Розділ третій

Усе вирішено. Гаррісів метод роботи. Як літній сімейний чоловік вішає картину. Джордж висловлює розумне зауваження. Принади ранкового купання. Запаси на той випадок, якщо ми перекинемось.

Отже, наступного вечора ми зібралися знову, щоб обговорити все до кінця. Гарріс сказав:

– Ну, насамперед треба вирішити, що нам брати в дорогу. Дж.², ти візьми аркуш паперу, записуватимеш, а ти, Джордже, принеси прейскурант продуктової крамниці, а мені хто-небудь дайте олівця, і я складу вам список.

Це типова Гаррісова манера: він завжди готовий узяти всякий тягар на свої плечі, а потім перекласти на чужі.

Цим він завжди нагадує мені мого покійного дядька Поджера. Ви зроду не бачили такої метушні в домі, як бувала тоді, коли дядечко Поджер брався зробити якесь діло. От, скажімо, принесли від столяра вставлену в раму картину й поставили у їдальні; треба її десь повісити. Тітуся Поджер питає в дядька, що робити з картиною, і дядько відповідає:

– Полиште це діло на мене. Ніхто про неї не думайте і не турбуйтеся. Я сам усе зроблю.

Тоді скидає піджак і береться до діла. Насамперед посилає покоївку купити на півшилінга цвяхів, тоді котрогось із хлопців навздогін за нею – сказати, яких завбільшки; і так, почавши із цього, помалу сколотить і запряже в роботу всіх у домі.

– Принеси-но молоток, Віллі! – гукає він. – А ти, Томе, лінійку. І ще мені треба драбинки, і табуретку теж принесіть! Ти, Джиме, збігай до містера Гоглза й скажи йому: «Тато кланяється й питає, чи вже полегшало вам із ногою. І чи не позичите ви йому ватерпас?» Ти, Маріє, не заходь нікуди, бо ж треба буде, щоб хтось мені світло подержав. А як вернеться те дівчисько, нехай сходить ще раз, купить шворки, на чому вішати. Томе! Де ж Том? Томе, йди сюди, ти будеш потрібен. Подаси мені картину.

Потім дядько піднімає картину і впускає її. Картина випадає з рами, дядько намагається врятувати скло, розрізує собі руку й бігає по кімнаті, шукаючи носовичка. Знайти його він ніяк не може, бо носовичок лежить у кишені піджака, якого вій щойно скинув, а де поклав – не пам’ятає, і всій родині доводиться покинути розшуки інструментів для нього й шукати піджак, а дядько метушиться по кімнаті й заважає всім:

– Невже ніхто в цілому домі не знає, де мій піджак? Зроду ще не бачив такої безголової компанії, слово честі, не бачив. Шестеро вас – і не можете знайти піджака, хоч я його лише п’ять хвилин як скинув! Таких, як ви, мабуть…

Тоді підхоплюється і, побачивши, що сам сидів на своєму піджаку, вигукує:

– Годі, не шукайте! Уже сам знайшов. Мабуть, краще кота попросити, ніж вас, коли треба щось розшукати!

Потім із півгодини перев’язують йому палець, добувають нове скло, і коли нарешті вже принесено всі інструменти, драбинку, табуретку й свічку, дядько починає другу спробу, а вся родина, з покоївкою й поденною служницею включно, півколом стоїть позаду, наготувавшись йому допомагати. Двоє держать табуретку, третє підсаджує дядька на неї і притримує, щоб не впав, четверте подає йому цвях, п’яте молоток, а він бере цвях і зразу впускає.

– Ну ось, маєш! – промовляє ображеним тоном, – Тепер цвях упав.

І всім нам доводиться рачкувати навколішки, розшукуючи той цвях, а дядько стоїть на табуретці й бурчить, і в’їдливо питає: що йому, цілий вечір там простояти, чи як?

Нарешті цвях знайдено, але виявляється, що тим часом пропав молоток.

– Де молоток? Де я подів молоток? Господи милосердний! Стоїте сім душ, пороззявлявши роти, і не знаєте, де я поклав молоток!

Ми знаходимо йому молоток – та він уже згубив позначку, яку зробив на стіні там, де треба забити цвях, і кожне з нас тепер мусить вилазити до нього на табуретку й придивлятися до стіни, шукаючи тієї позначки. І кожне знаходить її в іншому місці. А дядько взиває нас одного за одним дурнями й наказує злазити геть. Тоді знов бере лінійку й ще раз усе перемірює. Одержує тридцять один і три восьмих дюйма від кутка, і цю відстань йому треба поділити на два. Він пробує зробити це в думці й зовсім навісніє.

Ми теж пробуємо поділити це число в думці, і результат виходить у всіх різний. Ми глузуємо одне з одного і в суперечці забуваємо, яке ж число треба поділити. Дядькові Поджеру доводиться виміряти ще раз.

Тепер він міряє шворкою, і в критичну мить, коли старий бевзь перехилявся через табуретку під кутом сорок п’ять градусів, намагаючись дотягтися рукою до точки, на три дюйми дальшої, ніж він міг дістати, шворка сприсає, і він гепається на піаніно. Від раптового удару головою й тулубом відразу по всіх клавішах виходить просто-таки надзвичайний музичний ефект.

