Шукачам пригод і долі
Я таку пораду дам:
Йдіть корсарами на море,
Де привілля всім вітрам.
Приспів:
Нас в морські бої і шторми
Не пройме переполох —
Станем спинами до щогли
Проти тисячі удвох!
Приготуємо пістолі —
Й в справжнє судно, не в міраж,
Пошлемо з гармати ядра
Й підемо на абордаж!
Приспів.
Гей, корсари, славмо вітер,
За кормою водоверть!
Пожаліємо матросів —
Капітану ж буде смерть!
Приспів.
Із захопленого судна
Забираймо лиш вино,
Чарівних жінок і злото —
Решта хай іде на дно!
Приспів.
Джордж Стерлінг
Цього пізнього весняного ранку події в житті Френка Моргана змінювалися надто швидко. Якщо будь-коли людині було призначено, перемістившись у часі, стати учасником жорстокої, кривавої драми, а точніше – трагедії простих душ, і водночас свідком середньовічної мелодрами, насиченої сентиментальністю і бурхливими пристрастями, властивими мешканцям Латинського Нового Світу, то цією людиною Доля призначила бути Френкові Моргану, і то досить незабарно.
Проте сам Френк Морган перебував у незнанні того, що у світі щось для нього готується, і навряд чи був готовий до подій, які насувалися. Засидівшись за бриджем, він пізно прокинувся й, поснідавши фруктами й кашею, подався до бібліотеки – зі смаком обставленої кімнати, звідки його батько останніми роками життя керував великими і різноманітними справами.
– Паркере, – звернувся Френк до камердинера, що служив ще його батькові, – чи не помітив ти, що мій покійний батько погладшав в останні роки його життя?
– Ні, сер, – відповів той з усією шанобливістю добре вимуштруваного слуги, але мимоволі змірявши швидким поглядом чудову постать парубка. – Ваш батько, сер, завжди був струнким. Постава його ніколи не змінювалася: він був широкоплечий, з могутніми грудьми, маслакуватий, проте талія, сер, у нього була тонка. Завжди тонка. Коли його поклали на стіл, багато юнаків у нашому місті могли б засоромитися своєї постави. Він завжди ретельно дбав про себе, сер, – я маю на увазі всі ці вправи, що він щоранку по півгодини виконував у ліжку. Ніщо не могло йому завадити. Він називав це своїм культом.
– Атож, постать у батька була рідкісна, – ліниво вимовив Френк, дивлячись на біржовий телеграф і кілька телефонних апаратів, установлених ще його батьком.
– Чудова, – переконливо ствердив Паркер. – Ваш батько був стрункий, як аристократ, незважаючи на ширококостість, могутні плечі й груди. І ви це успадкували, сер; тільки ви ще досконаліші.
Молодий Френк Морган, що успадкував від свого батька не тільки постать, а й чимало мільйонів, безтурботно розвалився в широкому шкіряному кріслі й витягнув ноги, зовсім як могутній лев у клітці, не знаючи, куди подіти свої сили. Розгорнувши ранкову газету, він прочитав заголовок, що повідомляв про новий зсув на К’юлебрській ділянці Панамського каналу.
– Добре, що ми, Моргани, не схильні до повноти, – позіхаючи, промовив він, – а то я міг би і розтовстіти від такого життя… Правда, Паркере?
Старий камердинер, не розчувши, зніяковіло подивився на свого хазяїна.
– Так, сер, – поспішно відповів він. – Тобто я хочу сказати: ні, сер. Ви тепер маєте найкращий вигляд.
– Нічого подібного, – впевнено заявив молодик. – Я, можливо, і не розжирів, але безумовно обм’якнув… Га, Паркере?
– Так, сер… Тобто ні, сер… Я хотів сказати: ні, сер. Ви все такий самий, яким повернулися з коледжу три роки тому.
– І вирішив, що неробство – моє покликання, – розсміявся Френк. – Паркере!
Паркер шанобливо витягнувся. Проте його пан вже занурився в глибокий роздум, немов намагався позбутися проблеми надзвичайної важливості, а рука його раз у раз смикала маленькі настовбурчені вусики, які він віднедавна почав відрощувати.
– Паркере, я їду рибалити.
– Так, сер.
– Я виписав кілька вудок. Будь ласка, склади їх і принеси сюди, я хочу оглянути. Я гадаю, що поїхати тижнів на два кудись у ліс – це для мене найкорисніше. Якщо я цього не зроблю, то, без сумніву, почну гладшати і зганьблю весь наш рід. Адже ти чув про сера Генрі? Старого оригінала сера Генрі, пірата і головоріза?
– Так, сер. Я читав про нього, сер.
Паркер уже стояв біля дверей і чекав тієї хвилини, коли балакучість молодого пана вичерпається, аби виконати його доручення.
– Авжеж, пишатися тут нічим – старий розбійник!
