з такою метою: потайки від усіх іду розшукувати матеріяли до біографії мого відвідувача!

Цю ділянку міста я вибрав першою з мого пляну тому, Що тут мені найчастіше траплялося проходити, і я навіть відчував до неї якусь симпатію, хоч рідко хто знаходив її привабливою, а міська управа взагалі плянувала її перебудувати, правда, покищо безуспішно за браком грошей. Власне кажучи, моя симпатія стосувалася спочатку двох кам’яних меланхолійних ніби левів, ніби гіпопотамів, що тримали в лапах щити перед новою ратушею, а згодом з левів-гіпопотамів вона поширилася і на весь цей район, де скупчився гамір цілого міста, яке саме тут перетинала центральна міська вулиця, щоб в будні дні радше скидалася на поклад, на який з циклопічних сітей вивернули нерівномірно озвучену рибу, що виприскувала з-під ніг, і по ній примушували ходити.

Це особливо помічалося біля середньовічної брами, що заважала рухові міста, яке невпинно розросталося. Навколо цієї брами коштом тротуарів вічно поширювали вулицю з обох боків, турбуючися, де їхати автам і трамваям (про пішоходів не встигали подумати), і що більше розширювали, то неможливіший ставав рух, ніби наростання руху збільшувалося в геометричній пропорції до поширення вулиці.

Я не певен, чи існувала в місті людина, яка похвалилася б, що вона вдень перейшла цю вулицю на другий бік. Навіть якщо і так, то я просто не годен повірити, бо мені, за весь час, скільки я тут мешкав, це ні разу не вдалося, хоч я далеко не безпомічний. Воно й зрозуміле, бо заки людина настроювалася переходити, від сновигання і шуму вона губила віру в спроможність перенести своє тіло неушкодженим на другий бік, і тоді вже й обценьками її не перетягли б через вулицю.

Про себе я окажу тільки одне: такого вінегрету звуків мені не доводилося чувати в жодному місті. Крім автомобільних гудків та скреготу і дзенькоту трамваїв, які існували виключно, щоб заважати рухові, бо в них рідко хто їздив, оскільки на практиці виявлялося: найшвидше дійти до місця призначення – пішки, – клацання язиком (не уявляю собі, звідкіля, – може, місто побудували на багнищі, де жила нечиста сила?), булькотіння з саксофонним оханням, сопіння з легким металевим шерехом, який оскомою зводив щелепи, грубих обрубаних звуків, таких, які виникають, коли відриваєш порожню пляшку від уст, випивши з неї одним подихом всю рідину, шипіння, хлюпання, потім мішечків з окремих голосівок, які висіли над натовпом (слів ніколи не чулося; навіть коли через радіо передавали промови уряду, вони зразу ж від довколишньої угнутости повітря розпадалися на складові літери), тут панувала ще безліч уже цілком неокреслених амебних звуків.

Це все діялося вдень. Але вночі вулиця затихала й порожніла, і з’являлися тротуари, при існування яких вдень ніхто й не догадувався. На тротуарах стояли повії, ніби з них знесло пісок, яким вони на цьому самому місці були засипані вдень, а тепер пісок відхлинув разом з рухом і світлом, і, нарешті, відкрилося справжнє місто.

Я пройшов до кінця усю вулицю, так і не відважуючи- ся зайти в будь-який будинок. В уяві все виглядало цілком інакше. Ніби й те саме, а разом з тим таке інакше, що я раптом відчув: ніколи, за жодних обставин я не здолаю перенести свій плян з теорії в дійсність. Не тому, ніби я несподівано відкрив, що мій бездоганно придуманий плян поганий, а просто при згадці, що я маю зараз зайти в перший-ліпший будинок і питати про мого відвідувача, – мої ноги самі поверталися назад, і заки я їх наздоганяв, переконуючи себе, мовляв, бажання тікати світ за очі і зануритись у подушку, забути, що існує мій відвідувач, який домагається, аби саме я, а не хто інший, писав його біографію, і що я погодився писати її всупереч своїм переконанням, не змінить мого стану на краще, я вже чувся настільки безсилий, що мені випадало з пам’яті, чого я взагалі так біжу. Ба більше, я нагло з неспокоєм зауважив, що думки про мого відвідувача вислизають у мене з голови, а на їх місце находять різні дурниці, асоція- ції, які сягають, ніби навмисне, якнайдалі від того, що мене непокоїть, бо в мене перед очима стоїть пляж, куди ми з дружиною їздили кілька років тому ще перед народженням другої дитини, і я силкуюся пригадати, чи в кошик з їжею, – який ми загорнули в коц і поставили в лози в холодок, дружина поклала яблука чи груші, наче від цього вияснення залежить тепер усе моє життя.

Внизу в кінці вулиці, на розі завулку, вимощеному круглим диким каменем, стояв гурт молодих людей, голосно розмовляючи з кількома повіями. Всі вони, видно, когось чекали.

Напевно я занадто різко повернув біля них і пішов назад, хоч я дуже слідкував, щоб це виглядало якомога невимушено, бо на цей раз повії звернули на мене увагу, припускаючи, що я вагаюся, яку з них вибрати, і вирішили допомогти.

– Гей, ти, маєш вогонь? – посміхнулася, наближаючись, бльондинка в червоному, принаймні на два числа, завузькому светрі, що ледве стримував її могутні груди, схожі на сідниці.

Замість відповіді я прискорив кроки.

– Імпотентний сарако! – гукнула вона мені навздогін з легким пересердям.

Та я не обернувся, навіть не перейшов на другий бік. Я поспішив вулицею угору, вернувся і вже знову з жахом наближався до гурту в кінці вулиці, твердячи собі, як отче- наш, що треба зважитися кудись зайти. Не бігати ж до ранку отак назад і вперед! Як це виглядало! Мене могли запідозрити в казна-чому, якщо вже не запідозрили. Адже це повне безглуздя, так не вільно поводитися, це ж ясно, більш ніж ясно: єдиний рятунок примусити себе – або я заходжу в перший-ліпший будинок, або негайно зникаю звідсіля в іншу дільницю і пробую там.