А тітонька Марія каже, що вона не дозволить, щоб діти стояли тут і слухали такі вислови.

Нарешті дядько таки відшукує потрібну точку, лівою рукою приставляє до неї гострий кінець цвяха, а в праву бере молоток. Першим ударом він влучає себе по великому пальцю і, дико скрикнувши, впускає молоток комусь на ногу.

Тітонька Марія лагідно просить дядька, щоб він, коли йому знов заманеться забити цвях у стіну, попередив її завчасно: вона тоді хутенько збереться, поїде на тиждень до матері й перечекає там.

– Ет! Ви, жінки, завжди робите драми казна з чого, – бадьоро відповідає дядько. – А мені от подобається інколи зробити отаку невеличку роботу.

Потім пробує ще раз і за другим ударом заганяє в стіну весь цвях і півмолотка, а його самого кидає на стіну з такою силою, що він ледь не розпліскує собі носа.

Далі нам доводиться знов розшукувати лінійку і шворку, і пробивається ще одна дірка. Десь так опівночі картину нарешті повішено – дуже косо і ненадійно, а стіна на кілька ярдів довкола має такий вигляд, ніби її скородили граблями. Усі ми на смерть зморені й нещасні – крім самого дядька.

– Ну ось, – каже він, важко ступаючи з табуретки просто на мозолі служниці, й з відвертою гордістю оглядає те, що наробив. – А хтось інший наймав би майстра задля такої дрібнички!

Я певен, що й Гарріс буде точнісінько такий, коли виросте великий. Так я йому й сказав. І додав, що не згоден, щоб він брав стільки мороки на себе.

– Ні, краще ти знайди папір, і олівець, і прейскурант, а Джордж нехай пише, а всю решту я зроблю сам, – сказав я.

Перший список, який ми склали, довелось відкинути. Було очевидно, що у верхів’я Темзи не пройде човен, досить великий, щоб умістити всі речі, які ми вважали необхідними для подорожі. Ми порвали список і втупились один в одного.

Джордж сказав:

– Ви знаєте, ми пішли хибним шляхом. Треба думати не про те, чим ми можемо обійтись, а про те, без чого ми не можемо обійтись.

Джордж інколи може сказати досить розумну річ. Аж диво бере. По-моєму, в цих його словах є глибока істина, справедлива не тільки для оцієї прогулянки Темзою, а й взагалі для нашої подорожі рікою життя. Як багато людей у тій подорожі, ризикуючи потопити свій човен, перевантажують його всілякими безглуздими речами, які здаються їм необхідними для приємного й вигідного плавання, а насправді є тільки непотрібним мотлохом!

Як вони завалюють утле суденечко аж понад щогли гарним убранням, великими будинками, зайвими служниками, безліччю шикарних друзів, які не дбають про них ні на пенс і про яких самі вони не дбають і на півпенса; дорогими розвагами, що нікого не тішать, умовностями та церемоніями, претензіями та пихою, і – о, це найтяжчий, найбезглуздіший мотлох з усього! – страхом перед тим, що подумає сусід; і набридлими розкошами, і нудними втіхами – всією пустою шумихою, що, неначе залізний вінець, який у давнину надягали на злочинців, лише кривавить і гнітить зболілу голову!

Усе це мотлох, повірте, – нікчемний мотлох! Викиньте його за борт. Через нього ваш човен іде так важко, що ви, гребучи, знемагаєте; через цей мотлох він такий неповороткий і хисткий, що ви не маєте й хвилини, вільної від тривог і турбот, і хвилини перепочинку, мрійного безділля, – не маєте коли помилуватись і на блискітки, що ними сонце хвилі посипає, і на жмури, що від вітру пробігають по гладіні, і на верби, що у воду задивилися на себе, й на ліси в зелених шатах чи у золоті осіннім, на латаття жовте й біле, на комиш із осокою, і на квітку зозулинця, й на невинні оченята незабудок голубих.

Викинь весь мотлох за борт, друже! Нехай човен твого життя буде легкий, хай він несе лише те, що тобі справді потрібне: затишний дім, прості втіхи, двоє-троє друзів, ті, кого ти любиш і хто любить тебе, кіт, собака, люлька чи дві, скільки треба їжі та одягу, а напоїв трохи більше ніж треба, бо спрага – небезпечна річ.

Тоді легше буде гребти і човен не так норовитиме перекинутись, а якщо й перекинеться коли, – невелике лихо, бо простий, добротний товар не боїться води. Тоді ти матимеш час і попрацювати, і подумати. Удосталь часу, щоб упиватися сонцем життя і щоб слухати, як вітер Господній грає на еолових арфах наших сердець, і щоб…

Ох, вибачте. Я захопився й забув…

Отже, ми доручили список Джорджеві, і він почав його складати.

