Розділ III

Вовк Ларсен урвав свої прокльони так само несподівано, як і почав. Тоді запалив погаслу сигару і кинув навколо оком. Погляд його зупинився на Магріджі.

– А, кок? – промовив він ніби ласкаво, але в голосі його звучало щось холодне і тверде, мов криця.

– Так, сер, – відповів Магрідж улесливо й винувато.

– Як гадаєш, чи не занадто ти витягуєш свою шию? Це, знаєш, зле для здоров’я. Помічник помер, але мені не хотілося б, щоб і ти пішов слідом за ним. Отож дбай про своє здоров’я, та гляди, дбай як слід. Зрозуміло?

Те останнє слово після лагідних попередніх пролунало різко, мовби ляснув батіг. Кок аж зіщулився.

– Так, сер, – покірно відказав він, і провинна голова зникла в камбузі.

Хоч капітанові слова стосувалися тільки кока, в решти команди теж ніби відразу пропала вся цікавість до мерця, і кожний узявся за свою роботу. Проте декілька чоловік, що стояли нічого не роблячи в проході між камбузом та люком, – судячи з вигляду, не матроси, – і далі собі потиху розмовляли. Як я потім довідався, то були мисливці на котиків, люди вищої категорії, ніж звичайні матроси.

– Йогансене! – покликав Вовк Ларсен. Один із матросів слухняно підійшов до нього. – Візьми голку та наперсток і заший цього пройдисвіта! Найдеш стару парусину в рундуці. І не затримуйся!

– А до ніг йому що прив’язати? – запитав матрос після звичайного: «Так, сер».

– Та щось придумаємо, – відповів Вовк Ларсен і голосно гукнув: – Кок!

Томас Магрідж вискочив з камбуза, наче іграшковий блазень зі скриньки.

– Піди в трюм, набери мішок вугілля.

– Чи нема в кого з вас біблії або молитовника? – звернувся капітан цей раз до мисливців, що стояли без діла.

Вони похитали головами, а один з них кинув якийсь жарт, що я його не розчув, і всі зайшлися сміхом.

Вовк Ларсен спитав те саме в матросів. Біблія й молитовник, здавалося, були для них занадто незвичайні речі, але один матрос зголосився зійти в кубрик, щоб там попитати; за хвилину він повернувся ні з чим.

Капітан знизав плечима.

– Тоді ми його й так спустимо за борт, без зайвих балачок. Проте, може, отой підібраний знає морську поховальну відправу напам’ять? Він скидається на попа.

Ларсен обернувся в мій бік і запитав:

– Ви часом не проповідник?

Мисливці – їх було шестеро – як один повернулися й видивились на мене. Мені стало страшенно прикро, бо ж я знав, що схожий на опудало. Враз вибухнув регіт, якого ніхто не намагався ані стримати, ані притлумити в присутності мерця, що, вишкіривши зуби, лежав перед ними на палубі. Регіт був брутальний, буйний і нестримний, як саме море; його породила брутальність і нечулість цих людей, які не знали ані делікатності, ані чемності.

Вовк Ларсен не сміявся, хоча і в його сірих очах світилася зневажлива веселість. Саме тоді я підступив ближче, і в мене склалося перше враження про нього як про людину, а не просто постать, що викидає брудні потоки лайки, яку я допіру чув. Правильне обличчя з виразними й суворими рисами, на перший погляд масивне; але ця масивність обличчя, а так само й усього тіла немовби зникає, коли ближче приглянешся, і залишається тільки переконання, що під нею приховується страшна, надзвичайна внутрішня сила, яка дрімає десь у глибині єства. Щелепи, підборіддя, опукле високе чоло, широкі брови, що нависли над очима, – все те, могутнє, надзвичайно могутнє само з себе, казало про незмірну міць чи мужність духу, невидиму для людського ока. Ту міць духу важко було виміряти, неможливо було визначити її межі або підвести під якусь рубрику.

