Розділ другий

Обговорення плану. Принади ночівлі «на природі» в погожу ніч. Те саме – в непогожу. Компромісна ухвала. Перше враження від Монтморенсі. Чи не занадто добрий він для нашого світу? Ці побоювання виявляються безпідставними. Нараду відкладено.

Ми розшукали карти й почали складати план подорожі.

Вирішили, що відпливемо наступної суботи з Кінгстона. Ми з Гаррісом прибудемо туди вранці й удвох підженемо човен до Чертсі, а Джордж, що зможе вибратись із Сіті лише пополудні (він ходить до якогось банку спати з десятої до четвертої години щодня, опріч суботи, коли його будять і виганяють за двері о другій), приєднається до нас там.

Перше питання було – де нам ночувати: «на природі» чи в заїздах?

Ми із Джорджем були за ночівлю на природі. Мовляв, у ній є щось таке первісне, вільне, патріархальне…

Золотий спомин про померле сонце повільно блідне в серцях холодних, сумних хмар. Пташки вже не співають, вони змовкли, мов зажурені діти, і лише жадібний крик болотяної куріпки та різке скрипіння деркача порушують святобливу тишу над лоном вод, де ще ледве дихає, вмираючи, день.

З імлистого лісу понад берегами нечутно крадеться примарне військо Ночі, сірі тіні; під їхнім натиском відступають останні загони дня, і під нечутною, невидною ходою цього війська хвилюється осока й зітхають очерети. Владарка Ніч, сидячи на похмурому троні, огортає чорними крилами потемнілий світ і в тиші править ним зі свого чарівного палацу, освітленого блідими зорями.

А ми завели свій човник у тиху затоку і, напнувши намет, готуємо і споживаємо скромну вечерю. Тоді запалюємо довгі люльки – і вже злагоджено точиться весела неголосна розмова. А як ми вмовкаємо, річка, що хлюпоче в борти човна, гомоном хвильок оповідає дивні правічні казки, сповнені таємниць, і тихо наспівує давню колискову пісню, яка лунає вже багато тисяч літ – і лунатиме ще багато тисяч, аж поки голос її стане старечим і хрипким. І нам, що так давно навчились любити її мінливе лице й так часто горнулись до її м’якого лона, здається, ніби ми розуміємо її, хоча й не змогли б переповісти словами цю повість, що чарує наш слух.

Ми сидимо над річкою, а місяць, що теж її любить, схиляється й припадає до неї братнім цілунком і ніжно обіймає срібними руками. А ми все дивимось, як тече вона, все співаючи, все щось шепочучи, до свого владаря – до моря, і нарешті голоси наші завмирають у тиші, люльки гаснуть, а нас, звичайних собі, нічим не примітних хлопців, якось дивно переповнюють думи, сумні й приємні, і говорити нам уже не хочеться. Потім, засміявшись, підводимось, вибиваємо попіл із люльок, кажемо один одному «добраніч» і засинаємо під великими мовчазними зорями, вколисані плюскотом води та шелестом дерев, і сниться нам, ніби земля наша знову молода – молода і прекрасна, як була вона тоді, коли сторіччя прикрощів і турбот іще не вкрили зморшками її прекрасного лиця, а гріхи й безумства дітей іще не зістарили її велелюбного серця, прекрасна, як була в ті прадавні дні, коли вона, молода мати, колисала нас, її дітей, на своїх широких грудях, – коли хитрощі розмальованої цивілізації ще не виманили нас із її ласкавих рук, а отруйні насмішки штучності не змусили нас соромитись того простого життя, яким ми жили при ній, і тієї простої й величної оселі, де багато тисячоліть тому народилося людство.

– Ну а як дощ піде? – спитав Гарріс.

Цього Гарріса нічим не розворушиш. У ньому немає ніякої поезії, ніякої туги за недосяжним. З ним ніколи не буває так, щоб він «плакав, сам не знаючи від чого». Якщо Гаррісові очі налилися слізьми, це означає, що він їв сиру цибулю або ж занадто щедро намазав котлету гірчицею.

Спробуйте привести Гарріса вночі на морський берег і сказати йому: «Слухай! Невже не чуєш? Це, мабуть, русалки співають у глибинах або ж сумні духи тужать над білими тілами утоплих, заплутаними у водоростях!»

