Далі ми беремо до уваги розрізнення між «повними», «змістовими» субстратами з відповідними «повними», «змістовими» синтаксичними предметностями і порожніми субстратами з утвореними з них синтаксичними предметностями, модифікаціями порожнього Чогось. Сам останній клас у жодному разі не є порожнім і бідним; він визначається саме як сукупність належних до складу чистої логіки як до mathesis universalis станів справ з усіма тими категоріальними предметностями, з яких вони утворені. Отже, сюди належить кожний стан справ, який висловлений у будь-якій силогічній або арифметичній аксіомі чи теоремі, кожна форма виведення, кожне порядкове число, кожна числова побудова, кожна функція чистої аналізи, кожний добре визначений у ній евклідовий або неевклідовий многовид.
Якщо ми звернимося до класу змістових предметностей, то дійдемо до граничного змістового субстрату як ядра всі синтаксичних побудов. До цього ядра належать субстратні категорії, яких стосуються обидва заголовки, що їх можна поєднати диз’юнкцією: «гранична змістова сутність» і «Ось це!», або чиста, синтаксично безформна індивідуальна одиничність. Нав’язливий термін «індивід» не пасує тут тому, що саме ця неподільність, яка саме й має бути визначена і яку виражає це слово, не відповідає цьому поняттю, ба більше, необхідне поняття «індивід» мусить бути збережено для іншого. Тому ми запозичуємо Аристотелевий вираз τόδε τι, який принаймні у звучання не залучає цей сенс.
Ми протиставили граничну безформну сутність і Ось-це; тепер ми мусимо встановити наявний між ними сутнісний зв’язок, який полягає в тому, що кожне Ось-це має свій змістовий сутнісний склад, який має характер безформної в наведеному сенсі субстратної сутності.
Ми потребуємо ще одного засадового розрізнення, а саме – розрізнення самостійних і несамостійних предметів. Несамостійною є, наприклад, категоріальна форма, оскільки вона необхідно вказує на субстрат, формою якого вона є. Субстрат і форма – це взаємопов’язані сутності, які не можна помислити «одну без одної». Отже, у цьому широкому сенсі чисто логічна форма, наприклад, категоріальна форма «предмет» несамостійна з огляду на всі предметні змісти, категорія «сутність» – з огляду всі конкретні сутності тощо. Забудьмо про цю несамостійність і пов’яжімо строге поняття несамостійності, а також самостійності зі справді «змістовими» стосунками, з відношеннями «містимості», єдності й зв’язаності у властивому сенсі.
Тут нас особливо цікавить стан справ із граничними субстратами і, вужче, зі змістовими субстратами. Для них існують обидві можливості, щоби така сутність разом з іншою становила єдність якоїсь сутності або ні. У першому випадку виникають чи то однобічні, чи то обопільної несамостійності, які треба ретельніше описати, а щодо належних до об’єднавчої сутності ейдетичних та індивідуальних одиничностей постає аподиктична необхідність того, що одиничності одної сутності не можуть існувати, не будучи визначеними сутностями, які з іншими сутностями мають щонайменше спільний рід[15]. Наприклад, чуттєва якість необхідно вказує на якесь розрізнення в поширенні, а поширення знов-таки необхідно є поширенням якоїсь єдиною з ним якості, яка його «перекриває». Момент «збільшення», скажімо, категорія інтенсивності, можливий лише як іманентний певному якісному змісту, а зміст такого роду знов-таки не можна помислити без якогось ступеня збільшення. Явище як переживання, що має певну родову визначеність, неможливо, якщо воно не є явищем чогось «явленого як такого», і так само навпаки тощо.
Із цього випливають важливі визначення таких формально-категоріальних понять, як індивід, конкрет і абстракт. Несамостійна сутність називається абстрактом, абсолютно самостійна – конкретом. Ось-це, змістовою сутність якого є конкрет, називається індивідом.
Якщо тепер розглянути «операцію» генералізації, використовуючи розширене поняття логічної «модифікації» (Abwandlung), то можна сказати: індивід є чисто логічно потрібний прапредмет, логічний абсолют, на який указують усі логічні модифікації.
