III

Саме того часу японці нишпорили по всіх усюдах, вишукуючи судна європейської будови, і йому не важко було знайти покупця, спекулянта, що хоч і дуже збив ціну, але заплатив за «Красуню» готовими грішми, сподіваючись вигідно її перепродати. Отож настала днина, коли капітан Уоллей вийшов опівдні з одної з найважливіших у східних морях поштових контор^[5] і спускався сходами, тримаючи в руці клаптик синявого паперу. То був квиток рекомендованого листа з долученим чеком на двісті фунтів, відісланого до Мельбурна. Капітан Уоллей засунув папірець у кишеню жилета, взяв з-під пахви у руку палицю і пішов вулицею.

Це був недавно прокладений, неохайний проспект з недоробленими пішоходами, вкритий м’яким, як пуховиця, шаром пороху. Один його кінець притикав до брудної вулиці з китайськими крамничками, недалеко гавані, а другий – тягся милі зо дві серед порослих бур’яном і схожих на джунглі незабудованих дільниць аж до воріт нового «Об’єднаного товариства доків». Невикінчені чола нових урядових будинків чергувались із наскрізними парканами пустирів, і незамкнене будівлями небо неначе робило ще розлогішим шир алеї. На ній було порожньо. Тубільці обминали її після того, як завмирало тут ділове життя, немов боялись, аби один з тих тигрів, що не перевелися ще в околиці нових водогінних споруджень на пагорбку, не збіг учвал з гори, щоб запопасти собі на вечерю якогось крамаря-китайця. Але пустинність велично спланованої вулиці не принизила капітана Уоллея: він мав для цього надто солідну статуру. Це була самотня постать замисленої людини. Довга сива борода робила його схожим на пілігрима, а його груба палиця видавалася зброєю. По один бік визирали присадисті колони низького неопорядженого кружґанку при новому будинкові судової палати, приховані кількома старими деревами. По другий бік павільйон нової колоніальної скарбниці виніс свої крила до самої вулиці. Минаючи ці будівлі, капітан Уоллей, який не мав тепер ні судна, ні власної хати, пригадав собі, що, приїхавши замолоду з Англії, він побачив на цьому самому місці рибальську слобідку: кілька хатин з рогожаними стінами зносилися на палях поміж болотяною річкою і багнуватою стежкою, що вилась і губилась у гущавнику, – не було тут ні доків, ні водогінних споруджень.

Нема судна – нема хати. І бідна його Айві, ген там на чужині, теж не мала хати. Яка ж це господа – готель з пансіоном? – нехай і дає він щось на прожиток. Думка про мебльовані кімнати його обурювала. Людина із суто аристократичною вдачею, ворог усьому вульгарному, він мав деякі упередження щодо певних професій. Він сам, із свого боку, завжди волів плавати на торгових суднах (це пристойна праця), а не гендлювати товарами, бо суть торгівлі полягає в тім, щоб когось обдурити, – негідне змагання, хто кого перехитрує. Батько його був вислужений полковник, з дуже обмеженими, опріч пенсії, коштами, але з добірними зв’язками. В дитинстві капітанові Уоллею часто доводилось чути, як лакеї в готелях, сільські крамарі та інші дрібні люди звали старого вояка мілордом, бо врода його імпонувала.

І сам капітан Уоллей (він вступив би до королівського флоту, якби батько не помер, коли синові ще не вийшло чотирнадцять років) скидався своєю величною постаттю на старого вславленого адмірала. Але тепер він загубився, мов соломина в чорториї, в юрбі брунатних і жовтих людей, що загатили вулицю. Після просторого і порожнього проспекту, яким він ішов допіру, ця вулиця здалася йому вузькою, як стежка, але вона клекотіла кипучим життям. Стіни будинків були блакитні; китайські крамниці зяяли, мов лігва в печерах; купи всяких можливих товарів переповняли пітьму аркад, а заграва від заходу сонця затоплювала середину вулиці, від краю до краю, ясним полум’ям, схожим на відсвіт пожежі. Сонячне сяйво лилося на барвисте вбрання і темні обличчя босоногого натовпу, на блідо-жовті спини півголих метушливих кулі, на дивовижний мундир кавалериста з роздвоєною бородою і грізними вусами – солдата з племені сикхів^[6], що стояв на варті коло воріт поліційного відділу. В червоному мареві пилу, ген-ген піднісшись над головами юрби і раз у раз розтинаючи повітря гудками, повний ущерть людей, вагон трамваю обережно посувався вперед стрижнем людського потоку, немов пароплав, що наосліп пливе в тумані.