Він візьме вас під руку й відкаже: «Я знаю, що це таке. У тебе гарячка, ти, мабуть, застудився. Ходім-но зі мною. Я тут за рогом знаю одне місце, там можна випити чарочку такого шотландського віскі, як ти ще зроду не пив. І все вмить мов рукою зніме».

Гарріс за кожним рогом знає таке місце, де можна випити чогось дуже доброго. Я гадаю, що якби зустріти Гарріса в раю (це, звичайно, тільки припущення), він привітав би вас такими словами:

– А, й ти вже тут, друзяко? Дуже радий. Ходімо, я тут за рогом знайшов одне гарненьке місце, де можна випити справжнього першосортного нектару.

Одначе в даному випадку, коли йшлося про ночівлю на природі, його практичне зауваження було дуже вчасне й доречне. Ночувати надворі в дощ справді не вельми приємно.

Вечір. Ви змокли до рубця, у човні добрих два дюйми води, і всі ваші речі вогкі. Ви нагледіли на березі місцину, де трохи менше калюж, причалюєте там, витягаєте на берег намет і вдвох із товаришем починаєте його напинати.

Намет мокрий, важкий, він хляпає на вітрі, падає на вас, обмотується кругом голови, доводить вас до шалу. Дощ ллє безперестану. Напнути намет і в гарну погоду нелегко, а в дощ – це робота для Геркулеса. Вам усе здається, що ваш товариш не допомагає вам, а тільки дурня клеїть. Тільки-но ви закріпите як слід свій бік, він зі свого боку смикне – і вся ваша робота пропала.

– Слухай, що ти там робиш? – гукаєте ви.

– А ти що робиш? – відрубує він. – Попусти-но!

– Не тягни! Ти все мені зіпсував, йолопе! – кричите ви.

– Нічого я не зіпсував! – гиркає він у відповідь. – Попусти свій бік, чуєш?

– А я тобі кажу, що ти все переплутав! – горлаєте ви, ладні вже кинутись на нього з кулаками, і, щосили шарпнувши за мотузки, вириваєте всі кілочки з його боку.

– Чортів ідіот! – бурмоче він сам до себе, тоді раптом шарпає теж – і висмикує із землі вже ваші кілочки.

Ви кидаєте довбешку, якою їх забивали, і в обхід намету рушаєте до нього – сказати йому в вічі, що ви про все це діло думаєте. А він у ту саму хвилину й з тією самою метою рушає до вас, тільки другим боком. Так ви й ходите, лаючись, один за одним довкола намету, аж поки він падає на землю безформною купою; ви спиняєтесь і якусь мить дивитесь один на одного через ту купу, а тоді обурено вигукуєте в один голос:

– От бач! А я що казав?

Тим часом третій ваш товариш, що вихлюпував із човна воду, налив собі в рукав і останні десять хвилин безперестану лаявся собі під ніс, запитує вас, у якого дідька ви там бавитесь і чого цей проклятущий намет і досі не напнуто.

Нарешті ви сяк-так його напинаєте й заходжуєтеся переносити із човна речі. Розпалити багаття – шкода й пробувати, тому ви запалюєте спиртівку й тиснетесь біля неї.

Головна складова частина вашої вечері – дощова вода. У хлібі її дві третини, м’ясний пиріг теж щедро нею приправлений; і повидло, і масло, і сіль, і кава – усе змішалося з нею, перетворившись у якусь юшку.

Після вечері виявляється, що тютюн вологий і закурити не можна. На щастя, у вас є пляшка тієї рідини, що веселить і хмелить, коли випити її в належній кількості, і вона пробуджує в вас інтерес до життя, достатній для того, щоб ви захотіли влягтися спати.

А серед ночі вам сниться, що на вас несподівано сів слон і що вибух вулкана скинув вас на дно морське разом із тим слоном, який спокійнісінько спить у вас на грудях. Ви прокидаєтеся й переконуєтесь, що справді сталося щось жахливе. Перше ваше враження – що настав кінець світу; потім приходить думка, що цього не може бути і що це, мабуть, напад грабіжників і убивць або пожежа. Цю думку ви висловлюєте традиційним способом, тобто кричите: «Рятуйте!» – але рятувати ніхто не поспішає; ви тільки відчуваєте, що вас щось душить і стусають тисячі ніг.

