«4 квітня 1984 року. Вчора ввечері ходив у кіно. Показують там лише військові фільми. Один був дуже непоганий – про біженців на борту корабля, який бомбили десь у Середземному морі. Глядачів дуже потішили кадри, на яких товстун намагається врятуватися, стрибає у воду і пливе, але його переслідує гвинтокрил: спочатку він борсається у воді, як морська свиня, потім гвинтокрил бере його на приціл, і ось кулі пролітають крізь нього, наче ті макарони через друшляк, а море навколо нього стає рожевим від крові, він швидко тоне, а вода проходить через дірки від куль в його тілі. Публіка просто ревіла від захвату і дико реготала, коли він тонув. Потім на екрані з'явилася рятувальна шлюпка з дітьми, а над нею також кружляв гвинтокрил. у шлюпці була жінка середніх років, можливо вона була єврейкою, вона сиділа спереду човна з маленьким хлопчиком років трьох на руках. цей хлопчик кричав від переляку і ховав голову між її грудей, немов намагався сховатися від небезпеки прямо у ній, а жінка обіймала та втішала його, і весь час прикривала його своїм тілом, хоча сама посиніла від переляку. можливо, вона наївно вважала, що її руки можуть захистити його від куль. потім гвинтокрил скинув 20-кілограмову бомбу прямо на них, і човен розлетівся на друзки. потім з'явився чудовий кадр, який показував, як дитяча рука злітає прямо у повітря, мабуть, на гвинтокрилі була встановлена камера, щоб стежити за тим, що відбувається. з партійних місць пролунав шквал оплесків, але жінка, яка сиділа в частині залі, яка була призначена для пролетаріату, раптом почала піднімати шум і кричати що не можна показувати таке при дітях але вони ж це не прямо при дітях а потім прийшла поліція і вигнала її з кінотеатру я не думаю що з нею щось трапилося адже нікому немає діла до того що говорять ці проли типова реакція пролів вони ніколи…»

Вінстон припинив писати, бо руку схопили судоми. Він не знав, що змусило його вилити на папір цей потік словесного бруду. Але цікаво було те, що поки він робив це, в його голові спалахнула зовсім інше картина, причому настільки яскраво, що йому здалося, що він навіть зможе її описати. Тепер він зрозумів, що саме цей інцидент і змусив його поспішно втекти додому і почати писати щоденник вже сьогодні.

Сам інцидент стався цього ранку в Міністерстві, якщо звичайно щось настільки туманне і незрозуміле можна назвати «інцидентом». Було близько одинадцятої години ранку, і у Відділі Документації, де працював Вінстон, співробітники якраз витягали стільці зі своїх кабінок і розставляли їх у центрі зали навпроти великого телеекрану, готуючись до «двохвилинки ненависті». Вінстон якраз займав своє місце в одному з середніх рядів, коли до кімнати несподівано увійшли двоє людей, яких він знав в обличчя, але ніколи з ними не розмовляв. Першою увійшла дівчина, яку він часто зустрічав у коридорах Міністерства. Він не знав її імені, але знав, що вона працює у Відділі Художньої літератури. Оскільки Вінстон іноді бачив її з забрудненими мастилом руками і гайковим ключем, то припустив, що вона виконувала якусь технічну роботу з обслуговування машин для написання романів. Це була впевнена у собі дівчина років двадцяти семи, з густим темним коротким волоссям, веснянкуватим обличчям, стрункою та спортивною статурою. Вузький червоний пояс, символ Молодіжної антисексуальної ліги, туго огортав лінію талії її партійного комбінезона, наче навмисно підкреслюючи спокусливі форми її стегон. Вінстону вона не сподобалася ще з найпершої їх зустрічі. І він знав чому. Вона всім своїм виглядом демонструвала, якщо не сказати нав'язувала, атмосферу всіх цих партійних збіговиськ, накшталт хокейних змагань, обливань крижаною водою, масових турпоходів, а також загальної благонадійності і стерильності думок. Він не любив майже всіх жінок, особливо молодих і гарненьких. Тому що саме жінки, і в першу чергу молоді, були найбільш фанатичними прихильниками партійних ідеалів, голосніше за всіх вигукували гасла, шпигували за іншими в надії виявити і здати Поліції Думок тих, хто мислив інакше. Але саме ця дівчина здавалася йому більш небезпечною, ніж більшість інших. Одного разу, коли вони проходили повз один одного в коридорі, вона скоса зиркнула на нього, і цей погляд, здавалося, пропалив у ньому дірку і на мить наповнив його чорним жахом. Йому навіть спало на думку, що вона могла бути агентом Поліції Думок, хоча це і дуже малоймовірно. Проте його охоплювало почуття занепокоєння, змішане з острахом і ворожістю щоразу як вона була десь поруч.

