– Ми знаємо, що твоя країна дуже могутня, – почав знову Гассім, – та чи дужча вона від країни голландців, що крадуть нашу землю?

– Чи дужча? – гукнув Лінгард і широко розправив плечі. – Чи дужча? Ми могли б узяти їх у кулак, отак, – і переможно стиснув пальці.

– І вони платять вам податки за свою землю? – зацікавлено розпитував Гассім.

– Ні, – стримано відповів Лінгард. – Бачиш, туане Гассім, немає такого звичаю між білими людьми. Ми безперечно могли б, та нема такого звичаю.

– Нема? – перепитав Гассім, скептично посміхаючись. – Вони вимагають од нас податків, бо дужчі, ніж ми. Часом вони здирають їх навіть із Ваджо, де кожен чоловік вільний і носить крис^[34].

Запала тиша. Лінгард сидів замислившись, малайці спустили очі.

– Але ми палимо наш порох між собою, – продовжував Гассім, – і тупимо нашу зброю один на одному.

Він зітхнув, помовчав, а потім почав переконувати Лінгарда відвідати Ваджо, «поторгувати й побачить друзів», казав він, поклавши руку на груди й щиро вклоняючись.

– Авжеж! Поторгувати з друзями! – гукнув Лінгард, засміявшись, – і провів рукою. – Ось це судно, як дім, де багато всякої всячини. Воно так само дороге, як жінка й діти.

Гості встали й почали прощатися.

– Ти дав за мене три постріли, друже Гассім, – серйозно сказав Лінгард, – а я послав на борт твого прау три барила пороху, – по одному за кожен постріл. Але ми ще не поквитались!

Очі малайця заблищали з радості.

– Це справді дружній подарунок. Приїзди побачитися зі мною в моїй країні!

– Обіцяю тобі, – сказав Лінгард.

Тиха поверхня бухти відбивала чудове нічне небо, і бриг з прау за кормою, здавалось, повис між зірок у неземному спокої. Востаннє попрощались вони на палубі, і малайці спустились на своє судно. Ранком, коли після сходу сонця знявся вітер, бриг і прау разом покинули бухту. Коли вони відійшли від землі, Лінгард розпустив усі вітрила і, відхилившись від курсу, підійшов до прау, щоб сказати останнє прощай перед розлукою з друзями. Гассім стояв на високій кормі.

– Щасливо! – гукнув Лінгард.

– Не забувай обіцянки! – крикнув ватажок. – Приїзди швидше! – гукав він дедалі дужче. – Приїзди швидше, щоб збулось те, що записано…

Бриг швидко рушив.

– Що? – не розуміючи, гукнув Лінгард. – Що написано?

Він прислухався. До нього долинули тихі слова:

– Ніхто не знає!

III

– Слово честі! Мені сподобався цей хлопець, – гукнув Лінгард, оповідаючи свою пригоду і поглядаючи на очі, що блищали навколо нього крізь сигарний дим. Цей бріксгемський юнга з рибальського судна, потім шахтар, моряк на глибоких водах, золотошукач, власник і командир «найкращого тут брига» знав, що його слухачі – моряки, купці, мандрівники, як і він сам, – сприймали це не як звичайний вияв почуття, а як найвищу похвалу його малайському другові.

– Присягаюсь небом! Я поїду у Ваджо! – мовив він, а присутні поважно хитнули головами. Тільки один, трохи іронічний голос закинув:

– Ви зробите діло, Томе, якщо добудетесь навпростець до вашого раджі.

– Їдьте та стережіться, – гукнув другий, засміявшись. Ця професійна заздрість була неминуча, бо Ваджо через хронічні заколоти було закрите для купців. Проте не було справжнього зла в жартах цих людей, що на прощання тиснули йому руку й виходили один по одному. Лінгард попрямував на борт свого судна й до ранку ходив по кормі. Навколо нього блимали вогні кораблів, миготіли берегові ліхтарі, мерехтіли зорі в темному небі. І вся ця безліч яскравих цяток цілком губилася в неосяжній темряві. Раз Лінгард почув тихий брязкіт ланцюга якогось судна, що ставав на якір десь далеко за офіціальними межами гавані. «Чужинець, певно, бо стає ліворуч, – подумав він, – наші стали б праворуч. А може, це з батьківщини». І він відчув якийсь дивний жаль, подумавши про корабель, стомлений від мандрівок, що не наважувався наблизитись до місця відпочинку. На сході сонця, коли великий західний пароплав із ржавими й сірими від морської солі боками помалу підходив до берега, Лінгард рушив із рейду на схід.

