Жевріюча іскра цигарки немов сама собою бігала в темряві перед його круглою головою. А чисте небо над щоглами брига було повне мерехтливих вогників, і, здавалося, чийсь могутній подих гойдав їх угорі. Ані звуку на палубі брига. Тяжкі тіні, що окутали його, здавались таємничими постатями, котрі мовчки чекали на якісь рішучі події. Лінгард витер сірника, щоб запалити цигарку, і його енергійне обличчя з примруженими очима на мить виступило з темряви й одразу ж зникло. Тепер уже дві темні постаті й дві червоні іскри миготіли по кормі. А з краю найбільший, але найблідніший відблиск світла від компасної лампи коливався на мідному колесі й на грудях малайця-стернового.

Голос Лінгарда, наче не в силі перемогти безмежну тишу моря, пролунав спокійно й тихо:

– Ніякої зміни, Шоу, – сказав він.

– Аніякісінької, сер. Я бачу той великий острів і досі на тому самому місці. Мені здається, сер, це море – чортяча пастка штилів. А з півдня цей великий острів…

– Карімата, Шоу, – перебив Лінгард.

– Звичайно, сер, Карімата, – я так і хотів сказати. Але як чужинець я ніяк не можу запам’ятати тутешніх…

Він хотів сказати «імен», але, спинившись, сказав «назв», старанно вимовляючи кожен звук.

– Останні п’ятнадцять років, – вів він далі, – я постійно плавав із Лондона до Ост-Індії, тому почуваюся більше вдома там, у Бей. – Він показав у темряву в північно-східному напрямку, ніби міг бачити звідси, де той Бей, що знаходиться, як звісно, аж у Бенгальській затоці.

– Ви швидко призвичаїтесь, – пробурмотів Лінгард, оминаючи свого помічника. Потім обернувся й різко спитав: – Ви казали, що звечора нічого не було на воді?

– Я нічого не помітив, сер. А вийшовши знову на палубу о восьмій годині, питав у серанга, чи не бачив той чого навколо, і, як я зрозумів, він теж нічого не бачив після того, як я спустився. Це море інколи буває зовсім безлюдне, адже так, сер? Але о цій порі року, я гадаю, тут має бути чимало суденець, що йдуть додому з Китаю.

– Так, – відповів Лінгард, – ми стріли дуже мало кораблів від тоді, як «Педра Бланка» лишилась у нас позаду. Це зовсім безлюдне море. Однак, Шоу, хоч воно й безлюдне, та не сліпе. Кожен острів на ньому – це пильне око. І тепер, коли наша ескадра вийшла з китайських вод…

Він не скінчив фрази, а Шоу, заклавши руки в кишені, зручно сперся спиною на скляний люк.

– Кажуть, що Китай буде воювати, – сказав він ненароком. – І французи битимуться поряд із нами, як вони билися в Криму, здається, п’ять років тому. Щось ми занадто потоваришували з французами. По-моєму, це не дуже добре. Як ви гадаєте, капітане Лінгард?

– Я стрічався з їх військовими кораблями в Тихому океані, – відповів Лінгард. – Це добрі кораблі, а хлопці з них були дуже чемні до мене й занадто цікавилися моїми справами, – сміючись, додав він. – Хоч я й був там не для того, щоб воювати з ними. У мене, Шоу, був тоді старий торговельний катер, – натхненно закінчив він.

– Невже? – байдуже спитав Шоу. – Дайте мені навіть великий корабель, щоб він міг…

– А пізніше, кілька років тому, – перебив його Лінгард, – я потоваришував з одним французьким шкіпером в Ампанамі, бо нас було тільки двоє білих на всю околицю. Шкіпер був хороший хлопець і добре смоктав червоне вино. Його англійську не можна було враз зрозуміти, але він добре співав пісень про амури своєю мовою. Амури – це кохання по-французьки.

– Так, сер, так. Коли я був другим помічником на сендерландській шхуні в сорок першому році на Середземному морі, то міг розмовляти їхнім жаргоном так само вільно, як викинути за борт кодолу в п’ять цалів…^[11]

– Так, то був гарний чоловік, – мовив замислено Лінгард. – Не можна було знайти на всьому березі кращої людини для компанії. Він мав рахубу з одною балійською дівчиною, що якось увечері кинула йому червону квітку з вікна, коли ми йшли до небожа раджі. Француз був уродливий, але та дівчина належала небожу раджі. Тому зчинився переполох. Старий раджа розлютувався й сказав, що дівчина повинна вмерти. Не думаю, що небіж теж намагався, щоб її вбили, але старий зняв страшну бучу та послав одного з візирів узнати, чи вирок виконано. Дівчина мала багато ворогів, і навіть її родичі підтримували наказ. Тому ми вже нічого не могли вдіяти. І знайте, Шоу, що між ними не було нічого, крім тієї квітки, яку француз одразу ж пришпилив до своєї петельки. А коли дівчина померла, носив ту квітку на шиї під сорочкою в маленькій коробочці, бо, мабуть, не мав нічого іншого, куди б її покласти.