– Намету ми не братимемо, – запропонував він. – Візьмемо човен із тентом. Так буде й багато простіше, і вигідніше…

Думка здалась нам непоганою, і ми погодились. Не знаю, чи траплялось вам бачити таку річ. Над човном установлюють залізні дуги від борту до борту, на них накидають великий брезент і скріплюють його краї з бортами кругом, від носа до корми. Човен перетворюється на маленький будиночок, надзвичайно затишний, хоч і тіснуватий; але все має свої вади, як сказав один чоловік, коли вмерла його теща і від нього зажадали грошей на похорон.

Потім Джордж сказав, що в такому разі треба взяти по пледу для кожного, ліхтар, мила, щітку для волосся й гребінець (на всіх трьох), по зубній щітці на кожного, велику миску, зубний порошок, усе приладдя для гоління (схоже на текст із підручника французької мови, правда?) і зо два великих купальних рушники. Я давно помітив, що люди, збираючись кудись до води, завжди ретельно запасаються всім потрібним для купання, але, приїхавши на місце, купаються дуже мало.

Так буває й тоді, коли ми їдемо до моря. Я, обмірковуючи таку подорож у Лондоні, завжди вирішую, що вставатиму рано й щодня до сніданку ходитиму купатись, і святобливо кладу у валізу купальні труси й рушник. Труси я завжди купую червоні. Я подобаюсь сам собі в червоних трусах. Вони мені дуже личать. Але, приїхавши на море, я чомусь не відчуваю такої охоти купатися щоранку, як відчував у місті.

Навпаки, мені хочеться лежати в ліжку якомога довше, а потім зійти вниз і поснідати. Раз чи двічі сумління перемагає, я підхоплююсь о шостій годині, беру труси й рушник і, напіводягнений, пригнічено плентаюсь до моря. Купання мене зовсім не тішить. Наче навмисне хтось приберіг на цей ранок, спеціально для мене, надзвичайно різкий східний вітер, і повибирав усі гострі камінці та посипав ними мою дорогу, і, позагострювавши велике каміння, ледь прикрив піском, щоб не було видно, і взяв море та відніс його миль на дві далі, так що я мушу, зіщулившись і тремтячи, довго-довго брести до нього по кісточки у воді. А коли нарешті дійду до моря, воно виявляється розхвильоване й сердите.

Перша велика хвиля, накотившись, підхоплює мене й садовить з усього розмаху на каменюку, навмисне покладену там. Не встигаю я вигукнути «Ох!» і збагнути, що сталось, як хвиля вертається й тягне мене із собою в чисте море. Я починаю шалено рватись до берега, і думаю, що більш не побачу своїх рідних і друзів, і шкодую, що в дитинстві так знущався з меншої сестри. Саме коли я вже прощаюся з білим світом, хвиля втікає і лишає мене розпростертого, мов медуза, на піску. Я підводжусь, озираюся й бачу, що там, де я так відчайдушно боровся за своє життя, усього по коліна води. Я дибаю назад, одягаюсь і йду додому, де мушу вдавати, ніби купання було для мене бозна-якою насолодою.

Ось і тепер ми всі міркували так, ніби збираємося щоранку подовгу плавати. Джордж розписував, як приємно прокинутись у човні свіжим ранком і поринути в чисту, прозору воду. Гарріс сказав, що ніщо так не збуджує апетиту, як купання перед сніданком. Принаймні йому таке купання завжди додавало апетиту. Джордж тоді зауважив, що як Гарріс після купання їстиме ще більше, ніж звичайно, то він, Джордж тобто, взагалі не згоден, щоб Гарріс купався. Мовляв, і так це досить важка робота – везти човном проти течії стільки харчів, як потрібно Гаррісові.

Тоді я почав доводити Джорджеві, що куди приємніше мати Гарріса в човні чистого й свіжого, навіть якщо задля цього треба везти зайвих кількасот фунтів провізії. Глянувши на справу із цієї точки зору, Джордж зняв своє заперечення проти Гаррісового купання.

Урешті-решт ми вирішили взяти три купальні рушники, щоб не чекати один одного.

Щодо одежі Джордж сказав, що досить буде взяти по два фланелевих костюми, бо ми можемо самі прати їх у річці, коли забрудняться. Ми його спитали, чи він коли пробував прати фланелевий костюм у річці, і він відповів:

– Та ні, сам не пробував… але я знаю людей, що пробували, і вони казали, що це досить легке діло.

І ми з Гаррісом, як наївні діти, повірили, ніби він знає що говорить, і ніби троє порядних молодиків, які ще не здобули ні високого суспільного становища і впливу, ні досвіду в пранні, справді зуміють за допомогою бруска мила чисто випрати в річці Темзі свої сорочки і штани.

Згодом, коли було вже запізно, ми пересвідчилися, що Джордж – жалюгідний брехун і що він, очевидно, нічогісінько не тямив у пранні. Якби ви побачили нашу одежу після… але, як люблять висловлюватись автори дешевих детективних романів, ми забігаємо наперед.

Джордж наполіг, щоб ми взяли по переміні білизни й чимбільше шкарпеток на той випадок, коли човен перекинеться й доведеться переодягатись; а також чимбільше носовичків, щоб було чим усе витирати, і міцні шкіряні черевики на додачу до гумових веслярських – знов таки на той випадок, якщо перекинемось.