Після довгого плавання крізь бурі та шторми надвечір одного тихого дня, безпорадно дрейфуючи перед метою своєї мандрівки, Лінгард наблизився, нарешті, до берегів Ваджо. З властивою йому сміливістю пішов він уздовж чужого берега, незважаючи на ніч, що злякала б когось іншого. З кожним мигтінням блискавки Гассімова батьківщина немовби плигала на бриг і враз зникала, щоб причаїтись і знову кинутись на нього з темряви. За довгий день штилю Лінгард так уважно запам’ятав берег, що коли наказав спустити якір (хоч у ту мить голова його й була наче замотана вовняною ковдрою); перша ж блискавка показала, що бриг заякорився саме там, де намітив капітан, – недалеко від білої коси, біля річного гирла.

Лінгард побачив на березі групу високих бамбукових халуп, збудованих на сваях, невеличкий пальмовий гай, а біля самої води – щось схоже на палісадник із гострих кілків. Долину цю, мов сторожі, оточували високі лісисті горби, величні й похмурі. Та за мить все зникло з очей, ніби знищене, і раніш, ніж він обернувся, з’явилось знову з несподіваним гуркотом. Нерухома й спокійна земля нагадувала йому легендарну країну безсмертних, що змагалися з гнівом небес.

Не знаючи дна й побоюючись, що несамовитий вітер може знести бриг з якоря, Лінгард зостався на палубі. Лот застеріг його, що бриг волочить якір; тому він став біля поруччя і мимохіть замилувався краєвидами незнайомого берега, що загрожував неясними небезпеками і збуджували надії на успіх.

Між шквалами наставали моменти тиші, і тоді навіть грім стихав, щоб звести дух. В один із таких інтервалів, стомлений і сонний, Лінгард, стоячи, задрімав, коли це чує, що десь унизу море заговорило людським голосом. «Хвала Богові», сказало воно, і голос продзвенів тихо й довірливо, як голос дитини в соборі. Лінгард здригнувся й подумав: «Це мені наснилось». Але море біля нього знову сказало: «Дайте мотуз».

Грім люто гримів. Лінгард, гукнувши матросам, вдивлявся у воду, доки не побачив біля брига плавця, що пильно глянув на нього і швидко заплющив очі у світлі блискавки. Всі матроси забігали по палубі, й багато мотузів спустилося за борт. Бурхання вітру немовби кинуло через бильця чоловіка. Він упав просто в натовп матросів. Не встигли його підвести, як він скочив на ноги так раптово, що люди швидко відступили назад. У лютому сліпучо-синьому світлі блискавки появились розгублені обличчя й скам’янілі постаті, приголомшені гуркотом грому. Все немов поринуло в безодню вічного мовчання, і от почувся кволий голос:

– Я шукаю білого чоловіка.

– Тут! – гукнув Лінгард, підвівши незнайомого до лампи в кабіні. – Та я тебе не знаю.

– Мене зовуть Джаффіром. Я від Пата Гассіма, мого володаря, а твого друга. Пізнаєш це? – І він показав товстий перстень із великим смарагдом.

– Я бачив його раніш на пальці у раджі, – сказав Лінгард серйозно.

– Він стверджує, що я кажу правду. Доручення від Гассіма: від’їзди і забудь!

– Я не забуваю! – промовив Лінгард. – Я не такий, щоб забувати. Що за дурниці?

Ні до чого докладно переказувати всю довгу історію, що її оповідав Джаффір. Коротко було так. Повернувшись після зустрічі з Лінгардом, Гассім застав свого родича при смерті. За цей час утворилася дужа партія, що не визнавала Гассіма законним спадкоємцем. Старий раджа помер вночі, і, як оповідав Джаффір, раніше ніж зійшло сонце, люди вже билися у дворі далама^[35]. Це були перші чвари громадянської війни, заохочуваної чужоземними інтригами, – війни в джунглях і на річках, у палісадниках і в лісних засідках. У цій боротьбі обидві партії виявили багато відваги, а одна з них – непохитну відданість майже загубленій справі. Ще не минув місяць, а Гассім, хоч і лишався ще ватажком озброєної юрби, та вже був вигнанцем. Проте він і досі змагався, неясно сподіваючись, що приїзд Лінгарда поверне йому владу.

– Кілька тижнів жили ми на дикому рижі; цілими днями билися не ївши, – промовляв Джаффір, який і справді був голодний.

Він розповідав, як на них натиснули й рішуче одкинули до моря, де Гассім зі жменькою прибічників уже кілька днів тримався за палісадником.

– Але щоночі хтось зникав, – признався Джаффір, – вони були стомлені та голодні й перебігали до своїх ворогів. Нас зосталося десятеро – десять чоловіків та одна жінка із серцем чоловіка. Сьогодні ми ще голодуємо, а завтра рано помремо. Ввесь день бачили ми здалеку твій корабель, але прийшов ти надто пізно. Боячись підступу з боку ворогів, твій друг раджа дав мені перстень і послав до тебе. Я, Джаффір найкращий плавець Ваджо і раб Гассіма, кажу тобі – від’їзди і забудь, а цей його дар візьми на згадку!