– І ті дикуни могли вбити за таке жінку? – неймовірно спитав Шоу.

– Так! Вони дуже цнотливі щодо моралі. І тоді, Шоу, вперше в житті я ледве не встряв у війну на свій власний страх і риск, бо інакше ми нічого не могли їм вбити в голову і навіть не могли підкупити їх, хоч француз пропонував усе, що він мав, а я, Шоу, ладен був допомогти йому останнім грошем, останнім клаптем матерії! Та дарма – вони були до біса пристойні й не піддалися… Після цього француз каже мені: «Друже, не хочуть вони приймати наш подарунок – тоді спалімо порох і даймо їм покуштувати олива». Я був озброєний, як і тепер: шість восьмифунтових гармат на головній палубі й довга вісімнадцятифунтова на баку…^[12] Я вже давно хотів випробувати їх. У француза нічого не було, крім кількох старих мушкетів. Та ці шахраї весь час обкручували нас улесливими словами, доки одного ранку човен із матросами корабля француза не натрапив на мертву дівчину на мілині. Це й урвало наші плани. Вона померла, і не було ніякої рації битися за мертву жінку. Я не мстився, Шоу, бо зрештою вона кинула ту квітку не мені. Однак це зовсім зламало француза. Він занудьгував, нічого не робив і незабаром після цього подався геть. А я розтринькав чимало грошей за цю подорож.

Так скінчив він свої спогади про ту мандрівку. Шоу нишком позіхнув.

– Жінки приносять силу клопоту, – промовив він байдуже. – На «Морейшайрі», пам’ятаю, був у нас один пасажир, старий джентльмен, що розповідав нам бувальщину про те, як стародавні греки билися цілих десять років через якусь там жінку^[13], її, здається, викрали турки, чи що. Одним словом, билися вони десь у Туреччині, бо греки й турки, як відомо, завжди воювали. Мій батько був колись підштурманом на трипалубному судні в Наваринській баталії^[14], але ця суперечка за жінку була ще задовго перед цим.

– Я теж так гадаю, – промимрив Лінгард, перехилившись через поруччя й стежачи за тихоплинними вогниками, що миготіли у воді навколо корабля.

– Так. А тепер усе змінилося. Мій дід був проповідником, тому, хоч батько й служив на флоті, я не співчуваю війні. Гріхом називав її старий, і я теж пристаю до його думки. Інша річ із китайцями, чи з неграми, або з такими людьми, що не слухаються нікого і яких треба держати в покорі, коли вони не почувають, що для них корисно, хоч це їм і пояснюють найкращі місіонери й інші авторитети. А воювати цілих десять років за якусь там жінку!..

– Я читав колись цю розповідь у книжці, – мовив Лінгард. – Жінка була прекрасна.

– Це ще гірше, сер. Тоді вона була нікчемна. Дякувати Богові, ці поганські часи вже ніколи не повернуться. Десять років убивств і несправедливостей! І все через жінку! Чи хто зробив би це тепер? А ви б зробили це, сер? Чи ви?

Та нараз гучний дзвін перебив цю промову Шоу. Високо в повітрі заскрипів якийсь сухий блок, немовби стогнав від болю. Він порушив нічний спокій і замріяну стриманість голосів двох людей, що тепер заговорили голосно.

– Закрийте нактоуз, – наказав Лінгард. – Він світить, як повний місяць. Не треба марнувати світло, доки ми заштилені^[15]. Не треба, щоб нас бачили, коли ми самі не можемо бачити, – адже так? Запам’ятайте, містер Шоу. Тут можуть швендяти всілякі волоцюги…

– Гадаю, що з цим тут давно вже покінчено, – мовив Шоу, закриваючи компас, – ще з того часу, як сер Томас Кокрен^[16] почистив кілька років тому побережжя Борнео. Добре почистив, – еге ж? Ми чули про це від хлопців зі шлюпки «Діана», що ремонтувалася в Калькутті, коли я перебував на «Уорвік Каслі». Хлопці взяли якусь там столицю біля верхів’я річки й довго ще були повні живих спогадів про свої авантюри.

