Розділ 7
Полліанна і покарання

О пів на другу Тімоті повіз міс Поллі та її небогу по найбільших крамницях за півмилі від обійстя Гаррінґтонів.

Добирання нового гардеробу для дівчинки позначилося на всіх учасниках приємним збудженням. Міс Поллі відчувала незвичайну полегкість і водночас упевненість, як людина, що ступила на твердий ґрунт після небезпечної прогулянки по краю вулканічного кратера. А персонал у крамницях дівчинка з тіткою залишали з розпашілими від метушні обличчями і запасом кумедних історій від Полліанни – продавцям буде чим розважати друзів до кінця тижня. Сама ж Полліанна, усміхнена й задоволена, променилася щастям, бо, як вона звірилася одній з продавчинь: «Тому, хто раніше не знав нічого ліпшого за уживаний одяг з благочинних пожертв, приємно отак узяти й накупити новенького вбрання, яке не треба ні підшивати, ні чимсь доточувати».

Похід по крамницях забрав більшу частину дня. Далі була тільки вечеря, приємна розмова зі старим Томом у саду і з Ненсі на ґанку, коли та вже перемила посуд, а тітка Поллі пішла з візитом до сусідки.

Дівчинка була по-справжньому щаслива, бо старий Том розповів їй багато цікавого про її маму; натомість Ненсі розповідала про маленьку ферму за шість миль звідси, у Корнері, де мешкала її люба мати й не менш любісінькі братик і сестрички. Вона також пообіцяла Полліанні, що, з дозволу міс Поллі, коли-небудь повезе дівчинку до своїх на гостину.

– У них усіх такі гарні імена, тобі сподобаються, – зітхнула Ненсі. – Їх звати Алджернон, Флорабель і Естель. А я… терпіти не можу своє «Ненсі»!

– Ой, Ненсі, що ти таке кажеш? – здивувалася Полліанна. – Чому?

– Бо моє не таке гарне, як у решти. Розумієш, я була первістком, а мама тоді ще не почала читати романи, де у персонажів такі розкішні імена.

– А мені подобається «Ненсі», бо це ти, – проголосила Полліанна.

– Гм. Я думаю, ти могла б мене полюбити так само, якби я звалася Кларісою-Мейбл, – відказала Ненсі, – а мені було б набагато приємніше, оскільки таке ім’я мені дуже до вподоби.

Полліанна розреготалася:

– Принаймні можеш радіти, що ти не Гіпзіба.

– Гіпзіба?

– Еге ж. Таке ім’я у місіс Вайт. Чоловік пестливо її називає Гіп, а їй це страшенно не подобається. Місіс Вайт каже, що коли він її кличе, «Гіп, Гіп!», у неї таке відчуття, наче він зараз докине «ура!». А на її думку, непристойно, щоб до жінки зверталися «Гіп-гіп ура!».

Понуре обличчя Ненсі раптом розпливлося в усмішці.

– Полліанно, ти перевершила мудрістю царя Соломона! Я, відтепер, щоразу порівнюватиму своє ім’я з «Гіп-гіп-ура!» і навряд чи втримаюся від сміху. Так, мені либонь варто радіти з того, що…

Урвавши на півслові, Ненсі здивовано витріщилась на співрозмовницю:

– Стривайте лишень, місіс Полліанно… То ми зараз грали у ту гру? Тому ти розповіла мені про Гіпсібу?

Полліанна замислилася – аж брови насупила, однак тут-таки розсміялася.

– Мабуть, так, Ненсі. Напевне, ми зараз грали. Насправді, часто-густо трапляється так, що граєш, не думаючи про гру. Бо, коли звикаєш в усьому знаходити приводи для радощів, вони починають тут і там виникати самі собою. Майже завжди і майже в усьому можна відшукати що-небудь приємне – варто лише придивитися, як слід.

– Що ж, може, воно й так… – неохоче погодилася Ненсі. О пів на дев’яту Полліанна пішла вкладатися спати. Сітки на її вікнах досі не встановили. У тісній кімнатці було гаряче, мов у духовці. Полліанна тужливо глянула на щільно замкнені вікна, але відчиняти їх не посміла. Вона скинула і акуратно повісила на стільціуодяг, прочитала молитви і, загасивши свічку, лягла у ліжко.

Скільки часу вона потім крутилася без сну з боку на бік у незручному ліжку, Полліана не знала. Але їй видавалося, що минуло чимало виснажливих годин, перше ніж вона підвелася і, навпомацки пробравшись до дверей, відчинила їх.

Усе горище було оповито оксамитом нічного мороку. Лише від східного вікна пролягла по підлозі місячна доріжка. Переборовши страх, крізь темряву, що нависала з обох боків, Полліанна рушила тією сріблястою стежкою до єдиного освітленого вікна.