Джаффір несподівано схопив Лінгарда за руку, суворо ткнув у неї перстень й тільки тоді озирнув каюту здивованими й безстрашними очима: глянув на півколо багнетів, спинився на мушкетах і щось захоплено пробурмотів.

– Овва! Оце так сила! – прошепотів він сам собі. – Тільки прийшла вона занадто пізно.

– А може й ні, – скрикнув Лінгард.

– Занадто пізно, – мовив Джаффір, – нас тільки десятеро, і, як тільки зійде сонце, всі ми вийдемо і помремо. – Він пішов до дверей каюти і затримався, не знаючи, як відчинити їх.

– Що ти робитимеш? – спитав Лінгард.

– Попливу назад, – відповів Джаффір. – Я виконав доручення.

– Ти можеш лишитися зі мною, – сказав Лінгард, довірливо дивлячись на нього.

– Гассім жде, – коротко відповів той.

– Він наказав тобі повернутись? – спитав Лінгард.

– Ні, – відповів здивовано Джаффір.

Лінгард зворушено схопив його за руку.

– Якби в мене було хоч десятеро таких, як ти!.. – вигукнув він.

– Нас десять, а їх двадцять на одного, – простодушно сказав Джаффір.

Лінгард відчинив двері.

– Може, тобі чого треба? – спитав він.

Малаєць завагався, і Лінгард помітив запалі очі, випнуті ребра й виснаженість цього чоловіка.

– Скажи, – мовив Лінгард, усміхаючись, – той, хто приносить дар, повинен мати нагороду?

– Дай мені води й жменьку рижу, щоб зміг добутися до берега, – сказав Джаффір. – Там, – хитнув він головою, – ще сьогодні нічого не їли.

– Ти матимеш усе. Я дам тобі своїми власними руками, – промовив Лінгард.

Він сам дав Джаффірові, що той просив, і тим самим трохи принизив себе в очах тубільця. Доки посланець їв, Лінгард обміркував план своїх дій. Він не знав справжнього становища в країні й через те вважав найкращим врятувати Гассіма від небезпеки. Це все, що міг він спробувати. Лінгард мав намір спустити баркас і послати його до берега, щоб забрати Гассіма та його людей. Він добре знав малайців і був переконаний, що в таку ніч переможці, певні свого успіху, не дуже чатуватимуть на морі, перед палісадником. Уже той факт, що Джаффірові пощастило відплисти, стверджував у його думку. Баркас із брига міг би (як тільки згаснуть блискавки) непомітно наблизитись до берега, і обложені, поодинці чи разом, кинуться до човна й припливуть до брига.

Лінгард з’ясував свій план Джаффірові, що слухав без найменшої ознаки інтересу, бо був дуже зайнятий їжею. Коли ж він з’їв останнє зерно рижу, підвівся, напився з пляшки води й сказав:

– Добре. Я скажу Гассімові.

Обв’язавши тугіше клапоть дрантя навколо крижів, він налагодився йти.

– Почекай, доки я допливу до берега, – мовив він, – а коли відпливе човен, запали другий вогник поруч того, що горить зараз, як зоря, над твоїм судном. Ми побачимо й зрозуміємо. Не посилай човна, доки буде блискавка. Скажи гребцям, щоб прямували до пальмового гаю й кинули гребти тільки тоді, як весло, занурене дужою рукою, торкнеться дна. Там вони почують наш вигук; якщо ж ніхто з нас не прийде до світанку, нехай повертаються. Мій володар може віддати перевагу смерті, а не життю… Ти зрозумів, о, дужий?

– Розумний хлопець, – пробурмотів Лінгард, а коли вони стояли поруч на палубі, сказав: – Джаффіре, на березі можуть бути вороги, які так само гукнуть, щоб обдурити моїх людей. Тому ваш вигук хай буде «лайтнінг»^[36]. Запам’ятаєш?

Спершу Джаффір неначе удавився.

– Літ-інг! О, дужий, чи так я вимовив?

– Так, добре. Рушай, – сказав Лінгард, і Джаффір стрибнув униз. Почулося хлюпання, а потім тихий голос ледве чутно промовив: «Ляйт-інг!»

Зненацька на берег ударив шквал. У сліпучій блискавці Лінгард знову побачив привид білого берега, зігнуті пальми в гаю, палісадник біля моря, ліс у далечині, всю широчінь таємничої й безмовної батьківщини Гассіма, що непорушно спала під лютим вогненним небом.