– Сер Томас зробив добре діло, – відповів Лінгард, – але ще мине довгий час, доки ці моря будуть такі безпечні, як англійський канал. Я сказав про світло, щоб ви надалі були уважніші у цих морях. Чи ви помітили, як мало тубільних суден ми бачили за всі ці дні, з того часу як нас занесло в це море?

– Я й не звернув на це уваги, сер.

– Це ознака того, що має щось трапитись. Як потрапить сюди якась чутка, то плистиме від острова до острова без ніякого вітру та без вітрил.

– Я моряк великої води і все своє життя ходив поміж великими портами, – сказав задумливо Шоу, – тому не дуже-то звертаю увагу на побічні шляхи. Зате я завжди на місці на звичайному шляху. Я теж помітив, що тубільних суден було замало в останні дні, хоч ми майже щодня були коло землі.

– Ви знатимете всі таємниці цих морів, коли ще хоч трохи пробудете в мене, – недбайливо кинув Лінгард.

– Сподіваюся догодити вам! – сказав Шоу, наголошуючи на кожному слові. – Людина, що провела тридцять два роки свого життя на солоній воді, більше нічого не скаже. Останні п’ятнадцять років я служив офіцером на англійських суднах, тому не розумію поганських звичаїв якихось там дикунів, та в справі мореплавства і своїх обов’язків ви завжди матимете мене на місці, капітане Лінгард!

– Крім, як ви самі тільки що сказали, тих випадків, коли треба битися, – сказав Лінгард, коротко засміявшись.

– Битися! Не знаю, чи хто мав би охоту битися зі мною. Я – миролюбна людина, капітане Лінгард, але, як доведеться, битимусь добре, як і ці плисконосі чорти, яких ми мусимо терпіти замість справжньої команди християнських моряків. Битися! – закричав він, несподівано розлютившись. – Битися! Коли хто почне битися зі мною, він стріне мене на місці. Присягаюсь!

– Гаразд, гаразд, – мовив потягуючись Лінгард. – Слово честі! Я вже хотів би, щоб знявся вітер і погнав нас звідси. Я, Шоу, трохи поспішаю.

– Так, сер! Я ще ніколи не бачив справжнього моряка, який не поспішав би, коли отакий штиль схопить його за п’яти. Коли ж дує вітер… Слухайте-но, сер, що це?

– Чую, – мовив Лінгард. – Це приплив, Шоу.

– Мені теж так здається. Але як воно хлюпає! Мало коли я чув таке…

Далеко в морі з’явилась і сунулася вперед смуга кипучої піни, схожа на вузьку білу стежку. Вона швидко добігла до брига, пройшла під ним, розлившись по обидва боки; вода зашуміла, розтята численними дрібнесенькими хвильками, пойнята величезним хвилюванням. А проте судно в цьому гучному хлюпанні зовсім не зрушилось і навіть не похитнулось, наче добре принайтоване^[17] між кам’яних стін безпечного доку. За кілька хвилин смуга шумовиння та хвильок швидко втекла геть на північ, зникаючи з очей і не лишаючи й сліду в непереможній тиші.

– Це дуже цікаво… – почав Шоу.

Лінгард знаком наказав мовчати. Він прислухався, немовби ці хвильки могли відгукнутися луною, що на неї він сподівався. І справді, чоловічий голос, що почувся спереду, лунав, як голос, відбитий від твердих, високих скель на порожній морській поверхні. Хтось тихо говорив малайською.

– Що? – гукнув Шоу. – Що там таке?

Лінгард, поклавши руку на плече свого помічника, спинив його і швидко пішов уперед. Шоу збентежено рушив за ним. Капітан і вахтовий швидко про щось говорили, і Шоу відчував себе зовсім лишнім між ними.

Лінгард різко спитав – Що ти бачиш?

Матрос швидко відповів – Я чую, туане… чую весла.

– Де?

– Ніч навколо нас. Я чую їх близько.

– З лівого чи з правого борту?

Матрос завагався. На шканцях під кормою зачовгали босі ноги. Хтось кашлянув. Врешті голос промовив:

– Канан.

– Покличте серанга, містер Шоу, – звелів тихо Лінгард, – і розбудіть усіх, щоб не спали. Всі вони лежать на палубі. Тепер чатуйте. Близько щось є. Неприємно, коли воно приходить несподівано, – додав він роздратованим тоном.