Конкрет, самозрозуміло, є ейдетичною сингулярністю, оскільки види та роди (вирази, які зазвичай виключають найнижчі диференціації) є принципово несамостійними. Відповідно до цього ейдетичні сингулярності розпадаються на абстрактні та конкретні.
Диз’юнкційно наявні в конкреті ейдетичні сингулярності з необхідністю є «гетерогенними» з огляду на формально-онтологічний закон, що дві ейдетичні сингулярності того самого роду не можуть бути пов’язані в єдності одної сутності, або як ще можна сказати: найнижчі диференціації одного роду між собою «несумісні». Тому кожна підпорядкована конкрету сингулярність, розглянута як диференціація, веде до окремої системи видів і родів, а отже, також до окремих вищих родів. Наприклад, у єдності феноменальної речі певний образ веде до найвищого роду «просторовий образ взагалі», певний колір – до візуальної якості взагалі. Проте найнижчі диференціації в конкреті можуть бути не лише диз’юнкційними, а й об’єднавчими; як, наприклад, фізичні властивості передбачають і містять просторові визначення. Тоді й вищі роди також не будуть диз’юнкційними.
Надалі в характерний і фундаментальний спосіб розділяються роди, до яких належать конкрети, і роди, до яких належать абстракти. Заради зручності ми спокійно говоримо про конкретні й абстрактні роди попри двозначність цих прикметників. Адже нікому не спаде на думку вважати конкретні роди конкретними в первинному сенсі. Але там, де цього потребує точність, доведеться вживати неоковирні вирази: «роди конкретностей» і «роди абстрактностей». Прикладами конкретних родів є реальна річ, візуальний фантом (візуальний образ, що постає чуттєво наповненим), переживання тощо. Натомість просторовий образ, візуальна властивість тощо є прикладами абстрактних родів.
Разом із поняттями індивід і конкрет також строго «аналітично» визначено фундаментальне поняття теорії наук – регіон. Регіон є нічим іншим, ніж загальною родовою єдністю певного конкрета, тобто сутнісно єднальний зв’язок вищих родів, які стосуються найнижчої диференціації всередині конкрета. Ейдетичний обсяг регіону охоплює ідеальну сукупність конкретно об’єднаних комплексів диференціацій цих родів, індивідуальний обсяг – ідеальну сукупність можливих індивідів такої конкретної сутності.
Кожна регіональна сутність визначає «синтетичні» істини, тобто такі, що ґрунтуються у ній як у родовій сутності, а не є просто розрізненнями формально-онтологічних істин. Отже, регіональне поняття і його регіональні різновиди в цих синтетичних істинах не можуть вільно варіюватися, заміна відповідно визначених термінів невизначеними не дає жодного формально-онтологічного закону, як це в характерний спосіб відбувається з усіма «аналітичними» необхідностями. Сукупність ґрунтованих у регіональній сутності синтетичних істин утворює зміст регіональної онтології. Загальна сукупність тих із них, які є засадовими істинами, тобто регіональними аксіомами, обмежує – і визначає для нас – сукупність регіональних категорій. Ці поняття не просто виражають, як поняття взагалі, розрізнення чисто логічних категорій, а відзначені тим, що вони, завдяки регіональним аксіомам, виражають своєрідно належне регіональній сутності, тобто з ейдетичною загальністю виражають те, що індивідуальному предмету регіону мусить бути «a priori» і «синтетично» притаманним. Застосування таких (не чисто логічних) понять до даних індивідів є аподиктичним і безумовно необхідним і зазвичай регулюється регіональними (синтетичними) аксіомами.
Якщо тут чути відлуння Кантової критики розуму (попри значні відмінності в засадових поглядах, які, втім, не виключають внутрішньої спорідненості), то під синтетичними пізнаннями a priori вартувало б розуміти регіональні аксіоми, і ми мали б стільки ж нередукованих класів таких пізнань, скільки й регіонів. «Синтетичні» засадові поняття або категорії були б регіональними засадовими поняттями (сутнісно пов’язаними з певними регіонами і їхніми синтетичними основоположеннями), і ми мали б розрізняти саме стільки різних груп категорій, скільки регіонів.