IV

Відвідавши тепер Ваджо, мандрівник, гідний довіри тамтешніх людей, може почути традиційне оповідання про останню громадянську війну та легенду про вождя, його сестру та їхню матір, що, вмираючи, передала їм тайну магії. Особливо вміла чаклувати володарева сестра, дитина на вигляд, а відважністю – хоробрий воїн. Переміг їх старший брат, якому ці чари нічого не змогли заподіяти. «Я бився в цій війні, – скаже оповідач. – Ми відсунули їх до моря». А далі він з острахом розповість, як одної ночі, «коли був страшенний шторм, корабель, схожий на судно білих, з’явився коло берега, немовби спустився з хмар. Він ішов під вітрилами, що надувалися проти вітру, а завбільшки був, як острів; блискавка пронизувала його такі високі, як верхів’я гір, щогли; зоря горіла поміж хмарами низько над ним. Ми зразу зрозуміли, що то була зоря, бо ніякий вогонь, запалений людською рукою, не витримав би такого вітру й дощу. Це була така ніч, що ми, вартові, ледве наважувалися дивитися на море. Силенний дощ бив нам у вічі. Та коли настав день, корабля ніде не було, а за палісадником, де напередодні було з сотню полонених вояків, нікого не знайшли. Володар Гассім зник, а з ним і принцеса країни. Відтоді ніхто не знає, що з ними сталося. Іноді купці розповідають, що чули про них то тут, то там, але все це тільки теревені людей, що їздять за море заради вигоди. Всі ми у цій країні певні, що корабель злетів назад за хмари, звідки викликали його чари принцеси. Адже ми бачили цей корабель на власні очі. А про раджу Гассіма та його сестру Іммаду одні люди кажуть одне, а інші друге, та, мабуть, тільки Бог знає правду…»

Така легенда про Лінгардів приїзд. Правда була тільки в тому, що він прийшов і пішов в одну ніч, бо, коли розвиднилося, бриг, як куля, летів на південь від затоки. Спостерігаючи швидкий хід свого судна, Лінгард стривожено дивився вперед й не раз питав самого себе, чого він так летить під усіма вітрилами, навіщо це? Волосся його розвивав вітер; голова була повна клопоту й неясних думок, а слухняний бриг мчав, стрімголов кидаючись із хвилі на хвилю.

Власник його та командир не знав, куди пливе. Цей лицар щастя мав тільки неясну уяву про те, що стоїть на порозі його подальшого життя. Щось треба було робити, і він почував, що мусить це зробити. Цього очікувало від нього море, земля, люди. Історія війни і страждань; Джаффірова вірність; Гассімові й Іммадини очі; ніч, буря, берег у вогні, – все це знаменувало собою життя, що настирливо вимагало його втручання. Проте найбільше вражало його довір’я цих людей. Вони втекли до нього від смерті й залишилися тут, наче не було в них ні сумнівів, ні надій, ні бажань. І їх цілковитий спокій накладав на нього тягар обов’язку.

Він уперто доводив собі, що якби ці переможені люди не вірили в нього, то не були б такими байдужими, їх німий спокій зворушував його більше, ніж найщиріше прохання. Ні слова, ні шепоту, ні допитливого погляду! Вони нічого не питали, і це подобалося йому. Він навіть радів із цього, хоч зовсім не знав, що робити із цими понівеченими, побитими істотами, яких химерна доля віддала йому до рук.

Лінгард особисто зустрів утікачів, допомагаючи їм перелізти через бильця; в темряві, прорізуваній блискавкою, він пересвідчився, що всі вони поранені, і дивувався, як змогли ці нещасні люди добутись до баркаса, що вивіз їх. Він схопив на руки найменшу з постатей і поніс у каюту. Потім, не оглядаючись навіть на свою легку ношу, знову побіг на палубу, щоб зняти бриг із якоря. Коли давав наказ команді, неясно побачив, що хтось обережно й вагаючись підійшов до нього. То був Гассім.

– Я не готовий до війни, – квапливо пояснив Лінгард, – а завтра може й не бути вітру.

Потім, виводячи бриг із небезпечного місця, він зовсім забув про них. Та коли вітер відніс бриг далеко від берега, Лінгард із полегшенням зітхнув і підійшов до двох людей, що стояли на кормі, де він мав звичку в тяжкі хвилини розмовляти на самоті зі своїм судном. Гассім покликав сестру з каюти.

Найперша думка Лінгарда була: «Куди я подамся з ними?» Та, здавалося, ніхто не піклувався тим, що він робитиме. Джаффір і ще вісім малайців розташувалися на грот-люці^[37], оглядаючи рани один одному і розмовляючи спокійно й весело, як виховані діти. Кожен зберіг свій крис, а Лінгард роздав їм трохи перкалю зі свого краму. Коли ж він проходив повз них, усі серйозно дивилися йому вслід. Гассім та Іммада жили в камбузі^[38]. Дівчина виходила на свіже повітря тільки ввечері, й щоночі чути було їхній шепіт у затишку на шканцях. Кожен малаєць на борту тримався від них осторонь і ставився з шанобою.