Очі, – а доля судила мені потім спізнати їх добре, – були великі й гарні, широко розставлені, й світилися великим розумом; вони ховалися під густими чорними бровами й важким чолом. Ті очі якось дивно міняли свій сірий колір і ніколи не бували двічі ті самі; в них грало безліч відтінків і барв, як ото шовк міниться в сонячному промені, то сірий в темним або світлим відтінком, то зелено-сірий, а то кольору ясної блакиті глибокого моря. То були очі, що прикривали його душу тисячами масок, а іноді, щоправда, дуже рідко, відкривали її, дозволяючи вирватись оголеною у світ, назустріч якійсь дивній пригоді. Очі ті могли бути безнадійно похмурі, як олив’яне небо, або сяяли й сипали іскри, наче меч у розмахові; то вони були холодні, як полярний краєвид, то теплі й ніжні; а часом у них міг спалахнути вогонь любові, надзвичайної, мужньої, що водночас вабить і бере силоміць, що причаровує й скоряє жінок, і вони піддаються радісно, щасливі принести себе в жертву.

Але вернімося назад. Я сказав капітанові, що, на жаль, поховальної відправи не знаю і що я не піп. Тоді він гостро запитав:

– А з чого ж ви живете?

Мушу визнати, що ніколи доти мені не ставили такого запитання і ніколи над ним я не думав. Я був ошелешений і, не встигши обміркувати відповідь, недоречно промимрив:

– Я… я джентльмен.

Губи його скривилися в глумливій усмішці.

– Я працював, у мене є робота, – похопився я додати, наче він був мені суддя і я мав виправдуватися, водночас розуміючи, що з мого боку безглуздо вдаватися до будь-яких пояснень.

– Ви заробляли собі на прожиток?

Ці слова пролунали так владно, що я зовсім «збився з плигу», як сказав би Чарлі Ферасет, і стояв мовчки, немов учень, що тремтить перед суворим учителем.

– Хто вас годує? – знову запитав він.

– Я маю прибутки, – відповів я гордовито, хоч уже через мить ладен був відкусити собі язика. – Але, даруйте, все, про що ви питаєте мене, зовсім не стосується того, про що я хотів поговорити з вами.

Він, однак, не звернув уваги на мої слова.

– А хто заробив їх? Га? Я так і думав. Ваш батько. Ви стоїте на його ногах, на мертвих ногах. Ви ніколи не стояли на своїх власних ногах. Ви не змогли б самостійно й дня прожити, щоб собі заробити на ту страву, якою тричі на день напихаєте черево. Ану, покажіть ваші руки!

Та страшна, могутня сила, що дрімала в цьому чоловікові, мабуть, раптом прокинулась, і незчувсь я, як він ступив два кроки наперед, схопив мене за праву руку і підніс її, щоб подивитися. Я хотів її вирвати, але його пальці без помітного якого зусилля стисли мою руку, аж здалося, що в мене ось-ось затріщать кості. Дуже важко за таких обставин зберегти гідність. Не міг же я борюкатися, наче той школяр. Не міг і кинутися на цього велетня, що одним потиском міг поламати мені руку. Нічого не лишалося, як стояти і терпіти образу.

Тим часом, як я помітив, кишені покійника було вивернуто і все, що там знайшлося, висипали на палубу, а труп з вишкіреними зубами загорнули в парусину, краї якої Йогансен зашив грубими білими нитками, натискаючи на голку морським наперстком – клаптиком шкіри, прилаштованим до долоні.

Вовк Ларсен бридливо випустив мою руку зі своєї.

– Руки у вас ніжні, бо за них відробили руки тих, хто вже помер. А ваші придатні хіба тільки, щоб мити посуд та працювати на кухні.

– Я хочу, щоб мене висадили на берег, – рішуче сказав я, нарешті опанувавши себе. – Я заплачу вам, скільки ви скажете, за те, що зупините судно, і за весь клопіт.