Капітан Уоллей перебрався крізь натовп і виринувши, мов плавець, на другому боці вулиці, зупинився в безлюдному затінку поміж стінами зачинених пакгаузів і скинув капелюха, щоб освіжити лоб. Було щось низьке в професії хазяйки мебльованих кімнат. Кажуть, що ці жінки жаднючі, несовісні, нечесні, і хоч він – борони Боже! – не гордував ніким із своїх ближніх, але йому здавалося неподобною річчю, щоб когось із родини Уоллеїв, його дочку, могли підозрювати в нечесності. Проте він її не корив. Він вірив, що вона поділяє його почуття, жалував її, покладався на її міркування. Його тішило, що він ще раз може їй допомогти, але десь глибоко в серці відчував він, що йому було б легше, якби вона стала швачкою. Він згадував собі напівзабутий, багато років тому прочитаний зворушливий вірш, що звався «Пісня про сорочку». Прекрасна праця – складати вірші про бідних жінок. Внучка полковника Уоллея держить готель з пансіоном! Пфе! Він надів капелюх, помацався в кишенях, підніс запалений сірник до кінця дешевої сигари і з гіркістю видихнув хмарку диму в лице тому світові, що презентує такі несподіванки.

Одного він був певний: Айві, справді, була дочкою розумної матері. Тепер, перемігши біль розлуки з судном, він зрозумів, що цей крок був неминучий. Він знав це, може, віддавна, та навіть самому собі не признавався. А вона там далеко, мабуть, інтуїтивно це відчула. Вона не побоялася зазирнути правді в вічі, знайшла в собі мужність висловити правду. Така ж була й її матір, і тому-то завжди уміла небіжка дати добру пораду.

В усякому разі, до цього все йшлося! Щастя, що Айві примусила його зробити цей крок. Ще рік чи два, і вже не можна було б продати. Щоб підтримувати судно в порядку, він дедалі заплутувався. Проти лукавства недолі він був беззахисний. До відвертого бою він став би мужньо, мов скеля, що стоїть непохитно і гордо серед бурхливого моря, не знаючи, що підступні хвилі підмивають її низ. Тепер, коли він виплатився з боргів і вчинив її волю, йому лишилося п’ятсот фунтів: він їх поклав у надійне місце. Крім того, він мав ще при собі сорок фунтів – цього стане сплатити готельний рахунок, якщо не надто заживеться він у скромній спальні, де знайшов собі притулок.