Вона тішила себе примарною надією, що бодай це вікно забезпечене захисною сіткою. Дарма. Але там, за вікном, панувало диво літньої ночі. Крім того вона знала, там віяв легкий вітерець, який так приємно освіжив би її розпашілі щоки і плечі.

Підійшовши до вікна впритул, Полліанна відкрила також інші цікаві обставини. Трохи нижче, під вікном, вона виявила плаский бляшаний дах заскленої веранди – солярію міс Поллі, зведеного над під’їзною алеєю. Видовище сповнило її пристрасним бажанням вирватися на свіже повітря. От би просто на цей дах!

Полліанна злякано озирнулася. Десь там залишилася її маленька задушлива комірчина з незатишною гарячою постіллю. Туди треба повертатися навпомацки, крізь грізний морок. Натомість, дах солярію – ось де він, перед нею, залитий місячним світлом, овіяний свіжим нічним повітрям.

От якби тут стояло її ліжечко! До речі, деякі люди вважають за краще спати просто неба. А, наприклад, туберкульозник Джоел Гартлі, там, у них, на Заході, той просто змушений був спати надворі.

Раптом Полліанна пригадала, що недалеко від цього вікна вона бачила підвішені на гвіздочках білі мішки. Ненсі згадувала, що в них улітку зберігається запакований зимовий одяг. Так само боязко як уперше, Полліанна навпомацки пробралася до мішків. Вона вибрала на роль перини один з них, найбільший і найм’якіший (у ньому зберігалася котикова шуба міс Поллі). Потім намацала другий, трохи менший і тонший – складений удвічі, він замінить подушку. Іще один, третій мішок, який здавався майже порожнім, Полліанна прихопила собі на ковдру. Екіпірована таким чином, Полліанна вже набагато впевненіше повернулася до вікна, підняла раму і виштовхнула на дах солярію свою ношу. Тоді перебралася на дах сама і ретельно причинила за собою вікно, пам’ятаючи про мух, які так багато всього переносять на своїх дивовижних лапках.

Як же чудово! Пританцьовуючи з радощів, Полліанна з захватом вдихала прохолодне повітря. Злегка прогинаючись під її ногами, бляшаний дах дзвінко крякав, що неабияк розважало Полліанну. Вона навмисне, зо два-три рази, прогулялася туди й сюди балакучим дахом. Після задушливої спекотної кімнатки, особливо приємно було відчувати навколо себе нічну свіжість; а ризику зірватися з широкої, пласкої покрівлі, вона не вбачала. Нарешті дівчинка затишно згорнулася на котиковій перині, підклавши під голову подушку з другого мішка і накрившись третім, і налаштувалася засинати.

– Як добре, що сітки на мої вікна так і не встановили, – блаженно пробелькотала вона, кліпаючи сонними очима на зірки, – інакше, я б ніколи не пізнала всієї цієї краси.

Тим часом унизу, у своїй спальні, поруч з заскленою верандою, бліда від переляку міс Поллі гарячково натягувала на себе халат і взувала пантофлі. Вона вже встигла по телефону викликати Тімоті.

– Мерщій сюди! І розбуди батька, – тремтячим голосом наказала вона. – Візьміть із собою ліхтарі. Хтось виліз на дах солярію. Напевно, видерся по решітці для плетистих троянд або ще якось. Тепер зловмисник може проникнути всередину будинку через слухове віконце. Двері на сходи з горища я замикала, але ви однаково покваптися!

Невдовзі по тому, Полліанну, яка щойно поринула у солодкий сон розбудило різке світло ліхтаря і чиїсь зойки й вигуки. Злякано витріщивши очі, вона побачила перед собою Тімоті, що видерся на дах драбиною, а старий Том, саме пролазив з протилежного боку через вікно горища. У нього з-за спини визирала тітка Поллі.

– Полліанно, як це розуміти? – вигукнула вона.

Полліанна сіла, розгублено кліпаючи очима.

– Містере старий Томе, тітонько Поллі! Чого ви? – промимрила вона сонно. – Ви не лякайтеся! У мене сухот немає. Я сплю просто неба тому, що у моїй кімнаті задуха. Але всі вікна зачинені, тітонько Поллі, ви не думайте – жодні мухи зарази у будинок не принесуть.

Тімоті раптом зник, стрімко спустившись по сходах. Старий Том, віддав ліхтар міс Поллі й теж квапливо пішов за сином. Тітонька закусила губу, чекаючи, поки чоловіки заберуться геть. Потім, вона сказала:

– Полліанно, подай мені оці речі, і негайно в будинок!