Відразу за нею увійшов О'Брайан, член Внутрішньої Партії, який займав настільки важливу та високу посаду, що Вінстон мав лише туманне уявлення про його обов'язки. На мить у кімнаті запанувала тиша, коли група людей, яка зібралася навколо стільців, побачила, що до них наближається чорний комбінезон партійної верхівки. О'Брайан був великим, міцним чоловіком з товстою шиєю і жорстоким обличчям, хоча іноді він все ж посміхався (які думки ховалися за тією посмішкою можна було лише здогадуватись). Але незважаючи на свою грізну зовнішність, був у нього певний шарм. У нього була звичка поправляти окуляри на носі, це було досить мило і якимось дивним чином обеззброювало співрозмовника, адже це надавало зовнішності цього насупленого чоловіка якусь інтелігентність і витонченість. Цей його жест робив його схожим на дворянина вісімнадцятого століття, який пропонував вам свою табакерку (якщо, звичайно, хтось ще мислить такими категоріями). Вінстон бачив О'Брайана близько з десяток разів за майже стільки ж років. Щось у ньому притягувало Вінстона, і не лише тому, що він був заінтригований контрастом між чемними манерами і його борцівською статурою. Скоріше за все це було якесь таємне переконання, яке, можливо, грунтувалося не стільки на вірі, скільки на надії, що політична ортодоксальність О'Брайана не була ідеальною. Щось у його обличчі неухильно наштовхувало на такі думки. Хоча, знову ж таки, можливо, його обличчя показувало не партійну неблагонадійність, а просто високий інтелект. Але в будь-якому випадку він виглядав як людина, з якою можна було б щиро поговорити, якби якимось чином вдалося обдурити телеекран і поговорити віч-на-віч. Вінстон ніколи не намагався перевірити це своє припущення, та й правду кажучи, не було ніякого способу зробити це. У цей момент О'Брайан глянув на свій наручний годинник, побачив, що вже майже одинадцята нуль-нуль, і, вочевидь, вирішив затриматись у Відділі Документації, поки не закінчиться двохвилинка ненависті. Він зайняв місце в одному ряду з Вінстоном, сівши через пару стільців від нього. Між ними сіла невисока світловолоса жінка, яка працювала у сусідній з Вінстоном кабінці. Відразу за ним сіла темноволоса дівчина з червоним поясом.

І ось вже через мить з великого телеекрану у кінці кімнати вирвався жахливий скрегіт, наче працював якийсь незмазанний іржавий механізм. Це був шум, від якого зводило зуби і волосся на потилиці ставало дибки. Двохвилинка Ненависті розпочалася.

Як завжди, на екрані промайнуло обличчя Еммануеля Гольдштейна, наймерзеннішого та найпідступнішого ворога народу. Де-не-де пролунало шипіння. Маленька рудоволоса жінка скрикнула у пориві страху та відрази. Гольдштейн був бунтівником і зрадником, який колись давно (скільки часу назад ніхто не пам'ятав) був одним з лідерів Партії, майже на рівні самого Старшого Брата, а потім почав вести контрреволюційну діяльність, через що був засуджений на смерть, проте якимось таємничим чином втік і з тих пір десь переховується. Програми двохвилинок ненависті змінювалися кожного дня, але у кожній з них Гольдштейн був головним персонажем. Він був першим зрадником, першим осквернителем чистоти Партії. Усі злочини проти Партії, всі зради, саботажі, єресь та інакодумство напряму випливали з його вчення. Йшлося про те, що він все ще живий і виношує свої підступні плани: можливо, десь за морем, під захистом своїх іноземних замовників, а можливо – як періодично ходили чутки – у якомусь тайнику в самій Океанії.

Діафрагма Вінстона стиснулася у спазмі. Він ніколи не міг дивитися на обличчя Гольдштейна без роздираючої суміші емоцій. Це було худорляве єврейське обличчя з величезним пухнастим ореолом сивого волосся і маленькою борідкою, наче у цапа – обличчя розумне, але в той же час огидне, сповнене якоїсь старечої дурості, і цей його довгий тонкий ніс, на кінчику якого якимось незрозумілим чином трималися окуляри. Обличчя його нагадувало морду вівці, і голос теж мав якийсь овечий тон. Гольдштейн виплескував свою звичайну отруйну словесну атаку на доктрини Партії – атаку настільки перебільшену і спотворену, що навіть дитині було б зрозуміло, що це повна маячня, але при цьому все ж досить правдоподібну, щоб посіяти у комусь не настільки кмітливому, як він, зерно сумніву і наповнити голову бідолахи тривожними думками. Він ображав Старшого Брата, засуджував диктатуру Партії, вимагав негайного укладення миру з Євразією, виступав за свободу слова, свободу друку, свободу зібрань, свободу думки, викрикував, що справжня ідея революції була спотворена – і все це лунало у такій стрімкій манері, яка була свого роду пародією на звичний стиль партійних ораторів, і навіть містила слова новомови. Насправді вона містила навіть більше слів новомови, ніж зазвичай використовував будь-який член Партії у повсякденному житті. І весь цей час, щоб у глядачів не виникало ніяких сумнівів щодо реальної загрози, яку несе за собою балаканина Гольдштейна, за його головою на телеекрані марширували нескінченні колони євразійської армії – шеренги міцних абсолютно однакових чоловіків з невиразними азіатськими обличчями. Приглушений ритмічний тупіт солдатських чобіт був фоном для його бридкого скрипучого голосу.