Він цікаво подивився на мене. Посмішка заграла у нього в очах.

– А я хочу вам інше запропонувати, щоб урятувати вашу душу. В мене помер помічник, і мені доведеться декого перемістити. Один з матросів заступить його місце, юнга посунеться наперед і заступить матроса, а ви заступите юнгу. Підпишете умову на цілий рейс, двадцять доларів місячно й харч. Що ви скажете? Завважте, це вам же на добро! Ви станете людиною. Навчитесь стояти на власних ногах, а може, навіть і пошкандибаєте на них.

Однак я не звернув на його слова уваги. Я побачив вітрила якогось судна на південному заході; щодалі вони виростали й виразнішали. То була така сама шхуна, як і «Привид», тільки трохи, мабуть, менша. Граційне суденце, погойдуючись на хвилях, прямувало на нас і мало пройти чи не зовсім близько. Вітер щохвилини дужчав, а сонце, що сердито виглянуло на мить, тепер заховалося. Море спохмурніло, стало суворе і якесь олив’яно-сіре; біла піна, зриваючись із хребтів хвиль, летіла аж до неба. Наша шхуна пішла швидше, але з великим креном. Від раптового подуву вітру судно хитнуло ще більше, палубу з одного боку залляло водою, а двоє мисливців змушені були підібгати ноги.

– Це судно незабаром пройде повз нас, – мовив я. – Воно йде в протилежному напрямі, – мабуть, до Сан-Франциско.

– Дуже можливо, – відповів Вовк Ларсен. Тоді, відвернувшись від мене, гукнув: – Кок! Гей, кок!

Кок вигулькнув з камбуза.

– Де той юнга? Скажи йому прийти сюди!

– Зараз, сер, – і Томас Магрідж майнув на корму, де пірнув у люк біля штурвала. За хвилину він повернувся, а слідом за ним з’явився присадкуватий парубок років вісімнадцяти, з обличчям похмурим і злим.

– Ось він, сер, – сказав Магрідж.

Але Вовк Ларсен, не сподобивши кока поглядом, звернувся відразу ж до юнги:

– Як тебе звуть?

– Джордж Ліч, сер, – понуро відповів хлопець; було видко, що він розуміє, нащо його покликано.

– Прізвище не ірландське, – буркнув капітан, – О’Тул або Маккарті краще пристало б до твоєї пики. Певно, підсипався до твоєї матері якийсь ірландець.

Я бачив, як хлопець стиснув кулаки і від гніву в нього побагровіла шия.

– Та хай, – вів далі Вовк Ларсен. – Ти, певно, маєш поважні причини, щоб забути своє прізвище; але це не моє діло, доки ти добре справляєшся. Ти, звичайно, з Телеграф-Гілу. По твоїй пиці видно. Упертий і нахабний. Знаю вашу породу. Тут у мене треба викинути ці штуки з голови. Зрозумів? Через кого ти наймався, до речі?

– Через Маккріді і Свенсона.

– Сер! – гримнув Вовк Ларсен.

– Через Маккріді і Свенсона, сер, – поправився юнга, але в очах йому спалахнув злий вогник.

– Хто одержав завдаток?

– Вони, сер.

– Так я й думав. А ти, мабуть, іще з біса радий був. Бо інакше б ти не втік так легко від деяких добродіїв, що розшукують тебе.

Парубок умить обернувся на лютого звіра. Тіло його вигнулося, немов готуючись до стрибка, лють спотворила йому обличчя, і він прохрипів:

– Ну, це вже…

– Що, що? – перепитав Вовк Ларсен з особливою лагідністю в голосі, так ніби його дуже цікавило, що він почує далі.

Парубок завагався і врешті стримався:

– Нічого, сер. Я мовчу, я нічого не сказав.

– Ось ти й показав, що я таки не помилився, – задоволено осміхнувся капітан. – Скільки тобі років?

– Оце минуло шістнадцять, сер.