– Що за нестерпна дитина! – стискаючи в руці ліхтар, вигукнула вона трохи згодом, коли Полліанна була вже в будинку.

Після перебування на даху, повітря на горищі видалося Полліанні ще важчим, ніж раніше. Однак вона не нарікала, а тільки зітхнула судомно.

Дійшовши до сходів, міс Поллі уривчастим голосом оголосила:

– Полліанно, спатимеш у мене, в моєму ліжку. Завтра повинні доставити сітки. Але доки їх встановлять, я вважаю своїм обов’язком тримати тебе при собі і не спускати з тебе очей.

У Полліанни від захвату перехопило подих.

– У вас, тіточко? У вашому ліжку? – схвильовано вигукнула вона. – Ох, тітонько Поллі! Як це мило з вашого боку! Я так мріяла заснути іноді поряд з ким-небудь рідним! Вже ж не з дамами з «Жіночої допомоги» – вони-то були поряд, але це зовсім не те. Тітонько Поллі, а я тепер знаєте яка щаслива, що сіток на вікнах досі немає!..

Відповіді не було. Міс Поллі рушила вперед. Дивним чином вона відчувала себе геть безпорадною. Вже втретє після переїзду небоги вона намагається покарати її, і втретє наштовхується на сприйняття дівчиськом покарання як заохочення за невідомо які заслуги. Не дивно, що міс Поллі почувалася геть збентеженою.

Розділ 8
Полліанна йде у гості

У маєтку Гаррінґтонів нарешті встановилася подоба порядку, хоча й не цілком такого порядку, який початково задумувала міс Поллі. Щоправда, Полліанна і шила, і вчилася музики, і читала вголос, і вивчала кулінарне мистецтво. Але часу вона приділяла всім цим заняттям набагато менше, ніж передбачалося. А от як раз на «просто життя», як вона, нещодавно, висловилася, часу у Полліанни виявлялося більш ніж достатньо. Вся друга половина дня, з другої пополудні до шостої вечора, належала цілковито їй, і дівчинка могла робити все, що їй заманеться, якби тільки їй не заманулося робити деякі речі, категорично заборонені тітонькою Поллі.

Важко сказати, надавалося таке щедре дозвілля Полліанні для того, щоб вона як слід відпочила від занять, а чи – щоб тітка Поллі відпочила від небоги. Та хоч би там як, а впродовж тих перших липневих днів, у міс Поллі постійно виникали приводи вигукнути: «Що ж це за дитина така!» А з щоденних занять з читання й шиття, тітка, на відміну від племінниці, почувалася геть виснаженою і перебувала у напівпритомному стані.

Ненсі, як викладач кухонного ремесла, справлялася зі своєю роллю набагато ліпше. Себто, не умлівала від уроків, не почувалася знесиленою. Навпаки, середи та суботи стали для неї, свого роду, червоними днями календаря.

Поблизу маєтку Гаррінґтонів Полліанна не зустрічала однолітків чи дітей, з якими б вона могла бавитися. Особняк стояв на околиці і, хоча неподалік виднілися інші будинки, у них, на той час, чомусь мешкали самі дорослі. Полліанну, втім, це не бентежило.

– Та ні, мене це нітрохи не засмучує, – пояснювала вона Ненсі. – Мені подобається прогулюватися, розглядати будинки, спостерігати за людьми. Просто я люблю людей. А ти, Ненсі?

– Я б так не сказала. Принаймні, не всіх, – сухо зауважила Ненсі.

Будь-якого погожого дня Полліанна неодмінно випрошувала для себе якесь «доручення у місті», що давало їй привід для чергової прогулянки – щоразу в нове місце. І дуже часто, хоч би куди вона прямувала, їй зустрічався один і той самий чоловік. Вона, для себе, називала його «Той Джентльмен», незалежно від того, скільки інших джентльменів зустрілися їй того чи іншого дня.

Той Джентльмен зазвичай бував у довгому чорному пальті й шовковому циліндрі, а такі елементи вбрання притаманні лише істинним джентльменам. Той Джентльмен, завжди бездоганно поголений, з благородною сивиною, що виднілася з-під циліндра, відзначався підкреслено стрункою поставою і ходив дуже швидко. І він завжди бував сам, через що Полліанні стало трохи шкода Того Джентльмена. Можливо тому вона, якогось разу, наважилася заговорити з ним.

– Добрий день, сер. Хіба ж сьогодні не чудовий день? – весело вигукнула вона, наближаючись до Того Джентльмена.

Той Джентльмен квапливо озирнувся, а потім невпевнено зупинився.

– Ви до мене звертаєтеся? – різко запитав він.

– Так, сер, – підтвердила Полліанна. – Я кажу, чудовий сьогодні день, правда?