Не минуло й тридцяти секунд з початку двохвилинки ненависті, а половина присутніх у кімнаті людей кричала в неконтрольованому пориві люті й ненависті. Самовдоволене овече обличчя на екрані і жахлива міць євразійської армії, що стояла за ним, були нестерпними. Крім того, вид або навіть думка про Гольдштейна автоматично викликали страх і гнів. Він був об'єктом навіть більш постійної ненависті, ніж Євразія та Остазія, оскільки, коли Океанія перебувала у стані війни з однією з цих держав, вона зазвичай перебувала у стані миру з іншого. Але що було дивно, то це те, що хоча Гольдштейна всі ненавиділи та зневажали, а його теорії щодня спростовувалися, розбивалися вщент і висміювалися як повна нісенітниця та дурня (адже це і була повна нісенітниця і дурня) на зборах і телеекранах, в газетах і книгах, його вплив, здавалося, ніколи не зменшувався. Завжди були нові зрадники, які велися на його теревені. Не було і дня, щоб Поліція Думок не викривала шпигунів і саботажників, які діяли під його керівництвом. Він був командиром величезної тіньової армії, підпільної мережі змовників, ціллю яких було повалення державного ладу Океанії. Говорили, що його організація називається «Братство». А ще люди шепотілися про те, що існує якась жахлива книга, збірник всіх єресей, автором якої був сам Гольдштейн і яку він таємно поширював. Ця книга не мала назви. Люди називали її просто Книгою. Але все це були лише примарні чутки. Ні про Братство, ні про Книгу вголос не згадував ні один член Партії.

На другій хвилині ненависть досягла свого апогею. Люди стрибали і кричали у весь голос, намагаючись заглушити ненависний гольдштейнівський голос, який лунав з екрану. Маленька рудоволоса жінка аж палала ненавистю, вона жадібно хапала ротом повітря, немов риба, викинута на берег. Навіть грізне обличчя О'Брайана почервоніло. Він сидів на своєму стільці дуже прямо, його потужна грудина здималася і тремтіла так, наче він стояв перед натиском потужної хвилі. Чорнява дівчина позаду Вінстона почала кричати: «Свиня! Свиня! Свиня!», і тут раптом вона взяла важкий словник новомови і жбурнула його в екран. Він потрапив Гольдштейну в ніс і відскочив від нього. Гидкий голос невблаганно продовжував свою балаканину. У якийсь момент Вінстон зрозумів, що і сам кричить разом з іншими і сильно б'є п'ятою по стільцю. Жах двохвилинок ненависті був не в тому, що людина була змушена грати роль, а в тому, що, хоч-не-хоч, ти приєднаєшся до цього шаленства і воно накриє тебе з головою. Тридцять секунд, і ти вже не грав роль, не прикидався, тебе охоплював жахливий страх і мстивість, бажання вбивати, катувати, розбивати обличчя кувалдою. І ця жахлива енергетика, здавалося, протікала через всю аудиторію, як електричний струм, перетворюючи обличчя людей на божевільні гримаси. І все ж лють, яку кожен відчував, була абстрактною, не спрямованою на щось конкретне, і її можна було переключити з одного об'єкта на інший, як полум'я паяльної лампи. Таким чином, в якийсь момент ненависть Вінстона була направлена зовсім не на Гольдштейна, а, навпаки, на Старшого Брата, Партію та Поліцію Думок. У такі моменти його серце тягнулося до самотнього, ненависного усіма єретика на екрані, єдиного хранителя істини та здорового глузду в цьому світі тотальної брехні. І тим не менше вже наступної миті він кричав у єдності з оточуючими його людьми, і все, що було сказано про Гольдштейна, тепер здавалося йому правдою. У ці моменти його прихована огида до Старшого Брата змінювалась обожнюванням, і Старший Брат, цей непереможний, безстрашний захисник, височів і стояв, наче скеля, проти азіатських ворожих орд. А Гольдштейн, незважаючи на свою ізоляцію від цивілізованого суспільства, безпорадність та й взагалі загальний сумнів у самому його існуванні, здавався якимось зловісним чарівником, здатним лише силою свого голосу зруйнувати все те, що так дбайливо створила Партія для своїх громадян.

Іноді навіть можна було перенаправити ненависть на когось свідомо. Раптово, з неймовірним зусиллям, як коли у кошмарі намагаєшся відірвати голову від подушки, Вінстону вдалося перенести свою ненависть з обличчя на екрані на темноволосу дівчину позаду нього. Яскраві красиві галюцинації промайнули в його голові. Він забиває її до смерті гумовим кийком. Він прив'язує її оголену до стовпа і стріляє в неї стрілами, як святий Себастьян. Він гвалтує її і перерізає їй горло в момент