– О ні, сер! – заперечив Паркер. – Адже він був губернатором на Ямайці й помер усіма шанований.
– Добре, що його не повісили, – засміявся Френк. – Власне кажучи, тільки він один і ганьбить наш рід, який сам і заснував. Але я ось що хотів сказати: я досить ретельно переглянув усе, що його стосується. Він дуже піклувався про свою постать і, слава богові, до самої смерті був стрункий. Це добра спадщина, що перейшла й до нас. А от скарбу його ми, Моргани, так і не знайшли; втім, тонкий стан – це дорожче від рубінів. Родова ознака, як казали професори біології, котрі мене навчали.
Зависла довга пауза, і Паркер обережно вислизнув з кімнати, а Френк Морган заглибився у вивчення газетної статті про Панаму й з’ясував, що канал відкриють для судноплавства, очевидно, не раніше як за три тижні.
Задзеленчав телефон, і за допомогою електричних нервів сучасної високої цивілізації Доля зробила першу спробу простягнути свої щупальця і дістатися до Френка Моргана, що сидів у бібліотеці особняка, збудованого його батьком на Ріверсайд-драйв.
– Шановна місіс Керазес, – заперечив він у слухавку, – що б там не сталося, це просто тимчасовий ажіотаж. З «Темпіко петролеум» все добре. Це не спекулятивні папери, а цілком надійне вкладення капіталу. Тримайтеся їх. Тримайтеся міцно… Напевно, річ у тім, що якийсь фермер з Міннесоти приїхав до Нью-Йорка і вирішив купити кілька пакетів акцій, бо вони здаються йому солідними, а так воно і є… Ну й що тут такого, що вони подорожчають ще трохи? Все одно не продавайте. «Темпіко петролеум» – це вам не лотерея і не рулетка. Це – надійне підприємство. Мені б, наприклад, вельми хотілося, аби воно було не таким величезним – я б тоді міг фінансувати його сам… Та ні, вислухайте мене: зовсім це не жарт! Ми нині замовили тільки цистерн більше ніж на мільйон доларів. Наша залізниця і три нафтопроводи коштують понад п’ять мільйонів. Тільки діючі нафтосвердловини дадуть нам нафти на сто мільйонів доларів, так що нині головне наше завдання – доставити її до моря на танкери. Тепер саме час для вкладання коштів. Мине рік чи два, і державні папери проти ваших акцій видадуться справжньою дурницею… Авжеж, прошу. Не звертайте уваги на біржовий ринок. І потім – не я радив вам купувати ці акції. Я ніколи не давав своїм друзям таких порад. Та коли ви їх придбали, то тримайтеся за них. «Темпіко» таке саме солідне підприємство, як Англійський банк… Так, ми з Діком поділили вчора виграш. Дібралася чудова компанія. Хоча Дік, треба сказати, надто гарячий для бриджу… Так, щастило, як гравцю на біржі… Ха-ха! Я гарячий? Ха-ха!.. Так?… Скажіть Гаррі, що я зникну тижнів на два… Поїду вудити форель… Знаєте, весна, струмочки дзюрчать, у деревах бродить сік, розпускаються бруньки, зацвітають квіти… Так, на все добре. І тримайтеся обома руками за «Темпіко петролеум». Якщо вони трішки впадуть після того, як цей міннесотський фермер закінчить грати на підвищення, купіть ще. Я теж збираюся так зробити. Це все одно що знайти гроші… Авжеж… Атож, безперечно… Занадто це солідні папери, щоб отак – ні з сього ні з того – взяти й продати їх, адже вони, можливо, ніколи більше не подешевшають… Ну, звичайно, я знаю, що кажу. Я поспав сьогодні вісім годин і ще не випив ні краплі… Так, так… До побачення.
Не вставаючи з крісла, Френк потягнув до себе стрічку біржового телетайпа і ліниво пробіг її очима; те, що в ній повідомлялося, не викликало в нього особливого інтересу.
Повернувся Паркер, тримаючи в руках кілька тоненьких вудок; кожна з них була взірцем мистецтва і майстерності. Френк миттю підхопився з крісла, відкинув телеграфну стрічку, про яку відразу забув, і радий, як хлопчисько, що розглядає іграшки, хвацько заходився пробувати їх. Він то змахував вудками, аж волосінь свистіла, мов батіг, то обережно спритним рухом закидав її під високу стелю, ніби на другому кінці кімнати був невидимий ставок, у якому таємниче виблискувала форель.
Знову задзеленчав телефон. Обличчя Френка спалахнуло гнівом.
– Бога ради, поговори ти, Паркере, – наказав він. – Якщо це знову якась жінка, котра грає на біржі, скажи, що я вмер або п’яний, або захворів на тиф, або одружуюся – словом, вигадай щось.
Після недовгої розмови спокійним, ввічливим тоном, що так пасував до вишуканого стилю цієї холодної кімнати, Паркер промовив у слухавку: «Одну хвилинку, сер», – і, прикривши її рукою, сказав:
– Це містер Беском, сер. Він просить вас.