– Га? Кхе! Гм-м… – відкашлявся він і рушив собі далі. Полліанна засміялася. Який кумедний Джентльмен, подумалось їй.

Наступного дня вона знову його зустріла.

– День сьогодні не такий як учора, але все одно гарний! – весело вигукнула дівчинка.

– Га? Кхе! Гм-м… – відгукнувся він так само, як учора, і Полліанна знову радісно засміялася.

Коли ж Полліанна, на третій день, знову поділилася з ним своїми думками про погоду, Той Джентльмен раптом зупинився.

– Хто ви, моя дитино, і чому ви щодня заговорюєте до мене?

– Я Полліанна Вітьєр, а ви мені видалися самотнім. Як славно, що ви зупинилися! Адже тепер, ми з вами познайомилися. Щоправда, я так і не знаю, як вас звати.

– Ну, це вже, знаєте…

Не закінчивши речення, Той Джентльмен рушив геть іще стрімкіше, ніж зазвичай.

Полліанна подивилася йому вслід. Розчарована посмішка застигла на її личку.

– Схоже, він навіть не зрозумів, що познайомилися ми лише наполовину. Я так і не дізналася його імені, – зніяковіло пробурмотіла вона собі під ніс.

Сьогодні Полліанні доручили віднести місіс Сноу телячий холодець. Раз на тиждень, міс Поллі Гаррінґтон неодмінно відправляла місіс Сноу яке-небудь частування. Міс Поллі вважала своїм обов’язком допомагати їй, оскільки місіс Сноу була бідна і хвора, і вони належали до однієї церковної парафії. Власне, допомагати їй було обов’язком усіх парафіян. Міс Поллі, зазвичай, виконувала свій обов’язок по четвергах, пополудні. Але не особисто, а через Ненсі. Сьогодні, як на те, Полліанна виторгувала собі це почесне право. Ненсі, втім, охоче ним поступилася – за попередньою згодою господині, звісно.

– Я залюбки здихаюся на сьогодні цього обов’язку, – зізналася потім Ненсі Полліанні, – хоча не надто й благородно з мого боку зіпхнути справу на тебе, моє славне ягнятко. Далебі, що так.

– Ненсі, я ж таки зі своєї охоти це роблю.

– Ти спочатку сходи до неї раз, а тоді скажеш, чи маєш охоту, – похмуро прорекла Ненсі.

– А в чім річ?

– У тому, що задоволення з того дуже сумнівне. До того ж вона настільки любитьсперечатися, що – якби не з жалю й співчуття – ніхто б до неї взагалі не зазирнув. Проте, кого по-справжньому мені шкода, то це її дочки. Вона, хоч-не-хоч, змушена піклуватися про матір.

– Ненсі, то що з нею не так?

Ненсі стенула плечима.

– На думку місіс Сноу, все у цьому світі не так, усе неправильно. Навіть дні тижня не у тому порядку чергуються. У понеділок вона скаже, їй би хотілося, щоб була неділя. А коли ти їй принесеш телячий холодець, не сумнівайся, вона заявить, що воліла б курятини. Хоча, запропонуй їй курку, то вона захоче супу з баранини.

– Яка кумедна дама! – розреготалася Полліанна. – Мені вже терпцю немає, щоб скоріше її побачити. Вона, мабуть, дуже непередбачувана і не схожа на інших. Мені подобаються люди, які не схожі на решту.

– Гм-м. Місіс Сноу точно ні на кого не схожа. Сподіваюся, у будь-якому разі, що ми на неї не схожі! – підсумувала Ненсі.

Сьогодні, заходячи у хвіртку до старого будиночку, Полліанна згадувала цю свою розмову з Ненсі. Від передчуття зустрічі з дивовижною місіс Сноу в очах її блищав вогник нетерпіння.

Дівчинка постукала, і двері їй відчинила бліда, втомлена на вигляд дівчина.

– Добрий день! – ввічливо почала Полліанна. – Я від міс Поллі Гаррінґтон, і була б рада побачити місіс Сноу, бо я щось для неї маю.

– Коли так, ви перша, хто радий її побачити, – пробурмотіла дівчина, проводжаючи Полліанну коридором до дверей кімнати.

У кімнаті, де лежала хвора, вікна були наглухо зашторені. Тому, коли дівчина впустила гостю, та, деякий час, лише блимала очима, звикаючи до напівтемряви. Нарешті, вона побачила в глибині кімнати жінку, що напівлежала у ліжку. Полліанна відразу попрямувала до неї.

– Добрий день, місіс Сноу, як ся маєте? Міс Поллі сподівається, що ви сьогодні почуваєтесь добре і передає вам телячий холодець.