При цьому, як на зовнішній погляд, формальна онтологія постає в одному шерегу з регіональними (власне «матеріальними», «синтетичними») онтологіями. Її регіональне поняття «предмет» визначає (див. вище § 10) формальну систему аксіом і через це сукупність формальних («аналітичних») категорій. Це зумовлює виправдання паралелізації попри всі зазначені істотні розбіжності.
Усе наше міркування було чисто логічним, воно не рухалося в жодній «матеріальній» сфері або, так би мовити, в жодному конкретному регіоні, нам ішлося про регіони і категорії взагалі, і ця загальність, відповідно до сенсу побудованих одна на одній дефініцій, була чисто логічною. Але саме на підставі чистої логіки треба було накреслити схему як частину засадового утворення всіх можливих пізнань, яке випливає з неї, тобто предметностей пізнання, відповідно до яких згідно з «синтетичними принципами a priori» мусять бути визначені поняття і закони для індивідів, або відповідно до яких всі емпіричні науки мусять ґрунтуватися на відповідних регіональних онтологіях, а не просто на спільній для всіх наук чистій логіці.
Водночас із цього виростає ідея завдання: визначити в колі наших індивідуальних споглядань найвищий рід конкретностей і в такий спосіб здійснити розподіл усього даного у спогляданні по регіонах буття, кожний із яких принципово позначає різні через найрадикальніші сутнісні причини ейдетичні й емпіричні науки (або групи наук). Зрештою, радикальне розрізнення в жодному разі не виключає переплетення і часткове накладання. Так, наприклад, «матеріальна річ» і «душа» є різними регіонами буття, але друга фундується в першій, і з цього виростає те, що вчення про душу фундується у вченні про тіло.
Проблема радикальної «класифікації» наук здебільшого є проблемою поділу регіонів, і тому знов-таки спочатку потрібне чисто логічне дослідження того ґатунку, яке тут було почасти проведене. З іншого боку, для цього, звичайно, потрібна феноменологія – про яку ми дотепер ще нічого не знаємо.
Представлені нами загальні висновки щодо сутностей і науки про сутності на противагу фактам і науці про факти стосуються істотних засад нашої розбудови ідеї чистої феноменології (що, як випливає зі вступу, має стати наукою про сутності) і розуміння її ставлення до всіх емпіричних наук, а отже, й до психології. Однак усі принципові визначення мусять, і від цього багато чого залежить, бути зрозумілими в правильному сенсі. Слід чітко наголосити, що в них ми не повчали із заданих філософських позицій, не використовували успадковані філософські вчення, навіть якщо вони загально визнані, натомість ми здійснили деякі в строгому сенсі принципові прояснення, тобто точно виразили відмінності, які прямо дані нам у спогляданні. Ми брали їх саме так, як вони себе дають, без жодного гіпотетичного або інтерпретаційного тлумачення, без домішок того, що нам могли навіяти традиційні теорії давнього й нового часу. Так здійснені встановлення є справжніми «початками»; і оскільки вони мають пов’язану з широкими регіонами буття загальність, то напевно вони самі у філософському сенсі принципово належать до філософії. Але ми не маємо припускати навіть цього останнього, наші дотеперішні спостереження, як і всі подальші, мають бути вільними від будь-якої залежності від такої суперечливої і підозрілої «науки», якою є філософія. У наших засадових встановленнях ми не припускали нічого, і поняття філософії також, і ми воліємо дотримуватися цього й надалі. Філософське ἐποχή, яке ми здійснюємо, повинно, виразно формулюючи, полягати в тому, що ми цілковито утримуємося від суджень щодо вмісту вчень всієї наявної філософії і здійснюємо всі наші доведення в рамках цього утримання. З іншого боку, ми не повинні взагалі уникати (і ми ніяк не можемо цього уникнути) говорити про філософію, про філософію як історичний факт, про фактичні філософські напрями, які в доброму, але так часто і в поганому сенсі, визначали загальні наукові переконання людства, а особливо щодо засадових моментів, про які нам ідеться.
Саме у зв’язку з цим ми маємо вступити в суперечку з емпіризмом, суперечку, в якій ми можемо перемогти, перебуваючи в нашому ἐποχή
О проекте
О подписке