Здається, ви не самі попали в таку халепу. Ви чуєте ще чийсь здушений крик звідкись знизу, з-під вашої постелі. Наважившись принаймні дорого продати своє життя, ви несамовито пручаєтесь, штурхаєте руками й ногами на всі боки й дико репетуєте. Нарешті щось відпускає вас, і ваша голова опиняється на вільному повітрі. За крок від себе ви невиразно бачите якогось напіводягненого бандюгу, готового вас замордувати, і вже готуєтеся зчепитись із ним не на життя, а на смерть, коли раптом здогадуєтеся, що це Джим.

– А, це ти?.. – озивається він, у ту саму хвилину впізнавши вас.

– Я, – відповідаєте ви, протираючи очі. – А що сталося?

– Та, мабуть, бісів намет вітром повалило, – відказує він. – А де ж Білл?

Ви обидва починаєте гукати: «Білле! Білле!» – і чуєте, що земля під вами ходить ходором, а той самий здушений голос, що ви вже чули, відповідає вам із-під звалища:

– Устань з моєї голови, лобуряко!

Нарешті Білл виборсується на волю – брудний, потоптаний і в якомусь недоречно войовничому настрої. Очевидно, він гадає, що ви підстроїли все це навмисне.

Уранці ви всі троє не можете говорити, бо вночі прикро застудилися. До того ж на вас напала незвичайна дратливість, і під час сніданку ви раз у раз лаєте один одного хрипким шепотом.

Тому ми вирішили, що спатимемо в наметі погожими ночами, а коли йтиме дощ чи просто коли нам набридне намет, ночуватимемо в готелях, заїздах чи корчмах, як усі порядні люди.

Монтморенсі сприйняв такий компроміс дуже задоволено. Його не вабить романтичне відлюддя. Йому давайте щось гамірливе; а якщо розвага трошечки вульгарна, тим веселіше буде. Як подивитись на нього, може здатися, що це ангел, із якихось незбагненних для людей причин посланий з неба на землю в подобі маленького фокстер’єра. Його очі мають такий вираз, ніби промовляють: «Ох, який же зіпсутий цей світ, і як би я хотів зробити його кращим, чистішим!» – і не раз я бачив, як цей вираз викликав сльози на очах у побожних літніх дам і панів.

Коли Монтморенсі перейшов на моє утримання, я не думав, що зможу довго тішитись його товариством. Бувало, він сидить на своїй постилці, звівши на мене очі, а я сиджу в кріслі, дивлюсь на нього й думаю: «Ні, цей песик довго не проживе. З неба спуститься осяйна колісниця й забере його – ось що з ним буде».

Та коли я заплатив за десяте курча, що він задушив; і коли всточотирнадцяте за в’язи витяг його, розлюченого як чортеня, із собачої бійки; і коли якась розгнівана жінка принесла мені на огляд загризеного кота й назвала мене душогубом; і коли один чоловік з нашої вулиці подав на мене в суд за те, що я держу злого пса, через якого він одного зимового вечора дві години просидів у власній повіточці, боячись носа поткнути надвір; і коли я дізнався, що наш садівник без мого відома виграв на ньому тридцять шилінгів, закладаючись, чий фокстер’єр за годину загризе більше пацюків, – тоді я почав думати, що йому, може, все-таки дозволять пожити на грішній землі трохи довше.

Тинятись біля якоїсь стайні, зібрати зграю найбільших шибайголів собачої породи, які тільки знайдуться в місті, й повести їх по найбрудніших завулках на бій з іншими собачими шибайголовами – ось що Монтморенсі вважає справжнім життям. Тому, як я вже відзначив, він з превеликою радістю сприйняв пропозицію ночувати в готелях, заїздах і корчмах.

Коли ми таким чином знайшли прийнятне для всіх чотирьох розв’язання проблеми ночівлі, нам лишилося тільки вирішити, що брати в дорогу. Про це ми й почали говорити, коли Гарріс раптом сказав, що з нього вже досить дебатів на сьогоднішній вечір, і запропонував сходити перехилити по одній – він, мовляв, знайшов тут неподалік за рогом, через майдан, таке місце, де є справді путяще ірландське віскі.

Джордж відказав, що і йому хочеться чогось випити (я не пам’ятаю такого випадку, щоб йому цього не хотілось). Та й я теж відчував, що крапелька підігрітого віскі зі скибочкою лимона буде корисна для моєї печінки; отож, за спільною згодою, обговорення планів відклали на завтрашній вечір, і учасники зборів, понадягавши капелюхи, вийшли надвір.