– Скажи містеру Бескому, щоб він ішов до дідька, – відповів Френк, замахнувшись так, начебто хотів хтозна-куди закинути вудку; і справді, якби волосінь описала ту дугу, яку накреслив його зачарований погляд, вона вилетіла б у вікно і, цілком імовірно, на смерть перелякала б садівника, що стояв навколішках й пересаджував кущ троянди.
– Містер Беском каже, що це щодо становища на біржі, сер, і що він затримає вас не більш як на п’ять хвилин, – наполягав Паркер, але так делікатно і м’яко, немов переказував якесь зовсім несуттєве, дріб’язкове доручення.
– Гаразд! – Френк обережно приставив вудку до столу і взяв слухавку. – Алло, – промовив він в апарат. – Так, це я, Морган. Тільки хутчіше. У чому річ?
Він із хвилину послухав, потім роздратовано перебив співрозмовника:
– Продавати? Дзуськи. В жодному разі… Звичайно, я радий це чути. Проте навіть якщо акції подорожчають на десять пунктів, – чого, звичайно, не трапиться, – все одно тримайте їх. Цілком можливо, що це закономірне підвищення і вони вже більше не впадуть. Ці акції – штука надійна. Вони коштують значно дорожче, ніж котируються. Взагалі цього можуть і не знати, але ж я знаю. За рік вони дійдуть двохсот, – звичайно, якщо в Мексиці припиняться ці вічні революції… А ось коли акції впадуть, ви одержите від мене наказ купувати… Дурниця. Хто це хоче придбати контрольний пакет? Та ні, це суто спорадичне явище… Що? Перепрошую. Я хотів сказати: суто тимчасове явище. Нині я їду тижнів на два вудити рибу. Якщо акції впадуть на п’ять пунктів – купуйте. Купуйте все, що будуть пропонувати. Запам’ятайте: коли людина має велике підприємство і розпочинається гра на підвищення його акцій, це може бути так само небезпечно, як гра на зниження… Так… Звичайно… Так… До побачення.
Френк із захватом знову взявся за вудки, а тим часом на іншому кінці міста, у кабінеті Томаса Рігана, уже невтомно працювала Доля.
Томас Ріган наказав своїй армії маклерів скуповувати акції «Темпіко петролеум», пустив різними таємничими каналами чутку, ніби в «Темпіко петролеум» якісь ускладнення з мексиканським урядом щодо концесії, і заходився читати звіт свого експерта з нафти, який два місяці на місці вивчав реальні перспективи й можливості цієї компанії.
Зайшов клерк, подав візитну картку й доповів, що якийсь іноземець наполегливо просить його прийняти. Ріган глянув на картку й сказав:
– Передайте цьому панові, сеньйору Альваресу Торесу, що я не можу його прийняти.
За п’ять хвилин клерк повернувся з тією самою карткою, але тепер на другому її боці було щось написано олівцем. Ріган посміхнувся, прочитавши:
«Вельмишановний містере Рігане. Маю честь повідомити Вам, що мені відоме місце, де за давніх піратських часів сер Генрі Морган заховав свій скарб.
Альварес Торес».
Ріган похитав головою; клерк був уже біля дверей, коли хазяїн раптом гукнув йому:
– Нехай зайде. Негайно!
Залишившись сам, Ріган беззвучно розсміявся, обмізковуючи ідею, що зародилася в його голові.
– Молокосос! Щеня! – буркотів він крізь хмарку диму, розкурюючи сигару. – Уявляє себе левом, як і його батько. Його потрібно добре провчити, і старий стріляний горобець Ріган уже подбає про це.
Англійська сеньйора Альвареса Тореса така сама бездоганна, як і його модний весняний костюм. Хоча смаглява шкіра видавала його латиноамериканське походження, а блиск чорних очей красномовно засвідчував, що в його жилах тече давня суміш іспанської й індіанської крові, проте він видавався таким типовим нью-йоркцем, що Томас Ріган більшого й не бажав.
– Після багатьох років завзятої праці й пошуків, – почав Торес, – я нарешті розгадав, де захований скарб сера Генрі Моргана. Я певен, що на Москітовому узбережжі. Скажу точніше: до нього не більше як тисяча миль від лагуни Чірікві, а найближче до нього місто – Бокас-дель-Торо. Я там народився, хоча освіту здобув у Парижі; знаю місцевість як свої п’ять пальців. Для такої експедиції досить було б маленької шхуни. Адже спорядити її обійдеться зовсім дешево, зате який буде прибуток! Винагорода – цілий скарб!
Сеньйор Торес замовк: йому бракувало слів, аби висловитися переконливіше, але Ріган, крута і тверда людина, яка звикла мати справу з людьми такого самого складу, як і він сам, почав витягати з нього все, ніби адвокат, що веде перехресний допит.
О проекте
О подписке