Інколи хворий лежить один день або навіть менше в цілковитій летаргії. Він нічого не відчуває і не рухається, але биття серця, хоча й дуже кволе, можна вловити; в тілі лишається трохи тепла; посередині щік є бліді рум’янці; а коли до губів піднести дзеркало, можна виявити кволий, нерівний, тремтливий віддих. Далі буває, що такий транс розтягується на кілька тижнів і навіть місяців, а найпильніше дослідження, найретельніші медичні проби не можуть виявити в хворому ніяких ознак життя: він нічим не різниться від трупа. Звичайно від передчасного поховання його рятує тільки те, що близькі люди знають за ним і в минулому напади каталепсії, тож гадають, що й це такий напад, а насамперед – вони не бачать ознак тління. На щастя, хвороба розвивається поступово. Перші вияви, хоча й не дуже виразні, не лишають сумнівів. Помалу напади стають виразні, і кожен буває довший від попереднього. В цьому полягає головна гарантія від поховання живцем. Але ті нещасливці, в кого, як то інколи буває, вже перший напад дуже гострий, майже неминуче приречені до такого поховання живцем.

Моя недуга нічим особливо не різнилась від описаних у медичній літературі випадків. Інколи без будь-якої видимої причини я помалу западав у стан якоїсь напівнепритомності, і в цьому стані, не відчуваючи ніякого болю, але нездатний поворухнутись і по-справжньому мислити, тільки якось тьмяно, летаргічно усвідомлюючи, що я живий і що біля мого ліжка є люди, я лишався, поки в недузі наставала криза і я раптово вертався до цілковитої свідомості.

А інколи мене кидало в каталептичний стан відразу. Мені ставало млосно, тіло сковував холод, у голові паморочилось, і я безвладно падав. Відтак цілі тижні все було порожнє, чорне, безмовне, світ поринав у Небуття. Немовби все зникало, переставало існувати. З таких нападів я прокидався, навпаки, поступово. Як ото день світає бездомному самотньому жебракові, що тинявся по безлюдних вулицях довгу зимову ніч, – отак мляво, отак безсило, отак невесело верталося до мене світло Душі.

Як не зважати на цю схильність до трансів, моє здоров’я було загалом нібито добре; і я не міг відчувати, що моя головна недуга відбивалася на всьому стані організму – хіба лиш деякі особливості мого щоденного сну могли сприйматись як її вплив. Прокинувшись, я інколи не міг зразу прийти до тями і завжди чималу хвилину лишався в якомусь сторопінні й розгубленості: моє мислення взагалі, а пам’ять зокрема були неначе зовсім відсутні.

В усіх моїх переживаннях не було фізичного страждання, зате був безмір душевних мук. Моя уява робилась замогильною. Я весь час говорив про «могили, хробаків та епітафії». Я витав у мареннях про смерть, і з голови мені не йшла думка, що мене поховають живого. Страшна небезпека, що нависла наді мною, не давала мені спокою день і ніч. Удень ці роздуми були надміру тяжкі; вночі нестерпні. Коли понура темрява застилала землю, тоді я від кожної жахливої думки тремтів, як ото тремтять пір’яні султани над катафалком. Коли сама моя природа більш не могла витерпіти без сну, я силував себе заснути, здригаючись від уявлення, ніби прокидаюсь у труні.

А коли врешті засинав, то ніби провалювався у світ марень, над яким розпростирала величезні чорні крила єдина, нездоланна ідея Могили.

Із незліченних образів мороку, що гнітили мене в снах, я замалюю одне-єдине видиво. Мені снилось, ніби я поринув у каталептичний транс, глибший і триваліший, ніж звичайно. Зненацька на чоло моє лягла крижана рука, і нетерплячий, уривчастий голос шепнув мені у вухо: «Прокинься!»

Я сів у ліжку. Темрява була непроглядна. Я не міг пригадати, ні коли запав у транс, ні де лежу. Сидячи нерухомо й силкуючись зібрати докупи думки, я відчув, що крижані пальці стиснули мій зап’ясток і струснули ним, а уривчастий голос промовив знову:

– Прокинься! Не чуєш, що я кажу?

– А хто ж ти? – спитав я.

– Я не маю імені в тих сферах, де перебуваю, – сумно відповів голос. – Я був смертним, а тепер я демон. Я був безжальним, а став жалісливим. Ти відчуваєш, що я тремчу. Зуби мої цокотять, але не від холоду ночі – цієї нескінченної ночі. Але ця гидота нестерпна. Як ти можеш спати спокійно? Я не можу спочити через оті передсмертні крики. Цих стогонів я не можу витерпіти. Встань! Вийди зі мною в кромішню Ніч, і я відкрию перед тобою могили. Чи це не видовище мук? Дивись!

Я звів очі, і невидима постать, що все тримала мене за руку, звеліла розкритись могилам усього людства; і з кожної полився тьмяний фосфоричний посвіт тління, я зміг заглянути в найглибші склепи, побачити сповиті саванами останки, що лежали в сумній і поважній дрімоті серед хробаччя.