Лінгард пройшов до правого борту й, тримаючись рукою за бакштаг^[18], почав прислухатися, повернувшись до моря, але звідти нічого не почув. Нараз шканці^[19] сповнилися придушеними звуками. Зненацька пролунав довгий, пронизливий посвист, голосно одбившись серед рівних нерухомих вітрил, і поволі стихнув, ніби звук, вирвавшись, утік по воді. Хаджі Вазуб був уже на палубі, готовий виконувати накази білої людини. Однак мовчання знову оповило бриг, доки Шоу не порушив його, спокійно промовивши:

– Я, сер, піду з тиндалем наперед. Ми всі там будемо на місці.

– Добре, містер Шоу, дуже добре! Пильнуйте, щоб вони не підійшли до борту, хоч я ще нічого й не чую.

– Хлопцеві, певно, наснилось. Я теж маю добрий слух і… – Шоу швидко пішов уперед, і кінець його речення долетів тільки невиразним бурчанням. Лінгард прислуховувався. На корму один за одним вийшли три матроси й почали поратися біля великого короба над кают-компанією. Чути було брязкіт і стукіт залізної зброї, що її викидали на палубу. Люди навіть не перешіптувалися. Лінгард пильно дивився в темряву й хитав головою.

– Серанг! – покликав він стиха.

Сухорлявий дідок збіг сходами так прудко, що його худорляві ноги, здавалось, не торкалися приступок. Заклавши руки за спину, він спинився перед капітаном, невиразний у темряві, але рівний, як стріла.

– Хто був на вахті? – спитав Лінгард.

– Бедрун Бегіс, – відрапортував хрипко Вазуб.

– Я нічого не чую. Бедрунові, певно, щось здалося.

– Ніч ховає човна.

– А ти бачив його?

– Так, туане. Маленький човен. Перед заходом сонця. Коло берега. Тепер він десь тут близько. Бедрун чув його.

– Чому ж ти тоді не доповів? – гостро спитав Лінгард.

– Мелім сказав: «Нічого нема», хоч я сам бачив. Хіба ж я можу знати, що на думці в нього чи в тебе, туане?

– А ти щось чуєш тепер?

– Ні, вони спинились. А може, загубили корабель – хто його зна? Може, й бояться…

– Гаразд! – пробурмотів Лінгард, стурбовано переступаючи. – Ти, мабуть, брешеш. А що то був за човен?

– Човен білих людей, мабуть, на чотири весла, зовсім невеликий. Ось, я знов чую його, туане! Там!

Він простяг руку, показуючи за борт.

– Ідуть сюди, – додав він рішуче.

Спереду тривожним голосом гукнув Шоу:

– Щось там на воді, сер! Перед самою провою!

– Гаразд! – відгукнувся Лінгард.

Перед його очима промайнула ще чорніша від темряви тінь. Над водою пролунали обережні англійські слова.

– Який це корабель?

– Англійський бриг, – трохи вагаючись, відповів Лінгард.

– А, бриг! А я гадав, щось більше, – провадив розчаровано й спокійно голос із моря. – Я під’їду до борту, якщо дозволите!

– Не під’їздіть! – гаркнув Лінгард. Спокій цього невідомого чоловіка здавався йому образливим і збуджував вороже почуття.

– Не під’їздіть, якщо не хочете втратити човен. Звідки ви взялися? Хто ви? Скільки вас у човні?

Після цих енергійних запитань знову запала тиша. Тим часом обриси човна стали виразними. Він, певно, трохи просунувся вперед, бо здавався тепер більшим. Човен причалив до того борту, де був Лінгард. І знову почувся спокійний голос.

– Зараз я вам покажу.

А за хвилину промовив тихше, але виразно:

– Терни об шкафут. Терни дужче, Джоне!

Раптом блиснув синій вогник, що яскраво освітив клапоть темряви. У його сяйві з’явились обриси білої шлюпки. На веслах сиділо п’ятеро людей. Їхні голови були повернуті до брига з виразом великої цікавості на обличчях, що в цьому сліпучому й зловісному сяйві були як мертві. Коли ж стерновий кинув у воду вогонь, що тримав над головою, темрява, люто й голосно зашипівши, знову накинулася на човен.

– Нас п’ятеро, – лунав той самий спокійний голос із темряви, яка здавалася тепер ще чорнішою. – Четверо гребців і я. Ми з яхти – з британської яхти.

– Підіймайтеся на борт! – гукнув Лінгард. – Чому ви не сказали цього раніш? Я гадав, що ви переодягнені голландці зі схованої десь канонірки.

– Хіба ж я розмовляю як якийсь там клятий голландець? Гребіть хлопці! Звертай, Джоне!