Ця вбого опоряджена кімната з навоскованою підлогою виходила на одну з бокових веранд. У готелі, безладному цегляному будинку, мов у пташиній клітці, гульма гуляв вітер і безнастанно торгав тростяні жалюзі, що висіли проміж вибілених чотирикутних колон фасаду, поверненого до моря. Кімнати були високі, на стелях мінилися барвами жмури сонячного проміння. Періодичні находи туристів з того чи іншого пасажирського пароплава, що прибув до порту, виповняли будинок гамором незнайомих голосів; в обвіяному вітром сутінку покоїв з’являлись на мить і зникали нові обличчя, немов то бігли, юрба за юрбою, мандрівні тіні, роковані стрімголов оббігати земну кулю, ніде не лишаючи сліду. Їхнє лопотання вщухало так само раптово, як і починалось. Коридори, де ходив протяг, і канапки на верандах не бачили більше цих шукачів нових вражень, що завжди кудись квапились або відпочивали знесилені, набігавшись. А капітан Уоллей, поважний і анітрохи не схожий на тінь, зостаючись майже сам-один на ввесь готель після кожного веселого юрбища, почувався чимраз прикріше, як викинутий на берег турист, що не має жодної мети, як мандрівник, покинутий і безпритульний. Він курив замислений і самотній у своїй кімнаті, поглядаючи на дві морські скрині, де сховано було все те, що він міг назвати своїм у цьому світі. В кутку стирчав грубий сувій з карт у парусиновому футлярі; плаский ящик з портретом і трьома фотографіями був засунутий під постіль. Капітана Уоллея стомило обмірковування умов, огляд «Красуні», де він мусів узяти участь, уся та ділова тяганина. Що для інших було лише звичайним продажем судна, те йому видавалося знаменною подією, яка примушувала зовсім по-новому поглянути на життя. Він знав, що після цього корабля другого вже не буде, а всі сподівання його молодости, всі його звички, кожне почуття і кожний здобуток його мужнього віку були нерозривно пов’язані з суднами. На багатьох суднах він служив, чимало суден були його власністю, і навіть ті роки, коли він відійшов від моря, робила стерпними думка, що досить простягти руку з пригорщею грошей, щоб купити собі корабель. Він мав тоді право почувати себе власником усіх кораблів, які тільки є на світі. Продаж цього останнього судна був марудною працею. Але продавши його нарешті, підписавши останню розписку, посіло капітана Уоллея таке почуття, ніби жодного корабля не лишилось на світі, а він покинутий на березі повік неприступного йому океану, з сьома сотнями фунтів у руках.

Твердою ходою, непохапливо йшов капітан Уоллей надбережною вулицею, відвертаючи очі від знайомого рейду. Два покоління моряків народились на світ з того дня, як він перший раз подався на море, – вони стояли між ним і всіма цими суднами на рейді. Його власне судно продане, і він питав сам себе: «Що ж далі?»

Почуття самотності, внутрішньої порожнечі і втрати, – немов витягли з нього силоміць саму душу, – попервах навернули його на думку негайно їхати до дочки і оселитися в неї. «От останні мої пенси, – скаже він їй, – візьми їх, моя люба. А от твій старий батько: ти мусиш прийняти і його».

Але він зразу жахнувся цієї думки, немов переляканий тим, що ховалося за першим його поривом. Відступити? – Ніколи в світі! Коли людина зморена, всяка нісенітниця лізе їй у голову. Гарненький був би подарунок бідній жінці – сімсот фунтів, а на додаток кремезний дідуган, що, мабуть, ще протягне не один рік. Хіба він не здатний умерти в шорах, як хто-будь із тих юнаків, що командують отими суднами, там на рейді? Він і нині такий же здоровий, як був колись. Але хто дасть йому роботу, – оце вже інша справа. Коли він із своєю вродою та минулим шукатиме нижчих посад, то люди здумають – боявся він, – що він жартує; якщо ж йому пощастить переконати їх, вони, може, пожаліють його, а це все одно, що роздягтися голим, щоб вас відшмагали. Він не хотів задурно віддатись у неволю. Нічиї жалощі йому не потрібні. З другого боку, командування, – єдине, чого він міг домагатися, додержуючи звичаю, – навряд чи дожидало його на розі найближчої вулиці. З командуванням тепер до вас не набиваються. Відколи він перебрався на берег, щоб упоратися з продажем судна, він увесь час прислухався, але не чув жодного натяку на вільне місце. Та навіть якби і знайшлася посада, його славне минуле стало б йому на заваді. Він задовго був сам собі паном. Єдиною посвідкою, яку він міг показати, було свідоцтво всього його життя. Чи можна вимагати кращої рекомендації? Але він відчував неясно, що цей єдиний документ здасться архаїчною дивиною східних морів, надгробком, де накреслені незрозумілі слова напівзабутої мови.