Та леле! Справді заснулих було на багато мільйонів менше, ніж тих, що не спали зовсім, і я бачив кволе ворушіння, скорботний неспокій повсюди, і з глибини незліченних ям долинав печальний шелест убрань похованих. І серед тих, що начебто лежали спокійно, я бачив безліч таких, що більш або менш змінили невигідну застиглу позу, в якій їх поховано. Я все дивився й дивився, та ось голос промовив знову:

– Хіба ж це… ох, хіба ж це видовище не крає серця?

Та перше ніж я здобувся на відповідь, постать випустила мою руку, фосфоричний посвіт погас, і могили враз із силою закрились, а з глибини їх полинули розпачливі стогони: «Хіба ж це… ох, хіба ж це видовище не крає серця?»

Такі от примари, являючись мені вночі, поширювали свій страхітний вплив і на денні години. Мої нерви були перенапружені, і я став жертвою невідчепного жаху. Я не наважувався відходити, чи від’їздити, чи взагалі віддалятись далеко від дому. Я боявся опинитися десь, де не буде нікого з тих, хто знав мою схильність до каталепсії, бо зі мною міг статися несподіваний напад, і мене тоді могли поховати раніше, ніж мій справжній стан буде з’ясовано. Я боявся звіритись турботам і відданості найщиріших друзів. Мене жахало, що й вони, коли мій каталептичний стан затягнеться далеко понад звичайну міру, можуть схилитися до думки, що я більш не прокинусь. Я дійшов до того, що боявся, чи не надокучив їм, завдаючи такого клопоту, настільки, що вони раді будуть визнати надміру тривалий напад достатньою причиною для того, щоб спекатись мене.

Марно силкувались вони заспокоїти мене найурочистішими обіцянками. Я вимагав від них присягатися всім святим, що вони ні в якому разі не ховатимуть мене доти, поки розпад плоті зайде аж так далеко, що трупа вже не можна буде зберігати. І навіть тоді мій смертельний страх не могли збороти ніякі запевнення й умовляння. Я вдався до цілої низки хитромудрих застережних заходів. Поміж усього іншого, я наказав так переобладнати мій родинний склеп, щоб він легко відчинявся зсередини. Від найлегшого тиску на довгий важіль, що сягав далеко в гробницю, залізна брама розчинялася навстіж. Забезпечено й вільний доступ повітря та світла до склепу, поставлено й зручний посуд для їжі та води біля самої домовини, наготованої для мене. Домовину зсередини вимостили м’яко й тепло, а віко мало такий самий пристрій, як і двері, ще й пружини, прилаштовані так, що вони піднімали віко при найменшому порухові тіла. Крім усього цього, на стелі склепу підвішено великий дзвін, шворка від якого мала проходити крізь спеціальний отвір у домовину, а там бути прив’язаною до однієї з рук похованого. Та леле! Що важить людська передбачливість супроти Долі? Навіть усі ці хитромудрі пристрої не можуть порятувати від такого страхіття – поховання живцем – нещасливця, приреченого на це.

Настала година – як не раз уже наставала перше – коли я відчув, що прокидаюся з цілковитої несвідомості до перших тьмяних невиразних просвітків свідомості. Повільно, черепашачою ходою наближався сірий світанок душевного дня. Прикра скутість. Апатичне витримування глухої муки.

Ні турботи… ні надії… ні зусиль. Аж ось, по довгім часі, мурашки й шпигання в кінцівках; далі начебто нескінченне тривання приємного спокою, коли щойно пробуджені почуття з зусиллям оформлюються в думку; потім короткий провал у небуття – а тоді раптове повернення свідомості. Нарешті легке тремтіння повік, а зразу по тому електричний імпульс жаху, смертельного й невиразного, що бурхливим струмом жене кров від скронь до серця. І ось перше справжнє зусилля думати. Тоді неповний, нетривкий успіх цього зусилля. А тоді пам’ять уже настільки заволоділа своєю цариною, що я до певної міри усвідомив свій стан. Я відчув, що прокидаюся не зі звичайного сну. Я згадую, що зі мною бувають напади каталепсії. І ось нарешті, ніби прибій океану, мій тремтячий дух затоплює одна грізна небезпека: єдина примарна, невідчепна ідея.

Кілька хвилин по тому, як це уявлення заволоділо мною, я лежав нерухомо. Чому? Я не міг зібратись на відвазі. Я не смів зробити зусилля, щоб переконатись у своїй долі, – і все ж щось біля мого серця шепотіло мені: так, це сталося. Розпач – такий страшний, якого не може викликати жодне нещастя, – самий лише розпач змусив мене після довгої нерішучості таки підняти важкі повіки. І я підняв їх. Темрява – непроглядна темрява. Я знав, що криза моєї недуги давно минула. Я знав, що до мене повністю вернувся мій зір – і все ж було темно. Непроглядна темрява, густа й непросвітна чорнота Ночі, яка триватиме вічно.