Човен підійшов, ударившись у борт, і один чоловік почав лізти на бриг, важко, але вправно. На мить він спинився, крикнув до тих, що зосталися у човні: «Хлопці, одштовхніться трохи», потім стрибнув на палубу й звернувся до Шоу:

– Добривечір… Сер капітан?

– Ні, він на кормі! – буркнув Шоу.

– Ідіть сюди, йдіть, – нетерпляче покликав Лінгард.

Малайці покидали свої місця й мовчки скупчилися коло грот-мачти. Ніхто не промовив ні слова, доки незнайомий ішов до капітана, що ждав його. Лінгард побачив невисокого жвавого чоловіка, який, торкнувшись до козирка, повторив те саме привітання спокійно й повагом:

– Добривечір… Сер капітан?

– Так. Що трапилось? Ви, мабуть, загубили своє судно?

– Загубили? Ні! Ми покинули його чотири дні тому і ввесь час гребли у цій шлюпці через цей бісів штиль. Мої люди виснажилися. Води не стало. Та, на щастя, я побачив вас.

– Ви побачили мене! – вигукнув Лінгард. – Коли? У який час?

– Не вночі, будьте певні. Ми блукали на південь звідси між якимись островами та ледве вибралися звідти. А коли об’їздили один острівець, голий як бубон, я й побачив здалеку судно. Нашвидку визначив його місце, і ми рушили. Та, мабуть, нас обганяла якась течія, бо ми довгенько об’їздили той острівець. Я керувався по зорях і, присягаюсь лордом Гаррі, вже думав, що зовсім загубив вас.

– Можливо, бо ми нічого не бачили за цілий день, – сказав Лінгард. – Де ж ваше судно? – нетерпляче спитав він.

– Загрузло в густім намулі миль за шістдесят звідси. Наш човен – це вже другий посланий йому на допомогу. Ми розлучилися з другою командою у вівторок, і вона, мабуть, сьогодні пройшла на північ од вас. Старшому офіцерові, що в тому човні, наказано добутись до Сінгапура. Я – другий помічник. Мене послано в протоки на всякий випадок, може, натраплю на якийсь корабель. Ось лист від власника яхти. Нашим панам набридло сидіти в намулі: вони чекають допомоги.

– На яку ж допомогу ви тут сподіваєтесь?

– Лист розповість вам про це. Чи можу я попросити у вас, капітане, трохи води для моїх хлопців? Я теж дякуватиму вам, якщо дасте мені напитись. З полудня ми не мали в роті ані краплини, бо наше барильце витекло.

– Потурбуйтеся про них, містере Шоу, – сказав Лінгард. – Ходімо в каюту, містер…

– Картер.

– Ходімо вниз, містере Картер, ходімо, – запрошував Лінгард, спускаючись сходами.

Стюард засвітив лампу й поставив на стіл карафки та пляшки.

Каюта була пофарбована в білий колір із позолоченим бордюром. Навпроти завішених вікон стояв буфет із мармуровим верхом, а над ним висіло люстро в позолоченій рамі. Далі, біля кормової стіни, стояла напівкругла канапа з подушками малинового оксамиту. Стіл був накритий чорною індійською, яскраво вишитою скатертиною. Серед бімсів^[20] були порозвішані мушкети з блискотливими від світла цівками, – всього двадцять чотири мушкети. Стільки ж стародавніх багнетів у мідних піхвах прикрашали поліровану стіну. Всі двері в каюті були зняті, а замість них висіли ширми з жовтого китайського шовку. Всі чотири ширми захиталися, коли до каюти ввійшли двоє людей.

Картер за одну мить оглянув усе це, але очі його з цікавістю спинилися на круглому щиті, що висів над багнетами. На червоному полі блищав золотий сніп блискавок, який охоплював дві великі літери «Т» і «Л».

Лінгард із цікавістю оглянув свого гостя. Це був ще юнак, але гладеньке й дуже засмагле обличчя, блискучі блакитні очі, біляве волосся й невеличкі вуса надавали йому ще молодшого вигляду. Лінгард помітив його пильний погляд.

– Ви задивились на цю річ? Це подарунок майстра, що будував мій бриг. Чудовий майстер. Ось бачите цю блискавку поміж моїх ініціалів? Бриг зветься «Блискавка», а я – Том Лінгард.

– Дуже гарна річ і показна для каюти, – чемно пробурмотів Картер.

Вони випили, кивнувши один одному головою, й сіли.

– Тепер давайте листа, – сказав Лінгард.