Я хотів закричати, і мої губи та пересохлий язик конвульсивно ворухнулись, але з порожніх легенів не вирвалось ні звуку; вони, неначе придавлені якоюсь наваленою горою, тільки здригались та бились, мов серце, в одчайдушних зусиллях вдихнути повітря.

З руху щелепи в цьому зусиллі скрикнути я збагнув, що вона підв’язана, як звичайно роблять із мерцями. Я відчув також, що лежу на чомусь твердому і щось так само тверде стискає мені боки. Доти я не важився й ворухнутись; але тепер рвучко підняв руки, що лежали схрещені на животі. Вони вдарились об тверді дошки, що лежали наді мною не далі як за шість дюймів від обличчя. Я не міг більше сумніватися, що опинився врешті в труні.

І раптом серед безмежного страждання з’явився любий херувим надії: я згадав про свої запобіжні заходи. Я почав борсатись і корчитись, щоб скинути віко з домовини; але воно не зрушило з місця. Я став намацувати прив’язаний до зап’ястка шнур від дзвона; його не було. Тоді мій Розрадник відлетів навіки, а замість нього тріумфально запанував ще чорніший Розпач; бо я не міг не помітити, що в труні немає м’якої вимостки, про яку я так старанно подбав, – а до того мені враз ударив у ніздрі сильний своєрідний запах сирої землі. Висновок був незаперечний. Я лежу не у своєму склепі. Я запав у транс, будучи не вдома, серед чужих людей, – а коли і як, я не міг пригадати, – і вони поховали мене, як собаку, забили в простій труні й укинули навіки глибоко-глибоко в просту безіменну могилу.

Коли цей жахливий вирок проник до найглибшого дна моєї душі, я знову спробував закричати. Тепер мені вдалося це. Нестямний, протяглий, безперервний крик, чи радше виття, залунало серед підземної Ночі.

«Гей, гей, що там таке?» – відповів мені хрипкий голос.

«Якого дідька там?» – озвався ще один.

«Вилазь звідти!» – гукнув третій.

«Чого ти там верещиш, наче зграя котів!» – гримнув четвертий, і враз мене вхопив і почав безцеремонно торсати, добрих кілька хвилин, цілий гурт суб’єктів досить шорсткого вигляду. Вони не розбудили мене, бо я зовсім не був сонний, коли закричав; але вони розбудили в мені пам’ять, і я збагнув, де я й чому.

Пригода сталась у Вірджинії, поблизу Річмонда. Удвох з одним приятелем я вибрався на полювання й спустився на кілька миль понад річкою Джеймс. Уже вечоріло, і ми попали під бурю. Сховатись не було де, хіба тільки в каюті невеликого шлюпа, що стояв на якорі, навантажений садовою землею. Ми скористалися цим: переночували на судні. Я заснув у одній із двох койок, що були на шлюпі – а якого розміру койки можуть бути на шістдесяти – чи сімдесятитонному шлюпі, пояснювати не треба. На тій, де я лежав, не було ніякої постелі. Вона була не ширша за вісімнадцять дюймів. Від койки до стелі було стільки саме. Я насилу втиснувся туди. Проте спав міцно, і все моє видіння – бо то було не сновиддя, не сонна змора – мало причини цілком природні: цю саму койку, постійний мій напрям думок і те, що я, прокинувшись зі сну, звичайно довго не міг зібрати докупи думки, а особливо – відновити пам’ять.

Люди, що витягли мене з койки, – то був екіпаж шлюпа та кілька робітників, найнятих розвантажувати його. Запах сирої землі йшов від самого вантажу. Щелепа моя була підв’язана, бо я сам, лягаючи і не мавши звичного мені нічного ковпака, запнувся шовковою носовою хусткою.

Одначе ті муки, що витерпів, для мене були, безперечно, не легші, ніж якби мене справді поховали живцем. Вони були жахливі; вони були невимовно огидні; проте з Лиха постало Добро: самий надмір цих мук викликав у моїй душі неминучий спротив. Моя душа набрала тонусу, набула темпераменту. Я поїхав за кордон. Я почав розвивати в собі силу. Я став дихати свіжим повітрям Небес. Я вже думав не про Смерть, а про щось інше. Я зрікся своїх медичних книжок. «Б’юкена» спалив. Я більше не читав «Нічних дум», усякої бредні про кладовища, казочок зі страхіттями – як оця-от. Одне слово, я став іншою людиною, почав жити, як годиться чоловікові. З тієї пам’ятної ночі я назавжди відкинув свої похоронні страхи, а разом із ними зникла й каталептична недуга, бо ті страхи були радше її причиною, ніж наслідком.

Бувають хвилини, коли навіть для тверезого ока Розуму світ нашої сумної Людяності може набувати подібності до Пекла – але уява людини не надається до того, щоб без ніякої пошани досліджувати кожен її закуток. Гай-гай! Грізний легіон могильних страхів не можна вважати цілком уявним, – але, як ті демони, що в їхньому товаристві Афрасіаб перетнув Оксус, вони повинні спати, бо інакше вони пожеруть нас; їх треба змусити до сну, а то ми загинемо.